Іменна відзнака на… захмарній висоті

Гори, як стверджує в пісні відомий бард Володимир Висоцький, випробовують людину на мужність, міцність духу, фізичну витривалість. Зрештою, саме тут яскраво проявляються риси нашого характеру. В істинності цих тверджень переконалася група вітчизняних журналістів, випробувавши себе в ролі скелелазів під час прес-туру до Словаччини.

Але про все по черзі. Ознайомчо-творчу мандрівку «акул пера, мікрофона й об’єктива» до держави-сусідки зініціювала Київська міська спілка журналістів, а точніше – її невтомний відповідальний секретар Алла Малієнко. Програмою цікавих подорожей і знайомств зі Словаччиною передбачалося й сходження на гору Брада, найвищу вершину Суловських Скель, що в Нижніх Татрах. У саму мандрівку було закладено своєрідну родзинку. Річ у тім, що серед туристів-скелелазів був наш колега-вічанин Микола Білокопитов (на знімку — крайній праворуч), котрий напередодні поїздки до Словаччини відзначив ювілейний день народження. Оцінивши творче подвижництво іменинника, столична спілчанська організація нагородила його золотою медаллю «Незалежність». Тож у Алли Малієнко (друга праворуч) визріло рішення вручити йому іменну відзнаку на захмарній висоті.

Суловські Скелі чимось схожі на наші Карпати: та ж утаємниченість і романтична краса. Збереглося чимало залишків древніх укріплень. У певному місці особисто я відчула дух минувшини: наче ось тут, на цих мурах, стояв Захар Беркут із побратимами, відбиваючи татаро-монгольську навалу.

Тим часом наша група підіймалася дедалі вище. До честі прекрасної статі, а нас, жінок, було дев’ятеро, тобто стільки, скільки й чоловіків, жодна не скаржилася на втому. Хапаючись за кам’яні брили й виступи, ми ще й наспівували, що кращими від гір можуть бути тільки гори, на яких ще ніхто не бував. Тож і чоловікам нічого іншого не залишалося, як мужньо долати гірські перешкоди.

І ось нарешті, коли осіннє сонечко вже добре припікало, а в очах кожного відбивалася незвичайна небесна блакить, ми дісталися вершечка Бради. Звичайно, вона поступається за висотою, скажімо, нашій Говерлі – всього 815 метрів над рівнем моря. Але стрімкі скелясті виступи вимагають від підкорювачів справді неабиякого хисту, вправності та фізичної витривалості. Тож потомлені й мокрі від поту ми були вдоволено-горді, що проявили цехову солідарність і стали свідками вручення нашому колезі іменної відзнаки на висоті, яка на 815 метрів ближча до сонця.

А коли небесне світило зайшло за горизонт, у гірському готелі «Хата Сулова», де зупинилася на ночівлю наша група, Микола Білокопитов під делікатесну форель частував усіх не менш екзотичною місцевою настоянкою «Боровічка». До пізньої ночі Суловські Скелі заслуховувалися українськими піснями.

Автор: Тетяна КОРН