Туга за примарним

Виставка «Місто в рамі: столиця, яка зникає» чарує ностальгійністю. Картини, експоновані в галереї «КалитаАртКлуб», створені в різні роки поствоєнного часового відрізку: від 1940-х аж до наших днів.

Любов тим і цікава, що в кожного проявляється по-різному. Утім, любов до міста в не схожих між собою художників однаково трепетна.

Тож у цій єдності на полотнах гармонійно співіснують червоносмуговий трамвайчик 40-річної давнини (О. Ходченко. «На околиці». 1997), африканські пристрасті Олени Придувалової («Після дощу». 2005), статуї-мутанти на будинку «Метробуду» (О. Аполлонов. «Київський будинок». 2011), золотава крихітна кав’ярня О. Кравченко (2009), пастельний «Парк імені Т. Г. Шевченка» В. Зарецького (1950-ті), оливково-теплий «Печерськ» Ю. Хіміча (1970-ті), розмиті спекою дахи й балкони П. Фішеля («Березняківські пагоди». 1998), викупані в сонці каштани О. Вовкa («Каштанова алея», 1970-ті), буяння кольору (В. Колесник. «Боричів тік». 2011), театралізована туга Л. Рапопорт у «Подільському мотиві» (1994) та абрикосова святковість Б. Рапопорта («Березень. Поділ». 1969). Навдивовижу нетрагічний вигляд має пролетарський район із його фалічними трубами (Г. Сокирянський. «Київська ТЕЦ». 1947) – на відміну від акварельних руїн провідного вишу (Г. Сокирянський. «Київський університет». 1946).

На лаконічній виставковій території є місце дворику у вуалі з гілля та снігу (О. Кравченко. «Київське подвір’я». 2010), пунктирним вікнам, які дивляться у воду (А. Толстоухін. «Вечірній Київ». 2008), жовтогарячим пухнастим схилам (З. Волковинська. «Київ». 1952), експресивному «Базару» Я. Левича (2010), пурпуровому «Осінньому вечору» Г. Григор’євої (1978) і задумливому «Вечору на Подолі» Валентини Сафіної (2011)…

Ті, хто творив полотна 60, навіть 20 років тому, й у жахливих снах не уявляли, як за нинішньої доби розгульного варварства красень-Київ потерпатиме від нашестя хмарочосів, нищення історичних пам’яток. Знаменно: галерея розташована неподалік від місця, де Ольга Богомолець протягом шести років боролася із зазіханням на історичний парк, пов’язаний з ім’ям її уславленого прадіда (там збиралися розгорнути чергову монструозну новобудову).

…Подивившись роботи, стаємо на крок ближче до того, щоб після виставки «Столиця, яка зникає» ніколи не з’явилася виставка «Столиця, якої немає».

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА