передплата Українською | In English

№1, січень 2006

І стуса проти Пушкіна в мене теж немає

Поділитися:

Буття влади та мовно-культурна проблема

Здається, ще трохи і згадки про мовне питання перетворяться на моветон. Бо ненастанне і безрезультативне переспівування відомих думок і бездумностей обридає. Чому мовне питання стало, по суті, вічним? Чому дискусії та суперечки так і не породили істини? Можливо, вся річ у самому характері постановки питання та веденні дискусій? Утім, і поверховий позір засвідчує, що дискусій як таких не відбувалося.



16 січня 1861

"Почав "Кобзарем",
а закінчив "Букварем"


Тарас Шевченко задумав створити серію підручників, які давали б учням народних і недільних шкіл початки знань. Поет вітав появу "Граматки" Пантелеймона Куліша, яка з'явилася в Санкт-Петербурзі незадовго до виходу його власного "Букваря". Проте ця гарно оздоблена книжка з яскравими ілюстраціями коштувала задорого – аж 50 копійок.

Шевченків "Буквар" був доступний для найбіднішого люду, бо мав скромне поліграфічне оформлення, м'яку палітурку, мінімальний набір шрифтів й декору та коштував 3 копійки. Вони й допомогли вирватись маленькій Шевченковій книжечці до українських родин. Куліш глузував з Шевченка: "Почав "Кобзарем", а закінчив "Букварем"…

Щоб роздобути гроші на видання підручника, Тарас Григорович, згадавши історію власного визволення з кріпацтва, намалював автопортрет (див. знімок): зобразив себе у вишиванці, свитці та смушевій шапці. Роботу розіграв у лотерею в колі української громади Петербурга.

Уже наприкінці грудня 1860 року підручник надрукували тиражем 10 тисяч примірників.
24 сторінки Шевченкового "Букваря" – це абетка, тексти для читання, а також цифрова таблиця й таблиця множення до 100. Підручник був схожий на "Граматку" П. Куліша. Обидві книжки розпочинаються азбуками й призначеними для читання по складах шістьма однаковими уривками з Шевченкових переспівів "Давидових псалмів". Але щоб не обтяжувати учнів церковнослов'янськими буквами, Тарас Григорович обрав найзручнішу абетку, так звану гражданську.

Після розпорядження міністра внутрішніх справ Росії Петра Валуєва про "призупинення" видання релігійної та навчальної літератури українською мовою (1863 р.) "Буквар" Тараса Шевченка жодного разу не перевидавали. Та народна книжка не загубилася серед людей. Навіть дійшла до наших часів.

Надія ЦЕНДРА.


Аргументи монологів

Аргументація прибічників двомовності в Україні така.

1. Юридична (вони взагалі схильні переводити дискусії в юридичну площину):

а) користування тією чи іншою мовою – це невід'ємне право будь-якої людини, й держава не може відібрати це право. Посягання на нього – прояв тоталітарності;

б) Україною ратифіковано Венеціанську конвенцію щодо статусу регіональних мов і мов національних меншин. Простуючи до Європи, її варто виконувати;

в) у рішенні Конституційного Суду, за яким українська – єдина державна мова, міститься окрема думка судді О. Мироненка, згідно з якою цей статус має надаватися і російській;

г) російськомовні громадяни – такі само громадяни України, як і україномовні. Відповідно, володіють аналогічними правами й можуть вимагати, щоб держава такою само мірою гарантувала їхні права, незалежно від того, чи подобається це іншим громадянам. Адже російськомовні громадяни так само, як і україномовні, виконують свої громадянські обов`язки, зокрема сплачують податки. Тож можуть вимагати відповідних прав з боку держави.

2. Етноісторична:

а) так, російська мова впродовж багатьох століть утверджувалася тоталітарними методами. Але чи є це підставою для викорінення російської методами аналогічними? Питання вважається риторичним, оскільки ствердна відповідь (за будь-яких пом'якшувальних ремарок) вважається підставою для навішування ярлика "фашист";

б) Російська держава (імперія Романових і СРСР) проводила русифікаторську політику, але конкретна особа, для якої російська є рідною, – це не Російська держава. Людина не може потерпати за тоталітарні надміри держави, котрої до того ж уже й не існує;

в) функціонування російської усталилось історично як за територією, так і за сферами діяльності. Порушення цієї усталеності еквівалентне руйнуванню комунікації у значних сегментах суспільного життя. Українська повною мірою не зможе одразу перебрати всі функції російської.

3. Естетична. Якщо перші два способи аргументації оприлюднюються під час дискусій, то естетичні існують для слуху адептів. Публічний варіант: прибічники україномовності воліють, аби всі послуговувались українською, але про що розмовляти цією українською? Створіть вартий уваги україномовний продукт і тоді вимагайте: україномовність можлива лише з приводу, спершу повинен створюватися культурно цінний, адекватний російському предмет мовлення. Прихований варіант: українська – мова жлобів.

Ось основні тези прибічників двомовності.

Що натомість пропонують прихильники загальної україномовності? Фактично нічого.

1. Рішення Конституційного Суду (про особливу думку судді О. Мироненка воліють узагалі не згадувати).

2. Прагнення історичної справедливості (можна подумати, що справедливість має якийсь стосунок до історії).

3. Намагання присоромити російськомовних: мовляв, країна називається "Україна", а української і не почуєш – ганьба перед усіма туристами.

Звісно, аргументація прихильників україномовності не обмежується наведеними трьома реченнями. Але аргументи тільки тоді стають аргументами, коли їх хтось може почути і зрозуміти. А хто зрозуміє слова про "закодований в українській спадок століть" і "демократичний характер української ментальності"? Чи про "відродження історичної пам'яті", що, як переконують, є потребою кожного українця "від Сяну до Дону"? Або ж згадки про екзистенціалізм М. Коцюбинського та В. Стефаника, яких далі Ніжина, мабуть, ніхто не читав? Такими аргументами по столу не грюкнеш. Ефемерною справедливістю Венеціанської конвенції не перекреслити. І Стусом Пушкіна (якого теж читають не набагато більше) не стусонеш.

Політик Х згоден...

Кожен і малий, і великий від Сяну до Владивостока, включаючи білих ведмедів, "диких тунгусів" і середньоазійських тушканчиків, знає: існує міжнародна премія імені Пушкіна для африканських поетів. Премія імені Стуса для африканських поетів є? Нема. Тоді які можуть бути запитання?

У прихильників україномовності нема не лише запитань, а й ще багато чого. Нема української мафії у Нью-Йорку; і "наших людей" у Хайфі називають не "українцями", а "росіянами"; і кримінального жаргону нема; і молодіжного сленгу нема також – одне слово, жлоби, та й годі. Відповідь знав тільки мій друг Саша Соколов: "Якщо українська – мова жлобів, а Іван Франко і Леся Українка розмовляли українською, то я теж волію бути жлобом". Але й Саша Соколов нічого відповісти не може: вже кілька років він громадянин Ізраїлю. Та й відповіддю його не скористаєшся. Уявімо, що хтось із наших політиків повторює наведений силогізм. Наступного ж дня його інтерв'ю вийде в газетах під заголовком: "Політик Х згоден бути жлобом". Інтерв'ю мало хто прочитає, а от заголовок помітять усі і зроблять відповідні висновки.

Тож і недарма поборники україномовності не вступають у дискусії з прибічниками двомовності: як я казав, заперечення правничих сентенцій шляхом апелювання до історичної пам'яті та неосяжного некрополю за дискусію правити не може. Фактично таке незугарне реагування на аргументи опонентів є, згадуючи теорію Р. Барта, не запереченням аргументів, а "війною проти дискурсу", в площині якого обґрунтовується двомовність, зверненням не до раціо, а до моралі. Але й ці спроби приречені на невдачу.

Адаптація – рідна стихія?

Українські урядовці недвозначно заявили про євроінтеграційні пріоритети як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Але слушно поставити запитання: чи сприятиме євроінтеграція розв'язанню мовно-культурної проблеми? Апологети європейського способу буття дадуть однозначно ствердну відповідь: повернення до кола братніх європейських народів зумовить і звернення до європейських (тобто цивілізованих, конструктивних) методів розв'язання всіх соціальних, у тому числі й національних питань; оскільки жодна країна Європи (ну майже жодна, за винятком Бельгії) не знає розколу за мовно-культурною ознакою, то й в Україні це питання буде розв'язано, звісно, по-європейськи, звісно, демократично, звісно, конструктивно. Але я недарма наводив думку Жаботинського. Потяг національної романтики вже давно прогуркотів Європою, і його встигли здати у брухт. Та й де в Європі ми бачимо національну однорідність: звісно, у Франції, яка ще за часів Наполеона набула національної монолітності; в Німеччині,об'єднаній кров'ю та залізом; в Італії, об'єднаній Ґарібальді на хвилі романтизму. Так, ці країни – взірець однозначної єдності між нацією, культурою та державою. Але який стосунок ця єдність має до вирішення національних питань на засадах демократії? Чи відповідають дії "батьків-засновників" зразково європейських націй (Наполеона, Бісмарка, Ґарібальді) сьогоднішнім уявленням про європейськість? Однак ми знаємо в Європі й інші мононаціональні держави – Чехію та Польщу. Проте й в історії цих країн демократія та правничі засади відіграли в розв'язанні національних питань дуже скромну роль. Утім, я не збираюся применшувати значення демократії. (Хіба хтось нині наважиться на таке святотатство?) Демократія й верховенство права в усій своїй повноті проявились у становленні Ірландії та Норвегії, і ми маємо наслідки, які не варто й коментувати.

Романтизм, як і інші культурні епохи, відійшов у минуле. Що ж натомість? Натомість прийшов дух раціоналізму, який панує і досі. Натомість, у руслі об'єктивної теорії права, німецьким юристом Єлінеком було визначено засади законодавчого забезпечення прав меншин. Фактично з теорії Єлінека і випливають усі ідеї захисту прав щонайможливіших меншин – політичних, національних, культурних тощо. Венеціанська конвенція і ґрунтується на засадах теорії Єлінека. Але, панове, не забуваймо історичного контексту цієї теорії. Вона формулювалася німецьким правником уже в умовах існування єдиної німецької держави й усталеної національної спільності. Вона зумовлена історично. І мала нейтралізувати претензії держави бути "найвищим проявом громадянського суспільства" (хто з політологів шанобливо не цитував цієї Геґелевої дефініції?). Не забуваймо, однак, що об'єктивна теорія права не виправдала сподівань і поступилася теорії історичній. І саме історичні рефлексії засвідчують історичну обмеженість недоторканності прав меншин. Що це означає? Те, що можливі історичні умови, за яких не тільки можуть, а мабуть, і повинні обмежуватися права меншин. Якщо сьогодні хтось соромиться дійти такого висновку або обурюється ним, то хай завважить, що сором і обурення – це емоції, лише емоції.

Хоч як це сумно писати, але євроінтеграція – це ще одна перепона на шляху становлення національної єдності в Україні. І якщо поміркувати, що важливіше – входження в Європу чи національна єдність, то, принаймні для мене, відповідь однозначна: національна єдність. Бо постання в Європі ще однієї "ірландії", яка борсатиметься між колоніальним досвідом та історичною амнезією, яка велемовно славословитиме толерантність, оскільки цілком позбавлена здатності до політичної волі, далебі, не в інтересах єдиної Європи. Континентальна "ірландія" зруйнує Європу, зміцнить дух сьогочасного споживацтва, посіє ксенофобію, позбавить динамізму й відбере здатність об'єктивно реагувати на політичні виклики. Тож чи потрібна Україні Європа, входження до якої може легітимувати національний розбрат? Чи потрібна Європі національно нестабільна Україна?

Нині для остудження євроінтеграційного запалу наших урядовців європейцям цілком вистачає економічних претензій. Але економічні проблеми колись та вирішаться. І тоді неодмінно звернуть увагу на культурне становище в Україні. І доведеться давати відповідь, доведеться знову враховувати, пристосовувати, адаптувати. І сумніватись нічого: українці пристосуються до будь-яких вимог. Чого-чого, а здатності відповідати чужим очікуванням їм не позичати (дається взнаки історичний досвід). Європейці ще не знають з ким вони зв'язалися. Це для них адаптація законодавства, економіки та політики – проблема. Для українців адаптація – рідна стихія. Це чеснота провінціалів.

Звісно, є суттєва різниця між тим, бути Україні провінцією Москви чи Брюсселя. Але це вибір холопів, які втікають від лихого власника до доброго. За певної софістики пошук доброго хазяїна можна витлумачити і як пошук благодаті. Та навіщо холопу благодать? Навпаки, холопу доцільніше мати лихого хазяїна: лихо сприятиме якнайповнішому розкриттю холопського єства.

Глина, цегла, амфора

Із вищевикладеного читач мав змогу зрозуміти, що я прихильник україномовності. Але досі своїх переконань я не доводив. Чому? А тому, що й у мене немає аргументів проти непорушності прав людини на культурне самовираження; немає заперечень і проти Венеціанської конвенції; і стуса проти Пушкіна в мене теж немає. Які тут можуть бути докази? Хіба в мене є засоби, щоб спокусити російську громаду українською культурою? Нема в мене таких засобів. Якщо ще й пригадати тезу К. Маркса, що мистецька цінність розкривається тільки особі, здатній її осягнути, тобто потребує певної готовності, зокрема й певного вольового зусилля, то подібні домагання нагадуватимуть соліпсичний титанізм. Спроби привернути російськомовних громадян до української культури – це нині самодостатня "гра у бісер" (пригадуючи метафору Ґ. Гессе) або просто "розкидання бісеру" (пригадуючи інший відомий вислів): у будь-якому разі – марнота марнот. Але оскільки я вже взявся за перо, то й мушу якимось чином обґрунтувати свою позицію.

Як політолог, я повинен передусім виходити з онтології держави. Не апелювати до держави, не вимагати від держави, аби засобами державних інституцій, бюрократичною машиною вдовольнялися мої пріоритети, а, завваживши об'єктивний спосіб державного буття, обґрунтувати україномовність як державний інтерес. Прихильники україномовності до держави звертались, але з претензіями. Починаючи з 1991 року україномовна громада, облишивши свою "місіонерську" діяльність у російськомовному середовищі, зосередила зусилля на "повчанні" державних чиновників, як саме треба відроджувати національну культуру. Сказати, що жодного поступу в цьому питанні не відбулося, було б несправедливо. Але здобутки, особливо порівняно зі сподіваннями, можливостями та глибиною кризи, м'яко кажучи, не втішають.

Зіткнувшись із тиском україномовної громади, яка домагалася найповнішої культурної деколонізації, та з опором громади російськомовної, інтересом якої була незмінність ситуації, держава до помаранчевих подій займала зверхню позицію щодо сторін конфлікту. Ні, держава не розпалювала суперечностей задля власного самоутвердження (згідно з відомою настановою: поділяй і владарюй). Держава (чи придержавні кола) керувалась іншою максимою: коли дурні б'ються, розумні роблять гроші. Як наслідок, усі три сторони залишилися при власних інтересах: громади – при мовах, а володарі – при грошах. Однак після президентських виборів усі сторони відчули злам усталеності. Хтось знову турбується про гроші, а хтось, як і раніше, – про культурні символи; російськомовних знову непокоїть нашестя "львівської" та "київської" влади, україномовних – уже вкотре перспектива пережити "втрату ілюзій".

У жодному разі не буде перебільшенням стверджувати: прийми колишня влада бік однієї зі сторін мовного протистояння, чогось подібного до помаранчевої революції не відбулося б і привладні кола й досі піклувалися б про гроші. Влада могла зробити ставку на російськомовну громаду, ґрунтуючись на її інтерпретації прав людини, максимально розширити використання російської в урядуванні й продовжити політику русифікації міст. Звісно, потрібно було б вдатися до своєрідної "пацифікації" української громади: використовуючи досвід радянських колаборантів, матеріально підтримувати українських культурних діячів. У такий спосіб електоральна база влади була б чітко визначена, а не формувалася ситуативно перед кожними виборами за допомогою маніпуляцій. В. Янукович спробував покластися на російськомовну громаду, але час було згаяно. Якби існував чіткий зв'язок "російськомовність – влада", Київ не став би рушієм революції, а на сході та півдні не були б втрачені голоси. Якби підтримували україномовних літераторів, україномовна громада залишилася б без провідників, це була б аморфна маса, придатна для впливу.

Влада могла визначити своїм пріоритетом і українську культуру. Зауважать, що таке визначення наштовхнулося б на опір російськомовної громади. Безперечно. Але тут ми входимо у сферу елементарної математики. Розширення впливу української культури на схід і південь було б еквівалентним розширенню електоральної бази. Як наслідок, влада ніколи не позбулася б критичної маси підтримки.

Багато говорять про помилки кучмівської епохи. Але посутні хиби політичної влади були закладені вже Л. Кравчуком. І за президентства Кравчука, і за президентства Кучми влада фактично самоусунулася від розв'язання мовно-культурних проблем. Але, панове, нейтральна влада, що існує лише як прояв гедонізму, – це не влада. Влада не може бути нейтральною. Нейтральність – сутнісна протилежність влади. Влада тільки тоді влада, коли вона здійснює формотворчу функцію, перетворюючи соціальний матеріал на соціально буттєві реальності. Влада – це вчинок, непохитна реалізація вибору. Політика не може існувати у футлярі, керуючись принципом "аби чого не сталося". Вона повинна була визначити свої пріоритети в конфлікті культур. Тільки за такого визначення вона стала б владою.

Означення влади як посутньо формотворчої дає змогу пригадати Арістотелеву "Метафізику". За Арістотелем глина може стати або цеглиною, або амфорою, або скульптурою. Наголосимо: "або". Зробити цеглину – означає не зробити амфору і навпаки. Тобто позитивний бік творення передбачає і негативний. Утвердження передбачає і заперечення альтернатив. Дотеперішня ж "влада" тільки тим і займалась, що намагалася зробити цеглину, схожу на амфору, яка при цьому була б скульптурою самої ж влади. Загалом це вдалося. Але Україна так і залишилася лише неформалізованою глиною. Намагаючись догодити обом громадам, попередня влада нагадувала описаного Арістотелем віслюка, що обирає між рівноцінними стіжками сіна; як усі пам'ятають, згідно з Буріданом, віслюк має здохнути, оскільки не зможе зробити вибору між рівноцінними альтернативами. Бурідан виявився прозірливим. Яку епітафію можна написати на могилі безвольної тварини? "Так буде з кожним, хто, назвавшись владою, залишатиметься віслюком".

Сказаного, гадаю, досить, аби стверджувати, що мовна проблема, яка перейшла у спадок до нової влади, виходить далеко за суто культурні межі. Це питання, бути чи не бути владі взагалі. Тільки здійснення вибору між мовними альтернативами дасть змогу владі відбутися. Збереження наявного конфлікту мов, підтримування двох культур рівноцінне подальшому перебуванню в бурідановій ситуації з передбачуваними наслідками.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата