передплата Українською | In English

№7, квітень 2010

G8 на ринку озброэнь

Поділитися:

Закон джунглів: хто сильніший, того й правда?

Торгівля зброєю є широко визнаним чинником міжнародних відносин, оскільки, як один з аспектів зовнішньополітичної діяльності держав, ця сфера завжди привертала посилену увагу світової спільноти, потенційних конкурентів і покупців, експертів-політологів, підприємців і приватних осіб. І хоча самі по собі оборудки з продажу зброї аж ніяк не дешеві, частка експорту озброєнь і послуг військового призначення у загальносвітових продажах, за різними оцінками, становить 1,5–2%.

Тільки за останні 10 років, згідно з даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), через світовий ринок озброєння та військової техніки пройшло продукції на загальну суму 296 млрд. дол. США. Левова ж частка світової торгівлі зброєю концентрується в руках вузького кола експортерів, провідне місце серед яких посідають країни «Великої вісімки» (Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, Росія, США, Франція та Японія). Сумарна частка їхніх продажів на світовому ринку озброєнь становить 85%. Зважаючи на те, що «група восьми» наразі об’єднує найбільші індустріально розвинені країни світу (за винятком хіба що Росії), зовсім не дивно, що 34 зі 100 значних корпорацій з виробництва зброї розташовані саме у Західній Європі. Однак деякі з них, хоча й відомі у світі продукцією мирного характеру, пов’язані з виробництвом озброєнь:

– автомобільна компанія «Rolls Royce» отримала в 2006 році дохід від продажу озброєнь у 4 млрд. дол. США (16-те місце у світовому рейтингу);

– шведська фірма «Saab» має прибутки у 2,3 млрд. дол. (23-тє місце) ;

– німецька фірма «ThyssenKrupp» та італійський концерн «FIAT (IVECO)» тощо.

З тих само 100 найбільших світових корпорацій і концернів, що працюють над виробництвом зброї, 40 є американськими і розташовані на території США:

– корпорація «Boeing» – на першому місці серед світових виробників озброєнь. Щорічний дохід компанії від продажу зброї становить близько 30,7 млрд. дол. – половину всіх прибутків «Boeing», який виробляє як суперсучасні винищувачі й бомбардувальники, супутники й супутникові системи, електронні системи ведення бою, так і елементи для ПРО;

– «Lockheed Martin» – спеціалізується на ракетах («Patriot») і ракетних системах, системах навігації та стеження тощо;

– «Northrop Grumman» – як і багато інших корпорацій, працює насамперед  на американську оборону, створюючи авіаносці, атомні підводні човни, морські навігаційні системи й аерокосмічні технології подвійного призначення.

Відповідно США якраз і належить першість у рейтингу світових експортерів зброї, що становить 30% ринку. Друге місце у Російської Федерації, частка якої у продажу конвенційних озброєнь становить 24%. Хоча на кілька років раніше у своїй доповіді, що охоплювала період 2001–2005 років, SIPRI називав Росію лідером ринку. На частку Москви припадав 31%  постачань зброї, тоді як США посідали другий рядок  у рейтингу з 30%.

Конкуренція за першість між США та РФ зберігається не лише через наявність відповідного асортименту озброєнь високої якості, а й через уже налагоджену мережу збуту товарів: на сьогодні до когорти імпортерів зброї як Росії, так і Сполучених Штатів належать переважно країни, що були учасницями відповідних блоків під час холодної війни. Як наслідок, реципієнтами зброї країн–членів G8 є переважно представники третього світу або так звані незрілі демократії, тобто режими, котрі перебувають на стадії становлення чи переживають глибокі внутрішні суспільні суперечності. До списку таких країн входять Судан, Бірма, Демократична Республіка Конго, Колумбія, Філіппіни, Іран тощо. Водночас аналітики міжнародної неурядової організації «Oxfam International» звертають увагу на безконтрольний потік зброї до гарячих точок, наголошуючи, що нині країни «Великої вісімки» у Генеральній Асамблеї ООН виступають за посилення контролю над постачаннями озброєнь: вони вимагають заборонити продаж зброї в обхід ембарго ООН або в разі, «коли озброєння може бути використане для геноциду та порушень прав людини». Та спробам «Великої вісімки» покращити ситуацію у країнах третього світу перешкоджає продаж їм зброї. Учасники руху «Control Arms» («Зброю – під контроль!»), ініційованого 2003 року об’єднаними зусиллями міжнародних організацій «Amnesty International», «Oxfam» та «IANSA» (International Action Network on Small Arms), звинуватили Велику Британію, Німеччину, Італію, Канаду, Росію, США, Францію і Японію у «безвідповідальному експорті озброєнь до найбідніших країн, охоплених полум’ям конфліктів».

Експерти руху «Control Arms» заявляють, що зброя, виготовлена у перерахованих вище країнах, експортується до Конго, Судану, Колумбії та Філіппін. Проведене дослідження показало, що в країнах «Великої вісімки» виробляється 80% світового обсягу зброї, що йде на експорт. До того ж зброю продають найбіднішим і найуразливішим країнам.

Наприклад, Канада експортує озброєння до країн, залучених до збройних конфліктів, або таких, де порушують права людини. Зокрема, легкі БТР і вертольоти Канада постачає до Саудівської Аравії, а двигуни для літаків та ручну вогнепальну зброю – на Філіппіни. Францію звинувачують у здійсненні поставок зброї до М’янми і Судану, на торгівлю зброєю з якими діє ембарго ЄС. Німеччину – в тому, що М’янма використовує німецькі компоненти у своїй військовій техніці. Шпарина в італійському законодавстві дає змогу експортувати більші обсяги так званої цивільної вогнепальної зброї до країн, де регулярно порушуються права людини: Колумбії, Конго, Китаю. Російських експортерів активісти звинуватили в постачанні військових літаків до Ефіопії, Алжиру та Уганди. США – у тому, що вони надають істотну військову допомогу країнам, де порушуються права людини: Пакистану, Непалу та Ізраїлю. Японія нібито постачає легке озброєння на Філіппіни, а розподіл британського обладнання не контролюється, тому воно може бути використане для тортур або негідного поводження з громадянами завдяки механізму «відкритих ліцензій», що дає можливість здійснювати поставки без ретельної перевірки. Крім того, в 2003 і 2004 роках Велика Британія постачала зброю до Колумбії, Саудівської Аравії, Непалу, Ізраїлю та Індонезії. В інших прикладах, наведених у доповіді, наголошується, що, незважаючи на жорстокі внутрішні репресії кенійської поліції, Франція експортувала до цієї країни сльозогінний газ, тоді як Велика Британія припинила його постачання. Італія продає стрілецьку зброю Алжиру, а Японія – країна, яка офіційно «не експортує взагалі жодних озброєнь», передає значну кількість стрілецької зброї, зокрема, до Алжиру, Лівану і на Філіппіни. «Щорічно зловживання зброєю призводить до загибелі сотень тисяч людей, тортур, зґвалтувань і вимушеного переселення осіб. Хіба можна серйозно сприймати декларовані наміри країн–учасниць «Великої вісімки» покласти  край бідності та несправедливості, якщо уряди цих держав підривають мир і стабільність, санкціонуючи постачання зброї репресивним диктаторським режимам, до охоплених конфліктами регіонів і країн, які навряд чи можуть собі це дозволити?», – зазначає генеральний секретар «Міжнародної амністії» Айрін Хан.

А й справді, складається досить цікава ситуація. Адже вперше питання продажу зброї країнам із нестабільною внутрішньою соціальною й економічною обстановкою постало на порядку денному тоді ще G7 у 1994 році на саміті угруповання в Галіфаксі (Канада). На травневому саміті G8 1998 року в Бірмінгемі (Велика Британія) було вирішено розробити спільний «міжнародний документ», що регулював би торгівлю вогнепальною зброєю. А 2002 року члени «Вісімки» долучилися до Протоколу ООН проти незаконного виготовлення й обороту вогнепальної зброї, її складових частин та компонентів, а також боєприпасів до неї, котрий став додатком до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року. Тобто продаж зброї цими державами має здійснюватися винятково в рамках міжнародного права й відповідно до його норм. Тим паче, що й уряди цих країн безпосередньо зацікавлені у легальному збройовому бізнесі. Однак є кілька «але».

У Сполучених Штатах, приміром, ще 1978 року Конгрес наклав заборону на передачу зброї урядам, які звинувачують у постійному порушенні прав людини. 1999 року ці стандарти було закріплено в Кодексі міжнародних продажів зброї (the International Arms Sales Code of Conduct Act). У 2002-му цей документ було дещо змінено внесенням поправки Лантоса-Хайда, що забороняла також експорт озброєнь, котрі може бути використано як елементи тортур.

Усе нібито відповідає законам, однак не потрібно далеко ходити, аби виявити порушення згаданих нормативних актів урядом Сполучених Штатів: 2003 року експорт американських озброєнь до Узбекистану збільшився на 258% завдяки сприянню останнього в боротьбі Заходу з тероризмом. Однак тоді й самі США забули, що кілька років тому звинувачували Ташкент у порушенні прав людини й неправомірному придушенні виступів опозиційних чинній владі груп. Серед  щонайактивніших покупців американських озброєнь також країни Близького Сходу та Північної Африки. Значними імпортерами можна назвати Єгипет, Ізраїль, Саудівську Аравію, Об’єднані Арабські Емірати, Йорданію, Бахрейн, Кувейт, Оман.

Попри те, що «Рособоронекспорт» контролює 85% зовнішньоторговельних оборудок РФ із продажу зброї, є ще як мінімум п’ять компаній, які продають російську зброю за кордон. Тому зразки російської стрілецької зброї та легких озброєнь з’являються в зонах підвищеної конфліктності по всьому світу. Так, одночасно з китайським та індійським ринками, котрі РФ має за пріоритетні, її зброя потрапляє до В’єтнаму, Алжиру, Кувейту, М’янми, Малайзії, Судану тощо, ситуація в яких не надто спокійна. Особливо популярним в африканських країнах є усім відомий АК-47 («Калашников»), кількість проданих одиниць якого вже подолала позначку у 100 мільйонів.

Володіння зброєю на території Франції, а також її виробництво та продаж регулюються положеннями закону-декрету від 18 квітня 1939 року, хоча нещодавно й було створено спеціальну Міжміністерську робочу групу, яка, розглядаючи питання експорту зброї, мала б зважати на сучасні тенденції соціальної безпеки, національної оборонної політики та озброєння. Однак попри можливість здійснення контролю за зовнішніми оборудками з торгівлі зброєю, Франція продовжує постачати озброєння й надавати військову допомогу так званим франкофонним країнам, серед яких більшість нестабільних режимів Центральної й Екваторіальної Африки. Певною мірою це спричинено чималою «нафтовою залежністю» Франції від своїх колишніх колоній. Так, діяльність французьких компаній у ДРК просто унеможливлює припинення військової допомоги цій країні: під час громадянської війни в ній Франція 1998 року надала уряду Конго 71 військову транспортну одиницю. Наслідком сутичок, що сталися, були численні жертви серед населення та близько 800 тисяч переміщених осіб.

Для Великої Британії є властивим експорт технологій «подвійного використання»: так, під виглядом стрілецької зброї компанія «Heckler & Koch», наприклад, експортувала до Індонезії вироблені в Туреччині пістолети-кулемети саме в розпал громадянської війни у Східному Тиморі (1990-ті роки). Крім того, країна дедалі більше практикує видачу ліцензій на вільну торгівлю зброєю, в тому числі на постачання бронетанкової техніки до Алжиру, Марокко, Пакистану, Сирії, Саудівської Аравії й Туреччини, де збройні сили й поліція постійно порушують права людини. Хоч як дивно, але 17 британських компаній були серед  тих, хто постачали за спиною американського уряду елементи ядерної, біологічної, хімічної зброї, а також ракетні технології та звичайні озброєння до Іраку ще під час війни у Перській затоці 1990–1991 років. У серпні 1991-го Спеціальна комісія ООН (UNSCOM) склала список компаній, підозрюваних у передачі збройових технологій Іраку, й на вимогу ООН просила німецький, британський, французький, російський та китайський уряди дати організації точний перелік концернів, представники яких надали іракській владі різноманітні програми озброєнь. Крім того, Велика Британія знехтувала так зване незобов’язальне ембарго Євросоюзу на продаж зброї до ДРК 1993 року, переправляючи її на Африканський континент через налагоджені канали інших країн Європи, що не були на той час членами ЄС.

Щонайменше 30 німецьких компаній виробляють електрошокове обладнання. Незважаючи на запроваджені 1997 року обмеження на експорт таких виробів, багато компаній пропонують їх у своїх Інтернет-каталогах як так звану безпекову пропозицію. Однак цим прейскурант товарів німецьких збройових компаній не закінчується: вони висувають на ринок чималий спектр товарів військового, оборонного та поліційного вжитку, котрі варіюються від так званого стримувального обладнання, «несмертельних» сльозогінного газу й оглушувальних гранат до систем зв’язку й спостереження та стрілецької зброї.

Наприклад, збройові технології, розроблені вже згадуваним «Heckler & Koch», потрапляють до Сьєрра-Леоне, Ірану, Саудівської Аравії. Хоча ще Актом контролю над військовими озброєннями (Kriegswaffenkontrollgesetz) 1961 року на експорт більшості військових систем та їхніх компонентів, а також танків, артилерійських гармат та напівавтоматичної стрілецької зброї накладалися суворі обмеження, що варіювалися лише шляхом видачі відповідних експортних ліцензій німецького уряду.

Іншим документом – Актом про міжнародні платежі й торгівлю (AuЯenwirtschaftsgesetz) 1961 року було запроваджено обмеження на експорт технологій «подвійного призначення», а також ядерних, хімічних і біологічних військових компонентів. На проведення таких оборудок також потрібна ліцензія, видана німецьким урядом. Однак уже під час війни в Перській затоці німецьке законодавство дещо змінили на користь продажу за кордон технологій «подвійного призначення», які одразу ж отримали Ірак і Лівія. Сьогодні ж німецькі компанії взагалі послуговуються не надто обтяжливими правилами регулювання експорту в межах ЄС.

Щодо Італії, то ця країна є одним із найпотужніших виробників рушниць, дробовиків і супровідної амуніції. До того ж стрілецька зброя експортується до майже 100 країн, зокрема Алжиру, Філіппін, ДРК, Таїланду. Однак тоді як обсяги закордонних продажів італійських збройових компаній зростають, державний контроль над ними різко зменшується. Це спричинено насамперед тим, що  італійський уряд не має змоги встановити напрями експортування стрілецької зброї, адже приватні компанії зберігають «комерційну таємницю». Водночас  державна статистика потребує більшого рівня прозорості. До речі, країни–члени НАТО є реципієнтами 1/3 усього італійського експорту, та все ж 55% загальної кількості трансферів зброї становлять поставки товарів на ринки країн, що розвиваються.

На території Італії озброєння, що зазвичай використовуються поліцією, не вважають «військовою амуніцією». Така категоризація призводить до лібералізації продажу напівавтоматичної зброї. Італія постачає такі озброєння до країн із підвищеною конфліктогенністю чи тих, на території яких постійно порушуються права людини, навіть якщо поставки зброї до цих держав заборонені через наявність ембарго ООН або ЄС. В Італії налічується 14 компаній (як державної, так і приватної форм власності), котрі експортують стрілецьку зброю, легкі озброєння й амуніцію («Finmeccanica» («Breda Meccanica Bresciana»), «FIAT», «Beretta Holding S.p.A.» тощо). «Beretta Holding S.p.A.», до того ж, є приватним фамільним мультинаціональним концерном, котрий контролює 13 компаній і здійснює оборудки з понад 60 країнами, передаючи їм і військову, і цивільну продукцію. Приватних власників мають і «Agusta S.p.A.» та «Alenia Marconi Systems», котрі «викидають» на ринок звичайні озброєння та товари подвійного використання.

В Японії експорт озброєнь узагалі офіційно заборонений Конституцією країни 1946 року й низкою інших документів загальнодержавного значення, проте це не заважає компанії «Mitsubishi» бути одним із найбільших експортерів стрілецької зброї в Азії. Сюди ж можна віднести й продаж «незрілим демократіям» товарів подвійного призначення, кінцева мета використання яких – не завжди мирна. Тобто обмеження на експорт певних видів японської продукції (особливо високотехнологічної) можуть варіюватися залежно від інтерпретації їхнього призначення урядом. Наприклад, протягом 1980-х років, у часи сильної залежності Японії від США на міжнародній арені, японські джипи сміливо передавали нікарагуанській армії, гелікоптери продавали військовим і напіввоєнізованим угрупованням у Бірмі й Саудівській Аравії, а літаки та тренувальні літальні апарати направляли на Філіппіни, де ситуація, пов’язана з дотриманням прав людини, була не найкраща.

Тож, у принципі, не варто сподіватися, що підписання Міжнародного договору про торгівлю зброєю, запропонованого 2005 року Великою Британією країнам–членам G8 та всій світовій спільноті, змінить ситуацію на краще: продаж озброєнь нині є вельми прибутковою справою, тому кожна країна за першої-ліпшої можливості «обходитиме» встановлені обмеження. А з огляду на те, що до «вісімки» входять найвпливовіші країни світу, занадто сильного «морального» тиску з боку інших членів світової спільноти на них не чинитимуть. То що ж лишається? Мабуть, змиритися зі світовим лицемірством – заявами про залагодження конфліктів у гарячих точках, що чергуються з масованими поставками туди зброї провідними країнами світу.

Автор: Юлія Цирфа

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата