Правдива love story дисидента Чонкіна

Афіша столичного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра поповнилася назвою «Граємо Чонкіна». Основа вистави – роман-анекдот Володимира Войновича. До речі, автор скандально відомого колись літтвору відвідав київську прем’єру.

Від власне роману «Життя та надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» до інсценування далеко так само, як від лівого берега Дніпра до правого у годину пік. Судячи з усього, режисерський тандем Олександра Кобзаря та Андрія Самініна й не збирався сліпо дотримуватися тексту Войновича. Література, що навіть дуже рветься на сцену, не потребує копіювання. Вона лише постачає театрові повноцінний арсенал для інтерпретацій, фантазій, змішування барв.

Арсенал «Чонкіна» не має меж. На підтвердження тези – зацікавленість романом-анекдотом уже в третьому тисячолітті. Отже, маємо справу з літературою на всі часи. А водночас – і з героєм, що дедалі менше видається прив’язаним до певної епохи. Інакше, невже романом, перекладеним на 35 мов, виданим мільйонними накладами, й тепер зачитувалася б уся планета?

Це нині дивує, що за письменницькі бешкети Войновича позбавили радянського громадянства (1980). А свого часу чимало хто вважав, що разом із публікацією «Чонкіна» у журналі «Юність» (1988–1989) як мінімум атомна бомба вибухнула. На зорі перебудови товсті журнали дозволяли собі такі революційні експерименти. Опус-карикатуру надрукували ще й з ілюстраціями Геннадія Новожилова. На малюнках один із персонажів видавався абсолютним клоном одного з козирних тузів держави. Але ж на той час СРСР ще ніхто не відміняв, а глузування із соціалістичних ідеалів та ідолів прирівнювалося до смертного гріха. Войнович, на думку ідейно-взірцевих громадян, перейшов межі усілякої пристойності. Зокрема зробив червоновухого, кривоногого карапета Чонкіна солдатом радянської армії. Пригадаємо, що наприкінці 1980-х (так само, як і в 1940-ві, – час дії роману) армія вважалася священною коровою, «косити» від служби нікому не  марилося навіть уві сні.

Письменник Войнович просто у творі аргументував появу саме такого «бракованого» героя, а не якогось там плакатного відмінника бойової та політичної підготовки з богатирською статурою: «Усіх відмінників розхапали, мені ось дістався Чонкін».

На дистанції у кілька десятиліть (роман-анекдот написаний ще на межі шістдесятих-сімдесятих) історія солдатика проросла численними  підтекстами й іншими змістами. Час від часу народжувалися нові Чонкіни – екранні та сценічні. Їх узгоджували з диханням уже інших днів, використовуючи відповідні ігрові й жанрові палітри.

...Жага фарсу, буфонади (чи то фарсової буфонади) захльостує людство тоді, коли воно кисне у всесвітній тузі, обтяжене роздумами про всякі-всілякі глобалізації та кризи. Такий світ сумує за індивідуальностями, потребує яскравих, життєствердних, безхмарних характерів. Тож у Театрі на Лівому березі цю глобальну потребу відчули. Й повернулися обличчям до Чонкіна.

Що з того вийшло?

Володимир Войнович – член Баварської академії мистецтв і Сербської академії наук та мистецтв, Почесний член Російської академії мистецтв, Почесний доктор Ноттінгемського університету в Англії та Мідлберрі-коледжу у США, Почесний член Американського товариства Марка Твена.

Його не назвати класичною маленькою людиною, бо він надміру харизматичний. Служивий, що возив дрова на конячці, змушує говорити про себе всіх навколо. Не дурник цей Чонкін, а простак. Мудрий блазень, внутрішньо цільний та вільний, він нікому не підпорядковується. Живе начебто за уставом, а насправді – за власними законами. Таке воно, дисидентство в крові.

Режисери зробили майже неможливе. Перелопативши, просіявши доволі розлогий літературний матеріал, залишили для вистави  лише концентрат, благодатний для акторських шукань.

Якоїсь миті виникає враження, що дійство ледь не на всі сто підкорилося лицедійській імпровізації. Згадуєш мимоволі про феномен «лівобережців»: актори, які енергійно батрачать на серіальній ниві,  щовистави переконують глядача у своїй саме сценічній майстерності.

Чонкін у виконанні Віталія Салія зовні не схожий на того, з яким колись познайомили нас Войнович і Новожилов. Але від того Чонкін Салія не стає гіршим Чонкіним. Проглядає в образі щось від метикуватого солдата з казки «Кресало», щось від чаплінських чоловічків. Окрім запрограмованих Войновичем особливостей вдачі, герой демонструє чимало інших рельєфів натури. І це знову-таки – на користь сказаного про твір на всі часи.

Майже тригодинна вистава тече легко. Глядач ніби пливе в одному човні з тими, хто на сцені (серед них – Леся Самаєва, Микола Боклан, Дмитро Лалєнков, Михайло Кукуюк, Костянтин Костишин...). Артисти вправляються у блискучих монологах, об’єднуються у виразні ансамблі. Публіка лопається від сміху. Натомість жодного разу дійство не зісковзує до гуморини. Театр залишається театром.

...У фіналі захльостує відкриття: так це ж – правдива love story! Скільки ще несподіванок приховує в собі нове прочитання бездонного роману? Що такого ще викопаємо в його глибинах? Ревізіям не піддається хіба що непорушний закон про «коловорот лайна в природі».