передплата Українською | In English

№15, серпень 2006

«Гірка сіль» від Генія

Поділитися:

З нагоди круглих дат про геніїв зазвичай говорять високим стилем. Ювілярів, якби вони те почули, напевне занудило б від солодкої патоки. А надто – Франка. Бо він не скупився на «гірку сіль» і для сучасників, і для нащадків. Визнаймо очевидне: його слова, долинаючи з позаминулої епохи, буває, ріжуть вухо. Бо наче про нинішнй день, наче про нас з вами сказано. Ці нотатки – про «присутність» Франка в Українському Домі .

Франко підкаже стежку...
«Франкіана» десятиліттями присутня у житті й творчості народного артиста України Святослава Максимчука.

– Пане Святославе, у шанувальників Слова складається враження, що «Франкіана» стала кодексом вашого життя...
– Так воно і є. Я завжди кажу: з ким поведешся... До Франка уперше наблизився, коли працював у Харківському театральному інституті на кафедрі сценічної мови. Мій керівник Роман Черкашин, коли вивчали жанр поеми, запропонував «Похорон» Франка. Але на той час я був не готовий до сприйняття цього твору, а вчитель не міг говорити про поему так, щоб Франка було подано як Франка. Ну, зокрема, вслухаймося в епілог:

...І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві – стид,
Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить?

– Дата написання поеми – 1897 рік, та сказано, наче про нинішній день...
– Той клубок проблем, на превеликий жаль, сьогодні не меншою мірою актуальний. Бо мислення генія, який блискуче знав рідну й світову історію, психологію, просякнуте величезним болем за свій народ. Пригадую, 1964 року я «на крилах» прилетів із Харкова до Львова. Рідна мова, українське середовище для мене були, без перебільшення, гранню неймовірного або, як писав Франко, «поза межами можливого». Я познайомився тоді із Михайлом Косівим, співробітником кабінету франкознавства в університеті. Він дав мені дещо почитати з того, що не увійшло до 20-томника. Звичайно, це було для мене вибухом. Потім Косіва арештували, а я, обпечений Франковим талантом, почав сам працювати над поемою. Для мене – у контексті політичних подій – вона відкривалася по-іншому, по-новому. Я звернувся до нашого літературознавства щодо тлумачення цього твору, але нічого цікавого не знайшов. Це була примітивна соціологія, набір штампів, фраз...
Я тоді часто бував у редакції журналу «Жовтень», де працював Роман Іваничук. Він сказав дослівно таке: «Я поему «Похорон» читав 5 чи 7 разів, але не розумію її, хоча вихований на Франкові, знаю «Мойсея» майже напам'ять». А коли відбулася прем'єра «Похорону» у Спілці письменників і в університеті, Роман Іваничук підійшов зі сльозами на очах і сказав: «Дякую, я все зрозумів. Ми всі потроху – «Мирони». Бо проблема роздвоєння особистості є найболючішою. Для нас це – не просто філософія. Це – наша драма і трагедія. У тій самій поемі Франко каже: «Всі ми – плем'я сонне і боляще».

– Ви із проекцією на день сущий проголосили тоді доволі «небезпечні» рядки. Чи ідеологічна цензура не вловила в них прозорих натяків?
– Ще й як! У 1966 році відбувся конкурс читців з нагоди 110-річчя від дня народження й 50-річчя від дня смерті Франка. Я на тому конкурсі здобув третю премію. І тоді розпочалося. У театрі імені М. Заньковецької провели заключний вечір-концерт, присвячений цим ювілейним датам. Цікавлюся, коли виступатиму, а мені кажуть: вас у програмі немає. Чому? Як? Я оціпенів. Для мене це було жахливим ударом. Кажуть, що «Похорон» звучить задовго – понад годину. Пояснюю, що в моєму репертуарі є й коротші твори. Дарма. Заступник начальника обласного управління культури каже: «Святославе, можеш навіть ні до кого не підходити. Це – перст звідти» – і показав угору. Петро Кисельов, читець із Києва, який здобув на конкурсі друге місце, виступив останнім. Після нього насамкінець дали гопак, як це було прийнято у совєцькі часи. Завіса. І раптом крик із зали: «Максимчука! Максимчука! Максимчука!». Потім мене запідозрили, що це я сам організував...

– Стривайте, але Франка, як і Шевченка, тодішній режим тлумачив не інакше як революціонерів-демократів. Ім споруджували пам'ятники, називали їхніми іменами вулиці й площі. То що таке особливе артист вклав у підтекст, що слово хрестоматійного класика видалося підозрілим?
– На цю тему у Франка теж є відповідь. Ідеться про героя, який урятував місто, і міщани вирішили увічнити його подвиг так:

Зараз тут його убиймо,
На паль посадімо,
По смерті ж його оплачмо,
І святим зробімо.

І насиплемо над тілом
Могилу високу,
Будем поминки справляти
Два рази до року.

І це – «класична» апробована форма розв'язання проблеми.
Як викладач сценічної мови на кафедрі театрознавства і акторської майстерності у Національному університеті імені І.Франка, я цього року в програму для своїх студентів запропонував винятково твори Івана Франка. Бо той, хто на Франкові вчиться, завжди отримає підказку: іди туди...


У сусіда – хата біла

За гроші, подаровані Франкові з нагоди його 25-річного ювілею, письменник 1901 року придбав невелику ділянку землі, на якій збудував свій власний дім. У будівництво було вкладено посагові гроші дружини, а також усі заощадження сім'ї й позику банку. Дім на прохання дружини Франка Ольги Хоружинської будували на зразок будинку, якого тепер немає, відомого українського історика Володимира Антоновича в Києві. Поруч із Іваном Франком звів свій будинок Михайло Грушевський. Нині це – меморіальні садиби-музеї.

Минули роки, епохи, революції, перебудови і т. ін. На кошти, надані до 150-річчя Франка, у меморіальному музеї за кілька місяців до урочистостей розпочали капітальний ремонт. Слава Богу, що принаймні круглі дати рятують видатні пам'ятки від руйнації, не без іронії констатує директор музею Івана Франка і дослідник його творчості письменник Роман Горак.

– Це просто знущання! Сім разів змінювали склад ювілейного комітету, а гроші надійшли тільки у червні, – каже він. – А в серпні має бути відкрито музей, хор співатиме осанну, тут виступатимуть з промовою Президент, гості. А ми в таких «ідеальних» умовах працюємо і створюємо експозицію. Усе робити дуже важко, бо запізнилося фінансування. Відповідно порушуються технологічні норми, щоб устигнути. Приблизно таке було в 1956 і 1971 роках – та сама штурмівщина. Не було уряду в Україні, окрім уряду Скоропадського, який хоч трохи цікавився б справами культури. Цього року ми постали перед проблемою: бути музею чи ні ? Бо він почав просто валитися: злетіла дахівка, з'явилися тріщини. Ми звернулися до 39 партій по сприяння. Та лише від одного народного депутата отримали відписку: він повідомив, що переслав нашого листа міністрові культури. А взагалі про Франка згадують комуністи, соціалісти, «Наша Україна» та інші, коли треба обклеїти музей різними закликами, лозунгами. Вони не думають про те, як той паркан потім почистити. Тішить лише те, що я врятував музей. Якщо не взявся б за це рішуче два роки тому, мали б руїни. Знайшов фірму «Металбуд», яка платила людям зарплату зі свого внутрішнього резерву. Люди розуміли, що вони роблять. А тепер тут щодня – 200–300 робітників. Та кому потрібні наші обурення? Нині ділять портфелі і розбивають один одному голови. Українську культуру від самого початку створювали й створюють ентузіасти...

«Гірка сіль», якою Роман Горак щедро пригощає громадськість, цілком доречна, він анітрохи не згущує барви. Справді, «Франкіана» розвивається завдяки жертовній праці невеликої групи ентузіастів, до котрих належать директор музею, науковці Національного університету імені І. Франка. Разом із колегою Ярославом Гнатівим Роман Горак працює над десятитомним виданням наукової біографії Івана Франка. На кошти університету вже видано шість книжок. Готова до друку сьома, «Протистояння». У ній ідеться про найскладніший період у житті Івана Франка – 1898 рік. Він переходить від активного політичного життя до наукової праці.

– Щороку в день святкування роковин Франка ми будимо свідомість нашої провінції, – продовжує Роман Горак. – Обираємо ті села, де колись бував Іван Франко, даємо можливість подивитися, які сподівання він покладав на них і який вигляд вони мають нині. Кожне таке перебування відзначається виходом у світ якоїсь книжки. Наприклад, у селі Скваряві на Жовківщині Іван Франко перебував 1879 року. Тоді Ольга Рошкевич виходила заміж, а він утікав у глухі хащі. Торік побували у Жовтанцях Кам'янсько-Бузького району. Видали книжку «Дорога до Жовтанець». Окрім цього, щороку жебраємо в когось гроші, щоб видати науковий вісник музею Івана Франка. Бо над документальною основою, на жаль, ніхто не працює. Сидіти й розбирати почерк – копітка робота. Я читаю в університеті курс франкознавства. Бачу, що дуже важко привчити нинішнє покоління до «мурашиної» роботи, якою завжди славилася українська інтелігенція.

У режимі «мурашиної роботи» Роман Горак написав два сценарії фільмів про Франка. Один – документальний, другий – «Іван Франко і Львівський університет», документально-ігровий. До роковин Франка виходить друком унікальний фотоальбом – спільне дітище лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Василя Пилип'юка та Романа Горака.


Колиска роду – Нагуєвичі

Василь Пилип'юк здійснив низку подорожей Франковими стежками, місцями його злетів, зачарувань-розчарувань, прозрінь. Один день подорожі ми розділили разом. Насправді мандрівка – у часі і просторі – не обійшлася без сприяння доброго духу Генія. Того дня зранку небо затягло і безпросвітній нудний дощ не залишав, здавалося, найменшої надії на гарну погоду. Але Василь Пилип'юк попросив у неба ласки й сказав по телефону, що ополудні визирне промінь сонця й відкриє простір для фотооб'єктива. Так і сталося. І хтозна, якби сонця було багато, а попід ногами не чвакало болото, чи вдалося б упіймати неповторні миттєвості, зв'язати «вузлики» між минулим і майбутнім. Зрештою, випробування мали відбутися, бо жодна із Франкових стежок не була встелена трояндами. Увесь його рід долав віхи історії через тернії...

За 150 років Іван Якович зовсім не забронзовів, він залишається добрим сусідом для мешканців Нагуєвичів. Вони сприймають його як родича, їм близькі драми і болі Франкового роду. Марія Сольська винесла гумаки для фотохудожника й розповіла, що вона з роду Микитчиних. Саме їм було присвячене оповідання Франка «Микитчин дуб». До слова, жінка вже не раз намагалася посадити дуба на межі між своєю садибою і сусіднім меморіальним музеєм, але деревце чомусь не приживалося. Щороку на уродини Франка вона готує баняк бульби і пече пироги, щоб почастувати гостей, які приїжджають до садиби письменника. А як же інакше? Уродини Франка – то наче храмове свято. Вона довірливо повідала нам «сюжет» із власного життя: онук днями одружується, а батько (її син) – у далекій Англії на заробітках. Ще й родину туди кличе. І чому часи минають, а емігрантська тема залишається гіркою, як і за часів Франка? Іван Якович напевне знайшов би відповідь на це запитання.

Ми палили старі газети і вогкий хмиз – допоки не розгорівся вогонь у кузні, де працював ковалем батько Івана Франка – Яків. Його ковальське причандалля збереглося, а от Євангеліє, яке він подарував церкві із дарчим написом, згоріло кілька років тому разом із старовинним дерев'яним храмом. Хтось недогледів реліквії. Із почуттям вини і каяття громада будує новий, уже цегляний храм, але поряд із уцілілою дзвіницею він має вигляд гордовитого чужинця. На щастя, у садибі збереглася інша реліквія – автентична колиска, що належала родині Франків.

На сільській вулиці нашу машину зупинила череда. Її гнала... правнучка Франка по братові Захарові – Віра Дашко. За сільським звичаєм на неї випала черга. Учителька української мови й літератури зніяковіла, бо аж ніяк не була готова до фотосесії і тим паче до інтерв'ю. Приємно було чути, що творчість Франка в селі знають і люблять – завдяки поколінню сильних учителів української мови й літератури.

У Нагуєвичах дивовижним чином переплітаються сюжети давні і нинішні. Добродій Михайло Гатараняк повів нас за село до криниці «Ярина», збудованої 1849 року. Прадіди, переконавшись, що вода в ній цілюща, спорудили капличку. «За совєтів» її тричі спалювали, а люди відбудовували. Після чергового підпалу селяни почепили образи на стовбур дуба-патріарха. І що? Приїхали військові-атеїсти і... спиляли того дуба. Оброслий мохом стовбур досі лежить поряд із відновленою капличкою.

П'ємо разом цілющу воду, набираємося снаги й отримуємо винагороду: сонце остаточно здолало хмари і вмиті дощем трави простелилися зеленими килимами. Наче запрошували ніколи не припиняти мандрівку Франковими стежками...

Автор: Оксана ТЕЛЕНЧІ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Україна та Естонія домовились про технічне та фінансове співробітництво Сьогодні, 27 листопада

Мінцифри: Україна піднялася в рейтингу індексу електронної участі ООН Сьогодні, 27 листопада

В Європі вперше судитимуть дипломата з Ірану за тероризм Сьогодні, 27 листопада

Заступник Шевченка став членом наглядової ради Нацдепозитарію Вчора, 26 листопада

Профспілка "Антонова" має намір судитися через створення наглядової ради Вчора, 26 листопада

США відтермінували блокування TikTok Вчора, 26 листопада

Громадська рада Нацкомісії з тарифів хоче, аби "Нафтогаз" продавав газ на біржі  25 листопада

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун 25 листопада