передплата Українською | In English

№13, липень 2006

«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову»

Поділитися:

Рефлексії довкола непросвіченої двомовності

Мова – це спосіб самоідентифікації в історичному просторі, метасоціальна площина, що відображає стан генетичної інформації в людині й на рівні нації (соціальний філогенез). Феномен мови у третьому тисячолітті вийшов за межі суто лінгвістичних знань. Вона виконує націєтворчу функцію: соціалізація людини відбувається в атмосфері (аурі) національної мови. З цієї причини у визначеннях нації більшість дослідників подають мовний компонент, а в ієрархії атрибутів нації мова посідає домінантне місце – поряд із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови.

Ухвалений 1989 року Закон «Про мови в Українській РСР» поклав початок конкретним заходам, спрямованим на розвиток рідного слова. Так, уже наступного року було прийнято довгострокову, розраховану на десятиліття, програму з розвитку української мови. 1997 року документ конкретизували «Комплексними заходами щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». Відтоді в сфері гуманітарної політики створювалися й ліквідовувалися різноманітні структури (зокрема, Державний комітет України у справах національностей та міграції, Рада з питань мовної політики при Президентові України, мовний сектор при секретаріаті Кабінету Міністрів), які діяли більш чи менш ефективно, але жодна з яких не відзвітувала про результати своєї роботи.
Отож ще й досі мовна сфера нашої держави функціонує за приписами, прийнятими в Українській РСР. Розв'язанню задавненої проблеми присвячено 15 законопроектів, зареєстрованих у Верховній Раді. Їх можна поділити на дві основні групи: ті, що однозначно класифікують українську мову як державну, і ті, що передбачають запровадження двомовності чи багатомовності або ж обстоюють використання російської як офіційної мови.
Раніше чи пізніше народні депутати знову повернуться до розгляду питання, яке останнім часом збурило всю країну. Цілком можливо, що незабаром з'являться нові законопроекти. Сьогодні важко передбачити, який із них буде ухвалено.
В Україні за останні роки мовне питання з царини філологічної, лінгвістичної перейшло в площини політики, соціології, філософії. Але проблема полягає не в тому, що нині ми потребуємо нових методик і технологій для дослідження мови в контексті мислення, свідомості, нейрофізіології мозку тощо. В нашій державі мова – спосіб маніпулювання: тепер за «мовним питанням» можна сховати питання політичне, фінансове, економічне... У мову почали грати. Це забаганка для тих, хто не компетентний у розв'язанні мовної проблеми.

Сьогодні в українському мовознавстві ще немає таких галузей, як нейролінгвістика, психолінгвістика, етнопсихолiнгвістика, філософія мови тощо на рівні наукових шкіл. Тут європейці випередили нас щонайменше на 50 років. Нині дедалі більше науковців прагнуть кваліфіковано займатися соціолiнгвістикою. І в цьому не було б нічого поганого, якби не той факт, що в соціолiнгвістику приходять «фахівці», які абсолютно не володіють базовими знаннями ані про мову, ані про соціум, ані про саму соціолінгвістику. Єдине, що вони можуть, – писати претензійні статті. І все – заради підкріплення фактажем цинізму деяких політичних сил.

Такі дослідники у своїх працях за серпанком соціолінгвістики прагнуть приховати елементи далеко не філологічні, не мовознавчі, а політичні. Мова в їхніх руках – гумовий м'яч, який можна штовхати й підкидати. Але, що найголовніше, зазвичай сам м'яч наприкінці таких досліджень може десь загубитися, а рефреном стає незадоволеність державною політикою щодо російськомовного населення, яке, мовляв, усі «звинувачують в інтелектуальній неспроможності» у зв'язку із «незнанням великої української мови». Такі мовознавці стверджують, що «українське питання», «асиміляція української мови», «лiнгвоцид», «каліцтво української мови» – політичні профанації, бо насправді за радянських часів українська мова не мала жодних політичних заборон.

Гадаю, варто розставити крапки в цих абераційних білiнгвально-політичних дослідженнях, звернувшись до думок справжніх фахівців-мовознавців.


Немає двомовних народів так само, як немає дитини, в якої було б дві біологічні матері

Представниця київської соціолiнгвістичної школи Лариса Масенко в новій праці «Мова і суспільство: постколоніальний вимір» цитує слушну думку польського дослідника Є. Велюнського: «Немає двомовних народів так само, як немає дитини, в якої було б дві біологічні матері». Поширення двох мов в одній країні стає джерелом постійного дискомфорту й напруження. Витіснення національної мови чужою перетворює народ на аморфне населення. Тому одне з нагальних сучасних завдань – відновлення природних стихійних форм існування мови. «Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була», – наголошує Л. Масенко. Цілком логічний висновок дослідниці, справжнього фахівця з соціолінгвістики, яка зуміла створити свою школу й розробити нову методологію: «Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського і проросійського».

Як бачимо, й досі залишається актуальним застереження Івана Дзюби: «Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України – всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу».

Л. Масенко в новій праці, як і в попередній – «Мова і політика», шукає відповіді на запитання, яке поставила Леся Українка: «Як світ зі старого збудувати? Як навчить байдужих почувати?» Мова – найочевидніша ідентифікаційна ознака нації. Ще відомий соціолiнгвіст Ч. Фергюсон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їхнього вживання в різних сферах життя.

Сучасна мовна політика має створювати передумови для того, щоб мовне планування могло реалізуватися повноцінно. Не варто забувати при тому про основний мовно-політичний крок, який має зробити кожна суверенна держава. Видатний фахівець із мовної політики Айнар Гоген ділить процес мовного планування на чотири фази: 1. Фаза відбору, протягом якої ухвалюють визначальні рішення стосовно напрацьованих норм; 2. Фаза кодифікації, коли встановлюють остаточні правила для граматики, орфографії та лексики; 3. Фаза імплементації – заходи, спрямовані на втілення в життя попередньо вибраних і кодифікованих норм; 4. Фаза розбудови – подальший перманентний розвиток та адаптація мови з метою її відповідності до суспільних вимог; тут особливу роль відводять актуалізації терміносистеми.

Тепер стає зрозуміло, чому цивілізовані демократичні країни великого значення надають мовній політиці та мовному плануванню, де роль лінгвістів авангардна. Цікаво, що в державній програмі з розвитку й функціонування української мови на 2004 – 2010 роки, яку підписав колишній Прем'єр-міністр України Віктор Янукович, було зазначено: «В державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом із тим в останні роки не забезпечується її належного розвитку; історичний досвід більшості європейських народів свідчить, що мова, як важливий показник національної ідентичності, була й залишається об'єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі царини суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування. Маємо докладати зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне розв'язання мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України». Але яку «мовну політику» впроваджує нині лідер «опозиції»? Чи є бодай один із цих пунктів у його «альтернативній» програмі?


Політика потребує «мовного питання» в лавах «псевдоопозиції» для подальших провокацій і профанацій

Отже, якщо тільки політична посада змушує декларувати розвиток мови, варто зрозуміти, що сьогодні не «мовне питання і політика» йдуть поруч, а політика потребує «мовного питання» в лавах «псевдоопозиції» для подальших провокацій і профанацій. Чи, може, це такий альтернативний «варіант» розв'язання проблеми, за який у цивілізованих країнах відповідає саме опозиція?

Мовознавець Віталій Радчук в інтерв'ю газеті «Шлях перемоги» зазначає: «Мова – унікальне знаряддя людини. Українська мова є символом держави й елементом конституційного ладу. Таке визначення підтвердив і Конституційний Суд. Саме тому, щоб розчинити народ і підкорити державу як знаряддя його волі, проти мови українського громадянства на її споконвічних теренах ведеться справжня війна, де зброєю масової дії є дискредитація, знецінення».

«У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас – це фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм», – сказала свого часу Ліна Костенко. Мова – це національна свобода у філософському вимірі. Але водночас «ціла мовознавча школа» стверджує, що «український лiнгвоцид» – це просто-таки «психічна хвороба українських мовознавців-шовіністів». Історично-мовознавчий екскурс може назавжди розставити крапки в цих спекуляціях науковців, які у віддалених ділянках мозку-свідомості прагнуть змінити історичний хід, зробивши ретроспективний стрибок у минуле.

Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де ворогують iнтереси панiвного й поневолених народiв. У лiнгвоциду по-українськи довга iсторiя, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв.

Професор Київського міжнародного університету, мовознавець Іван Ющук зазначає: «Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття «рідна мова». Згідно з класичним визначенням, «рідна мова» – це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. Асимілювати народ – це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора і, у кінцевій меті, злити з цим народом.

Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній поемі «Оргія». Суть діяльності Мецената у завойованій країні – «добром і ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить – той уподобитись може до любого і тілом, і душею». За словами професора Ющука, «масовий перехід на іншу мову послаблює незримий духовний зв'язок народу зі своєю землею». Викривлену, пошкоджену національну самоідентифікацію значної частини українського народу породжує не тільки недостатня історична обізнаність, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово продукує тип конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціальної психології терміном «ненависть до самого себе» або «самоприниження».

На думку І. Ющука, можливість втрати Україною свого історично-інформаційно-культурного простору становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, бо в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації мають величезний вплив на формування масової свідомості. 1827 року В. фон Гумбольдт писав: «Нація – це охарактеризована конкретною мовою духовна форма людства, індивідуалізована щодо ідеальної тотальності». У праці, написаній через півтора століття, читаємо: «Нація – це етнічна група, яка об'єднана спільними звичаями, релігією і мовою і яка усвідомлює свою співналежність».

Лицар української мови Борис Антоненко-Давидович, спадщина якого ще чекає свого фахового дослідження, зазначав: «Мова – тонкий інструмент. Однією й тією ж мовою, незважаючи на красу її чи милозвучність, можна і «полову віяти», й «святий вогонь викрешувати». Усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом. В одних устах вона звучить із такою силою, що, кажучи словами Івана Франка, «мов трубою, мільйони зве з собою», в інших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна... Розмовляти сучасною мовою свого народу, мати високий рівень культури власної мови – це не тільки показник інтелектуального розвитку особи, а й її обов'язок».

За мовними проблемами сьогодні насправді – геть інша площина, глибока й фатальна. За словами вченого зі світовим іменем Оксани Пахльовської, «сьогодні кордон між двома Українами проходить не між Україною україномовною та Україною російськомовною. Поділ не етнічний, не мовний, не релігійний. З одного боку – вульгарний покруч лоботомізованого суспільства, жадібний споживач фальшивих ідеологем, інертний транслятор енергії насилля. А з другого – всі інші – українці, росіяни, євреї, татари, греки, – кожен, хто має свою культуру й відтак поважає культуру іншого. Це молода Україна і це стара Україна. А головне – це Україна європейська, в якій свідомість, солідарність і взаємоповага стають підвалинами громадянського суспільства».

У сучасних «мовознавчих полеміках без адресатів» потрібно визнати те, що й досі в Україні є значний відсоток людей, яких можна виокремити в категорію «радянськосвідомих» або «москвосвідомих». Це люди, мислення яких – у Москві, в минулому, воно чинить опір новим історичним віхам. Але «московський вітер» – це не просто стогін, спротив, це варварський зойк, готовність за будь-що винищити те, що є меншовартісним. Українська мова – це покруч, це малоросійська мова в їхньому розумінні. Принаймні так вчила радянська школа. Я кажу тут про культурно-філософську систему радянських часів, що спиралася на історично-документальну базу, яку змогли зібрати мовознавці Лариса Масенко, Орися Демська-Кульчицька та Віктор Кубайчук і видати у вигляді наукової праці «Історія українського лiнгвоциду в ХХ сторіччі». «Суржикомовне населення» – термін цілком штучний, відірваний від реалій життя. Заберімо російськомовне населення, і тоді «суржикомовні» перетворяться на людей, які не володіють стилістичними, орфоепічними нормами літературної української мови. Проте проблема набагато глибша. Мовлення – прояв свідомості, її лабіринтів, поєднання й розташування нейронів у корі головного мозку. Мовлення відбиває психосоматичний стан людини, воно показує здібності людини, її рівень культури, духовності, свідомості. На жаль, у нас немає поки що в Україні гідних нейролiнгвістичних і психолiнгвістичних досліджень. Ці міждисциплінарні науки нині мають статус езотерики. Насправді в нас немає наукової бази і наукових шкіл, які є в Європі, Америці, Японії, Ізраїлі.


Хвороба, що перетворює людей на пітекантропів, калік і рабів

Суржик – це хвороба, що зачіпає не тільки «порушення мовної норми». Це проблема психічна, психологічна, гуманітарна... Спроба в такий спосіб «захистити себе від України (мови, мовомислення, свідомості) перетворює людей на пітекантропів ХХІ століття, калік і рабів. Культурне невігластво – результат опору, природної редукції естетичних клітин людини.

Україна сьогодні перебуває «на лінії мовного фронту»: із заходу та центру йде циклон, з півдня насувається антициклон. Подивімося, Крим перетворився на «дачу» для представників зовсім іншої держави – Росії. Є кримці, які не знають ані кримськотатарської, ані української мов. Кримськотатарська – ось та мова, що потребує нагального державного захисту, як, скажімо, й гагаузька. А, даруйте, не російська. Одеський, Запорізький, Миколаївський, Херсонський регіони – це «московське болото з присмаком радянського духу».

Ліна Костенко свого часу сказала: «При всіх традиційних балачках про три братні народи, про спільне історичне коріння, – яке небратнє ставлення до цих двох народів, яке бажання викорчувати їхні мову й культуру з корінням! І кому ж, як не нам, українцям і білорусам, розуміти одне одного? І знати, що якщо знаки біди вертаються, то вони вертаються до всіх народів на цій пострадянській території… Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову».

Але цей «наркотичний сморід» паралізує й українців, які нездатні опанувати російську культуру, а натомість здатні втратити зв'язки з генетичним корінням. Ліна Костенко з цього приводу сказала: «...Значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конгломерат нечіткої національної належності, що продукує найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації. Її не вилікуєш ні пігулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині... Тут уже потрібна шокова терапія».

Звісно, в кожному з багатьох південних і східних міст є свої осередки української Ідеї, але вони «ембріонні», не мають вітальної сили. Ретроспективна свідомість людей змушує їх самих страждати: психологічний опір новому часові призводить до духовного, економічного, культурного зубожіння. Науковець Оксана Пахльовська пояснює це в статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм» так: «Коротке замикання в системі культури відбулося тому, що ця культура втратила зв'язок із тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася, як, власне, культура, здатна до самостійного життя, до свідомого вибору й виклику в найтяжчих історичних умовах».


Час працює на тих, хто працює на нього

Україна сьогодні – це вікно в світ нової європейської свідомості. Але покоління, яке в своїй свідомості має імплантат радянської системи, не може зробити гуманітарну трепанацію самостійно. Воно потребує лікарів душ, натомість є потужний «московський вітер», що живиться фінансовою підтримкою тих, кому Україна з її майбуттям байдужі. Це антилюдяний вітер поневолення, духовної руйнації, гуманітарної катастрофи суспільства.

Оксана Пахльовська зазначає: «Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні маргіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує із Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови й постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою «Born to be wild». І почне писати себе в історії словами західної демократії, – але тоді також і власними словами: «Born to be free», «народжена бути вільною»».

У статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» Ліна Костенко наголошує: «Мова... не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Ідеться ж навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм – це безпрецедентно. Мова в такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі інші, видимі й невидимі, згадані тут і не згадані нинішні кризи і катастрофи».

На тлі енергетичного відлуння цих слів нині набуває неабиякого значення правописна кампанія – одна зі складових розв'язання мовного питання. Інша річ – під прикриттям демократичного суспільства «представники неукраїнської фінансової конгрегації» прагнуть захистити «історичний вибір України» не відчути себе європейською державою. У південних регіонах партія «Союз» (з ким?) проводить масові демонстрації на підтримку «приниженої російської мови»? Виявляється, мова змогла образитися й закликати на допомогу, звісно, за «тридцять срібників», які їй упали з московського неба. Потрібно не говорити про й довкола правописної кампанії, а взяти й запровадити новий правопис із нормами української мови «до репресованого періоду», і тоді все стане на свої місця. Довколамовні аберації тільки погіршують ситуацію. Необхідно зробити бодай один гідний вчинок, а не перетворювати це на буфонадно-карнавальну процесію. За словами Ліни Костенко, «третє тисячоліття – це вже не час для становлення... Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – нова якість мислення як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє. Час працює на тих, хто працює на нього».

Автор: Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Україна вимагає пояснень від Мінська через визнання Білоруссю "прокуратури ЛНР" Вчора, 16 червня

Байден на зустрічі з Путіним заявив про незмінну підтримку України Вчора, 16 червня

Новини 16 червня: Вітренка хочуть відсторонити, Кабмін пропонує придбати більше вакцин Вчора, 16 червня

Ціна приватизації "Більшовика" починається з 45 мільйонів доларів – UkraineInvest Вчора, 16 червня

Надходження до бюджету від приватизації у 2021 році мають збільшитися вчетверо – ОП Вчора, 16 червня

МЗС: Росія погрожує повним закриттям місії ОБСЄ на російсько-українському кордоні 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

Кулеба відповів, чи є ризики для України від зустрічі Байдена і Путіна 15 червня

Кулеба розказав, як Україна в останній момент "вигризла" згадку про ПДЧ у рішенні НАТО 15 червня