передплата Українською | In English

№19, жовтень 2009

Політична система Сербії та Чорногорії за Конституційною хартією державного співтовариства 2003 року

Поділитися:

Після розпаду Югославії було створено державне співтовариство Сербії та Чорногорії, що згодом розділилося на дві незалежні республіки. Цьому передував травневий референдум 2005 року. На ньому Чорногорія з невеликою перевагою проголосувала за відокремлення від Сербії.

Вивчення Конституційної хартії 2003 року дозволяє дослідити механізми розпаду держави та спрогнозувати такий розвиток подій в інших регіонах світу. Основною метою статті є аналіз характеристик політичних систем Сербії та Чорногорії, а також вплив цих характеристик на виборчі кампанії у згаданих країнах. Саме результати народного волевиявлення по суті спричинили розпад державного співтовариства Сербії та Чорногорії.

Конституційна хартія, ухвалена 2003 року, на думку політичних аналітиків, була на той період часу найприйнятнішим документом, що скріпив союз Сербії та Чорногорії, але водночас виявилася й детонатором його розпаду. І небезпечним з політичної точки зору стало положення про те, що через три роки республіки-члени мають право ініціювати зміну державного статусу, зокрема, вийти зі співтовариства після проведення референдуму.  

Відповідно до Конституції 1946 року Федеральна Народна Республіка Югославія була федерацією. До її складу входили шість республік і два автономні краї (обидва в складі Сербії). Прийнята 1974 року Конституція надала великої самостійності республікам, що, у свою чергу, призвело до посилення сепаратистських настроїв у країні. Отож, 1991-го Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія проголосили свою незалежність. Дві республіки – Сербія та Чорногорія – утворили нову Союзну Республіку Югославія (СРЮ). 27 квітня наступного року було ухвалено Конституцію і Декларацію. Остання висувала мету – створення федерації. У 2003-му СРЮ стала державним співтовариством Сербії та Чорногорії, тобто конфедеративною парламентською демократичною республікою. Але процес розпаду югославської федерації набрав уже таких обертів, що всі намагання зберегти її в колишньому вигляді були марні. Найбільш наполегливо обстоювало цю думку населення Чорногорії. Її керівництво вимагало від США та Європи підтримки незалежності Чорногорії: позаяк саме це врешті-решт покладе край сербській експансії, що була постійним призвідником балканських конфліктів, і справді сприятиме стабільності на Балканах.

Згідно з ухваленою 4 лютого 2003 року Конституційною хартією державне співтовариство Сербії та Чорногорії ґрунтувалося на рівноправності обох держав-членів. Співтовариство будувалося на конфедеративних засадах. Сербія та Чорногорія, єдиний на той час суб’єкт міжнародного права, спільно керували зовнішньою політикою, обороною, зовнішньоекономічними зв’язками, захищали права людини і національних меншин. Громадяни Сербії та Чорногорії одночасно були громадянами співтовариства, мали однакові права в іншій республіці, за винятком виборчого. Представництво в міжнародних організаціях – ООН, ОБСЄ, Європейському Союзі, Раді Європи тощо – відбувалося на паритетній основі шляхом ротації.

Хартією передбачалося утворення однопалатного парламенту – Скупщини – Сербії і Чорногорії з 126 депутатів (91 – від Сербії, 35 – від Чорногорії), спочатку на дворічний термін шляхом делегування депутатів від республіканських скупщин, а згодом уже на чотирирічний – шляхом прямих виборів. Свої рішення парламент мав приймати простою більшістю від облікового складу за умови, що за них голосує така само більшість від кожної з республік. На чотирирічний термін Скупщина обирала також і президента співтовариства, причому поперемінно від кожної з двох республік. Необхідно підкреслити: глава парламенту та президент не могли бути представниками однієї республіки. Першим президентом став представник Чорногорії Свєтозар Марович. Головою парламенту – представник Сербії Драголюб Мічунович, котрого 2004 року замінив Зоран Шамі.

Президент мав право пропонувати Скупщині на затвердження кандидатури до складу найвищого органу виконавчої влади – Ради міністрів, главою якої він був. Крім президента, до складу уряду входили також міністр оборони, міністр закордонних справ та їхні заступники, міністр із зовнішньоекономічних зносин, міністр із внутрішньоекономічних питань, а також міністр з прав людини та національних меншин. Після закінчення дворічного терміну міністр оборони й міністр закордонних справ мінялися місцями зі своїми заступниками.

У кожній республіці обирали свої незалежні найвищі органи державної влади. У Сербії вибори до республіканського парламенту (250 депутатів) здійснювалися за пропорційною системою. Для створення парламентських груп передбачався ліміт у 5 відсотків здобутих на виборах голосів.

Мандат на формування уряду, закріплений законодавством, вручався представникові парламентської більшості. На виборах-2004 такий мандат отримав голова Демократичної партії Воїслав Коштуниця (до 2003 року саме він був президентом СРЮ). Тоді при формуванні коаліційного уряду вперше запровадили персональну відповідальність кожної партії за підвідомче їй міністерство. До складу його керівництва (міністри й заступники міністра), на відміну від колишньої практики, входили члени лише однієї партії.

Шляхом прямих виборів на п’ять років із можливістю переобрання ще на один термін обирали президента кожної республіки. У зв’язку з провалом республіканських президентських виборів 2002 і 2003 років через неявку необхідної кількості виборців (50% від облікового складу) обов’язки президента Сербії до обрання нового виконував глава республіканської Скупщини. 2004-го поріг явки виборців законодавці зняли. Президентом Сербії став Борис Тадич.

У Чорногорії за подібної до сербської процедури виборів і проблеми неявки виборців на вибори ще 2003 року зняли поріг, і на повторних виборах новим президентом було обрано Філіпа Вуяновича. Тепер уже колишній глава республіки Міло Джуканович своєю чергою обійняв пост прем’єр-міністра держави. Парламентські вибори в Чорногорії також проводилися за пропорційною системою. Змінними величинами при цьому були кількість «розігруваних» депутатських мандатів (від 125 в 1990 році до 71 – в 2002-му відповідно) і виборчий поріг для проходження партій до парламенту в межах 3–5% (наприклад, 2002-го – 3%). Значно пізніше, 2004 року влада й опозиція досягли домовленості про запровадження диференційованого виборчого цензу. Якщо для партій, котрі самостійно беруть участь у виборах, він залишався на колишньому рівні (3%), то для багатопартійних коаліцій почала діяти рухома шкала. Для двопартійної коаліції встановили поріг у 5%, для трипартійної – 7% тощо.

У краї Косово й Метохія перші легальні парламентські вибори до Зборів краю проводилися в листопаді 2001 року на підставі «Статутних рамок тимчасового самоврядування», затверджених Міжнародною цивільною адміністрацією (UNMIK). Із 120 депутатських місць крайового парламенту 100 виділяли для всіх зареєстрованих партій, коаліцій і незалежних кандидатів, а 20 було зарезервовано для об’єднань національних меншин. Причому половина з них – для сербів. Вибори здійснювалися за пропорційною системою за наявності в краї однієї виборчої одиниці. Термін повноважень Зборів Косово обмежувався трьома роками. Крайовий парламент обирав президію і президента Косово.

Політичні партії Сербії та Чорногорії відповідно до Конституційної хартії реєструвалися лише на республіканському рівні. У Сербії 2003 року їх було 274. Проте фактична кількість партій, активних на політичній і суспільно-політичній аренах, була, звісно, менша. Найбільшими були Демократична партія (голова Борис Тадич) і Демократична партія Сербії (голова Воїслав Коштуниця), котрі перетворилися після їхньої спільної перемоги в жовтні 2000-го над «режимом Мілошевича» на основних політичних суперників. Крім них до парламентських виборів 2003 року найпомітнішу роль відігравали такі проурядові партії, як Демохристианська партія Сербії (Владан Батич), Демократичний центр (Драголюб Мічунович), Демократична альтернатива (Небойша Чович) і Громадянський союз Сербії (Горан Свіланович). Підкреслимо також, що на республіканській арені серед проурядових політичних сил помітну роль відігравали й такі місцеві національні політичні партії, як Союз угорців Воєводини (Йожеф Каса) та Санджакська демократична партія (Расім Ляїч).

Щодо опозиційного крила в рамках існуючої партійної системи, то разом із старою опозицією – Соціалістичною партією Сербії (Слободан Мілошевич), Сербською радикальною партією (Воїслав Шешель), Сербським рухом оновлення (Вук Драшкович), Партією сербської єдності (Борислав Пелевич), дедалі активнішу роль відігравала й нова демократична опозиція. Крім Демократичної партії Сербії це передусім партія «Г-17 плюс» (Міролюб Лабус), а також партія «Нова Сербія», котру очолював Велімір Ілич, один із головних організаторів відомої сербської демократичної революції 2000 року. Наприкінці 2003-го в опозицію також перейшла і Соціал-демократична партія (Слободан Орлич), що й привело до втрати правлячим режимом такої необхідної йому парламентської більшості.

Парламентські вибори в Сербії 2003 року спричинили абсолютно нову розстановку політичних сил. Помітного успіху добилися партії, які представляли як нову, демократичну, так і стару, націоналістичну й ліворадикальну, опозицію. Найбільшу кількість місць у республіканському парламенті завоювала Сербська радикальна партія. Демократична партія Сербії здобула 53 мандати, партія «Г-17 плюс» – 34 (3 із них було надано Соціал-демократичній партії), коаліція Сербського руху оновлення й партії «Нова Сербія» – 22. Стільки ж завоювала й Соціалістична партія Сербії. Уже тоді було зрозуміло: після виборів сербським опозиційним партіям доведеться подолати свої розбіжності та дрібнопартійність не лише для приходу до влади, а й для збереження цілісності Сербії. Неодмінною умовою перетворень на той момент стала розробка концепції, так би мовити, переоблаштування Сербії та сербської державності, її ухвалення більшістю політично активного населення і суспільства. Така система мала ґрунтуватися на врахуванні регіональних особливостей та інтенсифікації процесів національного самовизначення національних меншин країни. Відмовившись від порочного принципу «одна нація – одна територія – одна держава – одна релігія», згадана концепція повинна була стати демократичною альтернативою як тоталітаризму тодішнього режиму, так і небезпечним не тільки для країни, а й для регіону рухам, що мають тенденцію до етнотериторіального переділу.

Істотно послабилися політичні позиції колишньої провідної правлячої партії – Демократичної. Попри те, що її виборчий список отримав 37 депутатських місць, безпосередньо їй дісталося на 13 мандатів менше порівняно з попередніми парламентськими виборами. Згідно з жорсткою передвиборною міжпартійною угодою по 5 місць із загального виборчого списку демократів надавалося Демократичному центру та Громадянському союзу Сербії, а одне – Соціал-демократичній унії. Ще два депутатські мандати було обіцяно представникам санджакських партій.

У Чорногорії провідними політичними партіями були правляча Демократична партія соціалістів (Міло Джуканович) і Соціалістична народна партія (Предраг Булатович), котра відкололася від неї 1998 року та стала головною опозиційною силою. Важливу політичну роль відігравали також Соціал-демократична партія (Ранко Крівокапич), Ліберальний союз (Весна Перович), Народна партія (Драган Шоч), Сербська народна партія (Андрія Мандич). Частина колишніх членів керівництва останньої на чолі з колишнім головою Божидаром Бойовичем наприкінці 2003-го утворила нову політичну силу – Демократичну сербську партію.

Внутрішньополітичний розвиток нового державного співтовариства впродовж найближчих трьох років після ухвалення Конституційної хартії, попри офіційний консенсус переважної частини політичної еліти, був чреватий загостренням боротьби між відцентровими й доцентровими силами, причому в обох республіках водночас.

Питання про майбутнє відносин з Сербією продовжувало залишатися найсуперечливішим у чорногорському суспільстві. Парадокс полягав у тому, що збереження статус-кво зовсім не означало для цієї держави «розсмоктування» з часом прагнення Чорногорії до незалежності. Приклад Квебеку в Канаді вельми показовий. Але Балкани – не Канада. Тому штучне стримування Чорногорії могло спричинити зростання політичної температури як у ній самій, так і на Балканах у цілому. Якщо опозиційна Коаліція за зміни (раніше – Коаліція за Югославію) у складі Соціалістичної народної партії, Народної партії та Сербської народної партії виступала за федеральний розвиток Сербії і Чорногорії, то правлячий блок демократичних соціалістів і соціал-демократів не відмовлявся від свого наміру скористатися через три роки правом на референдум про незалежність Чорногорії. На незмінних позиціях сепаратизму залишався і Ліберальний союз, щоправда, співпрацюючи з федералістами в питанні усунення від влади правлячого режиму ДПС–СДП. Через прояви з чорногорського боку явного небажання форсувати процес гармонізації економічних систем двох держав–членів співтовариства, у Сербії своєю чергою чимало політиків, громадських діячів також почали висловлюватися на користь незалежності цієї республіки. За сербську незалежність офіційно виступили Демохристианська партія і партія «Г-17 плюс».

Історичний парадокс: на певному етапі або в певних історичних ситуаціях у розвитку багатонаціональної держави нейтралістська політика разом із соціальним консерватизмом, спочатку видаючись рятівною, починає перешкоджати інтеграційним тенденціям в економіці і міжетнічних відносинах, сприяє не збереженню єдності держави, а її розвалу. А етноутворювальні, руйнівні, на перший погляд, тенденції, спираючись на послідовний демократизм, навпаки, об’єктивно можуть створити підґрунтя для збереження єдиної поліетнічної держави за умови певної трансформації її політичної системи та національно-державного устрою. Але виникає запитання, на яке немає однозначної відповіді: в який історичний період і за яких умов автономізація або федералізація сприятиме збереженню цілісності держави, а за яких підштовхуватиме її до розпаду, як це, нехай і мирним шляхом, сталося у відносинах Чорногорії та Сербії?


Джерела

1. Искоростенская Е. Черногория: путь в неизвестность // Зеркало недели. – 2001. – № 18 (342) // http:// www.zn.ua/1000/1600/30991/

2. Конституция Федеративной Народной Республики Югославия (1946 год) // Устав Савезне Републике Југославије (1992).

3. Конституция Федеративной Народной Республики Югославия (1946 год) (Устав Федеративне Народне Републике Југославије (1946)). – http://sr.wikisource.org/ wiki/Устав_Федеративне_Народне_Републике_Југославије_(1946)

4. Конституционная хартия государственного сообщества Сербии и Черногории (Уставна повеља државне заједнице Србија и Црна Гора). – http://www.skgo.org/ upload/SITE/Pravni_okvir/Pozitivni_propisi/2003/Ustavna%20povelja%20drzavne%20zajednice%20Srbija%20i%20Crna%20Gora.pdf

5. Республиканская избирательная комиссия (Републичка изборна комисија). – http://www.rik.parlament.sr.gov.yu/index_e.htm

6. Электоральная география. – http://www.electoralgeography.com/new/ru/category/countries/m/montenegro

7. http://sr.wikisource.org/wiki/ Устав_Савезне_Републике_Југославије_(1992)

8.http://sr.wikisource.org/wiki/Устав_Социјалистичке_Федеративне_Републике_Југославије_(1974)

9. United Nations Interim Administration Mission in Kosovo. – http://www.unmikonline.org/

Автор: Андрій БРЕДІХІН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня