передплата Українською | In English

№21, листопад 2010

Куди йдемо?

Поділитися:

Глобалізація – шлях, що має два протилежні напрями: один до кола розвинених держав, а другий на периферію світового господарства, до кола бананових республік, до бідності та втрати незалежності держави.

Як і куди ідеш, залежить від того, куди ведуть лідери еліти, президенти й уряди, від того, чи здатні вони мислити самостійно, в інтересах народу. Чи вони живуть чужим розумом, чужими інтересами, турбуючись лише про себе і свої сім’ї-клани, бездумно виконуючи поради й вимоги, забуваючи мудрість Григорія Сковороди: «Не треба яблуню вчити, як родити яблука, її потрібно відгородити від свиней».

Необхідна радикальна зміна пріоритетів влади, її стратегії, за якою найбільшим пріоритетом є національні інтереси, котрим має бути підпорядкована й участь у глобалізаційних процесах, й інтеграція.

Виходом є об’єднання демократичних і патріотичних сил на засадах зміни стратегії розвитку, зміни курсу реформ від моделі ринкового фундаменталізму до моделі соціально орієнтованого регульованого ринку, до суспільства, в якому найпершим пріоритетом має бути розвиток нації, держави, найвищою цінністю – конкретна людина як представник українського народу, а не абстрактний представник соціуму.

Сьогодні не можна розглядати розвиток певної держави на земній кулі окремо від геоекономіки і геополітики. На земній кулі, як пише відомий економіст Олег Білорус, утвердилася система глобалізму, коли вирішальний вплив мають транснаціональні компанії (ТНК), які відображають інтереси великого фінансового капіталу. Так, на сьогодні 227 сімей володіють багатством, що дорівнює багатству половини населення земної кулі. Ще гірша пропорція має місце в Україні, де 10 олігархічних кланів контролюють 80 відсотків економіки, а, за даними ООН, майже 80 відсотків населення перебуває за межею бідності (за час влади Януковича кількість бідних зросла на 10 відсотків).

Головною причиною бідності в багатій Україні є меншовартість владної еліти, її служіння кримінальним олігархам, транснаціональним компаніям, зрада національних інтересів.

Загальна тенденція така: купка олігархів багатіє, а широкі верстви населення бідніють. Мета олігархів: отримати надприбутки за будь-яку ціну, навіть ціною геноциду власного народу.

У такому суспільстві не цінують ані моралі, ані совісті, ані таланту, в такому суспільстві не кажуть про справедливість, нема чого казати про права людини, про свободу слова, про незалежність судів.

Усе продається й купується з благословіння владного адмінресурсу. Підтвердженням того, що він украй знахабнів, є ситуація з виборами до місцевих рад.

На прикладі України спрацьовує висновок відомого мільярдера Дж. Сороса про те, що «ринковий фундаменталізм і демократія несумісні». Отже, кланова диктатура є закономірним явищем за нинішніх влади і Президента.

Історія вчить, щоправда, не всіх: в умовах авторитарного режиму, в яких опинилась Україна, політичні сили, що підтримують цей режим, не можуть у принципі бути демократичними. Єдиним середовищем демократичного розвитку є лише опозиційні партії і громадські організації.

Найбільша відмінність ринку розвинених країн від ринку периферії, в Україні зокрема, полягає в тому, що в розвинених країнах діє класична формула: гроші – товар (власне виробництво) – ще більші гроші, а в Україні діє корупційна формула олігархів: гроші – влада – гроші у квадраті.

Це означає, що розвинені країни підтримують насамперед своє наукоємне високотехнологічне виробництво, захищають свій внутрішній ринок і, отже, розв’язують соціальні проблеми свого народу. Для них найбільший пріоритет – національні інтереси. Недарма один із президентів США сказав: «Національні інтереси США в усьому світі».

А що в нас?..

Рятуючись від забуття, безробіття й бідності, шість тисяч молодих учених і більш як 100 тисяч фахівців у галузі високих технологій залишили Україну.

Нинішній стан речей в Україні має три основні причини.

Перша – це меншовартість влади. Їй тільки треба, щоб хтось із іноземців давав поради, починаючи з президентів сусідніх держав і закінчуючи другорядними експертами-консультантами, які пишуть програми на кшталт «100 днів», «наступні 1000 днів» реформ тощо. Зрозуміло, що в умовах глобалізму, кризи, жорсткої і жорстокої конкуренції іноземні експерти не даватимуть таких порад, щоб Україна насправді стала для них державою-конкурентом.

Друга – відсутність наукового осмислення реформ і стратегії розвитку. У своєму останньому посланні до Верховної Ради України Президент Кучма фактично визнав, що 10 років ішли не туди, не в тому напрямі. Визнав і пішов. Далі за ним тим само хибним шляхом ідуть його наступники.

Третя – зрада національних інтересів.

Зрада національних інтересів із боку олігархічних кланів та їхньої влади полягає в тому, що вони рішенням Конституційного Суду загальмували демократичний розвиток в Україні, підтримали кланову диктатуру Януковича. Замість соціально орієнтованих ринкових відносин вони нав’язали Україні олігархічний монополізм. Замість розвитку нації започаткували знищення всього українського. Це означає, що в Україні сьогодні, з одного боку, найбагатші в Європі кримінальні олігархи, а з другого – найбідніше населення за найкращих природних, географічних умов і наявності талановитого й працьовитого народу.

Відродження України можливе лише за умови інноваційного розвитку, головним напрямом має бути наповнення ринку українськими конкурентоспроможними товарами, бо без власного сучасного високотехнологічного виробництва неможлива заможна Україна. Світовий досвід учить, що країни, котрі експортують сировину і робочу силу, як Україна, мають середню зарплату, в десятки разів меншу, ніж у розвинених країнах, які експортують кінцеву наукоємну продукцію.

Щоб вийти з кризи і вічної бідності, необхідно зробити ставку на власну наукоємну продукцію і домогтися приросту її виробництва протягом п’яти-семи років на рівні 20 відсотків на рік. За такого росту зміниться структура економіки – частка наукоємної технологічної продукції у ВПП України становитиме 75 відсотків, а сировинних енергозатратних галузей і низького рівня переробки – 25 відсотків (сьогодні, навпаки – 25 і 75 відсотків). Це дасть можливість істотно, в рази, підвищити рівень життя населення України.

Досягнення цієї мети потребуватиме цілеспрямованої, протекціоністської, інноваційної діяльності патріотичного уряду. В український інноваційний розвиток міжнародні фінансові організації та іноземні фірми не вкладали і не вкладатимуть жодної копійки. Тут мають працювати державні інвестиції, інвестиції українського народу.

Україна відродиться і ввійде в коло розвинених держав лише тоді, коли нинішній окупаційний режим відійде в історію як її ганебна мить. Іншого не дано!

 

 

Р. S. У статті використано матеріали наукових праць доктора економічних наук Михайла Павловського.

Автор: Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Орбан прагне створити анклав на Закарпатті - МЗС України Сьогодні, 20 липня

Європейський центробанк опустить ставку нижче нуля і включить друкарський верстат — Bloomberg Сьогодні, 20 липня

ЄСПЛ перейшов до стадії ухвалення рішення у справі Седлецької Сьогодні, 20 липня

Проти судді, яка зупинила ліцензію SkyUp, відкрили справу Сьогодні, 20 липня

Зеленський запропонував використовувати новітні технології при будівництві доріг Вчора, 19 липня

Прем'єр Косова подав у відставку: його викликав суд в Гаазі Вчора, 19 липня

"Держава в смартфоні": Зеленський закликав українців пройти опитування Вчора, 19 липня

Яка українська горілка увійшла в ТОП-3 серед визнаних світових лідерів Вчора, 19 липня

Мороз про нинішні вибори: Громадянам пропонують обирати серед партій, яких не існує Вчора, 19 липня

Скорик: Сподіваюся, що нова Рада буде кращою, ніж нинішнє «політичне сміття» Вчора, 19 липня