Етнічний конфлікт.

Демократія "лікує" і... руйнує

Єдиним способом узгодження інтересів і мирного розв'язання етнічних суперечок, звичайно, є демократія. Проте встановлення та розвиток демократичних інститутів, як відомо, потребує тривалого часу і значних зусиль. Де ж вихід?

Пошук оптимальних моделей

Чимало дослідників загалом висловлюють сумнів у можливості демократії в поліетнічних суспільствах, оскільки, мовляв, такі суспільства не забезпечують сприятливих умов для демократичних цінностей чи стабільності. Лунають й інші голоси. Зокрема, відомий дослідник етнічних конфліктів Д. Горовіц заявляє: навіть у глибоко розділених суспільствах "не існує причин для твердження про марність спроб досягнути демократії". Приклад Іспанії і Південно-Африканської Республіки свідчить, що тривалі етнічні конфлікти в умовах демократії втрачають силу і представники різних етносів краще пристосовуються до мирного співіснування.

Мова може йти про вибір найоптимальнішого виду демократії для конкретного суспільства. Відомий дослідник цих проблем А. Лейпхарт описав модель консоціативної демократії для багатоскладових суспільств. Він вважає, що для мирного співіснування всіх його складових елементів необхідна наявність чотирьох основних умов: велика коаліція; автономія основних сегментів та допоміжні сегменти; пропорційна система виборів; право вето.

Другорядними умовами, що сприяють встановленню й функціонуванню цього типу демократії, є:

– відсутність такого сегмента, який становив би абсолютну більшість;

– відсутність значної соціально-економічної нерівності між сегментами;

– приблизно однакові розміри сегментів (чисельність груп), що дає змогу забезпечити рівновагу сил між ними;

– обмеженість кількості груп, щоб переговори між ними не перетворилися на занадто складний процес;

– відносно невеликий розмір країни, що спрощує прийняття рішень;

– наявність зовнішньої небезпеки, що сприяє внутрішній єдності;

– наявність спільних, єдиних для всіх сегментів суспільства орієнтацій, що пом'якшують орієнтацію його окремих сегментів;

– компактне проживання груп населення, яке складає сегменти, що створює можливість за необхідності вдаватися до федералізму як форми забезпечення їх автономії;

– наявність історичних традицій досягнення компромісу і злагоди.

Крім того, вчений запропонував такі способи забезпечення можливості меншин брати участь у виконавчих органах влади, за допомогою яких невідповідність співучасті у владі сприймається не так боляче. Проте й модель А. Лейпхарта не позбавлена недоліків. Вона орієнтує на закріплення етнічної сегментації і може повертати людей до акцентації етнічної ідентичності за рахунок інших ідентичностей.

Загалом зв'язок між демократією та етнічними конфліктами має два аспекти. З одного боку, демократія може допомогти зменшити етнічну напруженість, а з другого – перехід до демократії, демократизація створюють сприятливі умови для зростання ненависті та упереджень, що, зрештою, спричиняється до етнічних конфліктів. Як встановив Ф. Редер, можливість ескалації етнічного насильства становить 1% у демократіях і 15,6% в автократіях.

Водночас успішна демократизація потребує національної єдності як основної передумови, що її важко виконати в разі наявності етнічних конфліктів, особливо в багатоетнічних суспільствах. Навіть у демократичних суспільствах з давніми демократичними традиціями ескалація конфліктів може призвести до зменшення демократії, обмеження дії демократичних принципів і прав людини.

Що породжує страхи

По-перше, чинник сприйняття. Перехідний період призводить до поширення непевності серед усіх груп суспільства. Колективні етнічні страхи щодо майбутнього є потенціальним джерелом розвитку конфлікту. Так звані етнічні активісти та політичні підприємці, що діють у межах групи, користаються зі страху перед непевністю і поляризують суспільство. Політична пам'ять й емоції теж підсилюють цю стурбованість населення, дедалі більше роз'єднуючи групи. Колективні страхи щодо майбутнього значно зростають, якщо держава не може взяти на себе роль арбітра для залагоджування відносин між групами або надати їм гарантій захисту.

По-друге, інституційний чинник. Необхідною умовою виникнення етнічного конфлікту є слабкість держави як наслідок конкуренції між різними соціальними групами або екстремістами, що прагнуть зруйнувати мир. За швидких змін старі процедури прийняття рішень втрачають легітимність і довіру, а нові не встигають оформитися. Таким чином, етнічні групи позбавляються інституційних інструментів для мирного розв'язання наявних суперечностей, і єдиним доступним методом їх розв'язання стають силові акції. Саме слабкістю держави деякі дослідники пояснюють виникнення кривавих етнічних конфліктів у постсоціалістичних країнах.

У перехідний період націоналізм здатний активізуватися кількома шляхами. Насамперед правляча еліта чи її противники можуть вдатися до націоналістичної риторики для отримання політичної підтримки й відвернення уваги від внутрішніх проблем. Крім того, в умовах політичного вакууму армія теж може вдатися до відродження національних міфів і перебільшення значення зовнішніх загроз. І, звичайно ж, народ за відсутності інститутів, що ефективно функціонують, здатних перенаправити масове незадоволення, виступатиме за жорсткі моделі націоналізму.

По-третє, чинник стратегічної безпеки. У поліетнічних суспільствах криза владних інститутів, чим супроводжується перехідний період, породжує певну дилему безпеки. В умовах анархії кожен індивід не може покладатися на захист з боку держави, а виключно на самого себе. Отже, члени групи починають думати про те, чи представники іншого етносу становлять для них небезпеку, яка з часом може зростати. За умов "виникаючої анархії" (термін Б. Поузена) безпека стає основним пріоритетом для етнічних груп. Вживаючи заходів для самозахисту (оголошуючи мобілізацію, застосовуючи збройні сили), вони часто створюють загрозу для інших. Це, у свою чергу, змушує сусідні групи вдаватися до аналогічних кроків, щоб зменшити загрозу від першої групи. Скажімо, в пострадянських республіках, зокрема балтійських, загрозою безпеки були побоювання, що Росія за допомогою сили намагатиметься повернути їх у лоно імперії.

Передбачити загрозу – отже, запобігти їй

Для прогнозування можливості виникнення етнічних конфліктів у перехідних країнах слід мати на увазі такі чинники:

– швидкість і напрям визнання етнічних проблем;

– наявний рівень етнічної напруженості на початку демократичного процесу;

– розмір і впливовість різних етнічних груп;

– етнічний склад старого й нового політичних режимів;

– політичні позиції лідерів основних етнічних груп;

– наявність чи відсутність зовнішніх етнічних союзників;

– етнічний склад армії і поліції.

Причини виникнення етнічних конфліктів у процесі демократизації можна знайти у вадах самої демократії. Згідно з визначенням вона є правлінням більшості й процедурою для ненасильницького розв'язання політичних та економічних конфліктів й інших проблемних питань в інтересах суспільства. Проте іноді навіть без порушення процедурних правил одна зі сторін конфлікту залишається незадоволеною чи частково задоволеною прийнятим рішенням. Отже, конфлікт розв'язується формально, а не повністю, що створює умови для його повторного виникнення. Крім того, слабкі демократичні традиції не дають змоги опиратися маніпуляції, а така характеристика демократії, як мобілізація, лише сприяє популярності радикальних лідерів.

Треба зазначити, що демократизація за певних умов може ліквідувати етнічний конфлікт чи запобігти його ескалації. Для цього, по-перше, необхідно, щоб сили, які виступають за справжню демократію, усвідомлювали й визнавали етнічну багатоманітність у межах конкретної держави. По-друге, вони повинні знайти метод узгодження інтересів різних груп, який буде всіма визнаний за чесний і справедливий. Іншою передумовою успішної демократизації і запобігання етнічним конфліктам є, безперечно, певний рівень економічного добробуту, якого важко досягти чи підтримати в конфліктних ситуаціях.

Моделлю умов чи передумов для тривалого миру є "цивілізаційний гексагон", запропонований Д. Зенхаасом. Учений обрав форму гексагона для підкреслення того, що всі шість умов повинні виконуватися одночасно, тобто жодна з них не може ігноруватися протягом тривалого часу. А саме:

1. Монополія на владу повинна бути в руках демократично контрольованої влади і не може контролюватися групами інтересів (наприклад, польовими командирами) чи особами.

2. Правління закону має підтримуватися конституційним демократичним законодавством.

3. Контроль за афектами і взаємозалежністю, тобто політично чи соціально значущі рішення, не повинні ухвалюватися, виходячи з емоцій і підстав, коли групи чи певні особи залежать одна від одної.

4. Демократична участь, яка передбачає, що всі громадяни держави повинні мати рівні можливості демократичної участі у прийнятті рішень на національному, регіональному і місцевому рівнях.

5. Соціальна справедливість, тобто справедливий розподіл ресурсів на міжнародному й національному рівнях.

6. Культура конфліктної поведінки, яка передбачає: актори на всіх рівнях повинні вчитися мирно поводитися в конфліктах, особливо через балансування і зрівноважування різних інтересів, закликаючи до компромісів, і певну самопожертву з боку всіх учасників, але без переможців і переможених.

Для етнічних конфліктів демократія є одночасно можливістю як для розв'язання та ліквідації передумов їх виникнення, так і створення сприятливих умов для їх ескалації. Проте за умови дотримання певних правил поведінки процес демократизації може відбуватися і в мирному руслі.

Автор: Антон КІССЕ