Як Україну згубили пацифісти

20 років тому, 22 січня 1990 року, майже три мільйони українців, взявшись за руки, з ініціативи «рухівців» утворили «живий ланцюг», що простягнувся від Львова до Києва. Саме того дня багато хто з нас уперше довідався про Злуку. Ані Комуністична партія, ані КДБ тоді не змогли приборкати народну стихію, що завирувала на теренах УРСР.

Об’єднаній державі УНР і ЗУНР не судилося відбутися: згодом її землі захопили й розділили між собою більшовицька Росія, Польща, Румунія та Чехо-Словаччина. Однак причина поразки української державності криється не так у зовнішній агресії, як у колотнечі національних провідників, які не могли дійти згоди щодо майбутнього облаштування України. Приміром, та ж Польща й невелика Фінляндія зуміли вирватись із більшовицької імперії, давши відсіч Червоній армії. Бо в єдності – сила.

В УНР уряди, як і напрями державної політики, змінювалися калейдоскопічно. Запекла політична боротьба спричинила безлад у країні, а згодом спровокувала громадянську війну. Справжнім державникам-патріотам так і не випало взяти владу до рук – усім заправляли політики соціалістичної орієнтації, представники загальноросійських політичних партій, керованих із Петрограда.

Дивина, але Центральна Рада дотримувалася цілковитого нейтралітету, не схилившись навіть до оборонної доктрини. І це в той час, коли вирувала Перша світова війна, коли на Сході й на Заході набирали сили опоненти української державності. Політики-масони, що сповідували космополітизм, наївно вірили в широку автономію України у складі демократичної Росії. Українського патріота М. Міхновського, що заходився створювати військо, відправили на румунський фронт воювати за Тимчасовий уряд. Письменник В. Винниченко та історик М. Грушевський, що рівнялися на Петроград, усупереч здоровому глузду все-таки розпустили українську армію. Ось так «творилася» УНР, тому її й не стало.

Політична поразка ідеолога націоналізму, автора славнозвісної брошури «Самостійна Україна» М. Міхновського – це трагедія України. Одразу після постання Центральної Ради, що не наважилася проголосити незалежність, Міхновський спільно з однодумцями заявив про створення альтернативного органу найвищої влади в державі. Однак, аби не розколювати українського табору, «самостійники» згодом увійшли до легітимної Центральної Ради, сподіваючись на швидку зміну настроїв у керівництві. Схоже, думка щодо Міхновського не змінилася й досі, адже в незалежній Україні, за яку боровся все життя, йому на відміну від Грушевського немає жодного пам’ятника.

Відсутність міцного середнього класу, ідеологічна розпорошеність, неефективність провідників розхолоджують сучасне суспільство. Так, коли націонал-патріоти торік намагалися знову утворити «живий ланцюг» (цього разу від Закарпаття до Донецька), не вистачило ані духу, ані рук.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ