Подвиг зв'язківця

Нещодавно мати показала мені пожовклу від часу вирізку з районної газети, де було надруковано невеличку інформацію про геройський вчинок партизана. Вона зберігалася в сім’ї бабусі та дідуся. На жаль, нині їх уже немає з нами.
Ось цей допис із «Корости­шівської правди» від 8 травня 1947 року (орфографію оригіналу збережено. – Ред.).

«Довго томився радянський люд під чоботом фашизму. Але живучі в чорні важкі дні серця його відчували неспокій. Чогось він ждав і дивився в далечінь, туди, де зорі сяяли Кремля, звідкіля він ждав час-від-часу щастя й свободи. Не менше горя перенесла і наша інтелігенція, яка була цілком перетворена на рабів гітлерівськими людожерами. Та наші вихованці Радянської влади не зупинялися ні перед чим. Їх смерть зовсім не лякала, вони були готові вмерти за священну Батьківщину, її недоторканність.

Гучно відкликалась радянська інтелігенція на заклик свого керівництва й особисто товариша Сталіна, організовуючи в тилу ворога партизанські загони і громлячи його.

Так, зв’язавшися з партизанським загоном, вчитель Апполінарій Веселовський жив щастям, радістю і всіма силами допомагав партизанському загону, працюючи в ньому зв’язківцем. Не один раз Веселовський з веселим упевненням у своїй роботі виходив на широку дорогу і прямував з великим пакунком листівок до села Харитонівки. Впоравшись зі своїм завданням з честю, він мужньо повертався додому. Але це не задовольняло його. Він прагнув зробити щось більшого, відповідальніше. І от, нарешті, йому випало зробити те, про що він мріяв.

Доблесні війська Червоної Армії вщент розбили озвірілу фашистську гадину під Коростишівом. Фашисти, ховаючись у танках, поспішно тікали на Житомир. Але дорога була їм не знайома. Вони кинулись, щоб хто-небудь показав їм, куди їхати.

У цей тривожний час з’явився Веселовський, який шукав можливість помститися фашистам. І ось цей шанс трапився. По дорозі їхали німецькі танки з вояками на броні. По їх розгублених обличчях було видно, що вони заблукали. Раптом один з фашистів визирнув з танка і, помітивши постать Веселовського, підізвав його до себе й запитав дорогу на «Шітомір». – Так, – поміркував Апполінарій, – я їх проведу по одній дорозі… Там точно хоч один танк та пропаде, а в ньому шість фашистів попрощаються з білим світом. Цей танк помчав першим. Діставшись асфальту, машина зупинилася, відкрився люк і висунулася звідти фашистська морда: «Шітомір?», «Шітомір?». «Я, Я!» – відповів Апполінарій. І тут німець попередив: провідник зійде з танка тільки після того, як їхня колона перейде міст. Німець закрив люк, танк попрямував на міст. Партизан здригнувся, серце його калаталось. За лічені секунди загибель танка неминуєма, бо міст підірваний. І раптом промелькнула думка: може, пощастить… Веселовський на повному ходу зістрибнув з броні й кинувся до лісу. Не пробіг і з двісті метрів, як почув крики, скрегіт, а потім гулкий шум. Задумка Веселовського вдалася! Пам’ятатимуть фашисти дорогу на «Шітомір»!

Задоволений собою «Сусанін» пробирався знайомими лісовими стежками до свого табору. Німці в паніці зрозуміли, що їх завели в пастку, на вірну смерть, але було пізно. Вони вирішили повернути назад і шукати безпечнішого шляху, та не судилося: на фашистські голови звалилися сотні тонн смертоносного металу радянської артилерії. Так не стало семи танків і більш як 30 німців».

За цей подвиг Апполінарія Веселовського вже після війни нагородили медаллю «За відвагу». А в Житомирській області досі є село Веселовка. Хто знає, може, на честь подвигу Веселовського?

Утім, він не шукав слави, обороняючи Батьківщину, не думав, як його вчинок-подвиг оцінять нащадки. І, переконаний, навіть уві сні не міг уявити, що в когось повернеться язик оцінювати геройство захисників Вітчизни інакше, ніж подвиг. Або всерйоз сперечатися, що то є для нас – Друга світова чи Велика Вітчизняна війна...　

Автор: Сергій ДУБРОВІН