передплата Українською | In English

№7, квітень 2012

Деякі питання методології визначення поняття введення закону в дію

Поділитися:

Ейфорія законотворчості зазвичай породжує ілюзію: закон, як чарівник, сам здійснить перетворення. Віра і надія, що пов’язані з цією ілюзією, виявляються досить стійкими, в тому числі через невисокий рівень правосвідомості, відсутність навичок жити й діяти в режимі правомірної поведінки. За такої ситуації процеси підготовки і прийняття законів стають самодостатніми, відсувають ще далі в майбутнє розв’язання реальних проблем реалізації прав і свобод. Стереотип масової свідомості сприймає такий модус, бо він не потребує якихось індивідуальних чи групових зусиль [1]. У підсумку багато (якщо не більшість) із прийнятих і, можливо, якісних законодавчих актів залишаються не більш ніж «правом у книгах», тобто не знаходять своїх адресатів, не реалізуються в реальних суспільних відносинах, які щоденно встановлюються людьми між собою [2]. Це свідчить про серйозні, можна сказати, традиційні, … проблеми з реалізацією національного законодавства, а разом з тим і зі здійсненням громадянами проголошених у законі держави суб’єктивних прав і свобод, виконанням юридичних обов’язків [3]. За такої ситуації проблеми дії закону, як і права загалом, залишаються одними з найактуальніших у теорії права, незважаючи на появу останнім часом спеціальних досліджень вітчизняних науковців [4].

Аналіз наукової літератури за темою дослідження вказує на те, що увага дослідників права концентрується, як правило, навколо проблем визначення поняття закону та його характеристик, а також процесу вироблення закону і його дії. Недолік такої позиції полягає в тому, що залишається поза увагою надзвичайно важлива ланка, а саме перехід від процесу вироблення закону до процесу його дії, який має бути відповідно опосередкований, а саме – введенням закону в дію. Останнє зумовлено необхідністю перетворити закон, щойно ухвалений законодавцем, на закон, що діє в конкретних умовах. А це, у свою чергу, потребує вивчення процесу дії закону.

Не можна сказати, що проблема дії закону в юридичній науці залишалася поза увагою теоретиків; навпаки, праць, присвячених цій проблематиці, чимало. Однак із цих досліджень не можна скласти якесь певне однозначне розуміння поняття дії закону. Цьому поняттю бракує не тільки чіткого визначення, а й певного місця в понятійному ряду загальної теорії права, бо воно в різних варіантах перетинається з поняттям дії права, а останнє, у свою чергу, не має певного значення й вирішальною мірою залежить від того типу праворозуміння, тих підходів до права, які обирають його дослідники [5; 6].

Так само не можна стверджувати, що юридична наука вже остаточно з’ясувала поняття самого закону в його співвідношенні з правом. Плюралізм праворозуміння призводить до неоднозначного визначення права і закону.

З цього приводу в юридичній літературі відзначається, що проблема співвідношення права та закону існувала практично завжди. Розглядалася вона багато разів у рамках і зарубіжного, і вітчизняного права, зазначає, зокрема, М. Марченко, однак у практичному плані все залишалося без змін. Актуальність проблеми співвідношення права та закону зберігається дотепер і навіть періодично значно загострюється, особливо в перехідні періоди, що супроводжуються посиленням соціальної напруженості. Причина цього, вважає автор, в тому, що ця, на перший погляд, «кабінетна», академічна проблема має не тільки й навіть не стільки теоретичне, скільки прикладне, практичне значення. Сутність її коротко полягає в тому, що є закони, котрі відповідають правовим критеріям, і їх називають «правовими законами». Тут право і закон збігаються. Однак є й такі закони, які не відповідають правовим критеріям і, отже, з правом не збігаються. У цьому відбиваються два підходи до розуміння права. Один із них визнає творцем права виключно державу, інший не лише не визнає державу як творця права, а, навпаки, розглядає її як інститут, що не стільки встановлює, скільки формулює або виводить право завдяки законотворчій діяльності з об’єктивно існуючої економічної, соціальної та іншої дійсності. Держава – виключний творець законів, проте не права. Держава монополізує законотворчу, але не правотворчу діяльність. У зв’язку з цим, зазначає автор, постає низка запитань. Який критерій правових законів? Які закони можна розглядати як такі, що збігаються з правом, а які не можна? Нарешті, які є об’єктивні підстави для віднесення одних законів до правових, а інших – до неправових? Що робить одні закони правовими, а інші – неправовими?

На ці запитання переконливої відповіді не знайдено досі. На думку М. Марченка, розв’язання проблеми співвідношення права і закону можливе лише на принципово новій методологічній і світоглядній основі та є справою далекого майбутнього. Нині ж необхідно мати на увазі, що у правотворчій і правозастосовній діяльності державних органів Росії та інших країн домінуючими є ідеї єдності, неподільності права й закону; між правом і законом не проводиться жодної відмінності [7].

Разом з тим деякі автори досі наполягають на тому, що «право не існує без держави й поза державою. Воля певного класу, що становить право даного суспільства, виявляється у веліннях, актах державної влади» [8].

Принципово інакше, у контексті критичної оцінки основних концепцій праворозуміння, підходить до розв’язання проблеми співвідношення права й закону В. Нерсесянц. Відзначивши, що історія і теорія правової думки та юриспруденції пронизані боротьбою двох протилежних типів праворозуміння – юридичного (від jus – право) та легістського (від lex – закон), автор підкреслює, що для першого типу характерним є ототожнення права й закону, а для другого, навпаки, – та чи інша версія проведення відмінності між правом і законом. У рамках останнього автор розвиває власний, лібертарно-юридичний підхід до праворозуміння. Він, зокрема, відзначає, що в центрі лібертарного праворозуміння стоять проблеми зв’язку права й закону, розуміння та трактування об’єктивних властивостей права як сутнісних властивостей закону й критерію правової якості закону, питання розробки поняття правового закону (і законного права, тобто права, наділеного законною силою тощо).

Такий юридико-гносеологічний підхід дає змогу виявити відмінність і співвідношення об’єктивного за своєю природою процесу формування права й суб’єктивного (владно-вольового) процесу формулювання закону (актів позитивного права) та проаналізувати позитивацію права як творчий процес нормативної конкретизації правового принципу формальної рівності стосовно до конкретних сфер і об’єктів правової регуляції. І лише в такому сенсі, вважає автор, доречно говорити про законодавство як про законотворчість.

З точки зору юридико-лібертарної аксіології, право виступає як строго визначена форма саме правових цінностей, як специфічна форма правової повинності (рос. долженствования. – М.Т.), відмінна від усіх інших (моральних, релігійних тощо) форм повинності й ціннісних форм. З позицій правових цінностей може й повинно визначатися ціннісне значення всіх феноменів у кореспондуючій і релевантній праву (праву як повинному, як цілі, як підставі вимог, джерелу правових смислів і значень) сфері сущого.

Указану сферу сущого, яке ціннісно визначається з позицій правової повинності, становлять закон (позитивне право) і держава в усіх їх фактичних проявах і вимірах, в усьому їх реальному існуванні. Це означає, що закон (позитивне право) і держава мають орієнтуватися на втілення і здійснення вимог права, бо в цьому полягають їх ціль, зміст, значення [10].

З цих методологічних позицій у названій праці розглядаються проблеми дії права і форм реалізації вказаної дії, зокрема розрізняються такі поняття, як реалізація права в законодавчій діяльності й підзаконній нормотворчості та реалізація закону, форми та методи забезпечення останньої. При цьому автор глави В. Лазарєв підкреслює, що для юридичної практики більш значущим є аналіз форм реалізації закону та інших нормативних актів держави. Разом з тим у своїх класифікаціях форм реалізації правових норм за різними ознаками цей автор залишає без розгляду такий важливий момент для реалізації закону, як введення його в дію [11].

У свою чергу, Ю. Гревцов та
І. Козліхін розрізняють норми права й норми законодавства, а звідси, як уже зазначено, – дію нормативно-правових актів і дію права. За їхніми словами, норма права являє собою міру реальної поведінки, а норми законодавства – це результат відбиття у свідомості норми права, яка внаслідок цього постає у вигляді нормативного акта (закону, указу, постанови тощо). Норма законодавства – це продукт цілеспрямованої, свідомої та вольової діяльності людини. З іншого боку (що є однією з найважливіших характеристик норми законодавства), норма законодавства – це засіб (спосіб) доведення до людей інформації не лише про правила поведінки, а й про її можливі наслідки. Головне призначення норми законодавства полягає в тому, щоб забезпечити необхідні умови для користування мірою (нормою) права в суспільстві. Оскільки останнє найчастіше відбувається в процесі встановлення людьми між собою різних юридичних відносин, то завданням норми законодавства виступає позначення умов установлення правовідношення, взаємодії в ньому, юридичних наслідків взаємодії в рамках правового відношення, порушень такої взаємодії.

Характеризуючи далі співвідношення норми права і норми законодавства, автори наголошують, що основний сенс розрізнення цих норм полягає не у прагненні довести їх відособлене існування, хоча й можна уявити існування норми права окремо від норми законодавства, зокрема коли міра права набуває іншої форми свого зовнішнього буття, наприклад, судового рішення. Проте неможливо уявити існування норми права поза будь-якою зовнішньою формою вираження (це завжди чи правовий звичай, чи судовий прецедент, чи юридична доктрина, чи нормативно-правовий акт тощо).

Поняття норми права більше пов’язане з природою права. У певному сенсі норму права можна вважати своєрідним хранителем (або каталізатором) соціальної енергії, в ній немовби відбуваються накопичення й концентрація досвіду практичного діяння, через взаємне визнання і поважання відповідних прав і свобод, виконання обов’язків; водночас відбувається й звільнення такого досвіду від випадкового, у нормі права в концентрованому вигляді зосереджуються зразки (моделі) раціональної практики людей стосовно тієї чи іншої сфери життєдіяльності. Поняття норми законодавства більше пов’язане не з природою права, а з особливостями його функціонування в суспільстві, з процесами відчуження індивідуального права, процесами масового споживання офіційно визнаного та вивіреного права (міри права). Однією із суттєвих характеристик норм законодавства є виражена в них оцінка моделі поведінки суспільною свідомістю та її теоретичним компонентом – ідеологією влади, насамперед державної. Норма законодавства призначена немовби «звільняти», «поширювати» (а іноді, навпаки, стримувати) соціальну енергію норм права, сприяючи їх застосуванню. Це й визначає основні контури названих юридичних явищ, дає змогу умовно розвести ці поняття.

Проте, розглядаючи далі види і структуру правових норм, названі автори відзначають: «Правові норми виявляються доступними для спостереження, аналізу, тільки коли вони набувають тієї або іншої форми, тобто лише як нормативно-правовий акт, правовий прецедент, акт тлумачення вченими-юристами тощо. Виходить, що систематизації норм права повністю умоглядні, або, як казали раніше, спекулятивні, що для догми права не може бути характерним, бо виходить за рамки її предмета й методів. Учений тут насправді завжди мав і матиме справу з нормами законодавства (останнє в цьому разі розуміється в найпоширенішому смислі – як система всіх нормативно-правових актів, правових прецедентів, актів доктринального тлумачення права та ін.). Настав час, мабуть, зазначають автори, внести необхідну ясність у використання термінів і понять… Сказане не слід розуміти як спробу відмовитися від досліджень норм права, однак останні є скоріше предметом філософії права та якоюсь мірою соціології права». Розглянувши далі кілька різних класифікацій юридичних норм, що набули зовнішньої форми вираження, Ю. Гревцов та
І. Козліхін переходять до визначення структури норми законодавства [12]. Отже, по суті, автори мають справу не з двома видами норм, а лише з нормами законодавства.

Ще оригінальнішою з багатьох поглядів, у тому числі щодо розуміння динаміки права, є одна з останніх праць С. Алексєєва, присвячена пошуку нових підходів до розуміння права, в якій, зокрема, стверджується, що «визначальною категорією під кутом зору загальної (інструментальної) теорії права є поняття «правовий засіб» у тому ґрунтовному значенні, що йому належить як універсальному, фундаментальному поняттю» [13]. У розумінні автора поняття «правові засоби» охоплює всю правову матерію з функціонального боку, тобто «характеризує фрагменти правової дійсності під кутом зору їх буття як соціальних реальностей та їх функцій, їх ролі як інструментів, що дають можливість у правовому порядку вирішувати життєві ситуації». За словами автора, «категорія правові засоби є фундаментальною також тому, що охоплювані нею правові явища мають об’єктивований субстанціальний характер (тобто такий, коли правові засоби належать до «тіла», самої «речовини» права).

Це не дії юридичного характеру, не різноманітні процеси в юридичній царині, а юридичні реальності – тверда, незмінна «юридична наявність» (яку можна немов «узяти в руки», так чи інакше використати). Такого роду юридична наявність охоплює всі сторони й прояви права – не тільки чинні юридичні норми, закони, а й, наприклад, індивідуальні акти, юридичні санкції, об’єктивовані дані судової практики. Сюди ж, на іншому рівні юридичних реальностей, відносять заборони, дозволення, позитивні зобов’язування, а також юридичні конструкції, структурні побудови, типи, системи регулювання та ін.» [14].

Саме воно, поняття «правовий засіб», за словами С. Алексєєва, «дало змогу істотно розширити й поглибити фактичну основу теорії, з ряду суттєвих пунктів по-новому підійти до характеристики правових явищ – і з точки зору вимог (імперативів) цивілізації, і з точки зору низки їх важливих особливостей як об’єктивної реальності». Розглянувши ці особливості стосовно позитивного права, узятого в статиці, автор далі переходить до їх розгляду з боку динаміки права – «з того боку, коли право розглядається в дії, у русі, відповідно до закладених у ньому потенцій і закономірностей, що й дає змогу побачити найістотніші сторони логіки права. Основною науковою категорією, через яку реалізується така наукова перспектива, є поняття «правове регулювання». Це особлива категорія, яка очолює специфічний понятійний ряд, до котрого входять ще такі поняття, як механізм правового регулювання, тип регулювання, правовий режим, метод регулювання, інші динамічні структури. За словами автора, «правове регулювання, на відміну від інших форм правової дії (також досить істотних, ключових – таких, як духовна), завжди здійснюється через свій «динамічний інструментарій» – особливий, властивий лише праву механізм, увесь комплекс динамічних систем і структур, що призначені юридично гарантувати досягнення правових завдань у рамках певних типів, моделей юридичного впливу на суспільні відносини».

Найбільш загально С. Алексєєв визначає механізм правового регулювання як «узяту в єдності систему правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативна правова дія на суспільні відносини». Головне тут полягає в тому, переконує автор, що «позитивне право являє собою сферу повинного та водночас можливостей, «заряджених» необхідністю їх реального перетворення в життя, вибудовується послідовний ланцюг правових засобів, призначених крок за кроком, з невмолимою неухильністю здійснити такого роду необхідність. Цей ланцюг, початковою ланкою якого є юридичні норми, цілком закономірно згідно з логікою права завершується актами реалізації, коли можливості (суб’єктивні права) та обов’язки, виражені в позитивному праві, стають фактами реального життя». Автор називає три основні ланки механізму правового регулювання: 1) юридичні норми; 2) правові відносини; 3) акти реалізації прав та обов’язків. До процесу правового регулювання на заключній його стадії (а в деяких випадках і під час виникнення правовідносин) може приєднуватися особлива ланка – індивідуальні приписи, або акти застосування права, типовим прикладом яких є судові рішення. Застосування права – другий за значенням після правотворчості фактор, що впливає на правове регулювання в самому процесі дії права на відносини [15].

Виявляється, що така основна ланка механізму правового регулювання, як юридичні норми, виступає в цьому разі в абстрактному вигляді, відірвано від тих форм, у які втілюються ці норми, тобто від закону та інших джерел права.

Варто сказати, що коли йдеться про дію права чи дію закону, автори пишуть то про «реалізацію нормативного акта», то про «реалізацію норм права», не проводячи відмінності між реалізацією норм права, які містяться в законі, та реалізацією правових приписів, або положень закону, що слугують формою вираження цих норм.

Наприклад, Д. Бахрах, досліджуючи проблему дії норм права у часі, пише: «Питання про дію правової норми в часі має велике практичне значення. Від його правильного вирішення досить часто залежить, який закон застосовуватиметься до конкретних відносин, як здійснюватимуться його приписи, які обов’язки і права матимуть сторони у правовідносинах, строки їх здійснення і багато іншого. «Від того, коли вступає в дію нормативний акт, – наводить автор слова С. Алексєєва, – на яку територію він поширюється і т. д., певною мірою залежить ефективність юридичних норм, досягнення цілей правового регулювання…». Очевидно, що нині в умовах нестабільного законодавства (а саме такими є багато галузей російського права) це питання стає особливо актуальним» [16].

Уже в цьому невеликому тексті йдеться і про дію норм права, і про застосування закону до конкретних відносин, і про здійснення приписів закону, і про вступання в дію нормативного акта, і про ефективність юридичних норм. Через таке термінологічне різноманіття втрачається конкретика уявлення про справжній механізм реалізації закону.

Проте в теоретико-правовій літературі відзначається, що «юридична норма, як і будь-яке соціальне явище, має певну сутність, свій зміст і свою форму, а тому посідає самостійне місце у правовій системі» [17].

Питання про зміст юридичної норми, зазначає В. Бабаєв, не досить часто аналізують, хоча про його єдине розуміння казати ще рано. Пояснюється це частково тим, що для багатьох авторів, котрі визначають норму права як правило поведінки, це правило і є змістом юридичної норми. Проте є й інші твердження. Зокрема, в одному з підручників з теорії держави і права безпосереднім змістом норми названо інформацію, яка міститься в ній. Про подвійний характер змісту – предметний та оціночний – веде мову угорський учений В. Пєшка. Сам автор пропонує виокремлювати в правовій нормі логічний, соціально-юридичний і вольовий зміст.

Як веління за своїм соціальним призначенням та змістом, правова норма, зазначає В. Бабаєв, зовні може бути виражена в різній формі: владній (наказовій), розповідній, у формі дійсного способу. Якщо розглядати юридичну норму з точки зору сущого і повинного, то веління буде засобом досягнення повинного. Якби правова норма не була державним велінням, то не мала б юридичного характеру. Зміст юридичної норми втілюється в певну форму. Такою найпоширенішою формою є законодавчий нормативний припис. Це спосіб існування та вираження змісту юридичної норми зовні. Під нормативним правовим приписом у юридичній літературі розуміють текст статей, пунктів або інших граматично та логічно завершених частин нормативних актів. Нормативний припис відрізняється від норми права відсутністю будь-якого її структурного елементу. Проте це положення потребує уточнення, вважає автор, бо воно виходить із тричленної структури норми й не враховує наявності в законодавстві інших видів правових норм, а по-друге, призводить до ототожнення явища з його формою [18].

Не вдаючись у дискусію зі щойно названим автором з приводу структури правових норм, варто наголосити, що проблема визначення змісту і форми правової норми має істотне значення для правильного усвідомлення механізму дії права взагалі та, особливо, дії закону. Однак, як уже зазначалося, витоки проблеми усвідомлення цього механізму слід шукати в розумінні права взагалі.

Як приклад, можна вказати на «новий науковий курс сучасної теорії права» І. Табаріна, в якому автор пов’язує поняття механізму правового регулювання безпосередньо з визначенням поняття права. За його визначенням, «право – це природний механізм людської взаємодії, який створює в його учасників взаємообумовлені право та обов’язок… Право – це природний механізм суспільних відносин, коли забезпечена владним примусом вимога одного індивіда виконується іншим суб’єктом» [19].

Сформульоване тут поняття права, за словами автора, «дає змогу уявити глобальний юридичний феномен, як механізм суспільних відносин, коли в результаті такої дії (саме правової) учасники соціальних відносин набувають взаємообумовлених прав та обов’язків. Такий порядок влаштування суспільних взаємозв’язків дістав назву механізм правового регулювання». Первісне неточне значення цього терміна, стверджує далі автор, мало той зміст, що за допомогою правових норм люди регулюють суспільні відносини, визначаючи їх конкретний внутрішній зміст. Однак з урахуванням отриманого визначення права йдеться не тільки про регулювання виключно людьми суспільних взаємовідносин із допомогою деяких придуманих правил. Існує й інша, уже природна частина правового механізму, що діє цілком незалежно від людини. При цьому феномен права діє на поведінку учасників суспільних відносин не просто якимось невідомим способом, а за допомогою наділення суб’єктів взаємопов’язаними правом та обов’язком [20].

Далі автор, характеризуючи стадії механізму правового регулювання, називає три стадії: 1) правотворчість; 2) правовиконання; 3) правозастосування, а також «дві обов’язкові невід’ємні властивості, притаманні всім трьом стадіям: 1) усвідомлення суб’єктами своїх прав та обов’язків; 2) вольові дії суб’єктів з реалізації прав та обов’язків. Ну а кінцевим результатом дії механізму правового регулювання є права та обов’язки учасників суспільних відносин». Отже, стверджує автор, механізм правового регулювання – це феномен права в дії. «Поняття юридичного механізму дає змогу не лише поєднати всі юридичні компоненти в одне ціле, а й продемонструвати спільну узгоджену роботу всіх правових елементів» [21].

На мою думку, І. Табарін у методологічному плані підходить досить спрощено до характеристики дії права та аналізу механізму правового регулювання, попри слушне наголошування ним на необхідності використання наукової методології в дослідженні права. У будь-якому разі такі важливі «юридичні компоненти», як закон і механізм уведення його в дію, взагалі випали з поля зору автора, а без них важко уявити дію права на суспільні відносини.

З огляду на наявні позиції різних авторів убачається, що на сьогодні в теорії права немає однозначної точки зору на співвідношення права і закону, а також співвідношення їхньої дії. Разом з тим спостерігається тенденція проводити відмінність між дією права і дією закону. Та оскільки залишаються невизначеними обидва ці поняття, кожний автор вкладає в них свій зміст. При цьому бракує термінологічної єдності, часто відбувається банальна підміна понять, ототожнення дії закону з дією норм закону та нормативних положень, приписів закону. Усе це ускладнює вироблення наукового поняття дії закону, а через це залишається невизначеним і зміст поняття введення закону в дію.

 

Джерела

1. Тихомиров Ю. А. Действие закона. – М., 1992. – С. 15.

2. Станом на 25 березня 2012 року Верховна Рада України прийняла 932 так звані «первинні» закони України, 2488 законів України про внесення змін та 1131 закон України про ратифікацію міжнародних договорів України.

3. Гревцов Ю. И., Козлихин И. Ю. Энциклопедия права: Учебное пособие. – СПб.: Издательский дом С.-Петерб. гос. ун-та; Изд-во юридического факультета С.-Петерб. гос. ун-та, 2008. – С. 214.

4. Див., наприклад: Оніщенко Н. М. До питання про дію права (теоретико-правові аспекти дослідження) // Судова апеляція. – 2009. – №1(14). – С. 11–17; Дія права: інтегративний аспект: Монографія / Кол. авторів; відп. ред. Н. М. Оніщенко. – К.: Юридична думка, 2010. – 360 с.; Теплюк М .О. Уведення закону України в дію: проблеми правового врегулювання //Віче. – 2009. – № 4. – С. 34–36; Шуліма А. О. «Чинність» та «дія» закону: розмежування понять //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 51. – К.: Ін-т держави
і права імені В. М. Корецького, 2011. –
С. 64–78 та ін.

5. Теплюк М. О., Ющик О. І. Введення в дію законів України: питання теорії та практики. – К.: Парламентське вид-во, 2011. – С. 7.

6. Євграфова Є. Проблеми введення в дію законів України // Право України. – 2011. – № 4. – С. 320–325.

7. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2006. – С. 341–345.

8. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. М. М. Рассолова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА; Закон и право, 2004. – С. 247.

9. Там же. – С.251–254.

10. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ. ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2006. – С. 188–198.

11. Там же. – С. 414–424.

12. Энциклопедия права: Учебное пособие.– СПб.: Издательский Дом С. — Петерб. гос. ун-та; Изд–во юридического факультета С.- Петерб. гос. ун-та, 2008. – С. 46–52.

13. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения.– М.: Норма, 2001. – С. 316.

14. Там же. – С. 242–243.

15. Там же. – С. 316–320.

16. Бахрах Д. Н. Действие норм права во времени: Теория, законодательство, судебная практика. – М.: Норма, 2004. – С. 8.

17. Нормы советского права. Проблемы теории / Под ред. доктора юрид. наук проф. М. И. Байтина и доктора юрид. наук проф. В. К. Бабаева. – Изд–во Саратовского ун-та, 1987. – С. 74.

18. Там же. – С. 74–78.

19. Табарин И. В. Современная теория права: новый научный курс: Научная монография. – М.: Издание автора, 2008. – С. 80–81.

20. Там же. – С. 93–94.

21. Там же. – С. 95–107.

Автор: Михайло ТЕПЛЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

США запевнили Україну в санкціях проти компаній, які прокладатимуть Nord Stream 2 Сьогодні, 14 грудня

Київ очікує кроків Варшави щодо українських місць пам’яті в Польщі Сьогодні, 14 грудня

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня