передплата Українською | In English

№8, квітень 2010

Український націоналізм як ідеологічний тренд

Поділитися:

Ітиметься про ситуацію з державною ідеологією, яка склалася в нашій країні. Під ідеологією я розумію не фіксований набір штампів, а комплекс концепцій та ідей, котрі озвучуються представниками влади й академічних кіл і котрими вони так чи інакше керуються у зовнішній і внутрішній політиці. Геть не обов’язково, щоб ці концепції були чітко визначені, поготів нерідко ідеологію значною мірою визначає те, про що мовчать.

Після несподіваної кончини Радянського Союзу і, відповідно, радянської ідеології в усіх державах, утворених на його теренах, розпочалося активне формування власних державних ідеологій. Більшість була заснована за західним ліберально-демократичним зразком, чимало – з істотним націоналістичним компонентом, як, наприклад, в Україні. Чому саме так? Гадаю, одне з пояснень може бути таким.

1991 рік став своєрідною точкою біфуркації, тобто точкою, під час проходження якої реалізацію того чи іншого можливого сценарію розвитку суспільства багато в чому визначають цілком випадкові обставини. Саме так сталося в Україні з націоналізмом: просто певна кількість людей певного складу опинилася в потрібному місці в потрібний час. А позаяк суспільство проходило тоді точку біфуркації, знадобилося незначне зусилля, аби «зіштовхнути» його на шлях, яким воно йде нині.

Звичайно, після того, як точку біфуркації було пройдено, коли все більш-менш стабілізувалося, почали пояснювати такий розвиток подій «споконвічним прагненням» українського народу до самовизначення, незалежності тощо. Насправді ж усе це було, повторюся, нічим іншим, як випадковістю.

Не варто сприймати мої слова надто болісно. Врешті-решт, неочікувана перемога – не таке вже й рідкісне явище в історії. Приміром, одна з провідних ідей книжки З. Бжезинського «Велика шахівниця» [1] – це та, що перемога в холодній війні звалилася на Америку, як то кажуть, «зі стелі». Головне, хто і як зумів скористатися цією неочікуваною «перемогою» (можна й без лапок). У нас нею скористалися націоналісти. 

Скористатися такою випадковістю дуже важливо, оскільки це – можливість задати тренд, тобто загальний напрям суспільного руху протягом досить тривалого часу.

Саме це й зробили націоналісти в 1991 році – вони визначили тренд.

Стабілізація після проходження точки біфуркації означає, що будь-які корінні, істотні зміни, будь-які спроби істотно змінити заданий напрям пов’язані з дуже великими витратами. Саме в цих труднощах зміни напряму, як відомо, і полягає суть стабільності.

Замість поняття «тренд» можна скористатися філософським поняттям «дискурс». У цьому разі про події 1991 року і людей, котрі брали активну участь у них, можна сказати, що вони сформували дискурс, тобто контекст подальших дискусій, визначили їхні рамки.

Будь-яка теза, висунута сьогодні, сприймається або як теза на підтримку тренда, дискурсу, або як його антитеза. Саме «анти», а не «просто» теза – в цьому «дія» тренда, коли все починає сприйматися через нього та стосовно нього. По суті, тренд, дискурс є тією віссю, навколо якої все обертається (або відцентрово, або доцентрово). І той, хто не дотримується тренда-дискурсу, автоматично опиняється на периферії – як у політиці, так і в академічній діяльності.

Що сприяло формуванню сьогоднішнього українського тренда? Передусім існування більш-менш сформованої традиції українського націоналізму, більш-менш стрункої його концепції. 

У чому ж конкретно проявляється тренд, започаткований 1991 року? Наприклад, у тому, яка мова в нас є державною, яку літературу вивчають у школі, яку історію. Так само в тому, що певні концепції, ідеї й поняття, котрі певною мірою не відповідають тренду, автоматично відносяться до маргінальних. Про них ніби ніяково говорити, їх ніби ніяково використовувати. Відповідно, «маргіналізуються» носії таких ідей і концепцій. Причому справа тут зовсім не в тому, що ці носії – маргінали в економічному або соціальному смислі, а в тому, що вони є носіями концепцій, які не відповідають тренду. До таких маргіналів можуть належати й відомі, впливові політики й соціальні групи.

Як бачимо, тренд, котрий нас цікавить, – це насамперед слова. Проте не варто применшувати їхнього значення. Хоча б тому, що саме за слова (а не за справи) люди голосують на виборах. Урешті-решт, усі битви відбуваються в головах.

Сказане дає змогу з’ясувати питання з державною ідеологією. Деякі автори вважають, що вона в нас відсутня. До таких належав і я. А насправді державна ідеологія у нас є, у нас є офіційний дискурс, досить чіткі рамки, за які більшість публічних політиків не виходить. Просто в нас при цьому дуже багато «маргіналів».

Одна з основних властивостей тренда полягає в тому, що ті, котрі йому не відповідають, самі починають відчувати свою маргінальність. Вони можуть у цьому не зізнаватися собі, але перебіг суспільного процесу примушує їх відчувати своє відчуження, відсторонення, тобто маргінальність. По суті, вони починають говорити іншою концептуальною мовою, користуватися іншими словами.

Хочу знову підкреслити, що в даному разі маргінальність не є негативною характеристикою. Вона жодною мірою нікого не порочить. Ідеться виключно про сутнісну (тобто глибинну, я навіть сказав би, духовну) невідповідність основному тренду. Причому тренду, який може й не виражати настрою більшої або просто значної частини суспільства.

Будь-який локальний тренд – а той, що сформувався у нас, саме такий – може або відповідати глобальному тренду, або не відповідати йому. У першому випадку він веде народ до процвітання, в другому – до занепаду. Чи відповідає сучасний український тренд глобальним тенденціям?

Як відомо, формування великих самодостатніх національних держав відбувалося в результаті бурхливого розвитку капіталістичних відносин, тобто безпосередньо залежало чи бодай корелювало з економічною системою. Сьогодні ми можемо спостерігати й констатувати занепад класичного капіталізму. Принаймні того капіталізму, який так бурхливо розвивався паралельно зі становленням національних держав. Нині, як відомо, на порядку денному стоїть стирання державних кордонів, послаблення національних урядів тощо. Тобто будувати практично з нуля класичну національну державу (з «титульною» нацією, єдиною державною мовою й т. ін.) сьогодні – це приблизно те саме, що робити ставку в розвитку економіки на великі індустріальні підприємства на кшталт металургійних тоді, як весь світ вже переходить до шостого технологічного укладу.

Отже, Україна більш як на сто років спізнилася на загальносвітовий потяг національно-державного будівництва.

Однак – і я прошу дуже серйозно поставитися до моїх подальших слів, це не просто реверанс заради політкоректності – ми повинні бути вдячні українському націоналізму й українським націоналістам за ідеологію, якою вони нас забезпечили. У найважливіший момент вітчизняної історії вони дали роз’єднаному, розгубленому суспільству ідеологію – нехай і далеку від досконалості, – завдяки якій наша держава не припинила свого існування (спростовуючи всі прогнози). По суті, український націоналізм став формоутворювальним принципом держави.

Наведу такий приклад для ілюстрації останньої думки: коли розбивається посудина з водою і вода розтікається в усі боки, часто хапають першу-ліпшу ємність для того, аби її зібрати. При цьому не звертають особливої уваги, чи вона для цього підходить, головне – зберегти воду. Гадаю, аналогії цілком очевидні й не потребують подальшого розжовування.

Проте тренд необхідно змінювати. Хоча б тому, що сучасний український тренд не відповідає сучасному глобальному трендові. Хоча б тому, що в нас надто багато «маргіналів»…

Але як саме потрібно змінювати тренд?

Почнемо з того, що зламати його, скоріше за все, навряд чи вдасться. Бодай тому, що для цього знадобилися б дуже великі ресурси. А вони зосереджені в руках невеликої кількості олігархів, котрі навряд чи мислять такими глобальними категоріями, аби вкладати гроші в зміну тренда. Як мовиться, де вони, а де тренд.

Особисто я вважаю, що тренд узагалі неможливо змінити швидко і, як то кажуть, напролом. Скоріше за все, для цього потрібно чекати чергової точки біфуркації. Лише під час її проходженні можна, знову ж таки опинившись у потрібному місці в потрібний час, посприяти тому, щоб тренд змінився потрібним чином. Проте передбачити, коли буде наступна точка біфуркації, нелегко, якщо взагалі можливо. Але навіть якщо й можливо, то де гарантія, що не доведеться чекати не один десяток років?

Жорстка ломка тренда здатна спричинити розкол нашої країни. Проте, гадаю, на неї (ломку) ніхто й так не наважиться.

Можна, звісно, змиритися і повністю підкоритися тренду. Проте піти й на це навряд чи знайдеться багато охочих, особливо серед тих, кому тренд чужий і хто відчуває підтримку мільйонів таких само «маргіналів». До того ж існують, як я вже казав, цілком об’єктивні причини для зміни тренда – і економічні, і соціальні, і політичні (навіть геополітичні).

Можна, звісно, вдати, що підкорився (або, принаймні, не сильно виступати проти), а потім нишком саботувати всі ініціативи справжніх прихильників націоналістичної ідеї. Саме такий саботаж, на мою думку, маємо сьогодні в багатьох областях України (приклад – університети, де багато викладачів вперто не викладають українською, а багато ректорів за це не карають). Одначе користі від такого саботажу небагато. А шкоди, навпаки, хоч греблю гати.

І нарешті останній варіант. Потрібно усвідомити: вектор руху, заданий 18 років тому, справді визначає панівний тренд, і докорінно що-небудь змінити вже не вдасться. А спроби це зробити призведуть лише до ще більших втрат, а можливо, й до розпаду держави. При цьому необхідно поступово, не афішуючи й не роблячи гучних заяв і взагалі різких рухів, спробувати, наскільки це можливо, згладити найодіозніші перекоси в національній політиці. Багато зробити не вдасться – подобається це комусь чи ні. Але в такий спосіб можна бодай досягти певної стабілізації суспільства й початку економічного зростання.

Що можна порадити маргінальній (у наведеному сенсі) політичній партії, котра бореться за владу, – тій, природно, яка справді має у своєму розпорядженні ресурси і справді хоче визначати стратегію розвитку держави (хоча партії не вельми схильні прислухатися до порад)? Передусім, її спікерам: говорити тільки українською мовою. Принаймні на телебаченні. Навряд чи це призведе до значного падіння популярності партії у російськомовного населення, проте в західних областях такий нехитрий прийом може лише підняти рейтинг партії.

Не слід різко реагувати на спроби «канонізації» героїв УПА тощо. Слід, наскільки це можливо, «спускати все на гальмах». Те саме стосується закликів до федералізації. Унітарний устрій України не повинен ставитися під сумнів.

Необхідно розпочати широкомасштабну співпрацю з представниками націоналістично орієнтованої інтелігенції, наприклад, шляхом фінансування видань її творів, підтримки тих або інших культурних проектів. У жодному разі не йдеться про те, щоб «задушити» її таким чином в обіймах. Або про застосування відомого принципу «не можеш перемогти – очоль». Вважати так – означає абсолютно мене не зрозуміти. Ідеться про справжню співпрацю. Навіть ні, не співпрацю, а повномасштабне включення цієї групи до сфери впливу партії. І нехай з мене сміються, а музеї, зокрема й етнографічні, створювати треба...

Приблизно те саме стосується залучення до партійної роботи та просування партійними сходами «націоналістично забарвлених» активістів (природно, найадекватніших). У партії має справді з’явитися велика кількість таких діячів.

Не слід боятися наслідків згаданих заходів (приміром, того, що владу в партії захоплять крайні націоналісти). Усі впливові сучасні партії – партії великого бізнесу, тобто партії, котрі є продовженням фінансово-промислових груп (ФПГ). По суті, вони – не що інше, як продовження ФПГ в політичному полі. Як таке продовження вони цілком контрольовані економічними методами1. Тобто практично будь-яку групу, що «зарвалася» (у будь-якому сенсі), всередині партії за бажання завжди можна приборкати, якщо, звичайно, ця група не має значних фінансових ресурсів.

Обласкати, приголубити, дати грошей – означає взяти під контроль. А контролюючи певну кількість націоналістичної інтелігенції та політиків, можна буде контролювати рух усього суспільства. 

Чи почне внаслідок зазначених заходів партія перероджуватися? Безумовно. Проте цього не варто боятися, оскільки вона почне перероджуватися в правильному напрямі. Бо саме за допомогою цих заходів партії вдасться істотно зменшити ступінь своєї маргіналізації, тобто вона більшою мірою відповідатиме тренду. Водночас, позаяк процес наближення до «осі» тренда свідомо контролюватиметься, можна буде розпочати його поступову корекцію в бік більшої адекватності.

У чому це повинно виражатися? Наприклад, у зваженішій та раціональнішій зовнішній і внутрішній політиці. Істотно полегшить цей процес те, що велика частина націоналістично налаштованої інтелігенції і політиків буде вже під контролем. Ну ніяково якось «гавкати» на Росію, коли тобі платять гроші ті, хто не вітає такого гавкоту! Те саме стосується героїзації воїнів УПА, надто радикального переписування історії тощо. Проте історію переписати доведеться у будь-якому разі (передусім підручники). Цього не варто боятися. За великим рахунком, історія, що «потрапляє» на сторінки книг (знову ж таки, найперше підручників), – це завжди або напівправда, або напівнапівправда, або взагалі свідома брехня. Головне – знайти розумний компроміс, наприклад, між різко анти- та проросійським варіантами.

Не впевнений, що варто створювати щось на зразок «ідеології білоруської держави». Без цього можна й потрібно обійтися. Певна частка ідеологічної невизначеності ніколи не зашкодить – необхідно залишати можливість для маневру.

Особливо активно й системно включення націоналістично налаштованих політиків та інтелігенції до сфери впливу партії має початися після перемоги лідера маргінальної партії на президентських виборах (і/або у разі отримання більшості мандатів на парламентських виборах). Якщо ж така робота не інтенсифікується, припускаю, що успіх партії або її лідера буде недовгим. Просто тому, що успіх на виборах в такому разі завойовано всупереч тренду, успішно діяти всупереч якому тривалий час неможливо.

І ще декілька зауважень, які, ймовірно, поставлять хрест на всьому сказаному вище.

Усі запропоновані заходи можна здійснити лише за однієї неодмінної умови: партія (або, точніше, її керівники та спонсори) справді має політичну волю їх здійснити. Тобто має волю до масштабних, глибоких, довготривалих перетворень. Сьогодні, на жаль, не бачу в Україні такої партії (хоча «маргінальних» партій у нас цілком достатньо, зокрема й потужних). Не знаю, із чим це пов’язано. Частково, гадаю, із кадровим складом (наприклад, переважанням бізнес-компонента). Можливо – з внутріпартійною боротьбою. Як учить історія, внутріпартійна єдність – це не більше ніж міф, а боротьба всередині партії часто є запеклішою, ніж боротьба міжпартійна. Не виключено також, що через горезвісну глобалізацію і можливість швидкої «евакуації» капіталів ніхто з тих, від кого це залежить, узагалі не має наміру рятувати Україну. Тобто просто її грабує.

Риторика Партії регіонів під час останніх президентських виборів засвідчує: її керівництво зробило ставку на східний і південний російськомовний проросійський електорат, імовірно сподіваючись, що голосів цього електорату буде цілком досить і для наступних перемог. (Як бачимо, розрахунок справдився, хоча перевага й була мінімальною.) Але якщо внаслідок цієї перемоги Партії регіонів справді дістанеться значна частина владних важелів, вона однаково не зможе повністю контролювати зовнішню та внутрішню політику й узагалі ситуацію в державі. Щоправда, для того, аби розграбувати ще не розграбоване, отриманої таким чином влади цілком вистачить. Але тоді й говорити немає про що.

І насамкінець. Хоча в останніх абзацах я й згадую Партію регіонів, не слід вважати, що під «потужною маргінальною партією» я мав на увазі виключно її. Будь-яка партія сьогодні – це структура досить аморфна й узагалі непевна. Сьогодні вона є, а через кілька років – від неї вже залишився лише один «лідер» і печатка. Головне – не партія, не її назва, а люди, котрі за нею стоять, люди, чиї інтереси партія представляє, люди, які не хочуть бути маргіналами. А таких у нас багато...

 

Джерела

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М.: Международные отношения, 1998. – 256 с.

2. Швирков О. І. Ідеологічні партії і партії-ФПГ // Політичний менеджмент. – 2009. – № 5. – С. 55–63.

3. Швирков О. І. Партбудівництво: нові тенденції // http://www. pravda.com.ua/articles/2009/06/30/ 4058340/

___________________________________
1 - Докладно це питання розглядалося в моїй статті [2]. Скорочений її варіант під назвою «Партбудівництво: нові тенденції» було викладено на сайті «Української правди» [3].

Автор: Олександр Швирков

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад