передплата Українською | In English

№18, вересень 2011

Вирішення колізій між загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність і положеннями Цивільного кодексу про окремі види зобов'язань

Поділитися:

Колізії між загальними положеннями Господарського кодексу України про договори, зобов'язання та відповідальність, з одного боку, і положеннями Цивільного кодексу про окремі види договорів - з другого, є окремим, складним видом колізій між названими законодавчими актами. Проте він не досліджувався теоретично, що, зрештою, і зумовило відсутність відповідних наукових рекомендацій [8, с. 59]. За таких умов господарські суди почали фактично вирішувати подібні колізії без опори на наукове підґрунтя. Відповідно, звернення до проблеми наукових основ і способів вирішення вказаних колізій є достатньо актуальним.

Хоча ця проблема й ґрунтовно не досліджувалася, для її вивчення, усе ж, було створено певну методологічну базу, в основу якої покладено наукові праці В. Мамутова, Г. Знаменського, О. Подцерковного, Н. Саніахметової та інших фахівців у галузі господарського права. Крім того, методологічною базою дослідження цієї проблеми можуть слугувати роботи Н.  Власенка в галузі теорії права, праці А. Мірошниченка чи міжгалузеві дослідження колективів авторів [4].

Наукова й судова практики напрацювали два підходи, котрі, теоретично, могли б бути використані для вирішення відповідних колізій. Перший із них знайшов відображення в Постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 16 лютого 2010 року [6]. Ішлося про колізію між статтею Закону України «Про товарну біржу» (№ 1956-XII від 10 грудня 1991 року), відповідно до якої угоди, укладені на товарній біржі, нотаріальному посвідченню не підлягають (це було істотним для вирішення справи, бо на момент виникнення правовідносин, що стали предметом розгляду в суді, Закон «Про товарну біржу» допускав укладення на товарній біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна), та статтею 657 Цивільного кодексу. Судова палата в адміністративних справах дійшла висновку, що Закон «Про товарну біржу» допускав укладення на товарній біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а сам нормативно-правовий акт уважається спеціальним щодо регулювання утворення та діяльності товарних бірж і загальним – у разі визначення форм договорів купівлі-продажу. Спеціальними щодо останнього визнано положення ст. 657 «Форма окремих видів договорів купівлі-продажу» Цивільного кодексу.

Згадана судова постанова виявляє одну істотну теоретичну і практичну проблему, яка полягає у визначенні меж застосування правила «lex spesialis degorat lex geneali» (спеціальний закон відміняє основний). Логіці законодавства, яка стає зрозумілою під час аналізу численних колізій у ньому, відповідає твердження про те, що згадане правило застосовується тільки у випадках, коли сфери дії конкуруючих правових норм (їхні гіпотези в разі широкого розуміння останніх) співвідносяться як рід і вид. При цьому мається на увазі, що вид цілком охоплюється родом, якщо група явищ, щодо якої порушується питання про визнання її видом стосовно певного роду, хоча б частково виходить за межі роду. Вона не може бути визнана видом стосовно даного роду, що випливає з філософського визначення понять роду і виду [7, с. 82].

Невизначеність у питанні виокремлення загального і спеціального законів негативно впливає на судову практику. Відповідно, проблема має обговорюватись у суддівському середовищі, та, зрештою, у певний спосіб її необхідно розв'язати в рекомендаційних роз'ясненнях вищих спеціалізованих судів. Стосовно методологічних основ вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії (гіпотези) яких збігаються лише частково або ж сфера дії (гіпотеза) кожної з конкуруючих правових норм виходить за межі сфери дії (гіпотези) іншої правової норми, слід сказати, що наука на сьогодні не напрацювала переконливих рекомендацій щодо їхнього усунення.

Другий підхід до вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії (гіпотези) яких збігаються частково, опрацьований А. Мірошниченком. Конкретну колізію такого роду між ст. 140 «Підстави припинення права власності на земельну ділянку» і  ст. 143 «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку» Земельного кодексу він запропонував вирішувати на користь ст. 140 за допомогою складного системного та цільового тлумачення. У чому полягає згадане «складне системне та цільове тлумачення», А. Мірошниченко не пояснює [3, с. 21]. Проте він посилається на зауваження Н. Ільків, відповідно до якого у ст. 143 Земельного кодексу вибірково об'єднано підстави припинення права на землю, що перелічені у ст. 140 і 143 Земельного кодексу, тому переважному застосуванню підлягає ст. 140 [2, с. 110]. Саме по собі «вибіркове об'єднання» підстав припинення права на землю у ст. 143 Земельного кодексу (що передбачені й іншими його статтями) не є достатнім для вирішення колізій, про які йдеться. Що стосується системного й цільового тлумачення, на яке посилається А. Мірошниченко, то його суть автор, найімовірніше, розкриває в іншому місці своєї монографії: у спірних питаннях зміст права слід з'ясовувати, а колізію – вирішувати, «виходячи з уявної волі абстрактного, «правильного» законодавця, ставлячи собі запитання «як буде краще?» [3, с. 220].

Викладена думка підкреслює безсилля логіки професіонала, що саме по собі є неприйнятним. Тим паче неприйнятною є пропозиція суб'єкта правозастосування зайняти місце законодавця. Адже суб'єкт правозастосування, зокрема суд, підпорядкований закону. А тут йому пропонується вийти з такого підпорядковування, вирішивши колізію на підставі теоретичного положення, сформульованого в науці.

Не можна сказати, що ця думка є новою: її обґрунтовували прихильники школи «вільного права» ще на рубежі XIX і XX століть [1, с. 95]. Але ж з того часу, коли школа «вільного права» перебувала на піку розквіту, істотно змінилося законодавство в країнах Європи та Америки, що слугувало емпіричною базою її адептам. Особливо істотно воно змінилося в Україні, коли в Конституції було закріплено принцип верховенства права. Цей принцип у жодному разі не допускає виходу за межі законодавства під час правозастосування. Однак не виключає і колізій у законодавстві, вирішення яких можливо лише за рахунок ресурсів самої законодавчої бази. Складно уявити, щоб суддя, за наявності конституційної вказівки керуватися принципом верховенства права, який має найзагальніший характер і найвищу юридичну силу, проігнорував її, поставивши себе на місце законодавця, що апріорі є антиконституційною поведінкою. Виходить, і цей підхід до вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких перетинаються, є неприйнятним.

У пошуках відповіді на питання про спосіб вирішення таких колізій слід звернути увагу на дві думки, сформульовані авторами методології тлумачення нормативно-правових актів. По-перше, на думку про те, що колізії між правовими нормами поділяються на сумісні та несумісні між собою. По-друге, конструктивною видається й позиція, згідно з якою колізії між правовими нормами, одна з яких є несумісною з іншою, слід вирішувати за допомогою правила про неможливість застосування правової норми, що виявляється за допомогою висновку від протилежного, всупереч іншим правовим нормам [4, с. 244–267; 409–413].

Несумісними, наприклад, є правові норми, встановлені ч. 2 ст. 180 «Істотні умови господарського договору» та ч. 1 ст. 283 «Оренда майна у сфері господарювання» Господарського кодексу. Перша з цих норм установлює, що договір вважається укладеним із моменту досягнення сторонами в передбачених законом порядку й формі згоди з усіх істотних умов. Отже, права та обов'язки сторін договору виникають якраз із цього моменту. Питання щодо господарського договору оренди зовсім інакше вирішується ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу. Відповідно до цього законодавчого положення орендодавець не зобов'язується передати майно в користування орендарю, а передає його. Щоб витлумачити слово «передає», слід звернутися до низки положень Цивільного кодексу: ч. 1 ст. 655 «Договір купівлі-продажу»; ст. 717 «Договір дарування»; ч. 1 ст. 731 «Договір ренти»; ст. 744 «Поняття договору довічного утримання («догляду»); ст. 755 «Припинення договору довічного утримання («догляду»); ч. 1 ст. 787 «Договір прокату»; ч. 1 ст. 806 «Договір лізингу»; ч. 1 ст. 1046 «Договір позики» і т. д. Аналіз зазначених законодавчих положень дає підстави стверджувати, що слово «передає» означає, що господарський договір оренди визначається у ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу як реальний. Отже, господарський договір оренди є реальним, а права та обов'язки у його сторін виникають не просто з моменту підписання та скріплення цього договору печатками, а після здійснення орендодавцем передачі майна орендарю.

Наведені законодавчі положення по-різному визначають момент набуття орендодавцем та орендарем передбачених законодавством і договором прав та обов'язків. Їхнє одночасне застосування є неможливим через несумісність. Оскільки сфери дії правових норм, установлених цими двома законодавчими положеннями, співвідносяться як рід і вид (сфера дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу, не виходить за межі сфери дії правової норми, встановленої ч. 2 ст. 180 цього кодексу), колізії між ними слід вирішувати на користь правової норми, встановленої ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу.

Сумісними вважаються правові норми, передбачені ч. 1 ст. 232 «Порядок застосування штрафних санкцій» та ч. 1 ст. 274 «Відповідальність за договором контрактації» Господарського кодексу, однак між цими двома положеннями все-таки існує колізія: перша з них надає кредитору право на стягнення з боржника, який припустився порушення зобов'язання, неустойки, а також збитків (у частині, не покритій неустойкою), друга – право на стягнення неустойки. Гіпотези цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид, але це не означає, що колізія між ними має вирішуватися за правилом «lex spesialis degorat lex generali», бо диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Тому для вирішення цієї колізії висновок від протилежного слід зробити з диспозиції, що є вужчою за змістом, і використати правило про неможливість застосування правових норм, виявлених за допомогою зазначеного висновку, всупереч іншим правовим нормам. Отже, з ч. 1 ст. 274 Господарського кодексу непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, відповідно до якої виробник не зобов'язаний відшкодовувати завдані контрактанту збитки. Але ця правова норма не може застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 239 «Види адміністративно-господарських санкцій» Господарського кодексу, що зобов'язує будь-якого боржника, який порушив зобов'язання, сплатити неустойку, а також відшкодувати збитки в частині, не покритій неустойкою.

Цей методологічний інструментарій слід використовувати й під час вирішення колізій між правовими нормами, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність, з одного боку, і положеннями Цивільного кодексу про окремі види зобов'язань – з другого. Але при цьому треба враховувати дві обставини: 1) дві названі групи правових норм не співвідносяться як загальні і спеціальні, бо сфери їхньої дії (гіпотези) не співвідносяться як рід і вид; 2) до Господарського кодексу законодавець включив цілу низку положень, згідно з якими всі правові норми, встановлені цим кодексом, та їхні окремі групи визнані особливостями. Тобто – спеціальними правовими нормами, які підлягають переважному застосуванню перед нормами, що встановлені Цивільним кодексом, навіть якби гіпотези конкуруючих норм і не співвідносились як вид і рід.

Положення про те, що Господарський кодекс установив особливості правового регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, формулюється в ч. 2 ст. 4 «Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин» цього кодексу. Воно конкретизує положення ч. 2 ст. 9 «Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин» Цивільного кодексу, відповідно до якого особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання встановлюються законом. Щодо зобов'язань, то абзацом другим ч. 1 ст. 175 «Майново-господарські зобов'язання» Господарського кодексу встановлюється, що «майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом». Стосовно ж  договорів ч. 7 ст. 179 «Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання» Господарського кодексу встановлює, що «господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом…». Визначається, що «до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом» (ч. 1 ст. 193 «Загальні умови виконання господарських зобов'язань» Господарського кодексу).

Оскільки Господарський кодекс установлює «особливості» правового регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, до таких особливостей належать і ті правові норми, що встановлені цим кодексом непрямо та виявляються в разі тлумачення за допомогою висновку від протилежного. Відтак вони підлягають переважному застосуванню перед конкуруючими нормами, передбаченими Цивільним кодексом, незалежно від того, яким способом останні встановлені та в який спосіб вони виявляються під час тлумачення.

Є випадки, коли Господарський кодекс у спеціально встановлених ним правових нормах допускає в певних видах господарських договорів відсутність погодженої сторонами умови про ціну або строк дії договору (ч. 1 ст. 267 «Строки і порядок поставки"; ч. 1 ст. 321 «Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво» Господарського кодексу). Ці спеціальні правила підлягають переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу («при укладенні господарського договору сторони зобов'язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору»). Такі колізії вирішуються в інший спосіб, коли правові норми щодо окремих видів договорів установлюються Цивільним кодексом.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 691 «Ціна товару» Цивільного кодексу у випадках, коли ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена з його умов, вона визначається відповідно до ст. 632 «Ціна» цього кодексу. Правова норма, встановлена ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу, є несумісною з правовою нормою, встановленою ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу. Колізія між ними вирішується на користь останньої, враховуючи те, що всі правові норми, які встановлені Господарським кодексом і регулюють майнові відносини у сфері господарювання, відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу та ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу є особливостями регулювання таких відносин, тобто спеціальними правовими нормами, котрі, у свою чергу, підлягають переважному застосуванню перед нормами, що визнаються відносно них загальними.

Щоправда, стосовно господарських договорів положення ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу та ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу доповнюються ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу, відповідно до якої «господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом із урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Це законодавче положення є невдалим, бо передбачає встановлення Господарським кодексом та іншими нормативно-правовими актами особливостей лише щодо окремих видів договорів». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно з якою Господарський кодекс не може встановлювати особливості укладення договорів стосовно не просто окремих їхніх видів, а всіх господарських договорів загалом. Проте ця правова норма не може застосовуватись усупереч спеціальним правовим нормам Господарського кодексу, що встановлені ст. 179–185 щодо всіх видів господарських договорів. Отже, Господарським кодексом можуть встановлюватись особливості укладення всіх господарських договорів, а ці особливості підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, закріпленими в Цивільному кодексі.

Іще один вид колізій між правовими нормами, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність, з одного боку, і правовими нормами, що містяться в Цивільному кодексі про окремі види зобов'язань – з другого, можна продемонструвати на прикладі колізії між ч. 1 ст. 181 «Загальний порядок укладання господарських договорів» Господарського кодексу та ч. 2 ст. 793 «Форма договору найму будівлі або іншої капітальної споруди» Цивільного кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу, господарські договори укладаються у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками, або ж у спрощений спосіб. Ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу передбачає, що договори найму будівлі, іншої капітальної споруди (їхньої окремої частини) строком на три роки й більше підлягають нотаріальному посвідченню. Правові норми, встановлені наведеними законодавчими положеннями, не є несумісними. Тому, на перший погляд, створюється враження, що під час укладання господарських договорів оренди будівлі, іншої капітальної споруди (їхньої окремої частини) слід застосовувати  і ч. 1 ст. 181  Господарського кодексу, і ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу.

Проте співвідношення цих двох законодавчих положень потребує додаткового аналізу. Із ч.1 ст.181 Господарського кодексу непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно з якою інші вимоги, аніж установлені цією частиною, до господарських договорів оренди будівлі, іншої капітальної споруди (їхньої окремої частини) не висуваються. Ця правова норма не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, встановленій ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу. Але ж вона підпадає під захист ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу та ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу, як така, що встановлює особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, а тому має перевагу в застосуванні перед правовою нормою, що прямо випливає із ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу. Відтак господарські договори оренди будівлі, іншої капітальної споруди (їхньої частини) нотаріальному посвідченню не підлягають.

Інакше вирішуються колізії між правовими нормами, що встановлені положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність, з одного боку, і правовими нормами, котрі містяться в Цивільному кодексі про окремі види зобов'язань, – з другого, у випадках, коли в Господарському кодексі присутнє застереження «якщо інше не передбачено законом» чи інші застереження, подібні до нього. Задля вирішення відповідних колізій до таких застережень прирівнюються також спеціальні положення про те, що законом можуть бути встановлені й інші варіанти регулювання подібних відносин.

Приміром, у господарських відносинах застосовується залікова неустойка (ч. 1 ст. 232 «Порядок застосування штрафних санкцій» Господарського кодексу). У ч. 2 ст. 232 цього кодексу передбачається можливість установлення, зокрема законом, інших видів неустойки.

О. Подцерковний переконливо продемонстрував, що застереження «якщо інше не встановлено законом» та подібні до нього положення не відсилають до загальних норм, а мають на увазі встановлення іншого спеціальним законом [5, с. 39]. Але тут немає відповіді на запитання, чи відсилають такі застереження до правових норм, гіпотези котрих лише частково збігаються з гіпотезою правової норми, до якої додане згадане застереження. Підстави для позитивної відповіді на поставлене запитання дає аналіз законодавчих положень.

Так, низка норм Цивільного кодексу, що поширюються на зобов'язання купівлі-продажу (ч. 1 ст. 665 «Правові наслідки відмови продавця передати товар»; ч. 2 ст. 666 «Правові наслідки невиконання продавцем обов'язку передати приналежності товару та документи, що стосуються товару»; ч. 2 ст. 678 «Правові наслідки передання товару неналежної якості»; ч. 2 ст. 695 «Особливості оплати товару з розстроченням платежу»), надають стороні договору право на відмову від нього, тобто право на розірвання договору шляхом учинення одностороннього правочину. Ці положення поширюються й на відповідні майново-господарські зобов'язання. За таких умов виникає колізія між правовими нормами, встановленими названими статтями Цивільного кодексу. Так, правовою нормою, встановленою ч. 1 ст. 188 «Порядок зміни та розірвання господарських договорів» Господарського кодексу, передбачено, що «зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором». Якби в ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу не містилося застереження «якщо інше не передбачено законом…», перевагу під час правозастосування належало б надати ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу, а не ч. 1 ст. 665; ч. 2 ст. 666; ч. 2 ст. 678; ч. 2 ст. 695 Цивільного кодексу. Але ж у ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу таке застереження є. Воно не може відсилати до правових норм, які є загальними щодо норми, встановленої ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу, але відсилає не тільки до спеціальних норм, а й до тих правових норм, гіпотези котрих частково збігаються з гіпотезою правової норми, встановленої ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу.

Викладене дає підстави стверджувати, що між правовими нормами, встановленими загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність, з одного боку, і правовими нормами, що містяться в Цивільному кодексі про окремі види зобов'язань – з другого, існує декілька видів колізій. Вони не можуть вирішуватися за допомогою правила «lex spesialis degorat lex generali», а потребують іншого, адекватного методологічного інструментарію. Цей факт має враховуватися господарськими судами під час тлумачення та застосування правових норм, установлених загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов'язання та відповідальність і положеннями Цивільного кодексу про окремі види зобов'язань.

Подальші дослідження цієї проблеми повинні здійснюватися шляхом розширення емпіричної бази, виявлення всього спектра колізій між правовими нормами, що містяться в Господарському та Цивільному кодексах, задля уточнення наявних висновків і приведення практики правозастосування у відповідність до норм, встановлених згаданими документами.


Джерела

1. Заведский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. – М.: ЮрИнфоР, 2008. – 464 с.

2. Ільків Н. В. Право на забудову земельної ділянки як баланс приватних та публічних інтересів // Поєднання публічно-правових і приватно-правових механізмів регулювання господарських відносин: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (19–20 жовтня 2007 року, м. Івано-Франківськ). – Івано-Франківськ, 2007. – С. 108–110.

3. Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в Україні. – К.: Алерта, КНТ; ЦУЛ, 2010. – 270 с.

4. Науково-практичний коментар до Цивільного законодавства України: В 4 т. – Т. 4. – Методологія тлумачення нормативно-правових актів. – К.: Юридична книга, 2008. – 848 с.

5. Подцерковний О. П. Загальні і спеціальні норми: проблеми виявлення та вирішення конкуренції// Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 6. – С. 34–43.

6. Постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 16 лютого 2010 року № 10/14 [Електронний ресурс]. – http://soc-in.com/index.php?option=com_content&view=article&id=429:2011-02-03-12-21-32&catid=50:2011-02-03-12-05-02&Itemid=86    

7. Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

8. Ющик О., Ільюченко В. Господарський кодекс України: реальність чи видимість?// Віче. – 2005. – № 9. – С. 59–61.

Автор: Володимир КОВАЛЬ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата