передплата Українською | In English

№21, листопад 2009

Допит свідка і потерпілого

Поділитися:

Особливості тактико-риторичних прийомів під час проведення слідчих дій

Допит свідка – основне джерело інформації про подію
вчиненого злочину. Саме тому важливо дістати якомога повнішу та достовірну інформацію від цього суб’єкта, використовуючи певний риторичний прийом.

Розгляньмо докладніше особливості використання риторичних прийомів під час допиту свідків і потерпілих.

Свідок – юридично незацікавлена в результаті справи особа, яку суд викликає для повідомлення про відомі їй події, що мають значення для справи .

Свідком у кримінальному процесі може бути громадянин, якому відомі обставини розслідуваної справи або відомості про обвинуваченого.

Допити свідка – ефективний засіб одержання доказів, широко застосовуваний у практиці розслідування злочинів.

Предметом показань свідків є фактичні дані, відомі особі, обсяг яких визначається обставинами конкретної справи, особистістю допитуваного, сукупністю відомостей, якими він оперує.

Метою допиту свідка є отримання інформації не лише безпосередньо  про події злочину, а й інших відомостей, наприклад, про події, які передували злочину (передумови злочину), особу злочинця й такі, що можуть бути використані у процесі розслідування для виявлення нових доказів та перевірки й оцінки наявних.

Змістом показань свідка можуть бути не тільки відомості про фактичні дані, а й його аргументи, судження, умовиводи. Як зазначається у процесуальній і криміналістичній літературі, судження, висловлювані опитуваним, є потрібним компонентом будь-якого показання.

Допит починається з установлення особи свідка, роз’яснення його прав і обов’язків, попередження про кримінальну відповідальність за відмову дати показання і за давання свідомо неправдивих показань (ст. 167 КПК України). Після цього слідчий прокуратури пропонує у формі вільної розповіді викласти обставини, відомі свідкові у зв’язку з подією злочину.

У процесі вільної розповіді свідок має можливість викласти факти в тій послідовності, у якій він їх сприймав. На нашу думку, не слід утручатися у вільну розповідь свідка без поважних на те причин, переривати її запитаннями, оскільки це може відвернути його увагу, збити з думки. Переривати свідка слід лише в разі, коли він вочевидь виходить за межі теми поставленого запитання, якщо закінчив фрагмент питання і не продовжує його або коли говорить занадто тихо й невиразно.

Тоді слідчий має зупинити свідка й попросити його докладніше описати суттєві для справи моменти. Робити це потрібно так, щоб не переривати спогадів і розповіді про перебіг події.

Деякі слідчі проводять допит винятково у формі запитань. На нашу думку, з тактичної точки зору це недоцільно, оскільки може мати негативні наслідки: наявність істотних прогалин у показаннях свідка; слідчий ризикує спотворити передану йому інформацію, неправильно акцентувавши увагу на деяких деталях; виникає небезпека завчасно повідомити інформацію про хід справи, яка становить таємницю слідства.

Слідчий повинен увесь час оцінювати отриману інформацію та коригувати хід допиту. Для цих цілей пропонуємо використовувати такі тактичні прийоми, як оцінка загальної правдоподібності показань; установлення можливості безпосереднього сприйняття фактів особою, котра дає показання про них; перевірка внутрішньої відповідності окремих частин показання; перевірка відповідності показань іншим доказам; особисте спостереження за поведінкою опитуваного.

Найчастіше вільна розповідь не дає вичерпної інформації. Адже свідок може не надавати значення яким-небудь відомим йому обставинам, вважаючи їх неістотними для слідства, а тому не згадує про них. Іноді свідок не вміє точно сформулювати думку, забуває щось тощо. У цьому разі застосовують такий риторичний прийом, як допит у формі запитань.

Запитання мають бути зрозумілими для допитуваного, відповідати його розумовому рівню. Водночас забороняється ставити запитання, формулювання яких містить відповідь, частину відповіді або підказку (ст. 167 КПК України), так звані навідні питання. Запитання не повинно містити погроз, образ на адресу свідка чи будь-кого тощо.

За цільовим призначенням запитання поділяють на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадувальні та контрольні. Основне запитання ставиться для з’ясування предмета допиту загалом, із нього, як правило, і починається допит: «Що вам відомо про певний факт?». Якщо в ході вільного викладу показань свідок залишив поза увагою обставини, що мають значення для справи або можуть бути відомі йому, тоді прокурор ставить додаткові запитання.

Доповнюючі запитання ставлять, коли потрібно розширити інформацію про те, про що розповів допитуваний. Наприклад, свідок повідомив, що в руках у нападника був ніж. Слідчий додатково з’ясовує, який ніж, яка його форма, довжина, особливі ознаки тощо.

Уточнюючі запитання ставлять також у разі, якщо свідок виклав якийсь факт недостатньо повно й конкретно. Ці запитання мають важливе значення для перевірки показань, заявлених алібі, викриття неправдивих свідчень.

Нагадувальні запитання ставлять, якщо потрібно допомогти свідкові згадати обставину, ним забуту. Однак важливо, щоб слідчий був упевненим у тому, що цей факт добре відомий свідкові, але тимчасово ним забутий, і щоб допит стосувався не сутності, яка з’ясовується, а супутніх обставин. Отже, за допомогою запитання слідчий нагадує свідкові забутий факт.

Контрольні запитання спрямовані на перевірку точності повідомленої інформації. Їх ставлять для з’ясування джерела поінформованості свідка, умов формування показань, встановлення даних, що підтверджують показання.

Право слідчого ставити допитуваному запитання не означає, що воно використовується ним завжди. Запитання ставляться зазвичай після вільної розповіді, якщо показання допитуваного неповні, невизначені або суперечать обставинам справи.

Проте, якщо прокурор вважає, що свідок ухиляється від відповіді на запитання, доцільним є прийом зміни формулювання запитання, повторення його на іншій стадії допиту у психологічно сприятливий для цього момент.

Свідків залежно від того, дають вони правдиві показання або свідомо помилкові, поділяють на сумлінних і несумлінних. Такий поділ умовний, тому що той самий свідок на допиті може дати з одного факту правдиві показання, а з іншого – помилкові. Крім того, сумлінний свідок може помилятися й давати показання, які не відповідають дійсності. Мимовільні помилки – явище поширене і часом непомітне для самого свідка.

Тактичні прийоми допиту сумлінного свідка, який щиро бажає дати правдиві показання, спрямовані на те, щоб допомогти йому якомога правдивіше й повніше розповісти, що особисто він спостерігав або чув, а також пригадати те, про що він забув. Його показання перевіряються й зіставляються з тими, які він давав раніше, а також із відомостями, наявними в інших матеріалах справи. Відсутність знайомства між обвинуваченим і свідком, його бажання дати правдиві показання, нарешті позитивна характеристика свідка як високоморальної людини – обставини, що можуть підтверджувати мимовільну оману допитуваного.

Інші тактичні прийоми слідчий обирає для одержання правдивих показань від свідків, що дають неправдиві свідчення або взагалі не хочуть давати показання. Ці прийоми мають на меті викриття неправдивого свідка.

Надання свідомо неправдивих свідчень (повідомлення про обставини, що не відбувалися насправді, замовчування відомих обставин справи й, що найчастіше трапляється на практиці, перекручування фактичних обставин)  може призвести або до засудження невинного, або, навпаки, до виправдання особи, що скоїла тяжкий злочин. Тому закон передбачає відповідальність за лжесвідчення і під час досудового слідства, і в ході судового розгляду (ст. 384 КК України).

Метою слідчого є викриття свідка, що дає неправдиві показання чи перекручує обставини, одержати від нього повні та об’єктивні показання.

Причини, з яких даються неправдиві свідчення, дуже різні. Свідок може надавати неправдиві свідчення через небажання брати участь у розслідуванні, страх перед помстою, зацікавленість у результатах розслідування тощо.

Якщо свідок відмовляється давати показання, слідчий роз’яснює наслідки такої відмови як для самого свідка, так і для всіх осіб – учасників справи, переконує дати правдиві показання, пояснює, що повнота і правдивість наданих свідком показань сприяє з’ясуванню обставин, які в сукупності з іншими доказами встановлюють істину у справі.

Якщо не вдається переконати свідка дати правдиві свідчення, на допиті з’ясовують обставини, пов’язані з головним фактом (подією злочину), після чого переходять до з’ясування злочину. Свідок, виклавши обставини, що стосуються головного факту, і не бажаючи суперечити своїм показанням, буде змушений відповісти й на запитання, яких раніше уникав. Тоді слідчий вдається до такого тактико-риторичного прийому, як деталізація й конкретизація допиту, що є надійними засобами одержання правдивих показань.

Подолати таку перешкоду в установленні істини у справі, як мовчання свідка, а також виявити неправду в його свідченнях можна, пред’явивши йому зібрані у справі докази, зокрема, оголосивши свідчення інших осіб, а також провівши очні ставки між свідками, свідком і обвинуваченим, який щиро розкаявся у скоєнні злочину. Якщо свідок не дає свідчень, оскільки боїться помсти з боку родичів обвинуваченого або самого обвинуваченого, слід спростувати ці побоювання шляхом роз’яснення і переконання, вжиття заходів, спрямованих на охорону свідка від стороннього впливу й приведення погроз до виконання.

Мотиви давання неправдивих свідчень мають бути встановлені. Іноді свідок ухиляється від надання правдивих показань тільки тому, що прагне приховати свою малодушність, якщо він мав можливість надати допомогу потерпілому, але злякався і вчасно не зробив цього. У такому разі слідчий, бажаючи отримати повну та вірогідну інформацію, не повинен наголошувати на цій обставині, дорікати свідкові.

Під час допиту свідків, що є родичами потерпілого або підозрюваного, слід пам’ятати, що вони, як правило, намагаються нав’язати слідчому свої підозри щодо тих або інших осіб. Такі свідчення потребують ретельної перевірки. У процесі допиту таких свідків слідчий також має виявити обережність і тактовність. На нашу думку, по-перше, доцільно починати допит не зі з’ясування головних питань, які цікавлять слідство, а ставити їх серед інших, другорядних, дещо розсіюючи увагу опитуваного. По-друге, організація виклику цієї категорії свідків має бути такою, щоб жоден із них не знав, про що запитували попередніх і які вони давали свідчення. Бажано також, щоб між допитами не було значних проміжків часу – щоб свідки не змогли поспілкуватися між собою.

Якщо свідок на повторному допиті змінив показання, варто з’ясувати причину цього і ретельно перевірити, які зі свідчень відповідають дійсності. Нові моменти в повторних свідченнях можна пояснити явищем ремінісценції (лат. reminiscor – згадувати) – відтворення через деякий час після запам’ятовування того, що за безпосереднього відтворення було недоступним.

Проте слідчий має бути обережним під час повторних допитів осіб, що дають неправдиві свідчення, оскільки з кожним новим допитом відбувається процес самопереконання, в результаті якого допитувані починають вірити в те, що кажуть.

Потрібно визнати неправильною тактику, коли слідчий перед допитом свідка щодо обставин, які відбулися давно і за якими вже той раніше був допитаний, дає читати свідкові його колишні показання, а потім починає допит із запитання, чи підтверджує він їх.

Допит потерпілого відмінний від допиту інших учасників процесу. Потерпілою визнається особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода (ст. 49 КПК України).

Підставою для визнання громадянина потерпілим є наявність одного з цих видів шкоди, заподіяної у результаті здійснення злочину. Про визнання особи потерпілою слідчий виносить мотивовану постанову. Лише після цього громадянин набуває статусу потерпілого та має можливість користуватися правами, передбаченими ст. 49 КПК України.

Показання потерпілого в багатьох аспектах схожі з показаннями свідків, що навіть дало деяким ученим підстави стверджувати, нібито показання потерпілих є не самостійним процесуальним джерелом доказів, а лише різновидом показань свідків. Але з цією точкою зору, на нашу думку, погодитися не можна. Як слушно наголошував М. Якуб, показання потерпілого відрізняються від показань свідків як за своїм суб’єктом, так і за процесуальною природою, а також предметом (змістом). Вони подаються особою, якій злочином заподіяна моральна, фізична або матеріальна шкода.

Слідчий повідомляє особу, що постраждала від злочину, про факт визнання її потерпілою і роз’яснює останній її права й обов’язки. Факт роз’яснення прав і обов’язків фіксується у протоколі допиту потерпілого.

Заява потерпілого, подана ним до органів міліції, прокуратури чи суду, є підставою для порушення кримінальної справи, а за деякими злочинами кримінальні справи, як правило, порушуються за заявою або скаргою потерпілого.

Заява потерпілого може бути в письмовій і усній формах. Слідчий, приймаючи заяву від потерпілого, попереджає його про кримінальну відповідальність за свідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Особу, визнану потерпілою, допитують за правилами допиту свідка, передбаченими кримінально-процесуальним законодавством. Але це не означає, що показання потерпілого – повідомлення про обставини, пов’язані зі злочином, – не мають специфіки.

З огляду на особливості допиту потерпілого чинне законодавство виділило показання потерпілого у самостійне джерело доказів (ст. 171 КПК України). Допит потерпілого має такі особливості:

по-перше, потерпілий безпосередньо стикається з фактом злочину або злочинцем. У більшості випадків він є очевидцем вчиненого злочину, тому більш ніж будь-хто обізнаний з обставинами злочину, внаслідок якого йому заподіяна шкода. Його показання часто є повнішими за показання свідка, вони допомагають слідчому скласти уявлення про те, що трапилося, побудувати версії, виявити докази. Тому розслідування, як правило, починається з допиту потерпілого;

по-друге, потерпілий у більшості випадків є особою, зацікавленою у вирішенні справи. Тому показання потерпілого можуть бути тенденційними і необ’єктивними. Однак зацікавленість його у вирішенні справи не повинна розглядатися як обставина, що дає підставу відкидати свідчення потерпілого або брати під сумнів їхню правильність;

по-третє, надання показань потерпілим – не тільки його право, а й процесуальний обов’язок. У своїх свідченнях він може вийти за межі запитань, поставлених слідчим, і, на відміну від свідка, висловити свої думки й дійти висновків стосовно обставин розслідуваної події, особистості злочинця, що є важливим для правильного напряму всього подальшого розслідування;

по-четверте, на відміну від свідка, потерпілий наділений широкими правами учасника процесу, його показання є засобом захисту порушених прав і законних інтересів. Він має право давати показання у будь-який момент розгляду справи, виявляти ініціативу, сприяючи слідчому в розкритті злочину, викритті обвинуваченого і забезпеченні заявленого позову.

Допит потерпілого проводиться за правилами, що регулюють допит свідка. Як і свідка, потерпілого попереджають про кримінальну відповідальність за відмову від надання та за надання свідомо неправдивих свідчень.

Неправильно думати, що будь-який потерпілий чітко й об’єктивно викладе свої показання. У слідчій практиці трапляється, коли потерпілі з тих або інших причин не дають правдивих показань. Особливо часто це спостерігається в результаті свідомої омани потерпілого, бажання відшкодувати збитки за рахунок обвинуваченого, приховати свою непривабливу роль у справі, що характерно під час розслідування таких злочинів, як хуліганство, шахрайство і зґвалтування.

Як зазначає Ф. Фаткуллін, іноді на потерпілого чинять тиск обвинувачений або його близькі, що може стати однією з причин перекручування ним обставин учиненого, прагнення змінити показання з метою уникнення обвинуваченим відповідальності або полегшення його становища. Потерпілий буває зацікавленим у тому, щоб злочин залишався нерозкритим, бо може виявитися, що для нього вигідніше зберігати в таємниці певні обставини скоєного. У таких ситуаціях потерпілий може заперечувати наявність фактів, які йому добре відомі. І навпаки, в деяких випадках потерпілий намагається добитися скорішого покарання обвинуваченого, прискорення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином. Таке прагнення через почуття образи та озлоблення деколи призводить до невиправданого посилення певних ознак скоєного або до перекручування фактів.

Отже, зацікавленість потерпілого, його особливий психічний стан у момент сприйняття злочину, певне ставлення до обвинуваченого надають його показанням своєрідної забарвленості і потребують від слідчого особливої уваги щодо конкретизації та деталізації показань потерпілого,  з’ясування джерел його поінформованості, одержання контрольних даних для перевірки його показань.

Потерпілий докладно розповідає прикмети злочинця, дає його словесний портрет, який закарбувався в його пам’яті. Не слід наполягати, щоб потерпілий неодмінно згадав і описав те, чого не може пригадати. Виникає більша небезпека – навіювання з боку слідчого, тому що відбувається його вплив на мислення потерпілого.

Докладний допит про індивідуальні прикмети злочинця, викрадені речі і т. ін. важливий для наступного їх розшуку і пред’явлення потерпілому для впізнання.

Допитувати його рекомендується якомога швидше після вчиненого злочину. Показання таких потерпілих відрізняються не тільки більшою вірогідністю, а й більшою кількістю деталей. Під час допиту у справах про розбійні напади, грабежі й хуліганство беруть до уваги душевний стан потерпілих у момент нападу і після нього. Нерідко під впливом страху вони помиляються й висвітлюють події у перебільшеному вигляді. Збудженим потерпілим, які щойно зазнали психічної травми, потрібно дати можливість заспокоїтися.

На першому допиті важливо з’ясовувати розмір заподіяної матеріальної шкоди. Іноді у справах про крадіжки потерпілі з корисливих мотивів називають суму збитку більшу за справжню.

Потерпілий на першому допиті, не зорієнтувавшись ще в обставинах події, назве суму збитку. З’ясовуються й інші питання, які мають значення для встановлення злочинців і виявлення доказів. Закінчуючи допит, слід попередити, якщо потерпілий пригадає обставини, які не виклав на першому допиті і які, на його думку, можуть мати значення для розкриття злочину, йому варто прийти до слідчого і дати нові показання.

Трапляються випадки умисного неправдивого повідомлення про пограбування чи крадіжку. Вони інсценуються, як правило, із метою приховання розкрадання або недостачі, щоб уникнути адміністративної або дисциплінарної відповідальності за втрату майна або документа, мати для себе матеріальну вигоду тощо.

Крім ретельного огляду місця події, слідчого експерименту, очних ставок, зіставлення показань заявника з результатами допитів свідків, проведених для викриття інсценування злочинів, хибність заяв можна встановити шляхом ретельного аналізу показань заявника під час його повторного допиту.

Неправдиві твердження неможливо продумати до кінця бездоганно та ще й довго зберігати в пам’яті в усіх деталях. Якщо слідчий сумнівається у правдивості заяви, з тактичних міркувань не варто давати відчути це заявникові на першому допиті. Його треба допитати якнайдокладніше, а показання перевірити через осіб, які добре знають його, з’ясувати, що розповідав потерпілий про злочин, чи могли бути в нього ті предмети, які, за його словами, викрадено.

У викритті неправдивих заяв більшу роль відіграють негативні обставини, тобто такі, які за нормального ходу тієї або іншої події мають бути, але фактично відсутні, або, навпаки, наявні, коли їх не повинно бути.

Негативні обставини – це фактичні дані, що суперечать звичайному перебігу подій. Показання потерпілого, як і інших учасників процесу, не мають заздалегідь встановленої доказової сили, вони підлягають перевірці разом з іншими зібраними доказами у справі й оцінці слідчим за його внутрішнім переконанням усіх доказів у сукупності. З метою встановлення психологічного контакту з потерпілим слідчий повинен виявити співчуття, розуміння, бажання допомогти. Потерпілому треба дати виговоритися,  запевнити, що злочин розкриють і злочинця покарають.

З огляду на викладене можна дійти таких висновків.

По-перше, слідчими прокуратури приділяється недостатня увага тактико-риторичним прийомам під час допиту свідків і потерпілих.

По-друге, застосування риторичних прийомів дає змогу одержати від свідків і потерпілих якомога повну і правдиву інформацію.

По-третє, під час допиту свідків і потерпілих слідчий, використовуючи риторичні прийоми, сприяє у повідомленні ними обставин.

По-четверте, під час допиту несумлінного свідка слідчий, використовуючи риторичні прийоми, дістає можливість викрити неправдивого свідка, створити ситуацію, за якої той буде змушений давати правдиві свідчення.

Отже, застосування риторичних прийомів під час допиту свідків і потерпілих у практичній діяльності прокуратури є вкрай важливим, оскільки з’ясування істини у справі багато в чому залежить від такого виду свідчень, як показання свідків і потерпілих.


Джерела

1. Баев О. Я. Тактика следственных действий. – Воронеж, 1992.

2. Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Юридическая психология: Учебник. – Харьков: Нац. ун-т внутр. дел, 2002. – 621 с.

3. Бахін В. П. Тактика допиту. – К., 1997. – 64 с.

4. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. – К., 2007. – 992 с.

5. Грошевий Ю. М., Мірошниченко Т. М., Хоматов Ю. В. та ін. Кримінальний процес України: Підручник для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред. Ю. М. Грошевого та В. М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496 с.

6. Дорохов В. Я. Показания потерпевшего как доказательство в уголовном процессе. – М.: РИО, 1959. – С. 9.

7. Карнеева Л. М. Показания свидетелей и потерпевших как средство доказывания // Советская юстиция. – 1964. – № 18. – С. 13.

8. Олійник О. Б. Прокурорська риторика: Підручник. – К.: Алерта, 2008. – 306 с.

9. Расследование убийств. – М., 1954. – С. 230–232.

10. Соловьев А. Б. Использование доказательств при допросе. – М., 1981.

Автор: Ольга Олійник

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Правова консультація
01.01.1970 03:00
фото
Свідки завжди відіграють важливу роль в кримінальному та цивільному процесах. Але не кожен юрист знає, як правильно підготувати свідків до судового засідання. Нещодавно знайшов статтю з цього приводу, де вказуть, як підготовити свідків до суду, тут:http://www.pravoconsult.com.ua/yak-pidgotuvaty-svidkiv-do-sudu-pravylni-pokazannya-svidkiv/

Плакат - брат барикад

Останні новини

Євросоюз: Рада має змінити закон про НАБУ якомога швидше Сьогодні, 18 вересня

Рада схвалила закон про розвідку, необхідний для руху України до НАТО Вчора, 17 вересня

Новини 17 вересня: ЄС зупиняє "Північний потік-2", Генштабу купують ручки Parker, влада боїться "вишок" 5G Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав зупинити будівництво "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

У Мінінфраструктури планують передати в концесію порт "Ізмаїл" Вчора, 17 вересня

Рада затвердила комісію по відбору керівника САП попри загрозу відносинам з ЄС та кредиту МВФ Вчора, 17 вересня

Європарламент закликав до санкцій у справі Навального і зупинки "Північного потоку-2" Вчора, 17 вересня

Cуд ЄС остаточно відмовився знімати санкції з "Роснефти" Вчора, 17 вересня

Рада відхилила законопроект про надання держгарантій "Укренерго" для погашення "зелених" боргів  Вчора, 17 вересня

Місцева влада блокує розвиток зв’язку через страх перед "вишками 5G" - Мінцифра Вчора, 17 вересня