передплата Українською | In English

№11, червень 2011

Мирослав Скорик: «У вітчизняних композиторів є потенція для створення гарних вистав» Мирослав Скорик: «У вітчизняних композиторів є потенція для створення гарних вистав»

Поділитися:

Нинішня весна для маестро Мирослава Скорика ознаменувалася призначенням на посаду художнього керівника Національної опери України. Уславлений композитор у своїй новій іпостасі розповів парламентському журналу «Віче» про те, чого потребує провідний оперний театр країни, як був написаний перший український твіст, чи можна поєднати в одній особі організаційне і творче начало та ще багато чого цікавого.

– Мирославе Михайловичу, призначення такого рівня навряд чи буває зовсім несподіваним…

– Я справді не знав про це раніше. Посаду художнього керівника запропонував мені міністр культури України Михайло Кулиняк. Я трошки подумав і погодився.

– Що для вас означає нове крісло?

– Поки що не знаю. Побачимо, як буде. Наприкінці 1990-х я очолив кафедру історії української музики в Київській національній музичній академії імені П. І. Чайковського. За час, що минув, дуже втягнувся в цю справу. Хоча історія музики, музикознавство не є моєю головною спеціальністю. Я передусім – композитор.

– Вам доведеться взяти на плечі певний вантаж організаційних обов’язків. Це не завадить вашому основному призначенню – творити музику?

– Завідування кафедрою також передбачає чимало обов’язків. А творчості завжди щось перешкоджає. Та, мабуть, настав час присвятити себе також і організаторській роботі.

– Щойно ви стали художнім керівником, виїхали з артистами Національної опери на нетривалі гастролі до Львова. Як їх оцінила публіка?

– Виступили з великим успіхом. Шанувальники музичного мистецтва відзначали оркестр, солістів. Дуже позитивно сприймали.

– Уживаючись у нову для себе роль, ви, певне, оцінювали, чого нині бракує Національній опері України. Що змінили б?

– Є різні ідеї. Зокрема, як композитор хотів би, щоб у репертуарі було більше українських творів. І щоб було більше творів сучасних. Вважаю, що у вітчизняних композиторів є потенція для створення гарних вистав.

– Виїзд оперних і балетних артистів на роботу за кордон – тенденція давня…

– Ця тенденція є в усьому світі. Виконавці переходять з одного театру в інший. Щоправда, в інших державах для таких кадрів запроваджено контрактну систему.

– Але ж у нас вони, мабуть, утікають від соціальних негараздів?..

– Приваблює, звісно, більша зарплата. Хоча не сказав би, що в Національній опері вони отримують так уже й мало… Якби ми стали на контрактні рейки, артисти мали б можливість певний час працювати тут, потім – в іншому місці. Однак це складно зробити. Ще з радянських часів ведеться, що в оперному театрі щодня – інша вистава. За кордоном одна вистава може йти, приміром, протягом десяти днів. Поки всі не подивляться. А виконавці, у свою чергу, почуваються мобільнішими. У нас, напевно, ця система не прижилася б.

– Ви не раз казали, що Львів і Київ – два рідних для вас міста. Чим свого часу вас не втримав Львів (він так легко не відпускає)? І чим тримає львів’янина Київ?

– У моїй біографії були різні періоди. Наприклад, з 1966 по 1987 рік працював тільки в Києві – на кафедрі композиції. Столиця дає чимало всіляких можливостей. Хоча Львів ніколи не забуваю. Залишив собі в тамтешній консерваторії кілька студентів, із якими займаюся погодинно.

– Чи комфортна столиця (така, якою вона є тепер) для людини, що створює духовні цінності?

– Є плюси і є мінуси. Мені, можливо, приємніше було б жити у Львові, але є необхідність бути тут. Якщо живеш і працюєш у Львові, все одно треба час від часу вирушати з різних питань до Києва. Я суміщаю два міста. Це також можна назвати світовою практикою. Ось нещодавно до Києва приїздив Валерій Гергієв, то він є одночасно художнім керівником Маріїнського театру (Санкт-Петербург) і головним диригентом Лондонського симфонічного оркестру. Поєднує, встигає.

– На початку року була на вашому концерті, де ви грали академічний джаз. Це – лише частка вашої мультижанрової композиторської та виконавської діяльності. А який напрям нині вас найбільше захоплює?

– Мені вже навіть закидають, що в театрі я зловживатиму службовим становищем: почну ставити свої опери. Можливо, так воно й буде. Не думаю, що робитиму це за рахунок інших авторів. Проте мій творчий доробок, гадаю, дає мені певні права.

– Технічний прогрес дарує композитору інші можливості. Чи створюєте ви музику на комп’ютері? Або ж вам ближча фраза одного письменника: «З пером у руці я краще чую»?

– Удома в мене є комп’ютер. Насправді це – машинка для писання, тільки дуже сучасна. Вона допомагає виконувати деякі види робіт. Хоча основний процес відбувається за фортепіано. А на комп’ютері легше, наприклад, щось виправити, щось перенести. Партії для оркестру розписати – теж уже не проблема. Ми вже відірвалися від тих років, коли існували переписувачі, коректори; їхня копітка праця забирала багато часу та мала оплачуватися.

– У легендарні 1960-ті ви увірвалися в мистецький простір країни та змусили говорити про себе як про явище. Що з дистанції років вбачається комфортним для творчості, а що – ні?

– Були свої вади, були й переваги. За тієї доби годуватися з творчості могли не лише автори популярних творів, а й композитори серйозної музики. Придбанням творів займалася закупочна комісія. Якщо композитор писав одну оперу на рік, то міг рік з цього жити. Це, безперечно, плюс. Та, з другого боку, ідеологічно підкована комісія не завжди схвалювала запропонований твір, вимагала його відповідності певним смакам і побажанням.

– У ті часи серйозні композитори реалізовували себе в кіно. Візьмімо того ж таки Шнітке. Ви, Мирославе Михайловичу, теж цю сферу не оминули. Серед кіновіх – музика до «Тіней забутих предків», «Високого перевалу», в якому пролунала знаменита «Мелодія», мультсеріалу про козаків Володимира Дахна...

– Я багато писав кіномузики. Це давало непоганий прибуток. Тепер інколи жартую, що в 1960 – 1970-ті я був багатою людиною. Нині українське екранне мистецтво не має грошей. Відповідно, кінематографісти не мають коштів на оригінальну музику. Режисери нерідко використовують класику, за яку не треба платити. Якщо музика для фільму й пишеться, то найчастіше – на комп’ютері. Це не потребує витрат на виконавців. Нещодавно написав музику до мультфільму «Лис Микита». Там понад 20 серій. Награвав на комп’ютері, й одразу все оброблялося. Вклалися в місяць.

– Де композитор може продавати свої праці?

– Проблема авторських прав дуже болюча. Композиторам не платять за музику, яка використовується на радіо, телебаченні. Утім, якщо музика виконується там, де слухач заплатив гроші, то ми дістаємо з цього якийсь процент. Однак серйозна музика не так часто виконується зі сцени. Естрадна – у більшому фаворі. Й ті, хто причетний до неї, мають солідний куш. Нині пісні часто пишуть самі співаки. Не дивно, що сьогоднішня популярна музика дуже низького рівня.

– Вам пісенний жанр теж не чужий. Розкажіть про це, й зокрема про перший український твіст «Не топчіть конвалій», який ви написали разом із поетом Ростиславом Братунем.

– На початку 1960-х після аспірантури в Москві приїхав на роботу до Львова. Тоді всі захоплювалися джазом, який був до другої половини 1950-х заборонений. А тут його щойно дозволили! Я також був підкорений тими ритмами. Створив вокально-інструментальний ансамбль «Веселі скрипки». Пісні, які написав для нього, були дуже популярні. Одна з них – «Не топчіть конвалій», перший український твіст. Відтоді минуло багато часу. Тепер інколи, якщо треба, можу написати пісню. Можу – джаз, який сам виконую. Але основна моя робота – це камерна та симфонічна музика.

– Про комерційність пісень тоді йшлося?

– Основний заробіток був з тих пісень, які виконувалися в ресторані. Клієнти замовляли пісню, певний процент від виконання адресувався й композитору. На цьому навіть виростали мільйонери. Я теж одержував якісь гроші, але не такі відчутні, як мали інші автори. Бо мої пісні більше виконувалися по радіо, по телебаченню. Вони трохи «недотягували» до рівня ресторанної музики.

– За доби вашої двоюрідної бабусі Соломії Крушельницької було поширене домашнє музикування. Чи граєте ви в колі друзів, рідних?

– Мода на це, на жаль, минула. Свого часу, коли збиралося товариство, я міг помузикувати. Тепер це буває рідко.

– Що нині на вашому робочому столі?

– Я ніколи не відповідаю на це запитання. Бо це потім дуже перешкоджає.

– Бажаємо вам яскравого самовираження в новій якості!  

Розмову вела Ольга КЛЕЙМЕНОВА. Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сім супутників та створення українського космодрому — космічна програма на п’ять років Вчора, 09 травня

Третя країна юридично зобов'язалася підтримати вступ України в ЄС 08 травня

НБУ виключив з держреєстру фінустанов дев’ять компаній 08 травня

У НБУ озвучили вимоги до потенційних покупців Приватбанку 07 травня

Кулеба сказав, як партнери України можуть змусити РФ до конструктиву в "Нормандії" 07 травня

На сайті Ради з'явився законопроєкт про онлайн-прописку 06 травня

Рада ухвалить закони для продовження співпраці з МВФ у травні – "Слуга Народу" 06 травня

Статки Ахметова зросли майже втричі за рік, Порошенко вибув з трійки найбагатших – Forbes 06 травня

Венеційська комісія виступила за вирішальну роль міжнародних експертів в очищенні ВРП 06 травня

Рада нацбезпеки візьметься за тарифи, просить дані про власників газових та енергокомпаній – ЗМІ 05 травня