передплата Українською | In English

№14, липень 2011

Наукове відкриття в суспільно-гуманітарних науках і правознавстві: теоретичні та прикладні проблеми

Поділитися:

На початку ХХІ століття наука, нові технології та досягнення стали основою суспільного розвитку в більшості країн світу. За своєю сутністю науки в сучасному світі умовно поділяють на: фундаментальні, що спрямовані на розкриття закономірностей і законів розвитку природи, які існують в об’єктивній реальності, та прикладні, що зорієнтовані на вирішення передовсім конкретного утилітарного завдання, як правило, пов’язаного зі стимулюванням позитивних та подоланням негативних (кризових) процесів і явищ. Саме тому в ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» містяться такі визначення: 1) фундаментальні наукові дослідження – наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв’язку; 2) прикладні наукові дослідження – наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей.

Відповідно, результати фундаментальних і прикладних досліджень реалізовуються в різній формі. Прикладні дослідження зазвичай мають своїм наслідком створення об’єкта патентного права (винаходу, корисної моделі чи промислового зразка), інколи – нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності (комерційних таємниць і ноу-хау, сортів рослин і топографій інтегральних мікросхем тощо). А фундаментальні – можуть реалізуватися в здійсненні наукового відкриття (англ. discovery). Згідно зі ст. 1 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» відкриття є однією з форм наукового результату (поряд зі звітом, науковою працею, науковою доповіддю тощо), що відрізняється від науково-прикладного результату (нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, розробка, яка впроваджена або може бути впроваджена в суспільну практику). 

Женевський договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів (1978 р.), який, проте, не набув чинності, визначав, що наукове відкриття – це визнання явищ, властивостей або законів матеріального світу, які досі не були пізнані й не допускали перевірки [4, c. 27]. Науковим відкриттям згідно зі ст. 457 Цивільного кодексу України є встановлення не відомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання.

О. Орлюк та Г. Андрощук указують на такі ознаки наукового відкриття: світова новизна; достовірність (доведеність) і фундаментальність (докорінні зміни в рівні пізнання) [7, c. 456–457]. Є. Булат визначає наукове відкриття як об’єкт цивільних правовідносин, під яким розуміється встановлення невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу, що вносять  фундаментальні зміни в предмет пізнання та доступні перевірці [2, c. 3]. Виходячи з ознак наукового відкриття, можна дійти висновку, що відкриття є якісно новим знанням, котре змінює наукове пізнання в певній сфері. Відкриття, фактично, є найвищим науковим рівнем пізнання навколишнього світу.

На відміну, приміром, від винаходів, економічний ефект від застосування яких у економіці може бути обрахований більш-менш точно, відкриття зазвичай не дає швидкого економічного ефекту. Так, на нинішньому етапі геть невідомо, яку користь людству може дати вивчення властивостей «чорних дір» у космосі. Проте, наприклад, перші радіоактивні елементи (радій і полоній) були відкриті ще в 1898 році П. Кюрі та М. Складовською-Кюрі, а економічний результат від цих відкриттів став відчутним лише в 1942 році, коли у США під керівництвом Е. Фермі  побудували перший ядерний реактор. Те саме стосується й багатьох інших відкриттів.

Можна зробити висновок: хоча відкриття й не дає швидкого та невідворотного економічного ефекту, проте надалі стає підставою для якісно нового стрибка винахідництва, розробки нових технологічних рішень тощо.

Як бачимо, роль, яку відіграють наукові відкриття в сучасному житті, є надзвичайно важливою. Проте, як уже зазначалося, законодавець не надав автору наукового відкриття жодних майнових прав інтелектуальної власності. Так, ст. 458 Цивільного кодексу України «Право на наукове відкриття» визначає тільки одне право автора відкриття – дати цьому відкриттю своє ім’я чи спеціальну назву. Однак це право, на нашу думку, належить до немайнових прав. О. Кожина зазначає: сам термін «право на відкриття» є умовним і вживається лише за аналогією з термінологією, що застосовується щодо інших об’єктів інтелектуальної творчості [5, с. 10–11]. Радянське законодавство (як і чинне українське) не наділяло автора відкриття суб’єктивними правами, що випливають із самого факту відкриття. Автори наукових відкриттів не мають виключних прав на це відкриття, бо воно, на думку О. Підопригори  [9, c. 293] та  Ю. Бошицького [10, c. 619], є досягненням усього людства й не може бути монополізованим. Тоді постає запитання: чи було б логічним і винаходи вважати досягненням людства? Адже відкриття завжди є базою для винахідництва. Чи можливі були б, наприклад, винаходи в галузі авіації без відкриттів у сфері аеродинаміки? Або нових сортів рослин – без наукових відкриттів у сфері генетичних досліджень?

Водночас слід зауважити, що для автора відкриття головним є не отримання якоїсь «монополії» на це відкриття. Тим паче що вона буде доволі ефемерною, адже, як уже зазначалося, відкриття самостійно не дає якогось економічного ефекту. Для цього на його базі мають бути створені інші об’єкти інтелектуальної власності. Для автора наукового відкриття скоріше має значення забезпечення прав авторства на таке відкриття. Однак у нього, на нашу думку, також виникає природне право на частину доходів, які отримують ті, хто створює інтелектуальну власність – винахідники та інші. Бо останні спираються на відкриття, зроблені іншими особами. Більше того, фундаментальні дослідження – справа недешева, але на відміну від прикладних вони самі себе не окупають. Як правило, їх фінансує держава, й лише в найрозвиненіших країнах світу (США, країни ЄС, Японія) в цьому їй певною мірою «допомагають» великі промислові корпорації. Деякі відкриття автори взагалі фінансують самі.

Фактично виникає дивна ситуація: особа, що здійснює винахідницьку діяльність, створює комерційний продукт на базі профінансованого державою відкриття. При цьому ані держава, ані наукові центри, що здійснили таке відкриття, жодних переваг не отримують. Така ситуація, на нашу думку, є протиприродною й тому потребує змін.

Якщо юридична чи фізична особа-підприємець отримує прибуток від використання (в тому числі від надання дозволів на використання) винаходу, заснованого на результатах фундаментальних досліджень, профінансованих із державного бюджету, доцільним було б зобов’язати їх сплачувати «інтелектуальний збір», який спрямовуватиметься на розвиток фундаментальних досліджень. Такий збір доцільно було б стягувати й з коштів, що сплачуються під час подання заявки на винахід (корисну модель) до Укрпатенту, якщо у винаході використано наукові відкриття, створені за рахунок держбюджету.

З одного боку, розмір такого збору не повинен бути дуже великим, аби не зробити винахідницьку діяльність економічно невигідною. З другого – кошти від його сплати дадуть змогу краще фінансувати й фундаментальні дослідження. Зрештою це спонукає інноваційні фірми вкладати кошти й у власні фундаментальні дослідження, а не лише використовувати результати чужих.

Нині не передбачено також процедури державної реєстрації відкриття. Якщо автор захоче й матиме змогу описати процес і результати свого відкриття, він може викласти його положення в книжці, статті, доповіді на конференції тощо, але відповідний усний чи письмовий твір охоронятиметься вже як об’єкт авторського права.

Певною мірою проблема отримання прав авторства на відкриття розв’язується шляхом громадської реєстрації відкриттів, тобто визнання їх науковою громадськістю – науковими центрами світового значення. Так, Російська академія природничих наук (РАПН), як повідомлено на її інтернет-сайті, вперше в світі почала проводити реєстрацію відкриттів у сфері суспільних і гуманітарних наук. Академія здійснює також реєстрацію наукових ідей і гіпотез, що являють собою етапи становлення нового знання. Відповідно до п. 1.3. Положення про наукові відкриття, наукові ідеї та наукові гіпотези відкриттям у галузі гуманітарних наук визнається встановлення інтелектуальних зв’язків між поняттями та/або концепціями, що сприймалися раніше як невзаємопов’язані [8]. Таке визначення істотно відрізняється від усталеного розуміння відкриття, до того ж згідно з п. 1.2. наукове відкриття в галузі природничих наук означає встановлення явищ, властивостей, законів чи об’єктів матеріального світу, раніше не встановлених і доступних до перевірки.

Попри позитивне ставлення до діяльності в сфері реєстрації відкриттів, що її здійснює РАПН, слід зауважити: таке «урізане» визначення наукового відкриття в галузі суспільно-гуманітарних наук порушує питання, а чи є взагалі такі науки (юриспруденція, політологія, соціологія) науками в повному розумінні слова, тобто здатними до фундаментальних і прикладних досліджень, чи вони вирішують лише суто практичні питання й тому відкриття в них неможливі? Адже «встановлення інтелектуальних зв’язків між поняттями та концепціями», що створені суб’єктивним мисленням людини, навряд чи може претендувати на об’єктивну істинність, яка є ознакою будь-якого відкриття.

На наш погляд, така невизначеність пояснюється насамперед специфікою об’єкта дослідження наук соціально-гуманітарного циклу – суспільства як організованої сукупності людей, об’єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку,  самодостатньої системи, заснованої на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв’язків його членів, об’єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими та національними відносинами. Власне, проблема не в самому суспільстві, а в тому, що його протиставляють природі. Так, російські філософи – автори книжки «Людина в природі й суспільстві» виокремлюють чітку тріаду відносин: Людина-Природа; Людина-Суспільство та Природа-Суспільство, зазначаючи, що «Людина водночас є частиною природи й частиною суспільства. Природа також відчуває вплив від кожної людини окремо і від суспільства загалом... Природа на кожну окрему людину впливає менш помітно, ніж на суспільство загалом» [3]. Видатний радянський антрополог, засновник російської школи екології людини В. Алексєєв, говорячи про взаємодію суспільства й природи, наголошував передовсім на негативних аспектах впливу суспільства на природу [1]. Тож слід зробити такий висновок: якщо розвиток суспільства є суто суб’єктивним явищем і залежить виключно від волі людей (не має значення, однієї людини чи мільйона осіб), то, відповідно, суспільні науки повинні виконувати суто утилітарну функцію, розробляючи лише методики впровадження такої волі в суспільне буття. Тоді на відкриття нового можуть претендувати тільки природничі науки, що досліджують фізичну та біологічну форми природи – фізика й астрономія, біологія та географія тощо, а соціальні науки – хіба що на прикладні досягнення. Тому, відповідно, відкриття в суспільних науках неможливі.

Геть іншою є ситуація, якщо говорити не про взаємодію (зв’язок, взаємний вплив, протистояння тощо) суспільства й природи, а про природність суспільства, тобто про розуміння суспільства як вищої форми розвитку природи. Лише за цих умов може йтися про єдині та непорушні закони соціальної природи, які й мають стати предметом фундаментальних досліджень у правознавстві, соціології, економіці тощо. Саме в цьому руслі у відділі проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України розвивають інноваційну концепцію універсального натуралізму. Як зазначає О. Костенко, зміст концепції полягає передовсім у визнанні існування так званої універсальної конституції природи, що випливає з ідеї природної цілісності світу, тобто ідеї універсального натуралізму, яка означає, що всяке суще породжене Матір’ю-Природою й має природні закони свого існування. Зокрема, одним із таких законів є закон стратифікації, який формулюється так: «Будь-яка річ складається з нашарувань. Річ вищої форми розвитку виникає з речі нижчої форми розвитку й нашаровується на неї, не руйнуючи її, а співіснуючи та перебуваючи з нею в генетичному зв’язку». Цей закон, зокрема, вказує на те, що соціальна форма природи «народжується» з біологічної, а біологічна – з фізичної, не руйнуючи одна одну, а нашаровуючись вища на нижчу (за принципом «матрьошки») й перебуваючи в генетичному зв’язку між собою. Цей зв’язок указує на те, що всі три форми природи – фізична, біологічна та соціальна – мають «спільний знаменник» [6].

Отже, згідно зі згаданою теорією «трьох природ» усе суще існує в трьох формах: фізична (нижча) природа, біологічна (середня) природа та соціальна (найвища) природа. Очевидно, що вищій формі природи притаманні складніші зв’язки між складовими елементами. Так, якщо у фізиці наразі відомі чотири форми фундаментальних взаємодій (взаємодій між елементарними частинками та складеними з них тілами) – гравітаційна, електромагнітна, сильна ядерна та слабка ядерна, то в біології їх набагато більше – симбіоз (мутуалізм і коменсалізм), протокооперація, конкуренція, паразитизм, хижацтво, аменсалізм, нейтралізм тощо, причому вони поділяються на низку підвидів. Окрім того, на біологічні зв’язки значною мірою впливають і чинники фізичної природи (зміни клімату, вологість, виверження вулканів тощо). Очевидно, що в найвищій формі природи – соціальній – таких форм взаємодії ще більше.

З цього випливає інше твердження: у вищій формі природи  неможливо виявити та зафіксувати тими самими засобами весь спектр зв’язків і взаємних впливів елементів, що в нижчій формі природи. Особливо це стосується найвищої – соціальної форми природи, де ситуація ускладнюється тим, що людина є водночас об’єктом впливів чинників усіх трьох форм природи, активним суб’єктом таких впливів і при цьому – суб’єктом пізнання з власною, суб’єктивною волею та свідомістю, крізь призму якої й відбувається пізнання соціальних процесів і явищ.

Фіксація змін у певних об’єктах фізичної природи відбувається виключно за допомогою приладів, які можуть вимірювати фізичні властивості (тепло, вагу, обсяг, електромагнітне або радіаційне випромінювання). В біологічній формі природи такі зміни фіксуються за допомогою приладів (наприклад, мікроскопів), а також притаманних суто біологічним наукам методів пізнання (вивчення популяцій, моделювання біологічних систем, дослідження чистих культур тощо).

Можна зробити висновок: для дослідження соціальних процесів і явищ поряд із фізичними (наприклад, вивчення впливу кліматичних або геологічних змін на рівень злочинності) та біологічними (наприклад, дослідження впливу статевого дозрівання на поведінку особи) мають застосовуватися ще й спеціальні методи соціальних наук, адекватні законам соціальної природи.

Тож об’єктивність відкриття в соціальній природі не можна встановити за допомогою  засобів, що застосовуються у фізичній і біологічній природі. Водночас свідченням об’єктивності відкриття в соціальній природі може бути виявлення відповідності законів розвитку суспільства, встановлених автором відкриття, реальному розвиткові суспільних процесів. Зокрема, відкриття в юриспруденції законів природного права може бути підтверджене можливістю практично прогнозувати на підставі цих законів розвиток юридично значущих явищ (держава й право, злочин і покарання) в довгостроковій перспективі.

Варто зазначити, що так зване римське право було побудоване на відкриттях римськими юристами законів природного права. І той факт, що положення римського права не втратили практичного значення досі, є свідченням, що римські юристи (Цицерон, Ульпіан та інші) зробили відкриття законів природного права. Це лише один із прикладів відкриття в юриспруденції.

Отже, наукове відкриття в галузі соціально-гуманітарних наук – це виявлення раніше невідомих закономірностей, властивостей і явищ соціальної природи, існування яких може бути підтверджене практикою суспільного життя людей. Відповідно до цього наукове відкриття в галузі юриспруденції – це виявлення раніше невідомих природних законів існування права (законів природного права), що можуть бути підтверджені правовою практикою.

Тобто соціально-гуманітарні науки є повноцінними науковими дисциплінами, здатними продукувати фундаментальні дослідження, які проявляються у вигляді наукових відкриттів, а вже на їхній основі –  прикладні дослідження, що виявляються в розробці конкретних заходів із якомога кращої адаптації соціального буття людей до законів Матері-Природи. Саме в цьому виявляється цінність права, політології, соціології та інших соціальних наук. Саме тому для успішного розвитку українського суспільства, для вдалого здійснення соціальних (економічних, політичних, правових) реформ потрібне підвищення ролі соціально-гуманітарних наук, які в суспільстві, та й у науковій спільноті, дехто вважає «недонауками». Справді, численні псевдонаукові праці, зокрема й дисертації, що пишуться в основному в сфері права, політології, економіки, значно погіршили імідж соціально-гуманітарних досліджень. Водночас слід зауважити, що такі опуси мають дуже мало спільного зі справжньою науковою діяльністю й не з них слід судити про потенціал соціальних (і гуманітарних) наук.

Метою фундаментальних досліджень суспільно-гуманітарних наук в Україні має стати виявлення базових законів соціальної природи (фундаментальний рівень наукового пізнання) та їх адаптація в соціальне буття – правову, політичну, економічну практику. Зокрема, в юридичній практиці це означає не лише, наприклад, впровадження відповідного законам соціальної природи законодавства, а й подолання правового нігілізму та безкультур’я; не лише створення політичної системи, що надійно функціонує, а й розвиток політичної культури громадян; не тільки створення прозорих умов ведення бізнесу, а й підвищення економічної культури громадян і підприємців для забезпечення економічного прогресу в країні. 

За цієї умови в Україні можливе подолання кризових явищ у суспільстві. Якщо цього не станеться, кризогенні явища (зокрема, політичний, економічний, правовий, моральний нігілізм і обскурантизм), які є наслідком соціальної антинауковості й соціального безкультур’я, унеможливлять суспільно корисне використання будь-яких досягнень природничих і технічних наук, будь-який інноваційний розвиток і соціальний прогрес в Україні.


Джерела

1. Алексеев В. П. Природа и общество: этапы взаимодействия // Электронная версия журнала «Экология и жизнь». – 2002. – № 2. –  http://www.ecolife.ru/ jornal/ echo/2002-2-1.shtml

2. Булат Є. А. Наукове відкриття як об’єкт цивільних правовідносин: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:  12.00.03 / Булат Євгенія Анатоліївна. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2010. – 16 с.

3. Железнов Ю. Д., Абрамян Э. А., Новикова С. Т. Человек в природе и обществе. – М., 1998. – С. 19–21 // Електронна бібліотека кафедри філософії та методології науки філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. – http://www.philsci.univ.kiev.ua/ biblio/chel-l-1.html

4. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади і практика: У 4-х т. / За заг. ред. О. Д. Святоцького. – К.: Ін Юре, 1999. – Т. 1. Право інтелектуальної власності. – 498 с.

5. Кожина Е. А. Правовые вопросы охраны открытий в СССР: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.03. – Всесоюзный юридический заочный институт. – М., 1971 – 20 с.

6. Костенко О. Універсальний натуралізм – підґрунтя наукової культури нового типу // Вісник Національної академії наук України. – 2007. – № 10. – С. 37–43.

7. Право інтелектуальної власності: Академічний курс: Підручник / О. П. Орлюк, Г. О. Андрощук,
О. Б. Бутнік-Сіверський, В. С. Дроб’язко та ін. – К.:
Ін Юре, 2007. – 696 с.

8. Регистрация научных открытий. Процедура регистрации // Официальный интернет-сайт Российской академии естественных наук. – http://www.raen.info/ activities/reg_o/document170.shtml

9. Цивільний кодекс України: Коментар. – 2-ге вид. / За заг. ред. Є. О. Харитонова,  О. М. Калітенко. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 856 с.

10. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч.  / За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. – Ч. 1.  – С. 692.

Автори: Олександр КОСТЕНКО, Армен НЕРСЕСЯН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата