Амністія як елемент правової політики України у сфері протидії злочинності

Сучасні тенденції кримінально-правового впливу на злочинність характеризуються наявністю та застосуванням широкого спектра заходів некарального характеру, особливе місце серед яких, з огляду на виняткову політико-правову природу та значну масовість, посідає амністія. Це підтверджується врегулюванням амністії не лише кримінальним, а й іншими видами галузевого законодавства, а саме: кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим, конституційним, адміністративним, а також визначається особливим державно-правовим статусом суб’єкта оголошення амністії – Верховної Ради України.

Саме винятковість цього заходу вимагає від наукової громади та законодавчого органу України якісного розроблення його юридичного статусу. Значний внесок у розроблення досліджуваної проблеми зробили такі вчені, як Ю. Баулін, В. Голіна, В. Дрьомін, М. Дурманов, О. Кальман, В. Комаров, О. Костенко, О. Литвак, В. Маляренко, А. Музика, В. Навроцький, М. Панов, В. Сташис, В. Тацій, В. Тихий, П. Фріс та інші.

Однак, незважаючи на значну кількість наукових праць і розробок у сфері застосування амністії, сучасні проблеми її політико-правового статусу ще не були предметом окремого наукового пошуку.

З огляду на зазначене, метою запропонованої статті є аналіз сучасного стану та розроблення напрямів розвитку інституту амністії в Україні на основі теоретико-прикладного дослідження останньої як елементу національної правової політики у сфері протидії злочинності.

Зважаючи на те, що амністія охоплюється інститутом покарання тією мірою, якою регламентує звільнення від покарання та його відбуття, вона є складником пенальної політики, яка, своєю чергою, є елементом державної політики. У структурі правової політики держави у сфері протидії злочинності можна виокремити елемент, головним завданням впливу та регулювання якого є інститут покарання, а саме пенальну політику. Слово «пенальний» розуміють як караний, кримінально караний; той, що перебуває у невигідному становищі, під страхом покарання [1, с. 816]. А пенологія – це наука про покарання та засоби кримінально-правового впливу, системне вивчення покарань [2, с. 714].

Мету пенальної політики закріплено в ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України. Деякі науковці вважають, що положення ч. 2 ст. 50 «Поняття покарання та його види» КК України визначають мету лише кримінально-виконавчої політики [3, с. 10; 4, с. 210]. Беззаперечним є факт, що обсяг кримінально-виконавчої політики охоплює весь комплекс проблем, пов’язаних із застосуванням до засуджених та відбуванням ними всіх без винятку покарань, передбачених Кримінальним кодексом України. Проте поза сферою кримінально-виконавчої політики залишаються проблеми законодавчого визначення та практики призначення виду й розміру покарання, а також питання загальної превенції, які з метою забезпечення комплексного підходу доцільно розглядати в межах єдиного виміру правової політики держави у сфері протидії злочинності. У цьому контексті ч. 2 ст. 50 КК України зумовлює розвиток ще і специфічних кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінологічних положень, пов’язаних із покаранням за злочин.

Тож інтегрувальний інтерес – мета покарання та підвищення його ефективності – поєднує в собі елементи кримінально-правового, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального та кримінологічного напрямів правової політики держави у сфері протидії злочинності й утворює єдине системне політико-правове явище – пенальну політику держави, яка, своєю чергою, є виміром політики держави у сфері протидії злочинності.

Пенальну політику держави можна спрощено визначити як напрям правової політики держави у сфері протидії злочинності, що регламентує суспільні відносини у сфері інституту покарання.

Як уже зазначалося, амністія є невід’ємною складовою пенальної політики України. Діяльність з амністування осіб є проявом гуманізму пенальної політики України. У реалізації пенальної політики гуманізм слід розуміти як систему морально-правових вимог, що забезпечують застосування таких форм і методів впливу на особу в процесі призначення їй покарання, його реалізації та звільнення від нього, які виключають жорстокість і зневагу до невід’ємних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, сприяють їх охороні з метою дотримання гармонії суспільних відносин та досягнення суспільного компромісу.

У кримінальному праві принцип гуманізму полягає в тому, що кримінальне законодавство забезпечує безпеку людини, а покарання й інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, не можуть бути спрямовані на заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності [5, с. 490]. Як зазначає П. Хряпінський, реалізація принципу гуманізму в кримінальному законодавстві має подвійну дію: по-перше, гуманне ставлення до законних прав і свобод осіб, які вчинили злочин, і, по-друге, дотримання інтересів та привілеїв, законних вимог і претензій потерпілого [6, с. 60]. Загалом погоджуючись з ученим, маємо зазначити, що реалізація принципу гуманізму в кримінальному праві та пенальній політиці держави (як політико-правовому засобі його реалізації) виявляється не тільки в системі «злочинець–потерпілий», а ще й у системах «злочинець–суспільство», «злочинець–держава». Під сферу впливу цього принципу підпадає й оптимальне встановлення мінімально необхідних ознак складу певного злочину, й адекватне встановлення міри покарання в кримінально-правових санкціях, регламентація питань призначення покарання та звільнення від нього тощо.

Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві цей принцип знаходить свій вияв у захисті суспільства загалом від злочинних посягань. Особи, що вчинили злочин та становлять суспільну небезпеку, мають бути ізольовані від суспільства. Держава, ізолювавши злочинця, виявляє гуманізм щодо суспільства, охороняючи останнє. Гуманності, у зв’язку з її соціальною та політичною сутністю, властиві любов до людини та справедливість, але їй не властиві абстрактна справедливість і всепрощення [7, с. 30]. Як стверджує В. Кудрявцев, ставлення до особи, що вчинила злочин, у світовій практиці є загальновизнаним показником реалізації в кримінальному праві гуманістичних принципів [8, с. 51].

Тенденція гуманізації пенальної політики України є складником загальносвітових процесів забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Так, у 2005 році в місті Кракові (Республіка Польща) на 5-й конференції Європейської кримінологічної асоціації зафіксовано думку, що темпи зростання злочинності в Європі із середини 90-х років відчутно скорочуються. Це є результатом дієвої системи контролю над злочинністю, яка заснована якщо не на пом’якшенні санкцій, то на повній відмові від надання їм жорсткого характеру [9,
с. 26]. Природним продовженням такої пенальної політики повинно стати відображення таких ідей у національних правозастосовних практиках.

Зважаючи на це, неприродною є аргументація застосування амністії як засобу зниження бюджетних витрат на утримання осіб в установах виконання покарань [10]. Амністія як елемент пенальної політики зорієнтована виключно на досягнення мети покарання, передбаченої ч. 2 ст. 50 КК України.

Не можна допустити, щоб застосування амністії було спричинене соціальними або економічними негараздами в країні. Інакше ми отримаємо ще більше напруження в економічній та соціальний сферах, а найголовніше – нівелюється мета покарання, заради якого працює вся система кримінальної юстиції. Це може призвести до погіршення криміногенної ситуації в державі.

Тому навряд чи варто погоджуватись із такими обґрунтуваннями необхідності застосування амністії, як «значне зростання кількості засуджених, що перебувають в установах виконання покарань…, перевищення житлової площі для засуджених…, погіршення умов тримання осіб в установах виконання покарань…, заощадження бюджетних коштів, що витрачаються на утримання засуджених» [10].

Так, на цей час в установах виконання покарань перебуває досить значна кількість осіб, до яких гіпотетично може бути застосована амністія: засуджених уперше за вчинення злочинів невеликої та середньої тяжкості, а також необережних злочинів – майже 8 тисяч; неповнолітніх – 1,4 тисячі; засуджених, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі, – близько 2 тисяч; інвалідів першої та другої групи – 717; засуджених, що досягли 60-річного віку, – близько 1 тисячі; засуджених, хворих на активну форму туберкульозу, – 5,5 тисячі. Однак мотиви можливого застосування до них амністії можуть бути тільки одні – спрямовані на досягнення мети покарання. Держава не має права розв’язувати власні економічні потреби за рахунок амністування. Такий шлях заощадження становить велику потенційну загрозу.

Свого часу ми вже наголошували на потребі вдосконалення вітчизняного законодавства щодо застосування амністії [11, 12]. Деякі з наших пропозицій знайшли вияв у законопроектній діяльності, зокрема в Законі України від 2 червня 2011 року № 3465-VI «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України», який набуває чинності з 1 січня 2012 року.

Утім, окремі пропозиції ще мають знайти місце в законотворчій діяльності. Це стосується передусім диференціації кримінально-правової репресії щодо осіб, до яких можна застосовувати амністію.

Термін «диференціація», згідно з тлумачними словниками та словниками синонімів, означає розподіл цілого на частини, форми чи ступені та має такі синоніми, як «поділ», «розділення», «розходження», «різниця», «розшарування» тощо. Отже, в контексті кримінальної відповідальності (спрощено) він може означати різну міру відповідальності за різні злочини [13, с. 3].

Екстраполюючи наведене визначення на застосування амністії, розгляньмо можливість виокремлення передумов та підстав застосування амністії до осіб, які відбувають покарання. Як зазначає Ю. Баулін, передумова звільнення від покарання – це вид покарання, до якого засуджено особу і під час відбування якого її може бути звільнено від покарання та його відбування. Підстава ж звільнення від покарання містить два елементи, кожен із яких є обов’язковим для її наявності [14, с. 410]. Перший, так званий формальний, елемент – це відбуття певної міри покарання, а другий, так званий матеріальний, – настання певних позитивних змін в особистості засудженого, за наявності яких закон передбачає можливість застосування амністії. У новій редакції Закону України «Про застосування амністії в Україні» започатковано підхід до визначення передумов та підстав застосування амністії. Однак якщо передумови амністії в цьому законі визначено, то питання про підстави амністії залишається відкритим. У законі є лише натяк на підстави застосування амністії (п. «є» ч. 1 ст. 4, у якому йдеться про необхідність відшкодувати завдані особою збитки або усунути заподіяну злочином шкоду). У ст. 3 Закону України «Про амністію у 2011 році», який персоніфікує положення Закону України «Про застосування амністії в Україні», визначено підстави застосування амністії у 2011 році. Але такі закони, як випливає зі ст. 7 Закону України «Про застосування амністії в Україні», Верховна Рада України може ухвалювати не частіше, ніж раз на рік. Це означає, що в таких законах надалі можуть бути вказані інші підстави застосування амністії. Тому ці положення потребують остаточної уніфікації.

На нашу думку, підстави амністії як виду звільнення від покарання та його відбування мають відображати ідеї виправлення злочинної особистості та реалізації кримінально-правової репресії стосовно неї. Упевнені, що ідеологічно хибним є незазначення підстав амністії саме в статтях Кримінального кодексу України, що унеможливлює реалізацію певних концепцій у межах інституту звільнення від покарання та його відбування, не сприяє узгодженню існування амністії в концептуальному плані з метою кримінально-правового впливу на злочинність.

Зважаючи на викладене, пропонуємо доповнити КК України статтею, в якій буде визначено підстави застосування амністії, в такій редакції:

«Амністія може бути застосована після фактичного відбуття засудженим:

1) не менш ніж половини строку покарання, призначеного судом за злочин середньої тяжкості;

2) не менш ніж двох третин строку покарання, призначеного судом за тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа, стосовно якої протягом останніх десяти років було застосовано амністію або помилування, незалежно від зняття чи погашення судимості, знову вчинила умисний злочин;

3) не менш ніж трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за особливо тяжкий злочин».

Маємо зазначити, що врахування цієї пропозиції, на наше переконання, сприятиме вдосконаленню якості кримінально-правової регламентації та підвищенню ефективності застосування амністії.

Варто також звернути увагу на новели Закону України «Про застосування амністії в Україні», у яких враховано сучасні тенденції розвитку національної пенальної політики. У законі заборонено застосування амністії на стадії дізнання, досудового слідства, а також коли кримінальна справа перебуває в провадженні суду, але не розглянута останнім. У зв’язку з пропозицією скасувати положення закону про можливість застосування амністії на стадії дізнання та досудового слідства відповідні зміни пропонується внести до ст. 44, 86 ККУ
та ст. 6 КПКУ й доповнити останній новою ст. 6–1, у якій визначається порядок звільнення особи від покарання внаслідок акта амністії [16]. Зауважмо, що в кримінально-правовий доктрині вже не раз порушували питання стосовно того, що амністія має звільняти особу виключно від відбування покарання. За результатами соціального опитування, яке провела кафедра кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, 65% респондентів вважають, що амністія має звільняти від покарання осіб, які його відбувають; на думку 21% опитаних, цей інститут має бути зовсім скасований; 8% вважають, що амністією особа має бути звільнена тільки від кримінальної відповідальності; 4% – як від кримінальної відповідальності, так і від покарання [15].

У новій редакції Закону України «Про застосування амністії в Україні» передбачено можливість звільнення особи виключно від покарання та його відбування внаслідок підписання акта про амністію, а відповідно до ст. 1 цього закону амністія є повним або частковим звільненням від відбування покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Положення, передбачені в законі, безперечно, сприятимуть зміцненню гуманістичних засад в українському суспільстві та є новим етапом розвитку пенальної політики нашої держави.
　

Джерела

1. Англо-русский словарь [отв. ред. Е. Б. Черкасская]. – М., 1963. – 1192 с.

2. Великий тлумачний словник української мови (з дод. допов. на CD) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2007. – 1736 с.

3. Борисов В. І. Кримінально-правова політика та питання соціальної обумовленості Закону про кримінальну відповідальність / В. І. Борисов // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: матеріали міжнар. наук. конф. (Донецьк, 17–18 листопада 2006 р.). – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006. – С. 9–12.

4. Кондратішина В. В. Кримінально-виконавча політика як елемент загальної політики у сфері боротьби зі злочинністю / В. В. Кондратішина // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: матеріали міжнар. наук. конф. (Донецьк, 17–18 листопада 2006 р.). – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006. – С. 209–212.

5. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. [Монографія] / М. І. Хавронюк. – К., Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

6. Хряпінський П. Соціальна обумовленість заохочувальних кримінально-правових норм / П. Хряпінський // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2008. – № 3. – С. 55–62.

7. Трубников В. М., Филонов В. П., Фролов А. И. Уголовно-исполнительное право Украины [учебник]. – Донецк, 1999. – 640 с.

8. Наумов А. В. Российское уголовное право. Общая часть [курс лекций] / А. В. Наумов. – М.: БЕК, 1996. – 560 с.

9. Кури Х., Поклад В. Проблема изучения преступника как жертвы в современной криминологии / Х. Кури, В. Поклад // Кримінальна субкультура як фактор злочинності: Кримінологічні дослідження: Вип. 2 / Луган. гуманіт. центр; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка; [Гол. ред. канд. філос. наук В. І. Поклад]. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2008 – С. 15–27.

10. Пилипенко В. П., Писаренко В. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про амністію» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=39096. – Назва з екрана.

11. Малишев В., Бесчастний В. Кримінальне законодавство України потребує вдосконалення / В. Малишев, В. Бесчастний // Віче. – 2010. – № 14. – С. 14–16.

12. Назимко Є. С. Окремі зауваження до деяких положень проекту Закону України «Про застосування амністії в Україні» / Є. С. Назимко // Актуальні проблеми юридичної науки очима молодих вчених: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (Донецьк, 25 лютого 2011 р.): матеріали у 2 ч. – Донецьк: ТОВ «Цифрова типографія», 2011. – Ч. ІІ. – С. 43–46.

13. Хавронюк М. Диференціація кримінальної відповідальності чи кримінальна безвідповідальність / М. Хавронюк // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 8. – С. 3–7.

14. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін.; за ред проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

15. Кафедра кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. Опитування «Амністія має» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kp-lduvs.at.ua/. – Назва з екрана.

16. В. Малишев, В. Бесчастний. Кримінальне законодавство України потребує вдосконалення // Віче. – 2010. – № 14. – С. 14–16.

Автори: Володимир МАЛИШЕВ, Віктор БЕСЧАСТНИЙ, Єгор НАЗИМКО