"Якщо законодавство не змінити, доведеться возити хворих у Бостон"

Ми займаємося стовбуровими клітинами з 2000 року. Дослідження ведуться в двох напрямах: стовбурові клітини мишей і дорослі стовбурові клітини людини. Звичайно, як і всі науковці, стикаємося з такою неоригінальною проблемою, як недостатнє фінансування. Але ще більше нас непокоїть недосконалість законодавства, що стосується теми наших досліджень. Ми науково-дослідний інститут, покликаний удосконалювати знання в галузі генетики людини. Але за законом не маємо права займатися дослідженням ембріональних стовбурових клітин. Нині вивчаємо дорослі стовбурові клітини з кісткового мозку, крові й шкіри людини. Це дуже копітка робота. Наш "клітинний садок" потребує постійної уваги й турботи. Більшу частину дня вчені проводять, схилившись над лабораторними столами. Клітини щонайменше раз на день потрібно годувати поживними розчинами, інакше вони помруть від голоду. Лікувати, підтримувати спеціальну температуру середовища. Щотижня розділяти колонію навпіл, щоб вона не загинула від перенаселення, заморожувати, аналізувати хромосоми тощо. Хочу наголосити: розробка цих наукових напрямів має надзвичайну прикладну цінність. Це не наука заради науки. Окрім заборонених законом галузей, уже нині, спираючись на результати наших досліджень, можна ефективно допомагати, приміром, опіковим хворим.

По допомогу до нашої лабораторії звернулися з Київського опікового центру. Їх зацікавила наша розробка – покриття з використанням стовбурових мезенхімальних клітин і фібробластів шкіри пацієнта. Це велика рідкість, коли розробник нової технології не змушений рекламувати й просувати на ринок своє відкриття. Наші дослідження так життєво необхідні, що спеціалісти самі знайшли нас і запропонували співпрацю. Якщо законодавство дозволить проводити передклінічні й клінічні випробування, опікові хворі матимуть змогу отримати вирощену ідентичну своїй шкіру, яка виключатиме можливість відторгнення. Знаємо: якщо ураження шкіри опіком невелике за площею, пересаджують свою ж таки шкіру, узяту з неураженої частини тіла. Та коли опік покриває 50–80 відсотків шкіри, про яку пересадку може йтися? Саме в таких важких випадках потрібні наші покриття.

Якщо ж законодавство залишиться незмінним, доведеться або купувати зарубіжні покриття, або возити хворих у Бостон, як було у випадку з Настею Овчар, коли дуже допомогли преса та телебачення й трагічна ситуація вирішилася позитивно для дитини. А скільки випадків залишається поза увагою і преси, і телебачення, і Президента! І це природно. Неможливо історії всіх хворих робити надбанням громадськості й допомагати в режимі "ручного керування". Потрібен добре відрегульований закон. І тоді ми могли б допомагати всім цим людям. Деякі зрушення вже є: Кабінет Міністрів вирішив створити опіковий центр із лабораторією з культивації шкіри. А до нашого інституту звернулися по консультативну допомогу.
Та Україна все одно не матиме найближчим часом якихось визначних успіхів у вивченні стовбурових клітин. Такий напрям, як дослідження ембріональних стовбурових клітин, добутих у результаті терапевтичного клонування, ми не розробляємо. По-перше, клонування в Україні заборонене законом. А по-друге, процес цей потребує фінансування й коштовного обладнання, яких у нас нині немає й найближчим часом не буде.

Автор: Любов ЛУКАШ