№7, квітень 2011

Чорнобиль 25 років по томуЧорнобиль 25 років по тому

26 квітня 1986 року о 1.23 ночі на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий енергоблок. Смертоносна радіоактивна хмара накрила навколишню територію, залишила слід над Європою й навіть сягнула східного узбережжя США. Променевого ураження тоді зазнали близько 600 тисяч людей, передусім ліквідатори наслідків цієї, найбільшої у світі, техногенної катастрофи. Доступ до АЕС і нині обмежено 30-кілометровою зоною відчуження.

Мирний атом?

35-річний начальник зміни другого блоку ЧАЕС Юрій Андреєв, як і всі його колеги, жив у місті енергетиків – Прип’яті. Уранці 26 квітня він, узявши триколісний велосипед, вийшов із дворічною донькою на вулицю прогулятися. Правда, дружина казала, що на колгоспному ринку не дозволяють продавати зелень і капусту, буцімто на АЕС стався якийсь вибух, є навіть загиблі. Проте Юрій не повірив базарним чуткам. Надворі впало в око, що поливальні машини чомусь миють дорогу й тротуари не водою, а піною; місто патрулюють посилені наряди міліції.

– Бачив, як автобусами зі станції везли персонал, але не в цивільному одязі, як зазвичай, а в засобах захисту, в респіраторах. Мчали машини швидкої допомоги, – згадує Юрій Андреєв. – Коли ми з донькою вийшли на околицю міста, звідки видно атомну станцію, перед очима постала жахлива картина: маячіла лише одна стіна четвертого блока, а самого центрального залу не було. Реактор «дихав» просто в атмосферу, в небо тягнувся сірий дим.

Чоловік схопив дитину однією рукою, велосипед – другою й мерщій кинувся додому. В офіцера хімічної розвідки, якого надибав дорогою, намагався з’ясувати ступінь радіації, але той, закривши шкалу рукою, відказав, що йому заборонено хоч би що розголошувати. Юрій попросив дружину не виходити надвір, закрити всі кватирки. Одяг, що був на ньому й на дитині, упакував у поліетиленовий мішок, взуття виставив за поріг. У квартирі зробили вологе прибирання.

Того ж дня о 16-й годині Юрій Андреєв заступив на зміну. Другий енергоблок працював на повну потужність, але перебував у складному аварійному стані: десятки тисяч кубічних метрів радіоактивної води з четвертого реактора, разом із графітом й урановим паливом, розлилися підвальними приміщеннями станції. Через коротке замикання, що відбулося, могло забракнути живлення для головних циркуляційних насосів, які охолоджували реактор. Назрівала загроза ще однієї серйозної аварії, адже блок мало надавався до керування.

– Потрібно було терміново зупинити блок, але ніхто не знав, як це зробити. Попередня зміна не залишила нам жодних напрацювань, хоча й мала вдосталь часу. Така бездіяльність колег мене неабияк обурила, – згадує колишній старший інженер управління турбін другого енергоблока ЧАЕС. – Згодом подзвонили з бомбосховища станції, де розташувалася урядова комісія, й дали згоду на відключення блока, як запропонували наші інженери. Однак належного документа ніхто не підписав, а саму розмову вели по міському телефону, із якого не здійснюється магнітофонний запис. Стало зрозуміло: відповідальність із нами ніхто поділяти не збирається.

Усі чотири інженери зміни добре усвідомлювали, що грубо порушують інструкцію, відключаючи блок, не охолодивши реактора. Але іншого виходу не було, бо вода наповнювала приміщення й будь-якої миті з ладу могло вийти обладнання. Тоді реактор став би цілком некерованим. Оскільки на робочих майданчиках перебував персонал, звукову сигналізацію, що спрацювала на високий рівень радіаційного забруднення, вимкнули: не хотіли страхати працівників несамовитою сиреною.

Розповідь Юрія Андреєва повсякчас переривається кашлем: даються взнаки опіки голосових зв’язок, котрих зазнав ліквідатор у квітні 1986-го.

– Опісля мені часто снився один і той самий сон. Буцімто я працюю на блоці, а хтось навмисне спричиняє відхилення параметрів реактора, змушуючи мене раз по раз виправляти ситуацію. І ось за мить має статися обезводнення реактора, тож він розплавиться й вибухне, – розповідає Юрій Андреєв кореспондентові «Віча». – Просинався завжди до вибуху. Серце вистрибувало з грудей, тому заснути більше не міг. Тож доводилося випивати склянку горілки, аби знову поринути в сон.

Якщо до аварії на АЕС працівники милися й перевдягалися в санпропускниках, щоб не виносити радіоактивного бруду надвір, то тепер було навпаки. Перед входом до блока стояли дека, заповнені розчином марганцівки, куди всі ступали, дезактивуючи взуття. Безлюдна велетенська станція рясніла цими кривавими слідами. Експлуатаційники мусили ходити між купами спецодягу та спорядження пожежників. «Здавалося, що переступаєш через мертвих людей, адже було відомо, що чимало пожежників загинуло ще першого дня», – каже Юрій Андреєв.

Доки на роботу возили пасажирськими автобусами, працівники станції нічого не знали про ступінь радіаційного забруднення довкілля. Коли ж автобуси замінили військовими бронетранспортерами, експлуатаційники вжахнулися: бортовий радіометр на 200 рентгенів зашкалював. Сховатися ніде, бо ззовні гамма-випромінення було ще інтенсивнішим. Згодом дізналися, що на території довкола АЕС радіаційна активність перевищувала 700 рентгенів на годину. Припустима норма – 5 рентгенів на рік!

Ціна життя

Юрій Андреєв указує на численні помилки під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Так, жодної користі не було від піску, який скидали з гвинтокрилів на розплавлений реактор, а скинутий свинець лише завдав лиха: ліквідатори дихали випарами цього важкого металу (з організму він не виводиться). Щоправда, авіатори здебільшого промахувалися, наприклад, кілька мішків із свинцем упали в центральний зал сусіднього третього реактора. Якби вони поцілили в небезпечніші зони, це викликало б ще одну атомну аварію. Випадкове пошкодження трансформаторів, кожен із яких містив по 100 тонн оливи, могло спричинити загоряння всієї АЕС.

Марно зробили підкоп під четвертий реактор: гадали, що ядерне паливо, проплавивши конструкцію енергоблока, піде вглиб землі, як у фантастичному голлівудському фільмі «Китайський синдром». Аби охолодити реактор, планувалося закачати в нього рідкий азот. Ешелони з цим газом прямували до АЕС з усього Радянського Союзу. «Хоча від такої ідеї відмовилися, маємо кілька десятків орденоносців, які отримали нагороди саме за подавання азоту в аварійний реактор», – розвінчує один із чорнобильських міфів Юрій Андреєв.

За словами ліквідатора, 10–12 тисяч осіб у квітні–травні 1986 року перенесли на ногах променеву хворобу першого ступеня. Каже, що їм щоразу занижували дози опромінення: «У квітні мені в медичну книжку записали 9 рентгенів, найбільше – в серпні, 18. Згодом розрахунки показали, що у квітні я мав понад 80 рентгенів».

Працівника АЕС із 10-річним стажем і ліквідатора наслідків аварії Юрія Андреєва обурює, коли розповідають, що директор якоїсь там чорнобильської їдальні буцімто зазнав опромінення в 150 рентгенів. Діагноз променевої хвороби став тоді «модним», і багато хто намагався будь-що дістати таку довідку. З 15 травня 1986 року було заборонено ставити діагноз «променева хвороба». Апофеоз несправедливості: 1989 року в усіх працівників АЕС зникли медичні книжки. Кажуть, їх вивезли кудись до Росії й засекретили.

– Гадав, що після аварії довго не проживу, тому все зароблене відкладав дітям на майбутнє. На книжці назбиралося 40 тисяч карбованців, проте всі вони невдовзі «згоріли», – розводить руками чоловік.

За радянських часів працівники АЕС добре заробляли. Начальник зміни Юрій Андреєв отримував удвічі більше за союзного міністра. Не скаржилися атомники й на пенсійне забезпечення. Тепер ситуація інакша: якщо радянський карбованець держава зазвичай переводить у 1,25 гривні, то карбованець, зароблений на Чорнобильській АЕС, чомусь дорівнює 20 копійкам! Аби виправдати несправедливість, влада заповзялася торочити про «чорнобильців-мільйонерів».

– Найбільший позов, який задовольнив суд, становить близько 250 тисяч гривень. Але треба завважити, що людині недоплачували пенсію протягом 10 років, – коментує ситуацію лідер «чорнобильського» руху. – На цьому добре нагрівають руки й адвокати, й судді. За підготовку типової позовної заяви беруть 300–500 доларів! А далі ще треба віддати половину від присудженої суми. Якщо не ділитимешся, то суд програєш.

Юрій Андреєв нарікає, що кожен уряд усіляко прагне скоротити «чорнобильські» програми. Підтасовуючи дані про наслідки катастрофи, укладачі національної доповіді одностайно дійшли висновку, що показники захворюваності й смертності серед «чорнобильців» лише на 6 відсотків перевищують загальнодержавні. Чому так? Ніхто не зважив на категорії постраждалих: кілька сотень тисяч учасників ліквідації та інвалідів просто «розчинилися» серед евакуйованого населення з 30-кілометрової зони відчуження й 2,5 мільйона мешканців четвертої зони посиленого радіоекологічного контролю.

Перша постанова про соціальний захист учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС з’явилася 1988 року. До речі, вона передбачала не лише спеціальну медичну допомогу, а й, зокрема, безплатний проїзд у громадському транспорті (таких пільг не мали навіть ветерани Великої Вітчизняної війни). Політичні потрясіння 1990-х років боляче вдарили по всіх категоріях населення, що потребували державної підтримки. Так, перший уряд незалежної України (прем’єр-міністр В. Фокін) навіть підготував постанову про призупинення дії «чорнобильського» законодавства строком на 1 рік – «до поліпшення економічної ситуації».

– Усі розуміли, що це назавжди, – каже Юрій Андреєв. – Ми були змушені блокувати Верховну Раду. Тоді мене вперше намагалися арештувати, порушили кримінальну справу.

10 закритих кримінальних справ, три дні ув’язнення й понад два роки підписки про невиїзд – такий загальний підсумок діяльності Юрія Андреєва на чолі Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України». Спілка виникла відразу після катастрофи, бо працівники ЧАЕС не погодилися з висновками урядової комісії, згідно з якими всю вину за аварію було покладено на персонал станції.

За словами президента ВГО «Союз Чорнобиль України», основна причина вибуху реактора криється в недосконалості програми випробувань, яку виконували на четвертому енергоблоці. Річ у тім, що для експерименту було обрано хоча й не заборонений інструкціями, однак небезпечний режим роботи реактора. Працювали всі вісім головних циркуляційних насосів, проте зазвичай за такої потужності реактора задіювали не більше двох. У підсумку вода закипіла в корпусах насосів – оскільки реактор більше не охолоджувався, стався паровий вибух. Через два тижні після аварії до інструкцій з експлуатації внесли доповнення з огляду на досвід трагедії.

– Саме за порушення нових параграфів, яких 26 квітня ще не було, віддали під суд працівників четвертого блока! – бідкається Юрій Андреєв. – Тому ми порушуємо питання про реабілітацію цих людей.

У сучасному викладі серед причин катастрофи згадується й помилка розробників програми випробування (її уклали в Ростові-на-Дону). Міжнародні експерти МАГАТЕ основною причиною аварії називають недосконалість радянських реакторів типу РБМК-1000.

***

Валерій МАКАРЕНКО,

в 1986 році спеціальний кореспондент Українського телебачення:

– Одразу після аварії я кілька разів намагався прорватися на Чорнобильську АЕС, та марно: дорогою нас, телевізійників, зупиняли й повертали назад. Тож вирішив дістатися станції повітрям, адже мав зв’язки в Київському військовому окрузі. Потрапивши на АЕС 12 травня 1986 року, я сторопів. Це була обстановка війни. Чому війни? Бо ми втратили свою територію, евакуювали населення, зазнали жертв.

Мені вистачило нахабності й я поїхав до голови урядової комісії з ліквідації наслідків аварії Івана Сілаєва (на той час заступник Голови Ради Міністрів СРСР. – Ред.), записав інтерв’ю. Нам з оператором надали вертоліт і ми злітали просто до реактора. Матеріал одразу вийшов в ефір, прорвавши інформаційну блокаду. Тоді в Україні не було такого посадовця, який наважився б не дати інформації з вуст керівника зони, адже він мав надзвичайні повноваження безпосередньо від Михайла Горбачова.

Залишався на Чорнобильській АЕС до 30 листопада 1986 року – це був день, коли завершився гострий період ліквідації аварії. Перебуваючи в зоні, я зустрів багато чудових людей. Про їхні долі, про чорнобильську трагедію загалом продовжую писати й нині; зняв чотири фільми.

У зоні працювало чимало моїх колег з Українського телебачення. Рахунок утрат телевізійників уже перевалив за другий десяток. Я поховав трьох своїх телеоператорів; решта колег-«чорнобильців» – інваліди. Лише незначна кількість із них у змозі працювати. Тоді ми виконали свої зобов’язання перед державою, тож гірко тепер чути: мовляв, держава не здатна виконати свої зобов’язання перед нами.

За три дні після повернення з Чорнобиля я потрапив до лікарні. Зараз – інвалід другої групи, маю захворювання, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. У Чорнобилі дісталося всім, там неможливо було сховатися.

***

Ігор ВОЙТОВИЧ,

у 1986 році капітан внутрішньої служби пожежної охорони Київської області:

– Перші, кому випало боротися з вогнем на зруйнованому вибухом четвертому енергоблоці, були пожежники підрозділів з охорони ЧАЕС міста Прип’яті і Чорнобиля. Вони дістали великі дози радіації й їх негайно відправили в Київ і Москву на лікування.

Нас підняли по тривозі 28 квітня – ми виїхали змінити колег. Перебували на бойовому чергуванні в містах Прип’яті й Чорнобилі. Саме цими днями евакуйовували населення. А вже нас змінив загін із Чернігова. За вахтовим методом пожежники несли службу в зоні близько півроку, після чого сформувалися постійні підрозділи. До речі, на їхню долю випала велика пожежа на АЕС 1991 року, коли обвалився дах машинного залу. Тоді вдалося уникнути важких наслідків.

Трьох наших товаришів, котрі брали безпосередню участь у гасінні пожежі на четвертому реакторі, удостоєно звання Героя Радянського Союзу: начальника пожежної частини Леоніда Телятникова, начальників караулів лейтенантів Володимира Правика і Віктора Кібінка. Четверо із сержантського складу отримали ордени Червоного Прапора, а вже за часів незалежності їм присвоїли звання Героя України. Ось їхні прізвища: Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Титенок, Володимир Тишура. Загалом в управлінні пожежної охорони Київської області налічується близько 1100 учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

10 травня газета «Известия» надрукувала статтю про Героя Радянського Союзу Леоніда Телятникова. Мені дали завдання знайти 200 примірників цієї газети й відправити у Прип’ять для підтримки бойового духу. У кіосках – годі й шукати, в управлінні «Союздруку» також немає. Вдалося знайти лише в друкарні, де мені й видали необхідну кількість газет за невелику винагороду.

На вшанування пам’яті про колег-пожежників, котрі пішли з життя після Чорнобильської катастрофи, я записав пісню композитора Георгія Мовсесяна, яка так і називається «Пам’ять». Ось уже близько десяти років вона звучить по українському радіо.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня