передплата Українською | In English

№13, липень 2010

Незбагненний колажист епохиНезбагненний колажист епохи

Поділитися:

20 липня виповнюється 20 років, як світ залишився без кінорежисера, сценариста, художника Сергія Параджанова

Син мало не всіх муз, Параджанов забороняв критикам вважати його професійним художником. Таке суворе ставлення до себе, певне, продиктоване природою істинного генія, який достеменно знав, у чому полягає справжня велич. Хай там що, а зворушливим, неповторним його творінням оцінки поставив Його Величність Час.

Насправді час не такий нещадний, як люди. Принаймні не обкладає капканами особистісну волю. На свободі було настояне життя Параджанова – громадянина трьох вітчизн (у Тифлісі народився, у Києві працював, у Єревані завершив свій земний шлях). Свободою дихає кожний його фільм, кожний текст, кожний крок життя. А ще – кожний експонат Єреванського музею Параджанова (директор Завен Саркісян). Кілька років тому кияни отримали розкішну нагоду побачити півсотні привезених звідти творів (загалом колекція налічує 600 одиниць) у Національному художньому музеї. Цікаво те, що Єреванське зібрання народилося за два роки до смерті Майстра. Тож багато чого потрапило до музею з особистого благословення Сергія Йосиповича. Окрім художніх робіт зберігаються приватні речі, предмети побуту, навіть інтер’єр тбіліського помешкання Параджанова.

Київ, якому митець віддав чимало років активної творчості, теж міг би заснувати хоча б невеличкий музей Майстра. Та що там казати!..

На згадуваній нами імпрезі Світлана Щербатюк, дружина Параджанова, пожалкувала: мовляв, Вірменія далеко, мало хто нині дозволить собі вояж до тієї країни, щоб оглянути тамтешнє зібрання.

…Гітара Висоцького-Пушкіна, ажур на грудях Мерілін Монро, перлина на чолі Джоконди, яка потрапила в босховське пекло, око з бутафорських бусин, пір’я на листі Параджанову від Фелліні, метелик на готичному автопортреті, залізяки та стрічечки на загадкових рибах… Ось фломастерний портрет молодого Балаяна. Ось капелюхи з пришпиленими білими квітами, замшевими рукавичками, клаптями шифону й парчі. Ось ампірна красуня-дружина з етюдною дошкою на колінах. Ось солом’яна лялька в кепці та з букетом – ще один автопортрет… Згадується твердження Айріс Мердок: «Мистецтво – це ж радість, гра та абсурд».

Раритетний набір не повний без фоторепродукцій, відеоінтерв’ю, документів. Б’є стрілою в душу фрагмент листа, написаного Параджановим за два роки до завершення його тюремного строку: «Дом мой в Киеве разрушен, картины сняты с экрана, умерла в Тбилиси мать, сбриты борода и усы. Меня оскорбили и прочно замуровали в тоннах колючей проволоки и бетона...». Те, з чим стикався в ув’язненні, він оперативно відображав у своїх роботах: примудрявся творити навіть у неволі. «Марки із зони» малював просто кульковою ручкою – жорсткі, похмурі й водночас грайливі. Якщо, звісно, тут узагалі може йтися про будь-яку грайливість. Утім, Параджанов, глибоко страждаючи, не втрачав сили духу навіть за ґратами. Ігнорував дурнів та світ, що їх породив. І радів, створюючи красу: так сприймати власну біду можуть лише обрані.

Сергій Параджанов колажував епоху, фіксував її на площині наклеєними сіточками, обрізками тканин, квітами. А живі картинки своїх фільмів наповнював феєричними образами й бездонними сутностями. На середині циклу фільмотворчості, з-поміж нечисленних, але безцінних стрічок («Андрієш» (1954), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962), «Колір гранату» (1969), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988), «Сповідь» (1990)), на окремому п’єдесталі – «Тіни забутих предків» (1964). Торік фільм усіх часів та народів, що свого часу здобув понад 100 призів і дипломів кінофорумів планети, відсвяткував 45-річчя.

Дивуючись безсмертним дивам від Параджанова, вкотре нарікаємо на невдячність неньки України. З одного боку, вона бравує наявністю у своєму мартиролозі унікуму такого масштабу, з другого – не віддала йому належне ані колись, ані тепер. Мало того, нині передзвону нагород за «Тіні забутих предків» нерідко протиставляється параджанівська білизна навиворіт. Діячі, які давненько нічого путнього не створювали, удають із себе пророків, заземлюючи ім’я Сергія Йосиповича. Такі випади – те саме зазіхання на особистісну свободу Майстра, тільки посмертне. Утім, говорити про цих «шукачів істини» – забагато честі. Спогади про перебування їх на цій землі зійдуть, як у пісок вода. А Параджанов залишиться Параджановим.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Єрмак запропонував послам G7 закликати Росію до участі у "Нормандському саміті" Сьогодні, 13 травня

Лещенко назвав нову дату запуску Мінагрополітики Сьогодні, 13 травня

Сійярто "обережно оптимістичний" після зустрічі з Кулебою, бачить прогрес в освітній суперечці Сьогодні, 13 травня

Французький Alstom готовий локалізувати в Україні до 35% виробництва електровозів – міністр Сьогодні, 13 травня

Кулеба зустрівся з главою МЗС Угорщини в Братиславі: результат переговорів Сьогодні, 13 травня

"Київпастранс" і метро просять владу дати гроші або підняти ціну на проїзд до 20 гривень Сьогодні, 13 травня

ЄС вважає, що РФ прагне поглинути частини Донбасу, розглядає нарощення підтримки України - ЗМІ Сьогодні, 13 травня

Норвегія відмовилася від вакцини AstraZeneca Вчора, 12 травня

Канцлер Австрії став підозрюваним в антикорупційному рослідуванні: міг збрехати парламенту Вчора, 12 травня

Президент Болгарії розпустив парламент і призначив дострокові вибори 11 травня