передплата Українською | In English

№3, лютий 2011

Конституціоналізм – дороговказ у школу демократії

Поділитися:

Українська держава, яка протягом тривалого періоду була відірвана від цивілізаційного прогресу, впровадження фундаментальних загальнолюдських цінностей, прагне поступово, але не послідовно, інтегруватися до міжнародно-правової системи захисту прав особи. Вагома роль у цьому масштабному процесові належить юридичній науці загалом і науці конституційного права України зокрема. Їхній вплив
на всебічне реформування політико-правових взаємин було актуалізовано 2010 року з нагоди відзначення 60-ї річниці ухвалення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і 15-ї річниці її ратифікації Верховною Радою України.

Документи
Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 560 с.

Акцентуючи увагу на завданнях юридичної науки у світлі Європейської конвенції з прав людини, В. Литвин у виступі на засіданні Національної академії правових наук України 24 вересня 2010 року підкреслював, що «ЄКПЛ – насамперед міжнародний договір. Але через неї постала низка питань перед… конституційним та іншими галузями права. І доводиться констатувати відсутність значних позитивних зрушень у цьому сенсі» [1].

Погоджуючись із критичною думкою очільника українського парламенту, треба мати на увазі й протилежне. У сфері науки конституційного права України наявні публікації окремих відомих юристів (С. Головатого, М. Козюбри, М. Оніщука, М. Орзіха,
А. Селіванова, С. Шевчука та ін.), котрі, усвідомлюючи вітчизняні реалії ХХІ століття, пріоритет цієї науки у світоглядному баченні Основного Закону, пропонують адекватні відповіді на виклики сьогодення, роз’яснюють складність загальнодемократичного європейського поступу.

Серед них і монографія А. Крусян (представника одеської школи конституційного права). Вона зацікавила постановкою амбітного творчого завдання: ґрунтуючись на великій джерельній базі (633 бібліографічні посилання, зокрема й на англомовні видання), комплексно схарактеризувати сутність, досягнення та недоліки конституціоналізму, окреслити перспективи його становлення як усталеної доктрини.

З цією метою монографія поділена на чотири компактні та місткі розділи. У кожному автор привертає увагу наукової юридичної спільноти до аналізу різних аспектів поняття конституціоналізму. Це дало змогу А. Крусян презентувати широку тематичну палітру, яка хронологічно охоплює розвиток відповідної філософської та політико-правової думки: від спадщини античних мислителів – до періоду Нового часу XVII–ХІХ століть, від абсолютної російської монархії – до її перетворення на конституційну, від проголошення УНР, ЗУНР, УСРР-УРСР – до ухвалення Конституції України 1996 року.

У полі зору автора – норми Біблії, римського права, міських статутів як конституційно-договірного джерела права, наступні досягнення європейської (в тому числі української) та американської політико-правової думки, конституційне законодавство країн – фундаторів конституціоналізму. Однак учений не зловживає історичними екскурсами, а, як скрупульозний і проникливий дослідник, у дозованих кількостях розглядає поняття конституціоналізму на тлі розмаїтого минулого.

А. Крусян, проте, не залишається в тіні історії, хоча й постійно повертається до неї, обґрунтовуючи різні положення монографії. Так, описуючи роль закону в державі, наводить актуальну цитату П. Столипіна про важливість якісної підготовки законопроектів (с. 293). Переплітаючи історію та сучасність, автор поступово знайомить читача з нинішнім станом досліджень з конституціоналізму. Етично та делікатно, дотримуючись термінологічної дисципліни, науковець веде заочну полеміку з українськими та російськими фахівцями, аналізує правові позиції Конституційного Суду України, наводить приклади рішень Європейського суду з прав людини.

Як наслідок, і це відмітна риса монографії, маємо уточнений чи альтернативний підхід до складових конституціоналізму. Узяти хоча б необхідність розкриття сутності конституціоналізму крізь призму «інтегративного підходу до права, що сприймає найзначущі постулати як позитивістського, політико-соціологічного, так і природно-правового напрямів» (с. 104). Чи, скажімо, з’ясування структури правосвідомості у сукупності «елементів: конституційно-правової психології, конституційно-правової ідеології, конституційно-правової духовності та конституційно-правового світогляду» (с. 144). Оцінюючи деякі з них, А. Крусян слушно підсумовує, що «невіра в право, неповага до конституції як Основного Закону держави, до конституційних цінностей, пріоритетів є проявом кризи конституційно-правової духовності …, відображає відсутність належного конституційно-правового світогляду» (с. 144–145).

Автор не залишає поза увагою й інші чинники конституціоналізму. Доцільно виокремити прискіпливе опрацювання А. Крусян низки наукових положень: розширення меж застосування диспозитивного методу правового регулювання в конституційному праві та його предмета (с. 384, 385, 473); конституційної відповідальності держави (с. 409, 410); оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою (с. 428–434); потенціалу публічного договору як способу координаційного регулювання суспільних відносин (с. 436–438); доцільності систематизації конституційного законодавства (с. 478–486); тенденцій його розвитку, зокрема утворення нових конституційно-правових інститутів на зразок інституту мови (с. 487–493).

Зрештою, узагальнене вивчення універсальності змісту конституціоналізму уможливило визначити його як «публічно-правову систему конституційної організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження конституційно-правової свободи людини. Змістом цієї системи, – вказує автор, – є конституція та конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок, функціонування якої спрямовано на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав і свобод людини» (с. 499). Такий методологічний вимір конституціоналізму, його органічна та розлога реалізація як теорії, ідеології та практики державного будівництва сприятимуть істотному вдосконаленню політико-правового простору держави.

Водночас у монографії є положення, що викликають заперечення чи потребують продовження дискусії. Насамперед А. Крусян демонструє підкреслену повагу до трагічної сторінки світової історії, використовуючи велику літеру у словосполученні «Жовтнева революція» (с. 53, 59). Доречно нагадати авторові, що 1917 року в Росії було здійснено Лютневу революцію та жовтневий переворот. Останній не лише знищив паростки російського й українського конституціоналізму, а став передумовою антисоціального зламу, наслідки якого міцно осіли в підсвідомості українства й у ХХІ столітті. «Ефективний менеджер» жовтневого перевороту – відомий одіозний і цинічний більшовицький керманич. У зв’язку з цим постає парадоксальне запитання: невже навіть на 20-му році незалежності країни історична свідомість української нації, корінних народів і національних меншин, їхня консолідація має бути ґрунтована на пропаганді вчення цього політичного діяча лише тому, що він у минулому написав щось розумне про конституціоналізм (с. 204)? Чи не варто було зосередити увагу також і на діаспорній літературі, представники якої (С. Дністрянський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, В. Липинський, К. Левицький, Л. Окіншевич, Л. Ребет, М. Стахів, В. Старосольський, М. Чубатий, С. Шелухін, А. Яковлів та ін.) більше зробили для утвердження ідей справді українського конституціоналізму?

У цьому ж контексті можна дорікнути автору щодо певної роздвоєності його поглядів на радянське державне право. Констатуючи, що воно слугувало пропаганді фіктивної моделі радянського конституціоналізму, А. Крусян водночас прагне довести значущість деяких наукових праць (с. 60). Не перекреслюючи їх, наголосімо, що вони засадничо не могли бути об’єктивними та визначальними для юридичної науки за умов тоталітарного політичного режиму (до слова, на відміну від діаспорної літератури).

Певну непослідовність міркувань автора простежуємо й при ознайомленні з проблемою правового духу конституції. «Дух конституції», «дух закону», – слушно зазначає А. Крусян, – це наукові категорії філософського права, що відображають ідеологію права та концептуальний підхід до його розуміння. Саме виходячи з цього повинні прийматися правові закони» (с. 268). Натомість автор вважає некоректним використання духу конституції у сфері правозастосування, стверджує про необхідність звернення до законодавця з метою заповнення прогалин у праві (с. 269). А якщо законодавець ігнорує ці звернення?

Суперечливу позицію автора спостерігаємо й у висвітленні громадянської підсистеми конституційної охорони як форми охорони конституції. Відносячи до неї право народу змінювати конституційний лад, А. Крусян, разом з тим, заперечує право громадськості будь-якими засобами захищати конституцію. «Громадянська підсистема забезпечення конституційного правопорядку, – роз’яснює автор, – повинна виражатися у створенні з боку публічно-владних структур для суспільства можливостей обговорення найбільш важливих питань конституційного характеру, впливу на їх розв’язання через інституціональні форми» (с. 401). А якщо органи державної влади та органи місцевого самоврядування не ведуть соціального діалогу з громадянським суспільством?

Відтак А. Крусян не дає відповіді на запитання у практичній площині (хоча обидва положення не викликають заперечень з теоретичного погляду): якими мають бути дії народу за умов, коли всі гілки влади та правоохоронні органи є бездіяльними? Приміром, тривалий час не призначають дати виборів. Як тоді бути громадянам із духом конституції та активними формами її захисту? Відсутність однозначного трактування потребує додаткової аргументації, зайвий раз засвідчує складність проблематики конституціоналізму, яка має стати предметом наукових пошуків майбутніх дослідників.

Серед інших зауваг можна вказати авторові на невдалі переклади з російської (цілеполягання – с. 334, 355; юстиціарні – с. 397; прогальність – с. 473), використання назви УРСР замість УСРР (с. 296), наявність бібліографічної похибки (посилання «зазначена праця» за її попередньої і подальшої відсутності – с. 401).

Утім, ці незначні недоліки не применшують позитивного враження від монографії. Наукове дослідження такого ґатунку приваблює аналітичністю, неабияким хистом у цілісній фіксації тексту. Воно вельми змістовно наближає до концептуального осмислення конституціоналізму, порушує проблему новітнього світогляду щодо конституційного права у царині довготривалого процесу формування наступних поколінь правників. Це вимагатиме, як зауважував В. Литвин, від учених-фахівців «юридичної галузі визначити модель підготовки юристів у ХХІ столітті. Ми на сьогодні здійснили переважно косметичний перегляд навчальних програм, які розроблялися ще в радянський період» [1].

Отож ідеться про якісну модернізацію вищої юридичної освіти. За таких умов очевидне ускладнення навчального процесу. Адже замість догматичного викладу матеріалу треба зважено й комплексно аналізувати і тлумачити норми Основного Закону, їхню пряму дію, принципи конституції, знати практику Європейського суду з прав людини, вміти полемізувати щодо співвідношення духу та букви конституції, відображати шляхи узгодження соціальних інтересів для творення збалансованої правової системи. Задля цього освітяни-правники, незаангажовані радянським минулим, повинні розуміти конституціоналізм у широкому філософсько-правовому контексті, чого так бракує конституційному праву як навчальній дисципліні; використовувати ідеологічну функцію науки конституційного права як інтелектуальний поштовх до нової філософії науково-педагогічної діяльності, спираючись на багатовікову історію українського, зарубіжного, а не лише радянського державотворення.

Такий алгоритм опанування доктрини конституціоналізму є неминучим, якщо науковці, чинні та майбутні юристи справді прагнуть усвідомити це поняття, а отже, мати принципово нову правосвідомість. Допомогти їм та іншим суб’єктам конституційних взаємин виконати непросте завдання повернення до європейських ліберально-демократичних цінностей і покликана монографія А. Крусян. Вона логічно переконує: наука конституційного права України здатна бути каталізатором нагальних і динамічних політико-правових змін, закономірно необхідних громадянину, суспільству, державі.

1. Литвин В. Європейська конвенція про захист прав людини та завдання юридичної науки в Україні: Доповідь Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на загальних зборах Національної академії правових наук України // Голос України. – 2010. – 25 вересня. – С. 3.

Автор: Леонід РЯБОШАПКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата