Іван ДРАЧ: «Коли маєш книжку, можеш її помацати, сто разів перегорнути… У тому є якийсь своєрідний інтим»

У день нашої зустрічі з Іваном Драчем пригадалося, що 2010-й був роком танго, а на 2011-й Буенос-Айрес призначено всесвітньою столицею книги. Іще з’ясувалося, що в рафіно­ваному київському ресторані з молюсковою орієнтацією зігрівають вельми пристойним чаєм, який зовсім не тхне водоростями.
Також саме того дня в журналі «Віче» зверстали останню подачу балад поета, написаних у 1960-ті до картин Тетяни Яблонської. Протягом року наш журнал публікував порціями цей зворушливий цикл – наповнення альбому, що не був надру­кований: у 1969 році його чотиритисячний наклад пустили під ніж, звинувативши авторів у націо­налізмі. Виходить, що більш як сорок років по тому парламентське видання відновило справедливість, адже альбом – у журнальній версії – таки побачив світ!
Усі ці факти, на перший погляд, розрізнені, або ковзнули нашою бесідою, або ж вилилися в приводи для спогадів.
Перечікуючи час до концерту в органному залі, ми замовили чай у ресторані з розсипами мушель, де киянам згодовують морепродукти. Іван Драч, людина з мого шкільного підручника, глашатай із мого дорослого телевізора, творець поезій із доби нескінченного захоплення літературою, сказав: «Я розповім вам про устриць». І повідав, як у голодному воєнному дитинстві його односельці рятувалися устрицями (звісно, в їхньому річковому втіленні). Крапали на молюсків олією, якщо така була вдома. Багато років по тому, коли Іван Федорович подорожував Латинською Америкою, тамтешні мешканці намагалися вразити гостя слизькими дарами моря. А той, у свою чергу, розповідав їм про кулінарний досвід свого дитинства. «Вони не уявляли собі, як я ненавиджу цих устриць!» – доносилося до вух вишколеного персоналу кнайпи.

… І Шевченко, що з неба впав

Іван Федорович ДРАЧ – український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Член Спілки письменників України з 1962 року. Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Державної премії СРСР. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня. Герой України. Голова товариства «Україна-Світ», Конгресу української інтелігенції. Член Громадської ради при Пре­зи­денті України, а також при столичній міській раді.

Народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці Тетіївського району Київської області. З 1958 року навчався в Київському університеті. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Пра­цював у газетах «Літературна Україна», «Батьківщина», на кіностудії імені О. П. Довженка. На І з’їзді Народного Руху за перебудову у вересні 1989 року був обраний його головою. У 1992-му – співголова НРУ разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Тричі обирався народним депутатом України.

– Іване Федоровичу, як ви сприйняли звістку про невихід у світ альбому з картинами Яблонської та вашими баладами?

– Тоді такі речі траплялися нерідко. Тож наперед міг цього чекати. Я знав, що до мене придивлялися, мене пильнували.

– Звичайно. Я ж був наївний чесний комуніст, ленінець, боровся зі сталіністами. До кінця не розумів, що відбувалося зі мною. Поволі з мене ця шкаралупа здиралася, до мене багато чого доходило…

– Під час війни в нашому селі німці зробили у школі стайню, а бібліотеку викинули та підпалили. Мені тоді було років шість. Пам’ятаю, як горів той величезний стос. Ми, малі хлопці, обов’язково мали щось звідти потягнути. Я вкрав дві книги. Це були «Большая советская энциклопедия» і Пушкін. Узяв їх додому. А вдома в мене вже був Шевченко, що впав з неба. Літаки скидали пропагандистську літературу. До, приміром, «Кобзаря» додавалися агітки: мовляв, тримайтеся, незабаром Червона армія прийде, битиме окупантів. Люди ці агітки виривали і знищували. Бо коли в тебе їх знайшли б, могли розстріляти. А книжка залишалася. Таким чином, учився за Шевченком, що впав мені з неба. За Пушкіним, якого дуже любив читати, особливо з кінця – там були анекдоти про поета. Досі пам’ятаю їх. Ось наприклад: Пушкін їде на кобилі, а його питають: «Пушкин, куда едешь?». А він піднімає хвоста кобилі й каже: «Зайдите в каюту, спросите капитана». Звичайно, всі ці сороміцькі штуки вже тоді любив. Коли дещо пізніше збиралося якесь товариство, я розважав його тими анекдотами та цитував Шевченка. А любов до енциклопедій супроводжує мене все життя.

– Вірю, що книжка збережеться. Я людина книжного світу. У моїй бібліотеці десятки тисяч усіляких видань. Коли маєш книжку, можеш її помацати, сто разів перегорнути… У тому є якийсь своєрідний інтим. На Заході є такі книгарні, які одночасно і бібліотеки, і кафе. Туди заходять поспілкуватися, п’ють каву, чай, переглядають літературу, читають свіжі газети. Хтось бере і купує собі книжку. Хіба не чудово?

– Цей варіант для мене найприйнятніший.

– Сьогодні навідався у видавництво «Українська енциклопедія», де виходить двотомник моїх віршів. Перший том підписано до друку. А другий тільки-но укладатиму. У видавництві «Мистецтво» побачила світ моя книжка «Криниця для спраглих», присвячена кіно: сценарії, кіноповісті, рецензії, вірші. Щоправда, ще не всі гроші за неї віддав. Видавав власним коштом. Раніше автору платили, а тепер платить автор.

Молоді, цікаві, амбітні

– Який період свого життя вважаєте найяскравішим?

– Коли був молодий.

– Звичайно. У молодості світ первісний. Усе відбувається вперше. Любов перша, зрада перша, пошуки інтелектуальні перші. З роками все стає зовсім іншим.

– Ми тоді були молоді. Навколо – безліч цікавих людей. Параджанов, Іллєнко, Вінграновський, Осика, Дзюба, Коротич, Борис Олійник, Ліна Костенко. Усі були на початку шляху – кожен зі своїми бзіками, амбіціями...

– Півтора року тому пережив велику трагедію: в мене вбили сина. Це найбільша біда. І один із тих імовірних його вбивць нещодавно сам помер від інфаркту. Я тоді подумав, що коли звертаюся до президентів, генеральних прокурорів, міністрів, благаю про допомогу, врешті виходить, ніби за Лермонтовим: «Но есть и божий суд… Есть грозный суд: он ждет; он не доступен звону злата, и мысли и дела он знает наперед».

– Чому ж їм не бути сумісними? Поезія займається стосунками чоловіка і жінки, політикою, зрештою, всім життям. Поет пише про речі, які лежать у площині його щоденних інтересів. Що ж тут незвичайного?

Танго в повітрі

– Іване Федоровичу, ви, звісно, спостерігаєте за сучасним культурним процесом. Чи помітили останнім часом явища?

– Фільм Лозниці «Щастя моє» – для мене явище. Те саме міг би сказати про роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон». Із цікавістю читав «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, романи Марії Матіос, Люко Дашвар. Коли їду до своєї дочки, яка живе у Празі, привожу на її прохання літературні новинки, які вважаю вартими уваги.

– Воно мені вже так болить, що вже й не болить. Уже настільки все запеклося там усередині! Щоб боліло, треба цю рану відкрити.

– Зробити так, як у Росії. Свого часу Путін скликав талановитих режисерів, операторів, художників, запитав, які теми їх цікавлять. Потім зібрав докупи олігархів. І сказав: ти працюєш із такими режисерами, ти – з такими… Так починалося сучасне російське кіно. З-поміж сотень зовсім різних стрічок з’явилися якісні фільми. У нас немає людини, яка створила б необхідну ситуацію. Немає грошей. І немає зацікавленості.

– Бодай частину задумів завершити на папері з тих, що почав.

– Не забігатиму наперед. Хай плани спочатку реалізуються. Скажу лише, що маю знайти одну свою загублену новелу. Оце якось укладали ми книжку з моїм товаришем, професором Анатолієм Ткаченком. Він запитує: «А де ваш той вірш про танго?». Я став його шукати, але марно. У новелі йшлося про те, як я поїхав до Буенос-Айреса шукати танго. Мовляв, де-де, а там я це танго точно вже побачу. Читав ці рядки на вечорі Мовчана. Бо років 15 тому в Буенос-Айресі саме з Мовчаном нас поселили заради економії разом в одній невеличкій кімнаті. Вона була дуже дивна, бо там не було вікна. Зате була фіранка. Ми одразу не додивилися, а коли це виявили, стали знущатися з господаря. Вимагали від нього щоразу нового танго. Щоб вів нас щовечора в інший ресторан, де танцюють цей танець. А потім я описав історію, як шукав це танго і як побачив його у повітрі. 　

Бесіду вела Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА.