передплата Українською | In English

№5, березень 2011

Становлення демократії як проблема розвитку культури парламентаризму

Поділитися:

Важко не погодитися з тими вченими, які серед великого розмаїття подій, що сталися у ХХ сторіччі, найвидатнішою вважають піднесення демократії. Саме в ХХ сторіччі в результаті тривалого історичного розвитку відбулося утвердження демократії як ефективної системи врядування й усвідомлення, що саме завдяки демократії країна може ставати дедалі придатнішою для щасливого життя її громадян. Чому ж тоді демократичний вибір народу України наприкінці ХХ сторіччя, закріплений у її Основному Законі – Конституції, за майже 20 років існування нашої незалежності не привів поки що до результатів, які більше радували б, аніж засмучували?

Пошук відповіді на це запитання диктує, на наш погляд, необхідність глибше осмислити органічний взаємозв’язок демократії і культури, уважніше зазирнути, зокрема, в античні часи, коли виник сам термін «демократія», що означає «народовладдя». Чому саме за часів античності демократія була названа «найгіршою формою» правління? Автор «Політики» Арістотель розумів, що за умов недостатнього рівня культури громадян може відбуватися сплеск егоїстичних інтересів, демократія може перетворюватися на охлократію – владу натовпу, що логічно може призвести до тиранії як засобу відновлення порядку. Під впливом такої оцінки демократія сприймалася негативно протягом багатьох віків і була, по суті, витісненою з політичного вжитку. З Великою французькою революцією розпочався у XVIII сторіччі новий етап розвитку концепції демократії, адже виникла потреба обґрунтувати новий характер стосунків між правителями й підданими у зв’язку з появою інститутів громадянського суспільства.

У країнах Європейського Союзу для нас має бути привабливим і повчальним не лише цілісна концепція демократії, яка включає і процедуру, і верховенство закону, і конституціоналізм, і захист основних прав і прав меншин, а й розуміння того, що демократами не народжуються – ними стають, що демократію належить дбайливо й уміло вирощувати на ґрунті належної загальної, правової, політичної, професійної культури.

І це є спільним завданням держави й суспільства, котре можна сформулювати як необхідність послідовного розвитку парламентаризму. Поняття «український парламентаризм» завдяки низці політологів і юристів сприймається, слушно зауважує Володимир Шаповал, як актуальний феномен, унікальність котрого аж ніяк не заперечує співвіднесеності із загальним явищем парламентаризму, яке найбільшою мірою притаманне розвиненим країнам [10].

Головне, на що звертають увагу вітчизняні дослідники, це те, що сучасний парламентаризм – фундаментальне надбання демократії, «система взаємодії суспільства і держави, для якої історично характерним є визнання провідної, а в наш час – особливої і суттєвої ролі загальнонаціонального постійно діючого колегіального представницького органу державної влади – парламенту в здійсненні державновладних функцій» [10]. Наше трактування поняття «парламентаризм» полягає у визначенні його як співтворчості держави й суспільства під час здійснення демократичного врядування із провідною роллю парламенту. Тобто увага акцентується на потребі творення демократії разом – державою, як системою трьох гілок влади, і суспільством. За такого підходу стає зрозумілим важливість постійного відчуття державою (найперше парламентом) і суспільством одне одного в процесі зазначеної співтворчості, винайдення та використання механізмів цієї співтворчості, що в кінцевому підсумку свідчитиме про рівень культури парламентаризму.

Культура, як відомо, – поняття настільки ж важливе, як і містке, складне. Тож його дослідження залежно від підходів привело до появи в науці значної кількості визначень. На наш погляд, найпродуктивнішим з огляду на необхідність свідомої реалізації демократичного вибору народу є такий підхід, за якого культуру розглядають у тісному зв’язку з діяльністю людей, їх формуванням як особистостей і розуміють як, за Альбертом Швейцером, «еволюцію людей до вищої організації та моральності» [11]. У найзагальнішому вигляді можна говорити про культуру як про «систему вірувань, систему цінностей, систему норм» [4].

Ми помічаємо, що після скасування тоталітаризму, авторитарних доктрин у суспільстві моральні проблеми починають відсуватися на другий план, а на перший нахабно виходить неоцинізм, інтерес викликають переважно питання прибутку й вигоди, добро знецінюється, зло активізується. Повернути або створити на новому ґрунті моральні орієнтири, моральних лідерів здатна лише справжня культура, яка полягає насамперед у відчутті родинного зв’язку між усіма людьми, вмінні діяти консолідовано в загальнонародних інтересах.

Культурна людина ніби внутрішньо націлена на діалог, а не на конфронтацію з іншими людьми. Постійний діалог влади й населення – суть демократії. Діалог парламентарія з виборцями, з усіма громадянами має бути в основі їхньої співтворчості над законопроектами.

Культура потребує певної рівноваги духовних і матеріальних цінностей, спрямованості не на жорсткий, а на демократичний ідеал, яким логічно вважати вміння людей співіснувати, доходити компромісу, домовленостей, консенсусу – миру замість війни. Культура, по суті, – людська форма життя, яка опосередковує природне існування людини мисленням, почуттями, діяльністю. Таке діяльнісно-творче розуміння культури привертало увагу геніального українського мислителя Г. Сковороди.

Оновлення підходів до розвитку культури у ХХІ сторіччі органічно пов’язане з розвитком концепції оптимальної взаємодії всіх сфер суспільного організму, що відбиває об’єктивний тісний і глибокий взаємозв’язок екологічних, економічних, політичних і морально-етичних процесів.

Не може бути продуктивним і консолідуючим взаємозв’язок між політичним класом і суспільством, якщо вони живуть надто різним життям, не розуміють одне одного, поділяють різні цінності. Загалом ціннісні домінанти мають значний вплив на політичне життя, політичні процеси.

Наприклад, цінності національного пріоритету є вкрай важливими, в певний період розвитку вони можуть відігравати вирішальну роль, як це спостерігалося в період проголошення незалежності України, на початковому етапі розгортання демократичних процесів. Але з часом за умов їхньої абсолютизації можуть гальмувати демократичний розвиток, формування політичної нації в державі, сприяти вигадуванню уявних ворогів, а то й появі реальних противників курсу на національно-культурне відродження.

Важливою ціннісною домінантою є ідея захисту й реалізації прав людини, яка посилює особистісний вимір усіх основних соціально-політичних реалій, засобів розв’язання соціальних проблем, досягнення політичних цілей. Це виражається у здатності влади орієнтувати себе на дії в детермінованому законом середовищі, у прийнятті владою пріоритету прав людини як комплексу пов’язаних з її існуванням характеристик життя: права на життя, власність, захист з боку державної влади, участь у її справах. Особливо слід підкреслити необхідність націленості державного механізму на формування реальних гарантій дотримання й захисту прав людини. Важливо, щоб діяльність державного механізму регламентувалася нормами законів, прийнятих на основі потреб людського буття, а не державного диктату.

Орієнтиром при цьому для сумлінних представників усіх гілок влади, і найперше сумлінних законодавців, мають бути настанови Джона Локка, висловлені ще понад три століття тому: «Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може простиратися далі, ніж це потрібно для загального блага» [3].

Найперспективнішими ціннісними домінантами слід визнати екологічну та гуманістичну, які не конфронтують жорстко з інтересами жодної соціальної групи або політичної спільноти.

Водночас слід зазначити, що правовий порядок діє там, де визнаються й дотримуються моральні норми, що є загальнокультурними за своїм походженням. Морально-етичне розуміння культури у ХХІ сторіччі набуває особливої ваги. Виходячи з того, що демократія сприймається позитивно тоді, коли асоціюється з поступовим рухом від бідності широких верств населення до їхнього добробуту, зі справедливими діями влади, слід порушувати питання про необхідність помітного внесення моральної проблематики й моральної наповненості в політичні дії, політичні відносини. І хоча справедливість як цінність різні політичні сили і за різних історичних часів трактують по-різному, важко заперечити її велике значення для формування активного ставлення людини до політики. Саме рівність можливостей, стартових позицій, рівність у правах усіх людей, у відповідальності перед законом за умов не лише її декларування, а й гарантування з боку демократичної держави сприймається як справедливість. Саме морально-етичне розуміння культури може допомогти розв’язувати гострий сучасний «конфлікт двох типів раціональності: короткотермінової економічної і довготермінової соціальної» [5]. Культура – це справді «неприватизоване колективне багатство» [5]. Адже могутніми соціокультурними передумовами національної цілісності протягом віків виступали продукти всезагального духовного виробництва – науки, культури, освіти. Культурний доробок України за всі часи є унікальним. Україна, як слушно зазначає М. Попович, цей доробок «має тепер асимілювати на нових сучасних, цивілізованих культурних європейських засадах. Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження – лише один. Це дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру й красі» [6].

Ми є свідками того, що забудькуватість щодо цього вже встигла за роки незалежності обернутися серйозними прорахунками реальної політики. Це і не доступні для багатьох людей річки й озера, володарями яких усупереч логіці, здоровому глузду й навіть закону відчули себе новітні багатії. Це і брак шкільних підручників, і дитячих садків. І багато іншого, з чим кожен громадянин нерідко стикається.

Рентабельністю прикриваються дедалі частіше політики й економісти тоді, коли треба пояснити, чому літературну класику витісняє низькопробна література, чому зникли масові дитячі, підліткові, молодіжні спортивні секції, табори відпочинку, чому слово «виховання» зникає з державних програм. Доречно нагадати народну мудрість: хто думає на рік – сіє пшеницю, хто думає на десять років – вирощує сад, хто думає на віки – виховує дітей. До речі, опитування студентів, проведене автором в одному з університетів Києва, свідчить: на запитання «що важливіше – освіта чи виховання?» вони інтуїтивно миттєво відповідають: «виховання». Є підстави сподіватися на можливість серйозного колективного осмислення зробленого в Україні за роки незалежності, на винайдення власних відповідей на виклики сучасного світу на базі плекання власної мудрості з урахуванням мудрості віків.

«Там, де мудрець черпає новий сенс у вільному й широкому судженні про речі, нерозумний знаходить лише виправдання для нових безглуздостей. Воістину трагічний наслідок: почавши усвідомлювати обмежений характер старої раціональної схеми, сучасна думка водночас дістала можливість засвоїти масу абсурдних істин, яким так довго опиралася», – попереджає Й. Хейзінга [9]. До таких абсурдностей можна віднести, зокрема, наше беззастережне сподівання на вільний ринок, ототожнення ринкової економіки з ринковим суспільством, ідеалізацію образу реального Заходу, недооцінку вітчизняного досвіду функціонування соціальної держави, творчих можливостей своїх громадян у розвитку справжньої демократії, враховуючи їхній освітній рівень і те, що освіта до 1991 року була сферою наших безперечних досягнень, що визнавав світ.

В умовах наших негараздів не варто забувати, що в процвітаючих суспільствах, за оцінками західних дослідників, стає дедалі більше людей, які мають достатньо засобів до існування, але не знають, заради чого їм жити. Відомий психолог В. Франкл навіть ризикує стверджувати, що енергетична криза й відповідне уповільнення зростання промисловості – це єдиний серйозний шанс для осмислення людьми самих себе. Він переконаний: «Бути людиною – це бути завжди спрямованою на щось або на когось, віддаватися справі, якій людина присвятила себе, або людині, яку вона любить, або Богу, якому вона служить» [7]. Він відкидає такі образи людини, котрі представляють її не як істоту, що має потяг до пошуку сенсу життя й загальнолюдських цінностей, тобто орієнтовану на світ, а як таку, котру цікавить виключно вона сама. Учений теж радить навчитися розрізняти, що – суттєво, а що – ні, що має сенс у цьому житті, а що – ні, за що відповідати, а за що – ні. Це звучить актуально й за наших умов. Адже перехід до ринкових відносин починався в нас, м’яко кажучи, настільки своєрідно, що загроза захлинутися в потоках сумнівної реклами, розгубитися серед красивих назв фальшивих акціонерних товариств, піддатися на згубні, так звані комерційні, пропозиції виявилася досить реальною.

Під час становлення й розвитку ринкових відносин набуває особливого значення роль культури в забезпеченні поєднання ринкового принципу, що асоціюється з почуттям свободи, і принципу соціального, істотною ознакою й компонентом якого є відповідальність. Адже свобода, позбавлена відповідальності, вироджується, перетворюється на свавілля.

Перехід до багатопартійної системи в Україні, як і в низці інших посттоталітарних держав, не випадково супроводжується почуттям певної розгубленості серед громадян. Бо люди відчувають розрив між моральністю й політичною владою, спостерігають нездатність різних груп еліт до щирого конструктивного діалогу в парламенті. В українському парламенті протягом шести скликань так і не утвердився пріоритет культурної політики в системі завдань модернізації, яка об’єктивно є надійним підґрунтям демократичної консолідації, або зміцнення демократії.

І тут не можна оминути серйозної суперечності, подолання якої можливе лише спільними зусиллями держави й суспільства. Ідеться про те, що українському парламенту об’єктивно належить провідна роль у розгортанні процесів демократизації в країні. За нашим визначенням, культура парламентаризму, як уже згадувалося, полягає в постійному відчутті державою та суспільством одне одного, усвідомленні партнерами по творенню демократії важливості діалогу влади й суспільства, всіх його громадян, виробленні механізмів і результатів їхньої співтворчості на базі зазначеного діалогу. Ю. Ганжуров слушно пов’язує перспективи парламентаризму в нашій державі з розвитком структури політичної комунікації як процесу формування ідеології громадянського суспільства, коли демократія участі стане вирішальним чинником в утвердженні парламентаризму як непорушної і природної системи цінностей громадян України [1]. Цьому сприятиме: 1) усунення шляхом удосконалення виборчого законодавства викривлень у механізмі представництва в парламенті соціальних інтересів різних верств населення, подолання певної декоративності виборчого процесу, який у нас поки що, по суті, прикриває корпоративні відносини еліти; 2) забезпечення всеохоплюючої інформаційної відкритості влади, й передовсім законодавчого органу. Особливо актуальною є, на наш погляд, подальша активізація роботи парламенту з молоддю. Для розвитку системи парламентської демократії молодь повинна розуміти свій парламент і співпрацювати з ним.

Молоді вкрай важливо прислухатися до порад мудрої людини, нашого співвітчизника академіка Івана Михайловича Дзюби: «Політична наука сама до нас не прийде. По неї треба йти – і в глибини нашої національної спадщини, і в обшири світового політичного досвіду та філософського й історіософського думання» [2, c. 19]. Він більшою мірою, ніж будь-хто, має моральне право на застереження: «Сучасний інтелектуальний світ не прийме нашого безкритичного способу мислення, нашої готовності брати на віру все, що нам здається виграшним. І якщо більшовицькому догматизму, нетерпимості та кровожерності протистоятиме новий догматизм, нетерпимість і кровожерність навіть під прапорами визволення і демократизму, ми ніколи не ввійдемо в сім’ю демократій людства» [2, c. 20].

Це застереження ніби нагадує, що лише через засновані на розумі етичні ідеали ми можемо прийти до нормальних взаємостосунків із дійсністю, що має запрацювати на повну потужність продуктивна сила комунікації, зміст якої переконливо розкриває Ю. Габермас у рамках теорії комунікативної дії [8].

Налагодження постійної комунікації між парламентом і громадськістю під час здійснення конституційних парламентських повноважень сприятиме демократичному зміцненню законодавчого органу влади, а відтак – наближенню змісту законів до потреб громадян.


Джерела

1. Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації. – К.: Україна, 2007. – С. 75.

2. Дзюба І. Між культурою і політикою. – К.: Сфера, 1998. – С. 19.

3. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2-х т. – М.: Изд-во соц.-экон. литературы, 1960. – С. 74.

4. Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. – М.: Алгоритм, 2002. – С. 28.

5. Панарин А. Искушение глобализмом. – М.: Эксмо-пресс, 2002. – С. 145–152.

6. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – С. 724.

7. Франкл В. В поисках смысла. – М., 1990. – С. 5.

8. Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность. – М.: АО «КАМІ». Изд. центр «Academia», 1995. – С. 79.

9. Хейзинга Й. Ноmo Ludens. В тени завтрашнего дня. – М: Прогресс Академія, 1992. – С. 281.

10. Шаповал В. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигми чи рух до нового?// Віче. – 1997. – № 5.

11. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992. – С. 56.

Автор: Алла ПОГОРЄЛОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Данилюк очолив Національний центр кібербезпеки Вчора, 19 червня

Росія має намір повернутися до ПАРЄ Вчора, 19 червня

Стало відомо, хто замінить Мінгареллі на посаді посла ЄС в Україні Вчора, 19 червня

«Брендовий» скандал: Корчинський дещо порадив українським жінкам Вчора, 19 червня

Письменник про скандал з «брендами»: Рівень висловлювань президента - це рівень «95 кварталу» на сцені Вчора, 19 червня

Політолог про європейський вояж Зеленського: Казуси і ляпи були, але зради не відбулося Вчора, 19 червня

Державіаслужба вирішила поновити сертифікат авіакомпанії YanAir Вчора, 19 червня

Європейський центробанк може знизити ставку "до мінуса" — ЗМІ 18 червня

ЄС відклав початок переговорів про вступ з Албанією та Північною Македонією 18 червня

Зеленський про газові домовленості з РФ: ніхто не буде Україні викручувати руки 18 червня