передплата Українською | In English

№18, вересень 2006

Кинув маленьку людину в політичний шторм, швиргонув на філософський берег...Кинув маленьку людину в політичний шторм, швиргонув на філософський берег...

Поділитися:

Чи любите ви громадянське суспільство? Політолог із талантом Франсуази Саган написав би на цю тему ліричний есей. Підібрав би зручний персонаж – пересічну людину, яка не ставить метафізичних запитань. Живе в суспільстві, наче рибка в акваріумі, знаходить координати життя за уявленнями про добро і зло, за чуттям – подобається і не дуже. Любить ближніх у міру душевних сил. Пам'ятає про закон і дні народження знайомих. Одне слово, використав би весь арсенал звичайності, властивий кожній людині. Сказав би: звичайність – це кльово!

І коли читач уже млів би од власної приємності, зламав би тональність. Кинув би маленьку людину в політичний шторм і мов скалку кораблеламу, самотню, наче Робінзон, швиргонув на філософський берег. І його бідака збагнув би, що схожий на непроросле зерня. Зненавидів би політику і полюбив її, наче матір, яка дає життя. Обурився власній млявості та безвольності, жахнувся сліпоті, невмінню розпізнавати справжнє. Втративши ритм життя, зажадав повернути його і знову, знову і знову пережити все, але сильніше, гостріше, до болю, до паморочу, в тисячному, мільйонному степені відчути зеленість новорічної хвої, гладкість паперу, в який загортають дарунки, гамір ранкового міста, запах свіжої глини на тихому кладовищі. І людину осяяло б, що не така вона вже й маленька, а пересічність – це од лінощів, од невміння жити, жити на повну.

Пробуджений герой став би пілігримом, та по роках повернувся б у рідний квартал. Перші його упізнали б приблудний пес Шарик і вічні бабусі на трухлявих лавочках. Колишні друзі пригортали б, плескали по раменах і ніяково відводили погляди: все змінилося в цьому світі. А хазяї життя, зверхньо зиркнувши, глузували б: то як, «и дым отечества нам сладок и приятен»?

І він кинув би їм виклик. І самотній програв би нерівний герць. Та його віра в правду розтяла б сонну паволоку. І тисячі тілець висипали б із залізобетонних щільників, уражали б пліч-о-плічністю й затятістю. Ніщо не зламає єдність. А смерть? Смерть – лише брама вічності.

А в останньому абзаці написав би про дощ, струмені якого, переплівшись із пасмами, пальцями здійнятих долонь, вигуками, обіймами і волокнами трикотажу, перетворюють звичайних людей – юних і літніх, струнких і огрядних, завжди набундючених і роззявляк – на дивовижно радісних і вродливих. Звичайні люди зламали б клітку цинізму. Відстояли право на гідність, залишаючись звичайними людьми. Звичайність і є життя. Звичайність – це кльово!

Отак політолог із талантом Франсуази Саган освідчився б у любові до громадянського суспільства. Спершу показав: немає нічого, крім звичайного життя. Потім ніби вселив сумнів у його самодостатність, та, зрештою, обернув би на предмет віри. Громадськість – понад усе. Політика – це так, для пацієнтів Зіґмунда Фройда. Якби я вмів писати, як Франсуаза Саган...

Хто ти є, мій герою?

Та хіба є завада? Потрібна лише воля до геніальності. Діло за малим, залишилося тільки знайти персонаж – пересічного героя. Хто він? Невже студент, для якого політична активність – спосіб сублімації лібідо? Сліпуватий інтелігент? Чи особа в дебелій джинсі, светрі, з «фєнєчками» на зап'ясті й позначкою в паспорті: стать жіноча? Гаміркий майстер спору на авто з перебитими номерами, що став крамарем? Увічливий чоловік із коротко стриженою сивиною в бобочці Laсoste? Чи, може, селянин, руки якого вже ніколи не відмити, котрих у прогнилій труні не вгризуть хробаки? Шахтар із кантиками вугільного пилу на краях повік, знаний за іменем у травмпункті? Хто саме? Хто завгодно? Та чого вони варті без відставного полковника, який за 500 баксів на місяць рекрутує знудьгованих до політичної партії з бездоганно патріотичними гаслами?


Що сказав колишній полковник?

Київ, вулиця Освіти, 4, корпус історичного факультету Університету імені Михайла Драгоманова, аудиторія 21; 15.00. На стінах портрети гетьманів і мапа Римської імперії. На обшарпаних стільцях два десятки студентів.

«Хто ви? – запитує колишній полковник. – Що ви з себе представляєте? Ви студенти зі стипендією 50 гривень. Станете вчителями й будете получати 100 баксів. У 40 років хтось із вас дослужиться до директора й купить старий Opel. У кого є блат, пролізе в аспірантуру, мабуть, захистить дисертацію, яка нікому не треба, надриватиме горло за 300 баксів і лікуватиме гастрит. Усі інші повернуться в рідні села, до старої неньки, городу й курей. До самої смерті ви згадуватимете Київ, університет і друзів. Бо це найкращі роки вашого життя. Ви гарно вчитеся, але ви – ніхто! Вам нічого не світить у цьому житті. Народившись у кізяках, ви в них помрете.

Підете в бізнес? Забудьте. Де ваш первинний капітал? Якби він був, ви зараз училися б в Інституті міжнародних відносин. Заробите? Все, що можна було первинноокапіталити, вже має господаря. Залишилася тільки орна земля, але до неї вас ніхто не підпустить, і ви не станете плантаторами.

Хтось ночами крапає вірші, думає стати Юрієм Андруховичем. Хтось знайомий з Юрієм Андруховичем? Ніхто? Ото ж бо. Вас ніхто на пустить у туснячок Андруховича, Жадана, Забужко. Про ваші геніальні вірші чи там оповідання знатимуть тільки ваша мама й майбутня дружина. Ви берегтимете зошит зі свідоцтвами безсонних ночей, потім забудете десь під ліжком, і він піде на розпал.

Збираєтесь емігрувати? Ізраїль, Німеччина, Канада? З дипломом історика. Це буде цікава історія. Прокиньтеся! Висуньте голову з цього кубла! Пари, заліки, курсові чи ще там щось. Подивіться довкола. Киньте оком на цей світ. Зрозумійте, що вас чекає. Вас жде доля ваших батьків. Нікчемна зарплата, стара хата, куплений на весільні гроші телевізор, малі діти, хвороби, сварки, рання старість. Ніхто не прорветься, ніхто не виграє в лотерею мільйон. Думаєте, стане краще жити, зарплати піднімуть? Думайте. Про це думають 48 мільйонів. Приєднуйтесь. Ви нікому не треба. Чого? Я казав: ви ніхто. Бо ви нічиї. Ви не в обоймі. Поза течією, яка винесла б вас до успіху. Зрозумійте те, що зрештою зрозумів я: тепер кожен за себе, кожен за свого, рука в руку. Ти тягнеш мене, я – тебе. Тільки так можна пробитися. Ви молоді й активні, вмієте говорити і знаєте, що говорити. Доки ви в Києві, є шанс.

Тепер усе визначають політичні партії. Все – політика. Бізнес – політика. Посади – політика. Ви служите партії, партія – вам. Партія здобуває владу для вас. Партія кругом розставляє своїх. І якщо ви не свій, ви – ніхто. Ви нікому не треба. І хай у тебе вагон мозку, ти – чужий. Тебе не помітять. Але якщо ти розумний і служиш партії, тобі відкриті всі шляхи: спочатку місцева рада чи тепле місце в адміністрації, потім – вище, вгору і вгору. Партія – це піраміда. Спочатку ви стоїте біля її підніжжя, та поступово підніметеся на вершину і станете народними депутатами, займете місце в уряді. І хтозна, може, серед вас сидить майбутній Роман Безсмертний, а то й президент України? Але треба починати сьогодні, завтра буде пізно. Ви змарнуєте талант, вас обсядуть злидні й клопоти. Тоді буде не до політики. Тоді спробуєте щось зробити, та буде пізно. Місця в обоймі займуть інші. Хочете щось зробити в житті, робіть зараз, доки пропонують, ідіть, коли кличуть. Іншого шансу може й не бути.

Хтось скаже: я не поділяю поглядів вашої партії, голосував за іншу. Погляди, голосував... Яка різниця? Всі партії однакові. Всі за майбутнє України. Бо Україна – це наш хліб із маслом. Партії б'ються за найбільший шмат. А те, що партійні лідери кажуть журналістам і викрикують на мітингах, – це відповідь на забаганки. Сьогодні люди хочуть чути одне, завтра – інше. Подобається, не подобається... Так можна казати, дивлячись кіно, чи в театрі. Я вам пропоную вийти на сцену, стати режисерами, сценаристами, продюсерами. Сидячи перед телевізором, можна лише клацати кнопки, але все одно залишається дивитися те, що показують. Можна прийти на вибори й довго читати назви партій, але всі вони – партії для інших. Не для вас. Бо ви не цеглина піраміди, а будівельне сміття. Будьте корисні для партії й станете їй потрібні. Партія – це ви. Партія така, якими є ви. Ідеологія така, яку сповідуєте ви. Здобута влада – ваша влада».

Це слова відставного полковника. З якої він партії? Я поставлю дві крапочки (:), а ви впишіть ту, яка вам подобається.

Із двадцяти слухачів п'ятеро відсіються, бо треба йти готуватися до семінару. Ще п'ятеро – за перший місяць роботи. Інші сформують первинний осередок. Вони скандуватимуть гасла, кричатимуть «Ганьба!», махатимуть прапорами, клеїтимуть листівки, збиратимуть підписи, опитуватимуть перехожих, носитимуть пайки бабусям. З часом ті їх упізнаватимуть і чекатимуть кожної останньої п'ятниці місяця. Чи стане хтось із них народним депутатом? Безперечно.

Сірий костюм невгамовного полковника побачать в усіх університетах. Він познайомиться з усіма директорами київських шкіл і ПТУ, пояснить їм, за якими критеріями виділяються гроші на ремонт приміщень. Побуває в дитячих садках й інтернатах, ЖЕКах і будинках для літніх людей. У лікарнях роздаватиме вітаміни й одноразові шприци. Десь у Святошині, в найзанедбанішому закутку Києва, відкриє безкоштовну харчевню. Знедолені їстимуть суп і вермішель, ловитимуть сушку в компоті, й до них посміхатиметься глянцевий лідер партії – годівник. А відвідавши директора малого підприємства, невтомний полковник підкаже: хто, коли й кому має зателефонувати, аби отримати той чи той дозвіл, розтлумачить елементарні закони соціальної геометрії. Це його робота. Він регіональний бос.


Амінь чи все ж алілуя?

У цих буденних вояжах є трохи романтики. Але дуже мало. Можливо, тому, що в Києві вже ніколи не випаде помаранчевий сніг. Ніхто не гукне: це архангел Михаїл на білому коні бореться зі злом! Дерева не нагадуватимуть весільні гільця. А увінчаний стягами джип із номером «Поярков» не рвоне вгору по Чкалова. Це вже ніколи не повториться.

У 2004 році в політичну гру справді вступив новий гравець – громадянське суспільство. Ми довго сумнівалися: чи справедливо називати цю подію революцією? Характеристика прижилася. І слушно. Одначе революція – зумовлене, та все ж спонтанне вторгнення людей у політичний процес. Пригадаймо: засновник теорії захоплення влади Володимир Ульянов десятиліттями чекав революції, жадав, мріяв, готувався, та все ж чекав. Революція – це фатум, а не кролик у циліндрі. Люди не живуть задля революцій. Вони працюють, відпочивають, одружуються, народжують нових людей, з'ясовують стосунки, ходять на вибори, лають обраних, але не чекають революцій. У них багато справ і без політики. Аби вийти на вулиці, днювати й ночувати на майдані, слухати й слухати однаковісінькі промови, потрібне виразне відчуття, що сьогодні зле, а завтра буде ще гірше, але завтра нічого не зміниш. Необхідно бачити реальну альтернативу, уособлений ідеал. Потрібне також відчуття сили, раціональне розуміння, що всіх не покарають, бо все далеко зайшло. Натовп, наче хижак, кидається на слабкого. Влада повинна дати слабинку, здригнутися, засумніватись у власній правоті. І десь на самому краєчку розмислів, абсолютно відсторонених рефлексій, десь на вістрі здогадів повірити в ідеал майданників. Це смерть влади, вона не захищатиметься.

Що тепер? Влада справді стала народною. Не менш народна й опозиція. Час плескати в політологічні долоні. Відбулося структурування суспільства. Кожен громадянин знає політичну силу, яку він з упевненістю може назвати своєю. Яку він підтримує, якою обурюється, од якої роздратовано вимагає рішучості або помірності. Утворився чіткий зв'язок між суспільними групами й політичними партіями. Viva! Здається, тепер суспільне життя піде без екстремумів. Звісно, з урядовими кризами, відставками, скандалами, можливо, не зовсім гладко, але за демократичними правилами гри, як по писаному. По писаному – мрія книжної душі. Амінь.

А мені не віриться. Не віриться, що теперішнє структурування – це амінь. Радше алілуя. Бо в попередньому абзаці, серед слів про структурування, зв'язок між суспільними групами та партіями, демократичні правила гри не згадано простої речі – політичної відповідальності. Минулі парламентські вибори – перший акт трагедії під назвою «Політична безвідповідальність із круговою порукою». Логіка дуже проста: нині кожен громадянин може сказати: політик Х – віслюк, але – це мій віслюк. Це вам, панове, і структурування, це і політична відповідальність.


«А может, это любовь?»

«Любов – довготерпима, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» – це з тринадцятої глави першого послання апостола Павла «До коринфян». Виборці Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича – довготерпимі, лагідні, не заздрять, не чваняться, не надимаються, радіють правдою, все зносять, в усе вірять, усього надіються, все перетерплять. Це не відповідальність, це – любов: справжня, євангельська. Бо почуття їхнє ірраціональне, беззастережне, всевладне. Бо любов – вона єдина, на все життя. І жодні наклепи не зіб'ють їх з пантелику, не змусять засумніватися, вчинити перелюбу. Відповідальність – раціональна і трохи дражлива. Любов – суцільне сумління.

Намічену канву руйнують інші рядки апостола: «Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, – виконання закону» – це з тринадцятої глави послання «До римлян». Між люблячим і ближнім стоїть закон. Але закон од розуму, а любов – од серця. Наші мислителі переконані, що «філософія серця» Панфіла Юркевича – справжнє одкровення української ментальності. Добрий чоловік іде в світ із каганцем у серці. Та поміркуймо: якщо серце наказує зло вчинити? І не просто так, по-раскольниковськи, аби зрозуміти, хто ти є – «тварь дрожащая» чи Наполеон, а в ім'я любові. Що тоді? Такого бути не може? Немає в серці зла? Та невже? Любов може коїти зло. Найстрашніше зло – з любові. Світ стає чорним і білим. Біле – там, де твоє серце, все інше – чорне. Люди віддали серця помаранчевим і синьо-білим. А закон? Де закон, який має заборонити чинити зло ближньому? Немає закону. Є любов. У фільмі «Куди йдеш?», знятому за романом Ґенріка Сенкевича, Сенека запитує Павла: «Ти юдей і громадянин Риму, тож на чиєму ти боці?» Відповідь варта уваги: «Мій Бог наказав мені любити ближніх і не дав детальніших роз'яснень». Це – закон. Мартін Бубер – юдей, який міг стати й українським філософом, у праці «Два способи віри» переконував: страх Божий первинніший, аніж любов, не може бути любові без страху.

Так міг би сказати й Павло. А може, й ні. Бо є в нього в згаданій главі першого послання «До коринфян» не зручні для мене рядки восьмого вірша: «Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне». Дуже дивний вірш, якщо між пророцтвом, знанням і законом поставити знак рівності. Тоді правий гламурний Юркевич. Тоді крешімо вогонь. І хай ніхто не запитує: куди ми йдемо? Куди – серце, туди й шлях. Тоді й не згадуймо класика: «Дай серцю волю, заведе в неволю». Бо все минеться. Найважливіше – почуття і наступні трагедії, драми, комедії, водевілі. Хтось зголоситься на таку перспективу? Чимало. Озирнімося на власне життя.

Звісно, написане – майже «стьоб». Бо не може бути рівності між законом і пророцтвом. І любов для Павла не содомія та кровозмішення, засуджені в цьому ж посланні, а й справді (навіть не знаю, як сказати) якісь людські стосунки; гаразд, напишу ці слова: стосунки, гідні творіння за образом і подобою Божою. Тепер наче зрозуміло. Без різночитань.

А з прикметником «євангельська» я злукавив. Наша відданість політичним лідерам достеменно ветхозавітна. Ставши під партійні стяги, ми бачимо себе посланцями обраного народу, інших – ідолопоклонниками, поганами, за якими пекло плаче. З ворогами істинної віри неможливий компроміс. Праведна тільки боротьба, можна хитрувати й ошукувати, можна підкоритися брутальній силі та затаїтися й чекати слушної нагоди, аби повстати, повалити перунів, здійняти маслинові віти, співаючи осанну партії-визволительці. Це любов ветхозавітна.


«Ну що б, здавалося, слова...»

Аж просяться, просяться слова про рівність, любов до людського в кожній людині, повагу до гідності, оманливість усіляких розмежувань і багацько інших гарних й істинних слів. Бо теза вимагає антитези. Логіка тексту спонукає вихлюпнути всі ті нюанси, відтінки, ракурси, які випливають із занадто (!) епічної формули: рівність у Христі. Формула онтологічна, але з неї можна виснувати безліч правдивих політичних сентенцій. За аналогією наголосити на гуманістичній формулі: рівність у громадянстві.

Біда лише в тім, що всі гарні слова вже давно гарно промовлені. Усі їх чули й пропустили повз вуха. Бо, не знаю, мабуть, уже минули часи, коли до слів ставилися серйозно. І не варто нині, заради мажорного форте наприкінці, підхоплювати мінорне піано початку строфи: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого». А втім, певно, ніколи і не було Царства слова. Звісно, люди не глухі й душі їхні не камінні. Усе вони чують і знають, де правда, а де кривда. Чому ж гребують і завше (ну, перевагом завше) гребували словами, передусім щирими? Бо щире слово вимогливе, веде до вчинку, наказує щось зламати в собі. А кому хочеться займатися самокатуванням? Тому й не можна, театрально звівши зіниці, напучувати: ми всі українці, від Сяну до Дону, від Чернігова до Севастополя, незалежно од мови, віри і бачення історії. Цих слів ніхто не почує, а як і почує, то скривиться бо обридло.

Цей розмисел про банкрутство слів можна підкріпити численними посиланнями на історію. Найпростіше, звісно, згадати Євангеліє, та не варто, бо я і так уже балансую на межі богохульства. Зазирнімо в античність, де квітло риторичне мистецтво й виникли політичні вчення. Тоді, як ніколи потому, цінувалася сила слова. Тоді, майже напомацки, ціною свободи й життя виводилися геть усі політичні теорії, якими користуємося й досі. Кожне слово було осяянням, кожне – на вагу голови. Два тисячоліття тому у вічному місті, коли точилися громадянські війни, коли на терезах коливалися республіка і тиранія, Марк Тулій Ціцерон, обраний консулом, проголошений народом «батьком вітчизни», «перший інтелігент у політиці» (як тепер іменують його історики), висунув дві нетлінні тези: «єдність верств» і «першість тоги в союзі з мечем». Гарно звучить. Хоч зараз уписуй ці слова до політичних програм. Заперечити неможливо. Це голос здорового глузду. Не казати ж: «Хай живе ворожнеча верств!» і «Мечу непотрібні жодні союзи, з тогою поготів». Чим закінчилась інтелігентська риторика? Відомо. Громадянською війною, в якій переміг найгостріший меч. Що ж миротворець, затятий республіканець і «батько вітчизни»? Невже зневірився у величі єдності? Не встиг. «Сюди, солдате, – гукнув він переслідувачу, – і якщо ти хоч це вмієш робити – рубай!» Тільки третій удар зніс голову старця, сповнену здорового глузду. А тога? Тогу так і не відіпрали.

Іноді гарні слова не варті того, аби переривати мовчання. А погані? Погані не пропустить моральна цензура.

Здрастуй і бувай, громадянське суспільство

Де немає місця для слів, там простір для діла. «Не словом, а ділом», – лаконічно і влучно репрезентував себе помаранчевий блок. «Ми – прагматики», – не так афористично, але змістовно характеризують себе синьо-білі. Де ж діла? «Президенте, де твої десять кроків назустріч людям?» – бува, запитують мітингувальники. Віктора Ющенка не назвеш політиком, який дбає за промоушен власних звершень. Відповідь цікаво почути, але не більше. Чому? Бо вона нічого не змінить. Не порушить наявної громадської підтримки. Як і не порідіють лави прибічників Юлії Тимошенко та Віктора Януковича.

Фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив результати опитування: нині жоден (!) політик не має позитивного балансу довіри. Після парламентських виборів рейтинги всіх vip-персон упали. Соціологія констатує, політологія робить висновки. Які? Рейтинг – марнота марнот. Рейтинг завше ситуативний. Він не розкриває віддаленішої перспективи. Якби президентські й парламентські вибори відбулися сьогодні або завтра, волевиявлення було б незмінним.

«Немає землі без сеньйора», – казали в далекому середньовіччі. «Немає громадянина без політичної партії», – можемо сказати нині. Кожен зберігає в домівці партійне знамено, потріпане негодою й пальцями опонентів; тримає в шухляді барвисту стрічку; на робочому столі – календарик із підбадьорливим осміхом. Ефраїм Савелла оповідав: я резервіст ізраїльської армії, й коли прийде час стати в стрій, знаю, хто стоятиме опліч, ми – гарматна обслуга. Панове, згадаймо, з ким стоятимемо на майдані, розіб'ємо намет, стрибнемо в загальний вагон, аби податися в незнайоме місто і стати мішенню численніших пікетів. Відомі обличчя, імена, телефони. Ми – партійна обслуга.

«Я любил твое белое платье, утонченность мечты разлюбив», – це рядки Алєксандра Блока. Країна вже давно перестала чекати політичного втілення «утонченной мечты». Люди стали реалістами. Не ждуть ні дуче, ні фюрера, ні батька «наріду». Полюбили «белое платье», стриману жестикуляцію, горду поставу. Це єдність політичних пропозицій і вподобань. 2004 рік повернув людям політику. Наступні – відібрали право на ідеал. Ні, жаринка ідеалу десь жевріє, та роздмухувати її – собі дорожче. Голодомайстер Франца Кафки відмовився од усіх страв, бо жодна не смакувала. Люди зголодніли за політикою. «Кушать подано, граждане!» – гукають партійці. «Найкращий кухар – голод», – каже німецьке прислів'я.

Політологи привітали громадянське суспільство. Тепер можуть сказати: бувай. Здрастуй і бувай, громадянське суспільство. Чи надовго? Можливо, назавжди. Бо немає права на збоченість, варту пера празького відлюдника. Немає права на примхливість: примха – привілей гордія. «Політика пам'ятає про тебе», – нагадують політологи; тож немає права і на байдужість. Згадають, знайдуть, скомандують: «Плі!». Це – політична мобілізація. Тож ліпше записатися добровольцем. «Усі пішли на фронт» – справжня вивіска фундацій і асоціацій, товариств і братств. «Роман Безсмертний, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович – це Україна», – правдиві слова Президента. І суть не в тому, що громадянину подобається одна персона й не подобається інша. Проблема в іншому: не подобається жодна, але вірність понад усе. Бо шантаж – і буква, і дух політичного життя. Страх – панівне почуття.


«На цьому стою, а можу і як завгодно»

«На цьому стою і не можу інакше», – ще в 1517 році казав Лютер. Принципово, непохитно, впевнено. Казав, як і личить релігійному харизматику. За ним повторили мільйони німців, французів, швейцарців. Століттями впивалися власною принциповістю й вели релігійні війни. «На цьому стою, а можу і як завгодно», – іронізував Юрґен Габермас. Це постмодерн схилку ХХ століття. Політична відповідальність – і є «як завгодно». Українець не може сказати: підтримую політика Х, а можу і якого завгодно. Бо немає «партій для всіх» – винаходу від алергії на ідеологію. Немає партій, яким можна висловити недовіру після першого ж скандалу. Немає «віслюків» і «слонів» з однаковісінькими пластмасовими посмішками. Бо є страх, роз'ятрений шантажем.

«Там, на Заході, виборчі преференції успадковуються разом із банківським рахунком», – ремствують мрійники од політології. Діждались. Утішаймося. Політичні преференції вже можна визначати за графою «місце народження». Довго чекала політологічна еліта суспільного структурування. «Нате!» Маємо найкраще структурування, яке нагадує окопну лінію. «На партійному фронті без змін» – це вам типовий заголовок політичної хроніки найближчих років.

Невже західні вчителі знов ошукали довірливий слов'янський розум? Ошукалися. Бо засвоєні політологічні ази, викладені у фоліантах класичні моделі пристосувалися до сьогодення без «поправки на час». На Заході нині (хто забув, нагадаю) спостерігається «неправильне голосування» – виборці лейбористів віддають голоси консерваторам і навпаки. Це постмодерн. Звісно, програми й вітчизняних партій можна друкувати, мов шаради, з приміткою: знайди три відмінності. Та хіба суть у програмах? Коли тобі мариться прірва, думаєш за програми, за щось думаєш, хоч узагалі думаєш? Утікаєш. «Утекай. Тебя ждет в подворотне маньяк» із ненависним тобі партійним стягом!


Фобії для Зіґмунда Фройда

У кабінеті Зіґмунда Фройда пахло дорогими сигарами. Одвідувачів вітали археологічні артефакти – єгипетські й еллінські статуетки. Лише вісники праху століть, кіт і господар квартири, чули потаємні фобії всіх лідерів австрійської соціал-демократії. Виринали загадки, гідні теракотового сфінкса. Політика, мабуть, таки справді для пацієнтів Зіґмунда Фройда.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Україна вимагає пояснень від Мінська через визнання Білоруссю "прокуратури ЛНР" Вчора, 16 червня

Байден на зустрічі з Путіним заявив про незмінну підтримку України Вчора, 16 червня

Новини 16 червня: Вітренка хочуть відсторонити, Кабмін пропонує придбати більше вакцин Вчора, 16 червня

Ціна приватизації "Більшовика" починається з 45 мільйонів доларів – UkraineInvest Вчора, 16 червня

Надходження до бюджету від приватизації у 2021 році мають збільшитися вчетверо – ОП Вчора, 16 червня

МЗС: Росія погрожує повним закриттям місії ОБСЄ на російсько-українському кордоні 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

Кулеба відповів, чи є ризики для України від зустрічі Байдена і Путіна 15 червня

Кулеба розказав, як Україна в останній момент "вигризла" згадку про ПДЧ у рішенні НАТО 15 червня