передплата Українською | In English

№20, жовтень 2009

Американська імміграційна політика 1945–1949 років стосовно біженців і переміщених осіб

Поділитися:

Двадцяте століття іноді називають «американським століттям», що можна інтерпретувати як здобуття США глобального лідерства, передусім через економічне піднесення в першій половині та військово-політичне лідерство в повоєнну епоху в другій половині ХХ століття. Новий світовий порядок змінив саму сутність міжнародних інтересів Сполучених Штатів, а це означало, що зовнішня політика, притаманна іншим державам, що розвиваються, є вже не актуальною й потребує оновлення.

Імміграція до США – об'єкт політики та законодавства ще від часу зародження американської нації. Так, первинним у цій сфері стало затвердження Конгресом формального процесу, який давав змогу нерезидентам США здобути громадянство цієї країни. Століття по тому, у відповідь на зростання рівня імміграції, федеральний уряд узяв на себе зобов'язання щодо імміграційної політики США. Відтоді спостерігаємо активну динаміку в розробці американської імміграційної політики. Отже, Сполучені Штати є першою державою в світі, котра почала керувати імміграційними процесами на політичному й законодавчому рівнях.

Ч. Шварц так характеризує повоєнну імміграційну політику США: «Ця країна ще не досягла тієї точки, коли вже є невигідним вливання обмеженої кількості «нових людей». Саме останні покликані допомогти Сполученим Штатам у попередженні стагнації чи стратифікації, які можуть виникати в замкнутих чи культурно-гомогенних суспільствах. Якщо сила Америки полягає в її розмаїтті, то тривала імміграція допоможе зберегти її. Розсудлива імміграційна політика в інтересах американської нації, на переконання Ч. Шварца, може використовувати три фактичні шляхи: через забезпечення держави особами із необхідними навиками, через возз'єднання сімей (ядро здорового суспільства), і, можливо, найважливіше в наш час – через функціонування її як ефективного знаряддя зовнішньої політики [15, с. 321].

«Американська імміграційна політика визначає наші відносини із рештою світу. Унікальне «духовне лідерство» США частково ґрунтується на тому, що наша історія це історія імміграції» [15, c. 328].

Імміграційна політика Сполучених Штатів, як вже зазначалося, відображає численні цілі. По-перше, вона сприяє об'єднанню родин шляхом прийому тих осіб, члени сім'ї котрих уже перебувають на території США. По-друге, ініціює запрошення з-за кордону працівників з особливими навиками й уміннями для того, щоби заповнити ніші зайнятості у сферах, де спостерігається особлива потреба в трудових ресурсах. По-третє, намагається надавати притулок людям, що зазнають переслідувань у власній державі через особисті політичні, релігійні переконання чи приналежність до певної дискримінованої раси [7].

Позаяк Сполучені Штати Америки ніколи не були самодостатніми в людських ресурсах [12, с. 31], імміграційна політика, як складова її внутрішньої та зовнішньої політик, попри обмежувальний характер, була своєрідним віддзеркаленням демографічних потреб в економіці. Хоча американський учений Кузнець і вважав, що важливість упливу імміграційних потоків на економічну міць США ще не цілком зрозуміла й недостатньо вивчена, однак їхні позитивні наслідки незаперечні [11, с. 21].

Власне міграційна політика, як інструмент регулювання кількості населення держави, часто є знаряддям захисту національних інтересів, оскільки люди – вагомий державний ресурс. Тому економічна сила держави, ясна річ, великою мірою залежить від наявності людських ресурсів [1, с. 222].

Завершення Другої світової війни відродило трансатлантичну міграцію з Європи. Тоді її залишили й подалися за океан щонайменше п'ять мільйонів осіб. За обсягом це перевищує кількість населення сучасної Швейцарії. У повоєнний період в середньому щорічно реєструвалося близько 650 тис. трансатлантичних емігрантів, але фактично їх кількість була більшою [3, с. 447].

Тоді, коли США продовжували лідирувати серед пунктів призначення європейської еміграції, вони не перебували на домінуючих позиціях, приймаючи лише дві третини всіх європейських емігрантів. А з 1945 року стали батьківщиною тільки для третини всіх мігрантів (або 950 тис. осіб) [3, с. 448].

Імміграційну політику Сполучених Штатів, особливо після завершення Другої світової війни, наукові, а також суспільно-політичні кола етнічних діаспор (не лише української) часто характеризують досить суперечливо. Вона має і палких прихильників, і затятих опонентів.

Визнаючи державу-націю захисницею колективних суспільних інтересів, міждержавна спільнота сповідувала дві основні ідеї: антикомунізм і міжнародний лібералізм. США, як провідна мілітаристська й економічна сила в Другій світовій війні та після неї, були зацікавлені в створенні ліберально-економічного світового порядку. Цей інтерес почав домінувати в політичних ініціативах Америки. Понад те, висока позиція Сполучених Штатів на міжнародній арені змінила співвідношення держава – громадянське суспільство більше на користь держави, особливо в сферах, де можна було мати певні міжнародні інтереси.

Світова спільнота на той час, перейнята проблемою підвищення міжнародної безпеки, запроваджувала зміни в міжнародних стосунках й у військовій політиці. США вбачали в СРСР та в ідеї комунізму основну загрозу світовому порядку. Протидія цій загрозі стала основною особливістю американської повоєнної зовнішньої політики [4, с. 181–183].

Створивши можливості маніпулювання імміграційними справами після прийняття відповідного акта 1924 року, США після 1939 року перевизначили (по-новому осмислили) імміграцію. Відтоді імміграційна політика стала одним із аспектів безпеки, а водночас і частиною зовнішньої політики [4, с. 180].

Після Першої світової війни, коли рівень еміграції до США зріс, згадана політика зазнала кардинальних змін. Тоді американська влада вдалася до заходів кількісного обмеження імміграції. Конгрес визначив новий курс імміграційної політики, запровадив відповідну систему, що діяла на підставі Квотного Закону 1921 року. Для кожної нації було вироблено свою імміграційну квоту, яка залежала від кількості іммігрантів, представників певної нації, котрі прибули до США в попередні роки. Таким чином, у період Другої світової війни та після її завершення квотна система діяла за таким принципом: державний департамент через посольства видавав лише обмежену кількість віз щороку, а це само собою унеможливлювало масову імміграцію [7].

Досліджуючи повоєнну еміграцію 1945–1949 років до Північної Америки та США зокрема, ми, перш за все, маємо справу з переміщеними особами (ПО) з англійської, американської, французької окупаційних зон. Ці люди становили основний компонент повоєнної міграції. Саме Друга світова війна породила таке поняття, як переміщені особи. Це – євреї, котрі пережили Голокост, люди інших національностей, уцілілі після насильницької праці, концтаборів, таборів смерті, військовополонені, фольксдойче з Радянського Союзу та Східної Європи, а також різні групи біженців.

На момент завершення Другої світової війни в Західній Європі перебувало, за підрахунками фахівців, понад п'ять мільйонів біженців (переважно політичних, котрі, тікаючи, намагалися уникнути екзекуцій з боку «червоної» загрози через свої явно антирадянські політичні переконання) та переміщених осіб. Серед них – майже три мільйони осіб, примусово працевлаштованих (остарбайтери) в мілітаристській індустрії Третього рейху [17].

Із прийняттям 1948 року Акта щодо переміщених осіб по суті вперше в американському законодавстві було визнано біженців як особливу групу осіб [14, с. 590]

Цей самий період збігається також із третьою хвилею української еміграції, спричиненою здебільшого політичними мотивами. У ній домінували колишні військовополонені, котрих сталінсько-беріївський режим згідно зі статтею 2 наказу № 270 кваліфікував як зрадників [16]. Більшість емігрантів цієї хвилі пізніше осіла в США, Канаді, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції [5].

11 лютого 1945 року, вже завершуючи Ялтинську конференцію, США та Великобританія підписали з СРСР Договір про репатріацію [18]. Своєрідна інтерпретація цього документа призвела до насильницької репатріації всіх «совєтів», не зважаючи на їхнє бажання. Безпосередньо після завершення війни в травні 1945 року як американська, так і британська влада віддала накази своїм військовим підрозділам депортувати до СРСР мільйони колишніх резидентів Радянського Союзу включно з тими, хто залишив Росію задовго до створення цієї країни. Насильницька репатріація мала місце з 1945-го по 1947 рік. Попри недемократичні дії Радянського Союзу, уряд США не зміг порушити дані уряду СРСР обіцянки стосовно репатріації, бо протистояння партнерів за антигітлерівською коаліцією було б зовсім недоречне [19].

Основний план з опіки й репатріації іноземних робітників, депортованих та інших категорій переміщених осіб в окупованій націонал-соціалістичною Німеччиною Європі розробили ще протягом зими та весни 1944 року американець Л. М. Крамер і британець М. Макдональд із відділу в справах переміщених осіб з G-5 дивізіону (Civil Affairs/Military Government) SHAEF (генеральний штаб союзницьких сил). Цей план відомий як «адміністративний меморандум генерального штабу союзницьких сил № 39».

Згідно з меморандумом переміщені особи визначалися як цивільні особи поза межами своєї країни в результаті воєнних дій, а біженці – як особи на території своєї країни, тимчасово бездомні чи такі, котрі перебувають на певній відстані від свого дому також у результаті воєнних дій. Відповідно до цього документа цілковита відповідальність за опіку та можливу репатріацію переміщених осіб покладалася на військових польових командирів. Переміщення ПО зі збірних пунктів до транзитних і збірних центрів поза фронтом. Створення системи особистої ідентифікації й реєстрації з інструкціями 19 мовами для контролю за переміщеними особами та видачі репатріаційних віз. З'ясовано було порядок видачі тимчасових дозволів і транспортування переміщених осіб [13, с. 34–37].

Союзницька політика стосовно переміщених осіб 1945 року полягала в тому, що репатріації передувало утримання їх у тимчасових збірних центрах в Німеччині, Австрії та Італії.

Проте на початку 1946 року стало зрозуміло, що значна частина переміщених осіб, переважно східноєвропейського походження, не повернеться добровільно, і тому після тривалих дискусій ними опікувалися міжнародні переселенські програми [6, с. 45–48]. Серед місць призначення лідирували Сполучені Штати, прийнявши 329 тисяч 301 особу, залишивши позаду Австралію (182 159 осіб) і Канаду (123 479 осіб) [13, с. 33–36].

У політичних колах США протягом 1945–1948 років точилися напружені суперечки довкола питання про біженців і переміщених осіб. Більшість конгресменів знали про переміщених мало й не могли зрозуміти, чому вони після закінчення війни не повернулися чи не бажали повертатися додому. Конгресмени боялися економічної депресії чи надлишку на ринку праці в разі прибуття до США великої кількості іммігрантів.

Президент Трумен лише в січні, а потім знову в липні 1947 року звернувся до Конгресу із запитом про вироблення законодавчої бази для переміщених осіб. Відтоді ключ до ухвалення відповідного законодавства лежав у Сенаті [2, с. 358–360].

Палата представників не була готова приймати будь-які законопроекти доти, доки Верхня Палата не схвалить такого рішення. Після певного вагання, коли здавалося, що жоден законопроект не зможе бути прийнятий, пропагандистські дії Громадянського комітету, листи до представників і сенаторів, тематичні статті провідних газет пришвидшили процес ухвалення рішень. Наприклад, газета Saturday Evening Post описує майже річну затримку вирішення цього питання й інформує: заява генерала Клея стосовно неспроможності американської армії приймати біженців до спецтаборів в окупованій США зоні Німеччини викликала побоювання в деяких колах, що Америка перебуває на межі відмови від основних традиційних позицій «захисника» втікачів від політичних переслідувань [8, С. 12].

Важливим деструктивним суб'єктом у поширенні негативних настроїв стосовно переміщених осіб у Конгресі був сенатор Чепмен Реверкомб із Західної Вірджинії. У своїй доповіді на засіданні керівного комітету республіканської партії він заявив: «Багато тих, хто шукає можливості в'їзду до нашої країни, не мають щонайменшого уявлення про форму нашого правління. Чимало з них походять з країн, де комунізм домінує в політичній думці й філософії людей. Звичайно, це буде грубою помилкою, якщо ми дозволимо їм, людям з комуністичним типом мислення, жити в нас, адже основним із наших завдань є боротьба з комунізмом і знищення його в нашій країні». Зауваження сенатора практично ображали тих, хто найбільше постраждав від війни і протягом повоєнного часу.

Улітку 1947 року, коли Сенат був практично готовий прийняти законодавчу базу щодо переміщених осіб, вирішили провести їх інспекцію в Європі. Восени 1947-го обидві палати Конгресу направили туди своїх представників для розслідування питання. У результаті ухвалили рішення про необхідність ужиття заходів щодо цих осіб [2, с. 360–362].

Водночас губернатори кількох центрально-західних штатів створили місцеві комісії. Вони мали з'ясувати можливості для розселення переміщених осіб. Урешті й сенатор від республіканської партії Роберт Тафт закликав до «негайної дії» для допомоги ПО.

На другій сесії вісімдесятого Конгресу голова підкомітету з питань імміграції (правового комітету) Франк Феллоуз запропонував прийняти 200 тисяч переміщених осіб поза імміграційними квотами, встановленими для країн–донорів міграцій, з яких вони походили.

А законодавча база, розроблена комітетом Сенату в справах імміграції, надавала можливість іммігрувати до США 100 тисячам переміщених осіб щороку протягом двох років. Законами передбачалося, що таке право матимуть ПО, котрі перебували в таборах до 22 грудня 1945 року включно. Водночас половину всіх імміграційних віз надаватимуть працівникам сільськогосподарської сфери. Крім цього, половину всіх віз мали отримати переміщені особи – вихідці з країн Європи, території яких після війни анексував Радянський Союз [2, с. 357–360].

Гаррісон визнав таке рішення неприпустимим і наказав відхилити «жахливі дії Сенату», які просто дискримінують осіб за їхньою приналежністю до певних релігійних, національних і професійних груп.

У серпні 1948 року Президент Г. Трумен призначив трьох представників демократичної партії – Уго Карузі, Едварда О'Коннора та Гарі Розенфільда – в Комісію з переміщених осіб [2, с. 362].

Фінансове забезпечення міграційних процесів здійснювалося відповідно до спеціальної законодавчої бази. Акт щодо переміщених осіб 1948 року, доповнений 1950-го та 1951-го, забезпечив 341 тисячу додаткових віз для в'їзду до США понад встановлені для європейських країн квоти в повоєнний період [10, с. 449].

Переміщені особи категоризувалися приймаючими країнами не лише як «жертви війни», а й як «додаткова робоча сила», «асимілятивні расові типи», а також як ідеологічна зброя в антикомуністичній боротьбі. Іншими словами, переселення переміщених осіб було результатом оцінки їхнього можливого потенційного внеску в досягнення певних економічних, політичних і демографічних цілей [9, с. 230–233].

Отже, проаналізувавши динаміку імміграційної політики США після Другої світової війни, доходимо висновку про ступінь її прагматичності, наявність політичного протистояння між представниками провідних політичних сил США в питанні про політичних біженців і переміщених осіб, а також офіційну позицію США щодо нього в період 1945–1949 років.

Результати цього дослідження можуть бути надалі використані як у комплексних, так і різноаспектних дослідженнях зовнішньої, внутрішньої та міграційної політики США, а також міжнародних відносин, історії, соціальних наук і в міграціології зокрема.

Джерела

1. Очеретяний Є. Глобальна міграція – загроза чи преференція для національної безпеки? // Буковинський журнал. – 2008. – № 3. – С. 219–224.

2. Dinnerstein L. The United States and the Displaced Persons / Gutman, Yisrael and Saf, Avital, She'arit Hapleta 1944–1948, Rehabilitation and Political Struggle, Proceedings of the Sixth Yad Vashem International Historical Conference, Yad Vashem, Jerusalem. – 1990. – P. 357–363.

3. Dudley K., Earl H. Overseas Migration from Europe Since World War II // American Sociological Review. – Vol. 19. – № 4. – 1954. – P. 447–456.

4. Fitzgerald K. The Face of the Nation. Immigration, the State and the National Identity. – Stanford University Press. – Stanford, California. – 1996. – 285 p.

5. Hirschman C. Immigration and the American Century // Demography. – 2005. – Vol. 42. – № 4. – P. 595–620.

6. Holborn L. W. The International Refugee Organization, London: Oxford University Press. – 1956.

7. Immigration Policy in the United States. – 2006. – Р. 1 / A Series on Immigration / http://www.cbo.gov/ftpdocs/70xx/doc7051/02-28-Immigration.pdf

8. It's Time to Get the D. P.'s Off Taxpayer // Saturday Evening Post. – Vol. 219. – Issue 48. – 12 p.

9. Kay D. The Resettlement of Displaced Persons in Europe, 1946-1951 // The Cambridge Survey of World Migration. – Cambridge University Press. – 1995. – 570 p.

10. Kirk D., Huyck E. Overseas Migration from Europe Since World War II // American Sociological Review. – Vol. 19. – № 4. – 1954. – P. 447–456.

11. Kuznets S. Notes on the Pattern of U.S. Economic Growth // The Reinterpretation of American Economic History, New York: Harper and Row. – 1971. – P. 17–24.

12. Moore W. E. America's Migration Treaties during World War II // Annals of the American Academy of Political and Social Science. – Vol. 262. – 1949. – P. 31–38.

13. Proudfoot M. J. The Anglo-American Displaced Persons Program for Germany and Austria // American Journal of Economics and Sociology. – Vol. 6. – № 1. – 1946. – P. 33–54.

14. Rumbaut R. G. Origins and Destinies: Immigration to the United States Since World War II // Sociological Forum. Special Issue: Multiculturalism and Diversity. – Vol. 9. – № 4. – 1994. – P. 583–621.

15. Schwartz C. P. Jr. American Immigration Policy // Columbia Law Review. – Vol. 55. – № 3. – 1955. – P. 311–341.

16. http://en.wikipedia.org/wiki/Order_No._270

17. http://www.collectinghistory.net/ostarbeiter/ index.html

18. http://www.fff.org/freedom/0895a.asp

19.http://www.hillsdale.edu/news/imprimis/archive/issue.asp?year=1988&month=12

Автор: Євгеній ОЧЕРЕТЯНИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад