передплата Українською | In English

№22, листопад 2009

Перспективи соціального порядку в глобальній соціальній системі зі структурно-функціоналістського погляду

Поділитися:

Під час формування глобальної соціальної системи не лише досягається новий рівень соціальної організації, а й перерозподіляються соціальні функції та процеси між різними рівнями. В цьому розумінні виникнення глобального рівня соціальної організації викликає резонанс, що призводить до реструктуризації соціального порядку на регіональному, національному та локальному рівнях. Під «соціальним порядком» ми розуміємо шаблонні, регулярні й передбачувані обставини соціального існування людини, що забезпечують соціальним суб’єктам зниження рівня невизначеності і створюють умови для базової безпеки життя. Нині проблему соціального порядку розглядають у досить вузькому ракурсі – як «глобальний» або «світовий порядок/устрій». У цьому полі дослідження переважно йдеться про міждержавний порядок та його порушення у зв’язку з кінцем біполярного світу. Головною темою дискусій є так званий Pax Americana та проблема його збереження або заміщення життєздатною альтернативою. При цьому рівень міждержавної взаємодії аналітично відокремлюється від інших рівнів соціального порядку як  порівняно незалежна сфера.

Натомість ми пропонуємо погляд на сучасну проблему порядку як зумовлену становленням глобальної системи, що дедалі більше стикається зі своїми емерджентними властивостями, структурується відповідно до них і породжує структуризаційний резонанс на всіх рівнях соціальної організації, тим самим викликаючи повсюдну трансформацію соціального порядку. Відповідно до цього розуміння джерело трансформації перебуває за межами будь-якої окремо взятої національної держави і навіть за межами спільноти національних держав, однак зміни, викликані ним, породжують ланцюгову реакцію, яка відбувається на всіх рівнях соціального порядку, які є взаємозалежними – від порядку міжнародних відносин до порядку повсякденного життя індивідів. Тому мета цієї статті – розробити модель зміни структурно-функціоналістського образу соціального порядку під впливом становлення глобальної системи. Об’єктом статті є соціальний порядок у глобальній системі, а предметом – його зміни під час становлення глобального рівня організації.

Згідно з Т. Парсонсом, соціальний порядок є функцією соціальної системи, що  виокремлена у соціальній підсистемі і перебуває в динамічних відносинах зі своїм оточенням. А отже, стабільність соціального порядку значною мірою визначається стабільністю відносин соціальної системи зі своїм оточенням та її здатністю нівелювати збурення цього оточення. Для будь-якої соціальної системи оточенням є системи трьох інших підсистем дії – культурні системи, системи особистості (політичні) та системи поведінкового організму (економічні) [3, с. 791–792], а також інші соціальні системи [4, с. 20], фізичне середовище та «вища реальність» [4, с. 17]. Чотири підсистеми системи дії вибудовуються в ієрархію зумовленості: здатність зумовлювати зменшується в міру віддалення від зовнішнього фізичного середовища. Тому найбільшою зумовленістю наділена економічна підсистема, а ступінь зумовленості знижується послідовно в політичної, соціальної і, найбільше, в культурної підсистем. Натомість ієрархія контролю має зворотний характер: у цьому кібернетичному ракурсі системи, які мають багато інформації, але мало енергії, регулюють інші системи, які мають багато енергії, але мало інформації [3, с. 793, 827]. Тому найбільшу можливість контролю має культурна система, потім – соціальна, політична і найменшу  – економічна.

Якщо розглядати глобальну соціальну систему як «надсистему» всіх соціальних систем, її емерджентні властивості відразу роблять її унікальною [8, с. 158–161]. Позаяк вона не є частиною трансполітії, тобто одним із агентів у множині агентів, то позбувається одного з важливих чинників внутрішнього структурування, зокрема внутрішньої централізованої інтеграції. У глобальній соціальній системі стає сумнівним імператив інтеграції, адже одним із головних рушіїв останньої було змагання з конкурентними суспільствами. Оскільки ж глобальна система не може вести такого змагання, постає питання, чи потрібна їй інтеграція, а якщо потрібна, то як її забезпечити.

Крім того, не будучи учасниками трансполітії, глобальна соціальна система та глобальна система загалом опиняються в безпрецедентному еволюційному становищі. Всі дотеперішні соціальні системи були членами множини соціальних систем, серед яких відбувався еволюційний добір тих, які щонайефективніше виконували еволюційно значущі завдання, що поставали перед ними. Завдяки множинності й розмаїтості систем завжди знаходилися такі, які здійснювали еволюційно доцільні інновації. Однак, із загальноеволюційного погляду, ускладнення полягає в тому, що глобалізація об’єднала цілий біологічний вид в одну систему, яка потенційно має можливість стати суб’єктом ухвалення рішень. Ставши таким суб’єктом, вона може ухвалити як еволюційно правильні, так і еволюційно хибні рішення без компенсації помилок правильними рішеннями інших систем, оскільки аналогічні системи не існують. У цьому розумінні для глобальної соціальної системи настає кінець еволюції (однак це не стосується інших соціальних систем). Для біологічного виду загалом немає можливості диверсифікації ризику шляхом ухвалення різних рішень, якщо вид об’єднаний в одну централізовану систему. Промовистим, хоча дещо крайнім прикладом може слугувати використання ядерної зброї: на рівні всієї глобальної системи може бути досягнуто згоди щодо її нерозповсюдження або невикористання, але це рішення може бути й провалене. Останній варіант спричинить виникнення великих еволюційних ризиків для людства, тому ціна його прийняття може бути занадто високою. Неучасть у трансполітії надзвичайно підвищує ціну системних рішень.

Отже, імператив централізованої інтеграції на рівні глобальної соціальної системи є з огляду на відсутність конкурентного тиску на неї, малоймовірним, а з еволюційного погляду – небажаним для цієї системи. Відсутність імперативу централізованої інтеграції на цьому етапі вивчення проблематики ми констатуємо лише як найзагальнішу обставину структурування глобальної системи, а не як указівку на її конкретну конфігурацію, що може набути різних форм, якщо використати волюнтаристський підхід до глобалізації та враховувати можливі біфуркації на різних етапах її перебігу. Однак цей чинник у загальному сенсі не сприяє такому часто пропагованому сценарію глобального порядку, як «світовий/глобальний уряд».

Натомість внутрішня інтеграція, згідно з Т. Парсонсом, є неодмінною ознакою будь-якого суспільства. Суспільство в його розумінні – це соціальна система, наділена найбільшою мірою самодостатності у відносинах зі своїм оточенням. А «критерій самодостатності можна розкласти на п’ять субкритеріїв, кожен із яких пов’язаний з одним із п’яти оточень соціальної системи: «граничною реальністю», культурними системами, системами особистості, поведінковими організмами й фізико-органічним оточенням. Самодостатність суспільства залежить від гармонійної комбінації контролю цього суспільства над його відносинами з усіма п’ятьма оточеннями і стану його внутрішньої інтеграції» [3, с. 792]. Успішність нації-держави як моделі організації з цього погляду ґрунтувалася на консолідації в її межах економічної, політичної, соціальної та культурної систем. Цілковита консолідація такого роду є ідеальним типом, який не траплявся в чистому вигляді в реальності, однак кожна нація-держава максимально намагалася досягти рівнопротяжності чотирьох підсистем у своїх межах та їхньої гармонійності й компліментарності. Тому нації-держави підтримували в культурній підсистемі ідеологію «чистоти» (культури, нації, крові, мови тощо), в економічній – національного виробника, в політичній – утверджували за собою необмежений внутрішній суверенітет, а в соціальній – плекали інтеграцію «народу» навколо запропонованих культурних цінностей.

Зростання сполучності світу під дією глобалізації, як доводить Я. Недервеєн Пітерзе, веде до жвавої культурної та структурної гібридизації «чистих» зразків, виплеканих нацією-державою [2, с. 73–100] (до того ж сам автор підтверджує, що «чисті» зразки – це нонсенс, якого ніколи в реальності не існувало, але його «вигадала» для своїх цілей нація-держава [2, с. 98–99]), «розтягування» соціальних систем, які не є суспільствами, через національні кордони в результаті інтенсифікації міжнародних міграцій, дедалі більшого виходу економічної діяльності за межі національних кордонів та активізації транскордонних політичних лояльностей. У такий спосіб відбувається розмивання «національної констеляції» – руйнування збігу протяжності культурної, соціальної, політичної та економічної систем у межах нації-держави, а отже, й ослаблення останньої. Однак про якусь конкретну «постнаціональну констеляцію», вживаючи термін Ю. Габермаса, говорити поки що зарано, окрім її самоочевидного характеру як «ненаціональної» констеляції. На єдності чотирьох систем у межах нації-держави ґрунтувалася концепція громадянства, тому в глобальних умовах вона зазнає ерозії, якій активно намагаються запобігти нації-держави, пристосовуючи її за допомогою різних доповнень, як-от ідеї «подвійного громадянства» (однак ерозію громадянства не слід екстраполювати на націю-державу загалом). Глобальна система викликає й викликатиме зміщення меж різних підсистем, об’єднаних у межах нації-держави, у відповідь на появу та зникнення різних атракторів, що перебуватимуть поза контролем націй-держав, який звузився під дією глобальної системи. Отже, глобалізація, найімовірніше, призводитиме до часткового накладення культурних, соціальних, політичних та економічних систем, але не до цілковитого або близького до цілковитого їх збігу, що й досі залишається характерною рисою світу.

Цей факт деконсолідації, або роз’єднання культурної, соціальної, політичної та економічної підсистем, який ми далі називатимемо «декомпозицією», раніше консолідованих у межах нації-держави, у поєднанні з втратою глобальною системою простору для екстенсивного економічного зростання накладає обмеження на гранично можливу акумуляцію ресурсів окремим суб’єктом, а отже, й на створення ним бази для монополії на владу в глобальній системі. Це ще один структурний чинник, що перешкоджатиме централізованій інтеграції глобальної системи.

Згідно з Т. Парсонсом, фізичне оточення є первинним щодо соціальної системи. Оскільки природні чинники неможливо контролювати, ми мусимо до них пристосовуватися, інакше людське життя зникне [3, с. 793]. З цією метою створюється техніка – «соціально організована здатність контролювати та змінювати предмети фізичного оточення відповідно до бажань або потреб людини» [3, с. 802]. Глобальна соціальна система  як єдиний суб’єкт пізнання рефлексує антропогенний вплив на природу. До цього її спонукають одразу кілька емерджентних властивостей. Природоохоронний рух нині переживає піднесення. Рухи можуть заохочувати до збереження природи, але не примушувати. Тож певна централізація ухвалення рішень та контролю за їх виконанням є бажаною, однак вона, як ми дійшли висновку раніше, малоймовірна. Тому уникнути широкомасштабного екологічного колапсу, спричиненого глобальною соціальною системою, можна лише шляхом досягнення ціннісного консенсусу або раціонального інтересу.

Національний соціальний порядок, який безпосередньо передував становленню глобальної соціальної системи та набуттю її емерджентними властивостями критичної ваги для прояву їхніх наслідків на різних рівнях організації, складався із просторово сегментованих та інформаційно відмежованих одиниць (націй-держав), які здебільшого зосереджувалися на своїх внутрішніх справах та інтересах. Існування цих одиниць спиралося на розрив у швидкості та обсягах між внутрішнім і зовнішнім обміном предметами й інформацією, як підкреслює З. Бауман [1, с. 17]. Цей розрив підтримувався завдяки стандартному для соціальних систем механізму «підтримання кордонів» (boundary maintenance), який забезпечує збереження певних внутрішніх регулярностей, але водночас уможливлює і певний обмін з іншими системами, необхідний для існування цієї системи. Відмежування від інших систем посилювалося консолідацією культурної, політичної та економічної систем у межах інтегрованої соціальної системи.

Такий соціальний порядок уповільнював поширення впливів між соціальними системами, залишав їм можливість контролювати допущення впливів та давав  час пристосуватися до них. Однак в умовах глобальної системи частково під дією її емерджентних властивостей відбуваються дезінтеграція «національної констеляції» і роз’єднання культурної, соціальної, політичної та економічної підсистем (декомпозиція). Новий образ соціального порядку є не сегментованим, а характеризується частковим взаємонакладенням різних підсистем; його можна назвати, використавши метафору Й. Фрідмана, «мінливою мозаїкою» (хоча при цьому дещо змінюється оригінальний сенс метафори) [7, с. 126–127]. Така топологія соціального простору сприяє зростанню його «провідності» для впливів, а отже, робить порядок волатильнішим. Цю особливість глобального соціального порядку зазначали, до речі, дослідники, які зверталися до образу глобальності як складності. Саме декомпозиція «національної констеляції» ускладнила глобальний порядок, зробила його піддатливим для випадкових непередбачуваних впливів і схильним до колосального підсилення дрібних впливів через цикли позитивного зворотного зв’язку, а отже, відповідним критеріям складних систем, як і пропонують його розглядати Дж. Урі та інші прибічники образу складності.

Прикладом волатильності нової моделі соціального порядку може бути історія епідемій. Епідемії пов’язані з просторово-інформаційною організацією соціального порядку, адже їхні елементарні одиниці (віруси) є інформаційними комплексами (ДНК або РНК), які потребують просторового переміщення від однієї популяції (яка вже зазнала епідемій і сформувала опірність або імунітет до даної хвороби) до іншої (яка ще не наражалася на цю хворобу, а отже, не має механізмів захисту від неї), щоб поширюватися. Добре відомо, що 1970-ті роки вважалися періодом остаточної перемоги над масовими епідеміями, зокрема 1976 року ВООЗ оголосила про остаточну ліквідацію віспи на планеті [11, с. 9–10]. Цей тріумф приписували успіхам сучасної медицини, яка знайшла ефективні засоби від споконвічних наймасовіших убивць населення. Однак за такого припущення недооцінювалася роль специфічного соціального порядку в «перемозі» над епідемічними хворобами – соціального порядку, який перешкоджав інформаційному обміну між соціальними системами, стримуючи рух людей, товарів та ідей через кордони. Така конфігурація соціального порядку давала змогу стримувати та локалізувати епідемії в межах ареалів їхнього спалаху, тому масового поширення та статусу пандемії хвороби могли набути лише в разі вибухового зростання контактів між відмежованими соціальними системами. Такі нагоди для них створювали переважно війни, адже саме війни були основною формою масових міжкультурних контактів протягом першої половини ХХ століття. Роль сегментованого соціального порядку в «перемозі» над хворобами підтверджує часовий збіг між нею та інтенсивною реплікацією моделі нації-держави в світі: від початку ХХ століття до 1980-х років [11, с. 16], коли після хвилі «націоналізації», яка перетворила колись безмежний імперський колоніальний простір на мозаїку вороже налаштованих одна до одної націй-держав (цю зміну помітив Е. Саїд [5, с. 417]), почалося зумовлене глобальною системою збільшення кількості транскордонних контактів. До епохи націй-держав масові спалахи епідемій також відбувалися внаслідок інтенсифікації міжкультурних контактів [9, с. 35–63, 122–164], [10,
с. 195–216]. Декомпозиція «національної констеляції» інтенсифікувала перетинання кордонів для задоволення культурних, соціальних, політичних та економічних потреб, які вже не вдовольнялися в межах нації-держави, сполучивши кожну локальність з її специфічними генофондами з кожною іншою локальністю потенційною можливістю інформаційного обміну. Така модель соціального порядку з його поліпшеною сполучністю сприяла прискоренню еволюції вірусів, швидкій появі нових штамів, їх рекомбінації та стрімкому глобальному поширенню [11, с. 12]. Вона створила передумови для нових швидких спалахів епідемій та їх швидкого перетворення на пандемії. Незважаючи на надзвичайні успіхи медицини та безпрецедентні заходи безпеки, поширення СНІДу та глобальне поширення вірусу грипу A/H1N1 стримати не вдалося. Волатильність у цих випадках виявилася в тому, що глобальне поширення цих інфекцій було результатом несвідомих дій кількох людей, які занесли його в інші частини світу. Від незначних вчинків кількох індивідів до епідемії глобального масштабу шлях був короткий. І це є стійкою ознакою моделі глобального соціального порядку, тому в ньому особливо гостро постане питання контролю (особливо інформаційного) за діями індивідів, позаяк навіть незначні їхні вчинки можуть мати масштабні наслідки у волатильному глобальному соціальному порядку.

Іншим важливим аспектом сегментованого соціального порядку націй-держав була наявність дбайливо культивованих ідентичностей, які створювала культурна система, що мала багато інформації, а отже, контролювала інші системи. Національна ідентичність, яка була провідним типом ідентичності протягом кінця ХІХ–ХХ століть, через взаємообмін із соціальною системою підтримувала її інтеграційні заходи в територіальних межах нації-держави, легітимізувала владу політичних еліт та розподіл економічних ресурсів. Однак вона втратила свої позиції на кінець ХХ століття під дією декомпозиції «національної констеляції», поступившись місцем мікроідентичностям та зазнавши розмивання через гібридизацію культурних форм [2, с. 73–100].

Місце національної ідентичності не посіла якась наднаціональна або космополітична ідентичність. Навіть утворення таких ідентичностей, на думку Е. Сміта, є сумнівним, і він демонструє це на прикладі загальноєвропейської ідентичності [6, с. 177–186]. З огляду на зрослу сполучність глобальної соціальної системи та її «провідність» для ідей та впливів вона, здавалося б, є слушним кандидатом на створення власної ідентичності. Однак на перешкоді їй стає її ж емерджентна властивість зникнення «інших». Річ у тім, що всі потужні ідентичності формувалися навколо протиставлення «свого» і «чужого», «ми» і «вони». «Інше» правило за важливий горизонт ідентифікування себе через окреслення його меж та його антиподів. Такі можливості зникають на рівні глобальної системи загалом, для якої немає зовнішніх «інших». Ця перешкода для формування класичного типу ідентичності на рівні глобальної системи є разом із волатильністю глобального соціального порядку та з перешкодами для інтеграції й акумуляції ще одним запобіжником від централізованого структурування глобальної соціальної системи та появи центру на кшталт «світового уряду».

Однак (і це дуже важливе застереження) йдеться лише про класичну ідентичність, що ґрунтується на протиставленні зовнішнім «іншим». Натомість глобальна культурна система матиме змогу розвинути ідентичність якимсь альтернативним шляхом: через пошук або створення внутрішніх «інших» (наприклад, світового тероризму); через дискурс відповідальності за майбутні покоління та за долю людства; змістивши увагу із зовнішнього людського середовища на зовнішнє фізичне середовище, в якому шукатиметься загроза. В останньому випадку роль «чужого» може відіграти не зовнішнє людське середовище, а зовнішнє фізичне оточення. Такі варіанти відкриваються для культурної референції у спробах забезпечити символи інтеграції для глобальної соціальної системи.

Отже, розглядаючи зовнішнє оточення глобальної соціальної системи, ми виявили в ньому брак структурних тисків, які штовхали б цю систему в напрямі внутрішньої централізованої інтеграції та акумуляції ресурсів окремими внутрішніми агентами. Ці загальні обставини структурування внутрішнього порядку глобальної соціальної системи стають на заваді реалізації силової моделі соціального порядку і створюють широкий зазор для непевності на глобальному рівні, що, вочевидь, слугуватиме атрактором, навколо якого формуватиметься й зростатиме міжнародний експертний клас, котрий братиме на себе функцію управління цією непевністю. У просторово-інформаційній організації соціального порядку провідними змінами у зв’язку із становленням глобальної соціальної системи є зростання його волатильності та проблемність формування глобальної ідентичності, які, своєю чергою, перешкоджають інтеграції та інституціоналізації цієї системи.


Джерела

1. Бауман З. Глобалізація: Наслідки для людини і суспільства / Пер. з англ. І. Андрущенко. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 109 с.

2. Недервеєн Пітерзе Я. Глобалізація як гібридизація // Глобальні модерності / За ред. М. Фезер-
стоуна, С. Леша та Р. Робертсона / Пер. з англ. Т. Цимбал. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 73–105.

3. Парсонс Т. Общества; Парсонс Т. О социальных системах / Пер. с англ. В. Чеснокова. – М.: Академический проект, 2002. – С. 778–829.

4. Парсонс Т. Система современных обществ / Пер. с англ. Л. Седова и А. Ковалевой. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 270 с.

5. Саїд Е. Культура й імперіалізм / Пер. з англ. К. Ботанова і Т. Цимбал. – К.: Критика, 2008. – 608 с.

6. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М. Климчук і Т. Цимбал. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 320 с.

7. Фрідман Й. Глобальна система, глобалізація та параметри модерності  // Глобальні модерності / За ред. М. Фезерстоуна, С. Леша та Р. Робертсона / Пер. з англ. Т. Цимбал. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 106–134.

8. Цимбал Т. В. Емерджентні властивості глобальної соціальної системи // Нова парадигма. – 2009. – № 82. – С. 153–163.

9. Crosby A. Columbian Exchange: Biological and Cultural Consequences of 1492. – Westport: Greenwood, 1972.

10. Crosby A. Ecological Imperialism: The Biological Expansion of Europe, 900–1900. – Cambridge: Cambridge University Press, 1983.

11. McNeill W. H. Plagues and Peoples. – New York: Doubleday, 1976.

Автор: Тарас Цимбал

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата