передплата Українською | In English

№11, червень 2012

Сонце. Щастя. ЖиттяСонце. Щастя. Життя

Поділитися:

Творчий та й життєвий шлях художниці Валентини Виродової-Готьє позначений певним шармом утаємниченості, загадковості, привабливої незайманості її внутрішньої території, своєрідної terra inkognita, яку хочеться розкрити, пізнати, зрозуміти. Усвідомлюючи, що збагнути внутрішній світ митця ще нікому до кінця не вдалося, спробую все ж зазирнути у святая святих цієї ефемерної субстанції, що називається психологією творчості. Розгадати бодай приблизний шифр внутрішньої географії свідомості людини в ті осяйні хвилини, коли в неї накопичується незбагненна енергія, що всупереч житейським обставинам, вікові, здоров’ю, настрою, погоді може вихлюпнутися в довершений мистецький твір.

Так, у радянський час, саме тоді, коли відбувалося творче становлення покоління митців, до якого належить і Валентина Гаврилівна, а це 50–60-ті роки минулого століття, за душу людини найбільше боролася ідеологія. Випрямляла й спрощувала її свідомість до зручного рівня, намагаючись маніпулювати особистістю, яку створив Бог за своєю подобою, нав’язувала догми і цінності, далекі від святих заповідей. Проте, споглядаючи твори художниці, хочеться вигукнути: звідки така сонячна осяяність?! Чому її герої такі щасливі, самодостатні?! Такі реальні й водночас підняті над часом, ніби вони з іншої планети?! Їхнє життя розписане тихою радістю, а на обличчях – знак причетності до вічності, самотність не як приреченість, а як вивищення над метушливістю, озлобленістю, зрештою, жорстокою реальністю, як прагнення донести цією гармонійністю, що життя одне і… скороминуще. Обійми його душею, прямуй за її чистим покликом, і сонце осяватиме тобі шлях.

Один із перших портретів називається «Катруся». Художниця писала його під час студентської практики першого курсу Київського художнього інституту, де була асистенткою. Вона щойно блискуче закінчила цей же факультет. Талановиту випускницю запросили на роботу до alma mater. Молода красуня була схожа тоді більше на польову Мавку, аніж на строгу асистентку. Їй позувала юна Катя. Та що там позувала! Вона звичайно сиділа собі посеред сонячного видива польових квітів над урвищем канівської кручі по праву первородства. Адже цей земний рай належить їй, а вона – йому. Асистентка Валентина ніби кидає благородний виклик цій величі. А цікава до всього талановита першокурсниця Віра Кулеба тим часом всотує в себе кожну мить практики: натхненний політ пензля Валентини, старшої лише на кілька років за неї; запам’ятовує, як лягають фарби на полотні, як вимальовується вишукана композиція, де воєдино сплелися сонце, щастя, життя. Дві молоді обдаровані красуні почали впевнено вписувати власні сторінки в українське образотворче мистецтво. Тепер вони відомі на весь світ художниці, професорки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, члени-кореспонденти Академії мистецтв України. Віра Баринова-Кулеба, як і плеяда інших відомих художників, із вдячністю вважає себе ученицею Валентини Гаврилівни. А твір «Катя» зберігається разом з іншими в золотому фонді академії, часто слугує сучасним студентам вишу еталоном створення композиційного портрета на пленері.

Портретні роботи Виродової-Готьє, написані з класичною довершеністю майстрині, яка успішно пройшла школу видатних українських митців О. Шовкуненка, М. Іванова,
І. Рєзніка, В. Пузиркова, П. Жарова, – це історія яскравих, самобутніх доль, життів цілком реальних людей, наших сучасників – діячів культури, простих робітників, селян, учених, спортсменів. Талановитим пензлем художниця ніби спонукає своїх героїв до діалогу. Вона хоче відчути міру повноти щастя цих людей. Не героїзувати, не воздвигати на п’єдестал залакованої довершеності… Герої художниці мовчазно переживають бурі емоцій. І водночас на обличчях – печать шляхетності, тієї внутрішньої чистоти й піднесеності, гармонії, що, як уже мовилося, дає мені підстави ніби вирвати ці образи з контексту часу й ставитися до них як до носіїв неперебутніх духовних цінностей, з котрими ми мали щастя жити в одну епоху. Карпо Трохименко, Максим Рильський, Олесь Гончар, Сергій Шишко, Григорій Логвин, Степан Олійник, Марія Примаченко, Левко Ревуцький… З такими особистостями хочеться подумки поспілкуватися. Поговорити про час, життя і, звичайно ж, про щастя. Це слово часто лунало в наших розмовах із художницею…

Її спосіб життя, й життя в мистецтві зокрема, творчість як умова самовираження – одна логічна лінія. Іншої просто не відбулося б. Випадковості – щасливі, трагічні, непрогнозовані чи передбачувані, все працювало на те, щоб дівчинка народилася бути творцем. У сім’ї науковця-математика, де мати поза основною роботою вчительки дуже любила співати, старанно приховували своє аристократичне походження, та ще й з французьким корінням. Зовні все скидалося на те, що ця сім’я, як і мільйони інших, – середньостатистична радянська, ідеологічно здорова. Й то була правда, лише з одним уточненням: члени дружної великої родини насправді зберегли моральне здоров’я, традиції поколінь, духовну спадковість. Дівчинка Валя пасла кіз і козеняток на затишній вулиці Конопляній, що на Пріорці в Києві. Їй не треба було знати, що зовсім недалеко, в районі Іванкова, був їхній великий будинок. Навіщо? Життєву орієнтацію сім’ї на порядність і честь збережено. Тут панують любов, мрії про щастя. Батько гарно малював. Вечорами багато читали: Гоголь, Шевченко, Пушкін… Валя по-своєму скрізь і всюди малювала цей затишний родинний світ, зігрітий щастям.

Пейзажні роботи з різних місцевин України вже зрілої художниці ніколи не втратять внутрішнього зв’язку з вулицею Конопляною. Перші усвідомлені тут дитячі враження краси, людяності природи, зіткані з теплого світла й утаємничених зелених глибин навколишніх хащів, навіюють тиху радість і легкий сум за тим, що невблаганно минає, змінюється й за законами земного життя зникає.

Коли німці вдерлися до Києва («Їхали на мотоциклах, як до себе додому», згадує художниця), світ щастя семирічної дівчинки розколовся. Сім’я не встигла евакуюватися. Гестапівці схопили батька на вулиці, по-звірячому катували. Якимось дивом матері вдалося видерти його з фашистських лабетів напівживим. Радість повернення тривала недовго. Однієї ночі поліцаї вдерлися до їхньої комуналки вже на Басейній вулиці й усіх погнали на залізницю. Мабуть, «зачищали» центр. Товарняк потягся кудись на захід. Дорослі розуміли, куди. В районі Житомира знову сталося диво: всім полоненим удалося втекти. Розбіглися, хто куди. Валя запам’ятала тепле село Розумницю, хоч стояв лютий мороз. Їй здалося, що було затишно й сонячно довкола, бо хати, ліс, вкриті пухнастим снігом, були помережані білим. А прозоро заледенілий ставок ніби вкрився брунатними візерунками. У людей – добрі, співчутливі обличчя. Вони прихистили нещасних киян. Хтось віддав хатку з піччю, хтось приносив їжу, дрова. Дівчинка відчула: якщо всі разом у цьому страшному світі та ще й у теплі, – ото і є щастя. У хаосі перевернутого світу пробилися сонячні промені. Білий колір зими ніби заговорив безліччю відтінків стану душі людини, стану природи. Маленька душа знову здобула рівновагу. А її внутрішня заданість на творчість не похитнулася, не перервалася ні на мить. У сліпучо-білих зимових пейзажах відомої художниці тепло, затишно. Тут люди з добрими обличчями живуть у блаженній гармонії із собою та природою. Вони внутрішньо далекі від того заангажованого простору, де аморальна ідеологія топче внутрішній світ, де матеріальні блага стають псевдоіконою.

Серію дитячих портретів Валентина Гаврилівна назвала «Наші квіти». Кажуть, дітей важко малювати. З цих робіт такого не скажеш. Щоправда, так може здатися – на перший погляд. Адже вловити нюанси душевної роботи цих Божих зерняток здатен вочевидь той, хто прямісінько з дитинства. Хто справжній, правдивий. Щирий. Якщо художниця хотіла цими чистими образами ніби зі свого дитинства звірити те, що було, з тим, що буде, вона досягла мети: людина недаремно покликана в цей світ. Вона створена для щастя. А як мати, бабуся, митець вона теж добилася свого, сказавши цією гранню своєї творчості: щастя в нас самих.

Нині художниця живе на Куренівці. Там же недалеко й майстерня. Довкола – останній бастіон святої київської землі, яку п’ядь за п’яддю буквально видирають з-під ніг. Залишки правічного лісу, тиша, квіти ще тішать око. Вселяють, хоч і примарну, надію: а раптом оговтаються, зупиняться, не знищать останнє?

Але поки є сили, прагне змалювати все, що лишилося. Для душі. Для пам’яті. Для наступних поколінь. Вона небалакуча за вихованням, що стало другою натурою. Невибаглива, скромна. Були би палітра й фарби, світилися б очі студентів цікавістю… І щоб онуки зростали. На свій імідж і популярність не гаяла дорогого часу. А повагу колег, визнання громадськості здобула виключно талантом, творчістю. І нині, відома, знана, продовжує так жити – в мистецтві й праці.

Автор: Людмила БАРАНЕВИЧ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад