передплата Українською | In English

№1, січень 2006

Вітрила над рікою часуВітрила над рікою часу

Поділитися:

Коли облітає рожеве пелюстя з улюбленої японської вишні, Раїса ІванЧенко працює над історичними розвідками, а сіються грудневі сніжинки – пише вірші про весну, далеке дитинство, яке минуло під степовим с

Саме там, де все оповите легендами, де видається, що Новгород-Сіверський ось-ось зняв зі своєї сивої голови стародавній позолочений шолом, старшокласниця, заплівши стрічки в дві косички, шукала наконечники стріл між густими українськими полинами, які в народі називають ще й так: нехворощ, віниччя, дивина.

Раїса Іванченко здавна любить степові полини й послідовно називає унікальне творіння Нестора не \"Повістю временних літ\" чи \"Повістю врем\'яних літ\", як деякі колеги, а \"Повістю минулих літ\". Не сперечається з опонентами, а просто з року в рік стоїть на своєму. Кожну лекцію розпочинає з Гімну України й, навчаючи студентів правильно класти правицю туди, де серце, твердо повторює: \"І покажем, що ми, браття, // Козацького роду…\" Його прадавнє коріння шукає невтомно, ще відтоді, коли, гнана за фундаментальне дослідження про життя й творчість видатного українського мислителя Михайла Драгоманова, втікала від ідеологічних переслідувачів не в свою душу, у вірші та мрії, а в архівні нетрі, де можна було надовго затаїтися, пірнути з головою під товщу невідомого, незнаного, таємничого.

Уже тоді молода дослідниця з особливим трепетом гортала \"Повість… \". Не хотілося вірити, що цей унікальний документ не раз перероблявся, дописувався. Та довелося переконатися: первісні свідчення розпочали коригувати ще на початку ХІІ століття на вимогу князя-письменника Володимира Мономаха під безпосереднім наглядом його сина Мстислава. Пізніше знову й знову то вилучали, то виправляли цілі розділи твору на догоду тим, хто жадав або уславити себе, або приховати злочини.

Дивилася на розтерзаний, пошматований текст і ставила перед собою майже
неможливе, непосильне завдання: відновити все так, як воно було, як народжувалося
з-під божественної руки літописця


Найближчими для Раїси Іванченко ставали сторінки \"Повісті…\", перейняті любов\'ю до Батьківщини, пронизані тривогами за її долю. З особливим теплом автор оповідав про полян, які мали норов \"тихий і лагідний\", жили мирно, дружно, шляхетно. Вони вже не просто вміли писати, а складали вірчі грамоти, користувалися іншими документами, читали перекладні книжки. Усе це чи не найбільше схвилювало і ліричну душу, і поетичну уяву. Бо й справді, хіба не диво – власна писемність у прадавні часи? Саме в ній занотоване золотими літерами те, що незмінно доводить Раїса Іванченко: заснування великої держави освячене Господнім благословенням. Це історичне дійство Андрія Первозваного \"Повість…\" змальовує широко, переконливо та ще й називає далекого посланця братом апостола Петра, який був засновником Римської християнської церкви. Саме в такому зіставленні, вважає Раїса Іванченко, підкреслюється думка про те, що дві конфесії – православна й католицька – рівноправні у вселенських духовних справах.

На Дніпровій горі, де побував Андрій
Первозваний, було поставлено дерев\'яного хреста. Раїса Іванченко ще студенткою
шукала те місце, хоча й розуміла:
то скорше символ, ніж його реальний знак
І все ж таки повторювала про себе слова апостола: \"На сих горах возсіяє благодать Божа, й буде город великий, і церков багато воздвигне Бог\". Пізніше дослідниця виявить, для себе, що літописне зведення 1093–1095 років відкривається панегіриком Києву, де наголошується, що як стародавній Рим названо від імені царя, так і місто над Славутою теж увічнює ім\'я його засновника.

Отже, Кий… Князь чи перевізник? Спершу дуже хотілося, щоб першобудівничий був простолюдином, гречкосієм чи й степовиком, який любив мчати конем через полини в рідну далечінь і… І складав поетичні рядки. Хоча б такі:

Де плескіт хвиль Дніпрових,
Мов піснею звучить,
На солов\'їних горах
Наш Київ-град стоїть.


З часом така суто романтична концепція трансформувалася в прозаїчнішу: місто заснував не рядовий трудар, а великий князь. Яким же він був насправді? Вичерпної відповіді на це запитання Раїса Іванченко шукала не один рік. Уже були написані монографія \"Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України\" і роман \"Клятва\" про цього ж таки улюбленого борця за народне щастя, уже на столі лежали начерки майбутніх осяжних історичних творів, а постать Кия все ще ледь-ледь мріла в тумані минувшини.
Та сива минувшина озивалася свистом стріл кочівників, які на початку VІІ століття нападали на Подніпров\'я. Щоночі, наче мати, ставала в узголів\'ї й шепотіла: \"Якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода…\" Отже, князь, та ще й могутній, непереможний. А це означало, що існувало велике князівство, тобто полянське плем\'я мало самостійну державність. Раїса Іванченко достеменно знала: таке твердження раніше чи пізніше приведе до необхідності обстоювати висновок про існування осібного, та ще й державницького народу. Не боялася написати про це, але не могла: тоді, в сімдесяті роки минулого століття, заборонялося навіть згадувати її прізвище. Не було, то й не було такої дослідниці – Раїси Іванченко.

Допоки вона вимушено мало не ночувала серед архівних документів, офіціозні історики завчено стверджували: у Київській Русі першим правителем був варязький конунг Рюрик. Виникало школярське запитання: чому ж тоді держава називається Київською, а не Рюриковою чи Олеговою? Відповідь тримали за сімома замками. І це закономірно, бо навіть нині чимало псевдонауковців силкуються довести, що Київську Русь утвердили варязько-новгородські дружини Олега. Хіба це не дивина, адже відомо: коли він прийшов на Дніпрові гори, там уже височіло справжнє місто. І не просто місто, а стольний град – столиця полянської державності.

Раїса Іванченко без вагання стала послідовницею видатного історика Михайла Брайчевського, який, упосліджений, гнаний, напівголодний, закутуючи тонку шию благеньким шарфиком, розвінчував антиукраїнські міфи й створював реальну картину діяльності Кия та його братів.

Той шарфик Брайчевського був сірим
і чимось нагадував авторці роману \"Клятва\" давні степові полини. Може, тим, що
непокірно маяв на студених українських
вітрах двадцятого століття


Вони знову й знову били в душі крижаним холодом і тоді, коли Михайло Брайчевський, а за ним Раїса Іванченко намагалися встановити час князювання Кия – 50–60-ті роки VІІ століття, і тоді, коли вели мову про існування цілої династії Києвичів, за яких місто над великою рікою стає центром державотворення, зокрема вічових зібрань.
Нині, розповідаючи про це в різних аудиторіях, Раїса Іванченко нерідко згадує багатьох своиї колишніх вихованців, зокрема Володимира Литвина. Згадує, як він любив надовго зникати в нетрях архівів, умів знайти й систематизувати унікальні документи, зокрема свідчення про зерна парламентаризму, які вже щедро сіяли поляни, а пізніше – козаки.

Раїса Іванченко вважає, що саме такі дослідники, як Володимир Литвин, не обминають розкопок давнього городища на Києвій горі, аби ще раз підтвердити існування літописного міста, гармонійно поєднують глибокі знання із гнучким образним мисленням і поетичною уявою, яка й веде допитливця неторованими стежками до найглибших літописних джерел, спонукає шукати незнану бібліотеку Ярослава Мудрого.

\"Ми таки відкриємо потонулі в часі духовні скарби пращурів\", – переконана
Раїса Іванченко


Сьогодні вона, маючи за плечима десятки наукових праць, доводить, що таємнича книгозбірня – то логічний підсумок велетенських економічних, політичних та духовних надбань рідних пращурів, які вже цілком свідомо розвивали традиції Трипільської культури, несли в майбутнє найцінніші інтелектуальні здобутки скіфів, сарматів, кіммерійців та інших племен. Саме патріотизм, повага до своїх пракоренів, постійно наголошує Раїса Іванченко, й сформували гуманістичне осердя етнонаціональної культури та ментальності тих, хто заклав підмурок стольного града на Дніпрі, протистояв хозарам, зрештою виплекав державу, яку мусульманські купці називали Куявією.
Насправді ж то була держава династії Києвичів. Вона мала чіткий адміністративний поділ і місцевих управителів, а за найчільніших Києвичів – могутніх володарів Дира та Аскольда – сухопутне й морське військо, а також освячену Богом непохитну верховну владу. За Раїсою Іванченко, ця державницька єдність, скріплена єдиною ідеологією, ґрунтувалася також на власних правових звичаях і культурних традиціях, що згодом стали основою витворення нової національної спільноти – українського народу. Він і став (дослідниця наголошує: без жодної історичної паузи) спадкоємцем усього буттєвого розмаїття таких неозорих регіонів, як Подніпров\'я та Прикарпаття.
Ні, таки закономірно було те, що про величну історію Київської держави часів Аскольда писали хроністи протягом трьохсот років. Особливо велику увагу вони приділяли численним походам на Візантійську імперію, мирній угоді з нею, а надто ж – хрещенню Аскольда. Того Аскольда, який 18 червня 860 року подолав море й оточив Константинополь. Ось що занотував візантійський патріарх Фотій, котрий керував обороною: \"Місто ледве не було підняте на списа…\"
Цим та іншим героїчним сторінкам української історії Раїса Іванченко присвятила цілу низку наукових, публіцистичних і художніх творів, зокрема романи \"Гнів Перуна\", \"Золоті стремена\" та \"Зрада, або Як стати володарем\". Чільне місце в ґрунтовних розвідках дослідниці займають роздуми про вдалі походи Аскольда 863, 866 і 874 років, унаслідок яких могутній князь, поставивши на коліна Візантійську імперію, сам став на коліна перед Богом: прийняв хрещення й запросив на Дніпрові гори єпископа. То був перший київський митрополит Михаїл Сирин. Його православна кафедра значилася у візантійському церковному статуті під номером шістдесят один. Отож не дивно, що вже за Аскольда, останнього представника династії Києвичів, було започатковано літопис, який в ХІ столітті ввійшов до загальнодержавного літописного зведення під назвою \"Повість минулих літ\".
Гортаючи її сторінки, Раїса Іванченко завжди не лише ніби бачила внутрішнім зором, а й тонко відчувала невдоволення поганських волхвів, опір боярської верхівки, яка, зневаживши державні інтереси, вдалася до рішучих зрадницьких дій: закликала з Новгорода до фактично вже християнського Києва язичницького завойовника Олега… Цей чужинець, підпорядкувавши після смерті Рюрика володіння смоленських кривичів, улітку 882 року разом із воїнами, перевдягнутими в купців, прибув до Києва. Авторка багатьох історичних творів майстерно змальовує і гавань Почайну, в якій зупинилися не бачені раніше лодії, і лози, де сховалися Олегові дружинники. Вони й убили Аскольда та Дира…
Ремісники ні крові, ні трагедії навіть не завважили. Подільські трударі й далі смолили днища лодій, лагодили весла, ставили вітрила. Лише чужомовний Олег і київські бояри знали, що вже інші історичні вітри напинатимуть ці безмовні вітрила. За цілковитої згоди жителів міста Олег дуже швидко поставив крапку в літописі славного минулого й завершив династичний переворот: усунувши від влади Києвичів, зайняв княжі хороми.
Детальні відомості про перебіг цих подій, на думку Раїси Іванченко, були вилучені з \"Повісті минулих літ\", оскільки новоприбула правляча династія Рюриковичів почувалася не вельми впевнено в загарбаній державі. Про це зайдам нагадували і сама назва міста – Київ, і зруйнована церква святого Миколая на могилі Аскольда.
\"Ось тут, – показує Раїса Іванченко правицею в простенькій рукавичці, – було капище, а тут лежали перші валуни для фундаменту Десятинної церкви\". І несподівано додає: \"Її немає, а каміння залишилося…\" Біля Софії відома дослідниця рідної історії цитує рядки свого вірша про минувшину й упевнено йде туди, де були виявлені написи праукраїнською мовою. Якусь хвильку мовчки стоїть біля них, відтак тихо зронює: \"Ці написи прочитає й мій онук\".

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №1/2016 №1
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата