Спробуймо грати на випередження!

Українська держава розташована у складному, але критично важливому геополітичному просторі Євразії і її фундаментальними характеристиками є проміжне географічне положення та сусідство з кількома утвореннями цілком відмінного цивілізаційного та політико-ідейного спрямування. Та хоч би яким банальним і теоретично заїждженим не здавався цей факт, він якраз і формує систему відносин Києва з країнами світу, а також із Євросоюзом, ОБСЄ, НАТО, СНД та низкою інших мультидержавних інституцій. Але, на жаль, документа, котрий закріпив би механізми зовнішніх зносин України бодай на середньострокову перспективу, ще й досі не схвалено. Однак разом зі Стратегією національної безпеки України, котру так активно обговорювали 2011 року, в органічній єдності має функціонувати й затверджена зовнішньополітична (міжнародна) стратегія держави – своєрідна система концептуальних підходів, що визначає життєво важливі національні інтереси та засоби їх забезпечення шляхом взаємодії з навколишнім світом.

У Національному інституті стратегічних досліджень (НІСД) при Президентові України 29 листопада 2011 року було представлено аналітичну доповідь «Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії України», котра є своєрідною основою сучасного стратегічного бачення зовнішньої політики нашої держави. Її автори (радник при дирекції НІСД Борис Парахонський і головний науковий співробітник відділу глобалістики та безпекових стратегій НІСД Галина Яворська) намагалися визначити ключові пріоритети реалізації української зовнішньої політики, котрі є найзначущими з точки зору налагодження взаємовигідних відносин.

Визнаючи спроби грати на суперечностях між Заходом і Росією неефективними, жорстко постала потреба вибору на користь одного з двох варіантів. Автори пропонують сформулювати довгострокові стратегічні пріоритети держави на основі переосмислення загальної концепції міжнародних зв’язків України в напрямі розробки засад нової багатовимірної зовнішньої політики, що має динамічний характер і передбачає поєднання різних аспектів міжнародної взаємодії. Така зовнішня політика вирізняється вже не реактивним (реагування на виклики), а про-активним (дія на випередження) спрямуванням.

Світовий політичний процес складається з різноманітних форм взаємодії центрів і осередків, що мають різні масштаби й виявляють своє реальне значення в певних ситуаціях (наприклад, мають неоднакову вагу в геополітичному та економічному світовому устроях, як-от Японія чи Росія).

Відповідно політика, яка прагне до адекватнішого наближення до реальності, має здійснюватися за ускладненими схемами, тобто бути багатовимірною.

Включення України до світової економічної та політичної систем і глобалізаційних процесів, а також проведення політики модернізації в зовнішньому вимірі можливе у трьох основних варіантах:

1) через євразійську геополітичну модель (реінтеграційні проекти, Митний союз тощо);

2) через європейську інтеграцію (включаючи демократичні та соціально-економічні перетворення);

3) завдяки самостійному просуванню на глобальні ринки та пошуку власного місця у світовому поділі праці, виходячи з наявних можливостей та ресурсів.

Проте від першого шляху Україна відмовилася ще на початку 1990-х, проголосивши незалежність. Третій сценарій геополітичного самовизначення Української держави просто неможливий, з огляду на недостатнє економічне підґрунтя, брак суспільної єдності та політичний розлад усередині самого соціуму. Крім того, Україна в цьому разі не мала б жодної підтримки провідних світових гравців. Тож найоптимальнішим для України продовжує залишатися варіант європейської інтеграції.

Водночас із пріоритетним європейським виміром зовнішньої стратегії важливими для України є взаємини з глобальними стратегічними партнерами – США, РФ (причому на основі поваги до принципів міжнародного права, суверенітету й національних інтересів обох сторін), КНР та розгортання активних дій на східному напрямі. Останній є доволі цікавим з точки зору: економічного та інвестиційного потенціалу (Південна Азія та Азійсько-Тихоокеанський регіон); енергетичних і геополітичних інтересів (Центральна Азія та Близький Схід); співробітництва в багатьох практичних галузях, як-от: безпекова сфера, нелегальна міграція, формування нової системи транспортних комунікацій, диверсифікація джерел енергопостачання (Чорноморсько-Каспійський регіон).

Фактично автори доповіді дійшли висновку, що в сучасних умовах глобальної та регіональної конкуренції Україна для відновлення суб’єктності на міжнародній арені повинна послідовно розбудовувати нову, багатовимірну та диференційовану, систему відносин із ключовими міжнародними акторами та країнами-сусідами, виходячи з її національних інтересів. 　

Підготувала Лариса АНАТОЛЕНКО.