передплата Українською | In English

№16, серпень 2009

Європейський досвід розвитку сучасної демократії в Україні

Поділитися:

Очевидно, інтеграція України до ЄС можлива лише у разі, коли правлячому класу не на словах, а на ділі вдасться подолати відторгнення економічних і політичних інститутів нашої держави від реальної демократії західного взірця, без чого в принципі неможливо забезпечити той самий європейський вибір країни, на вірність якому сьогодні присягають навіть наші комуністи й соціалісти. Більше того, свого часу й Олександр Мороз, і нещодавно Юлія Тимошенко звітували Раді Європи, що принаймні в політичній царині ми вже побудували «Європу в Україні», оскільки, мовляв, останнім часом в Україні значно підсилені повноваження законодавчої гілки влади, а справжня європейська демократія – це передусім парламентська демократія.

Але, на превеликий жаль, у нашому так званому державотворенні останніми роками переважає лише імітація справді демократичних реформ, за якої досвід європейської традиції побудови справжнього народовладдя не просто враховано недостатньо, а свідомо або несвідомо проігноровано взагалі. Ми копіюємо Європу, так би мовити, з точністю до навпаки, насправді багато в чому рухаючись не вперед – до сучасної Європи, а назад — до  граничної антидемократії.

Президентський монархізм

Як же могло статися, що вкотре «хотіли як краще, а вийшло як завжди». Адже, здається, шляхи розв’язання проблеми вдосконалення політичної влади в Україні після перемоги (як з’ясувалося, піррової) Помаранчевої революції були очевидними. Усі теревені розробників кучмівської Конституції взірця 1996 року (а серед них був і один із головних «архітекторів» сучасного політичного проекту О. Мороз), прийнятої під гаслами «кризова ситуація потребує сильної виконавчої влади», про те, що вона мало не найкраща в Європі, не відповідають дійсності. Насправді, попередня форма політичного правління не мала нічого спільного з так званим сильним або навіть суперпрезидентством. Більше того, саме в європейській політологічній традиції для політичних систем, котрі склалися на більшій частині пострадянського простору, існує особливе визначення. Йдеться зовсім не про конституційно інституціоналізовану сильну президентську владу, якої насправді в Україні ще просто не було, а про так звану монократію, тобто по суті безконтрольну й безвідповідальну одноосібну диктатуру, за якої глава держави за стародавнім монархічним принципом «король править, але не відповідає» всім  керує, точніше, втручається в усе, ні за що при цьому не відповідаючи. Адже в попередньому конституційному проекті, справді, була відсутня чітка система поділу влади, а механізм розпуску ВР та імпічменту практично неможливо було реалізувати (взаємна недоторканність стала предметом кулуарної змови представників «гілок влади»).

За критеріями західної політології, цей устрій також має назву дуалістичної монархії. Дуалістичної тому, що такий собі президентський абсолютизм поєднується в цьому політичному устрої з існуванням суто декоративних демократичних інституцій і процедур, які насправді лише маскують так званий авторитаризм, що, за мірками західної ж державотворчої традиції, зветься тиранією. Тобто йдеться про політичний режим, про котрий можна сказати: «демократія за формою і диктатура за змістом».

 Робимо цілком логічний висновок: ураховуючи наш тоталітарний спадок і реальну небезпеку переходу авторитаризму в тоталітаризм, тодішню форму квазіпрезидентського правління потрібно було терміново реформувати: як то кажуть, від гріха подалі. Тим паче що європейський досвід начебто справді засвідчував існування прямого зв’язку між посиленою парламентаризацією влади та її демократизацією. Не випадково переважна більшість політичних моделей, за якими живе Європа, це або парламентські республіки, або парламентські монархії. (Навіть конституція ЄС, яку аналітики одноголосно називають ліберальною, віддає відвертий пріоритет парламентському колегіальному началу в способі організації та функціонування всіх без винятку основних політичних наддержавних інституцій: Європейської ради, Ради міністрів, Європейської комісії та, звичайно ж, Європарламенту).

Поготів, усі реформи, що відбувалися в європейських країнах принаймні протягом останніх п’ятнадцяти років, так чи інакше пов’язані саме з намаганням запровадити кількісні критерії ефективності політичної влади, знизити статус політиків із діячів до функціонерів, «слуг народу», котрі тимчасово перебувають на його утриманні.

Триває й скасування архаїчних пережитків у політичних інститутах. Стрімко зменшуються реальні «сплячі повноваження парламентських монархів», наближених за статусом до конституційних монархів (наприклад, італійського глави держави, чиї повноваження за конституцією вельми значні, але на практиці не реалізуються без контрасигнації кабінету міністрів). Зокрема, вже від початку минулого століття спостерігалася тенденція до зменшення ролі британської Палати Лордів. Сьогодні, приміром, нижня палата може після місячного терміну без схвалення верхньої відправляти законопроекти на підпис королю. 1999 року відбулося глибоке реформування англійської верхньої палати, де ліквідували інститут спадкових лордів (нині точаться дискусії з приводу доцільності існування самої Палати Лордів).

Навіть у французькій президентській системі, яку опоненти називають примхою генерала де Голля, котрий, мовляв, потайки мріяв про відновлення прихованого монархізму, тобто встановлення тієї самої дуалістичної монархії, останнім часом запроваджено нові зміни, спрямовані на зменшення повноважень глави держави шляхом скорочення терміну його перебування при владі з семи до п’яти років, а також спрощено формулювання, за яким президента можна відправити в дострокову відставку. Згідно з недавніми поправками, президент може бути відсторонений від виконання своїх обов’язків не за вельми аморфним і невизначеним формулюванням «державна зрада», в якому практично неможливо розділити політичну і карну відповідальності, а за дії, які не відповідають мандату глави держави, тобто фактично за професійну некомпетентність.

Одне слово, фактично йдеться про чітке перенесення питання про імпічмент у площину політичної, а не карної відповідальності: главу держави засуджують не за карний, а за службовий злочин і усувають від влади за невідповідність займаній посаді (з подальшим розглядом Верховним Судом судової справи стосовно того, чи є підстава вже для його кримінального переслідування). Причому рішення приймається без жодних проміжних висновків вищих судових органів на основі подання квазісудового органу Високого Суду Правосуддя (у його складі двадцять чотири депутати обох палат парламенту) абсолютною більшістю народних депутатів. (Показово, що розв’язання проблеми про формулювання положення про імпічмент не тільки не стало предметом обговорення в процесі підготовки так званої політреформи, а й залишається незадовільним у всіх нинішніх  проектах  нової конституції президентського типу.) 

Отже, на перший погляд, переконливо звучить неодноразово висловлювана представниками різноманітних політичних сил теза про те, що інститут президентства в Україні не спрацював. Адже, скажімо, той же В. Ющенко, маючи після Помаранчевої революції небачено високий рейтинг, що свідчив про величезну підтримку його з боку народу, і обіймаючи майже рік президентську посаду з практично необмеженими «кучмівськими» повноваженнями, не зміг скористатися з цього, аби бодай трохи навести в Україні обіцяний порядок.

 Можливо, справді, як це стверджують і комуністи, і відверті ліберали, сам інститут президентства  є лише цивілізаційним атавізмом,  рудиментом феодально-монархічного ладу або, що ця форма одноосібного правління просто органічно не притаманна менталітету українців, котрі завжди діють за принципом здорового індивідуалізму в економіці та громадівства в політиці, побудованого на тезі «гуртом і батька легше бити»?

А тому мають рацію політики й політологи, стверджуючи: жодних конституційних змін узагалі більше не потрібно, а потрібно лише «навчитись європейської політичної культури», вміння поважати Основний Закон і жити за ним.

Тим паче що ініціатори європеїзації української влади немовби навіть передбачили необхідність враховувати труднощі, пов’язані з нестабільністю та нерозвиненістю перехідних суспільств, які на певний термін потребують елементів сильної виконавчої вертикалі й у процесі реформування зберегли, принаймні тимчасово, досить сильні президентські повноваження, зокрема, право глави держави висувати кандидатури міністра оборони та міністра внутрішніх справ, призначати голів обласних держадміністрацій, залишили за Президентом право першочергової законодавчої ініціативи, а, головне, посаду верховного головнокомандувача Збройними Силами.

Не випадково під час політреформи виникла жвава дискусія, в процесі якої одні фахівці порівнювали нову модель української влади з сучасним німецьким так званим прем’єр-парламентським устроєм канцлерського типу, інші говорили й писали про граничне наближення до британського міністеріалізму (інша назва «система Кабінету»). Особливо ці розмови посилилися після ухвалення Закону «Про Кабінет Міністрів України», який надав додаткових великих повноважень Кабміну.

Чимало аналітиків стверджували, що після внесення поправок до Основного Закону відбулося створення системи так званого змішаного або напівпрезидентства, що зблизило чинну українську Конституцію з діючою Конституцією П’ятої французької республіки.

Нарешті протягом декількох років відбувалося відверте продавлювання в Україні запровадженої суто пропорційної виборчої системи до парламенту, яка не лише заохотить партійне будівництво й дозволить створити справжню партійну систему, структурувати політичний процес, а й сприятиме виникненню політично свідомого середнього класу, формуванню громадянського суспільства, а значить і економічному поступу України.

Європейський досвід: міфи та реалії

Утім, проблема полягає в тому, що, за великим рахунком, сьогоднішній політичний устрій суперечить загальним тенденціям розвитку європейського конституційного процесу. Жоден із європейських устроїв не має нічого спільного із запровадженою в Україні системою влади, бо методологічно вони нерозривно пов’язані з тенденцією  неухильного посилення ролі виконавчої влади, зумовленого зростаючою складністю інституціональної структури сучасних розвинених країн. А це вимагає від уряду виняткової оперативності, мобільності, постійного тримання руки на пульсі життя.

Щодо німецького канцлерства, з яким часто порівнював нинішню форму правління в Україні О. Мороз, то в ньому взагалі виконавча зв’язка прем’єр–президент значно міцніша за зв’язку прем’єр–парламент і також зроблено все, щоб розв’язати руки урядовій ініціативі з реалізації реального державотворення (не випадково прем’єр-міністр Пруссії, яка стала ініціатором формування модерної німецької держави, мав статус саме прем’єр-президента). Італійська й, особливо, чеська парламентські республіки також передбачають велику автономію навіть коаліційних урядів від парламентських коаліцій, на основі котрих вони начебто були сформовані. Нагадаю, згідно з чинною Конституцією Німеччини, аж ніяк не парламент, а «федеральний канцлер визначає основні напрями політики й несе за них відповідальність» (стаття 65). Крім того, німецького канцлера обирають саме за пропозицією президента, а відправити його у відставку парламентові значно важче, ніж у нас. А от сам канцлер, відповідно до статті 81, за підтримки президента, який оголошує стан так званої законодавчої необхідності, може фактично примусити Бундестаг ухвалювати закони, визначені ним як невідкладні. Але й це ще не все! Основний Закон Німеччини у разі надзвичайної ситуації, коли палати парламенту не можуть ефективно виконувати свої функції, передбачає створення своєрідного «малого парламенту» – Спільного комітету, який, згідно зі статтею 53 Конституції, складається на дві третини з депутатів Бундестагу й на одну третину – із членів Бундесрату. За надзвичайних обставин цей Спільний комітет може здійснювати законодавчу діяльність.

Розглянемо тепер британський механізм функціонування уряду – так звану вестмінстерську модель. Із уряду, до складу якого входять понад сто осіб, виокремлюється Кабінет у кількості лише 20–30 осіб. Це – група міністрів, визначених прем’єр-міністром, котрий виступає від імені уряду. Останній може включати не тільки членів парламенту, а й Палати Лордів. А державні міністри (в інших країнах Європи – молодші міністри) у високоефективній системі професійної бюрократії, якої в нас наразі практично не сформовано, забезпечують стабільність правління, часто корегуючи, а то й визначаючи діяльність партійних міністрів. Більше того, у межах Кабінету формується «внутрішній кабінет, котрий на практиці становить команду сподвижників прем’єр-міністра й реально розробляє стратегічний курс країни» [1, c. 290–291]. А розгалужена система комітетів, в якій переважно головує сам ПРЕМ’ЄР, офіційно – «перший Лорд Казначейства», дає йому право приймати управлінські рішення без схвалення Кабінету.

Ось чому вже з 1960-х років британські юристи почали дедалі частіше казати про те, що «система Кабінету» вже реально трансформувалась у «систему правління прем’єр-міністра», а дехто навіть вже пише про президенталістську тенденцію та створення системи квазіпрезидентського правління у Великій Британії [3, с. 115].

І це не випадково: про такі недоліки парламенту, як уповільненість і усередненість, зумовлені передусім конфліктністю фракційних інтересів або, як зазначав М. Вебер, партійних клік, і, відповідно, неефективність у прийнятті важливих законодавчих актів за принципом «ані вашим, ані нашим», схильність до лобіювання, а то й корупції, граничну анонімність (аж до узурпації влади всілякими експертними комісіями, комітетами, підкомітетами, робочими президіями або просто кулуарними групами впливу), а отже, і граничну безвідповідальність, перетворення функції розподілу бюджету на його «дерибан» олігархічно-клановими угрупуваннями, котрі мімікрують під політичні партії, писали не лише такі видатні представники теорії еліт, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Ж. Боден, Болінгброк, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс і політики-консерватори Т. Карлейль, Е. Берк, а й ліберальні ідеологи західної демократії Т. Джефферсон, А. де Токвіль, Дж. Медісон, Дж. Ст. Міл, Б. Констан, Дж. Вашінгтон.

Саме граничний динамізм постіндустріального суспільства призвів до того, що в європейських політичних системах парламентського типу парламенти сьогодні виконують дедалі більш дорадчі контрольно-ревізійні функції, забезпечують належний контроль з боку громадян над діями влади.

У зв’язку з цим у європейських країнах великого поширення набула практика делегування законодавчих повноважень урядам із подальшим контролем і правом відміни через певний термін тих законопроектів, які, на думку парламентаріїв, виявилися неефективними.

Достатньо окреслити лише деякі положення змішаної французької системи влади, аби усвідомити не тільки докорінну її відмінність від нашої, а й принципову типологічну з нею несумісність. Так, згідно зі статтею 9 французької Конституції, «президент головує на засіданнях ради міністрів». Хоча більшість постанов, виданих президентом, підлягає контрасигнуванню прем’єром або відповідним міністром, але лише після президентського підпису, бо, відповідно до статті 13, «президент республіки підписує ордонанси й декрети, ухвалені радою міністрів». Тобто спочатку на спільних засіданнях виробляється загальна стратегія й формулюється основний зміст урядового ордонансу, причому це рішення закріплюється спеціальним письмовим протоколом, щоб ані в кого не виникало питань з приводу того, якою є позиція глави держави, а вже потім президент як фактичний керівник усієї виконавчої гілки влади своїм підписом засвідчує персональну відповідальність за цей проект. Лише після цього його скріплюють підписом вищі урядовці (в парламентській республіці чи монархії «арбітр» формально підписує вже заготовлену прем’єром постанову).

Стосовно ж можливості передоручення повноважень президентом прем’єр-міністрові, то воно відбувається зазвичай під час обговорення менш важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики. Причому згідно зі статтею 21 чинної Конституції Франції, «тільки у виняткових випадках він може головувати замість президента на засіданні ради міністрів за певним дорученням президента й визначеним порядком денним». Причому дуже показово, що засідання за головування глави уряду вже називається не радою міністрів, а лише кабінетом міністрів. Ясна річ, за такого синтезу прав і обов’язків глави держави унеможливлюється ситуація, за якої, наприклад, президент може заявляти про свою формальну непричетність до неефективних дій уряду. До того ж прибічники типологічної подібності української системи влади до французької, як за Конституцією 1996 року, так і тією, що з’явилася після внесених до неї поправок, воліють не згадувати того простого факту, що в П’ятій французькій республіці парламент віднесено до законодавчих органів із абсолютно обмеженою компетенцією. Зокрема, існують рамкові обмеження у питаннях, з яких Законодавчі Збори взагалі можуть ухвалювати законодавчі акти. Тоді як у нас згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада є «єдиним органом законодавчої влади».

А пропорційну виборчу систему нищівній критиці піддали ще видатні соціологи й економісти М. Вебер і Й. Шумпетер.

Плутократична республіка

Насправді з точки зору теоретичної політології система влади, яка склалась в Україні внаслідок багатоходових комбінацій доморощених великих комбінаторів, типологічно максимально наближена до таких політичних устроїв, як Веймарська республіка. (Саме в ній після восьми поспіль розпусків Бундестагу через перманентну парламентську кризу й чехарду урядів, не здатних упоратися з кризовою ситуацією, за відстороненої позиції рейхспрезидента Гінденбурга, до влади законним шляхом прийшов А. Гітлер.)

Можна також згадати Третю французьку республіку, становлення якої нерозривно пов’язане з негативними кризовими процесами всередині західного світосистемного ядра, торжеством паразитично-фінансового капіталу (фінансового імперіалізму) і перетворенням Франції на країну-рантьє з сильним олігархічним компонентом (неофіційна назва цього державного витвору, типологічно  порівнянного з нашим, – республіка трьохсот сімей). Фактично цей устрій став ідеальною формою правління, що значною мірою інспірувала дві світові війни своїми лихварсько-спекулятивними операціями – досить згадати величезні репарації, які до останнього вимагали від переможеної Німеччини лідери Третьої французької республіки, прагнучи фактично перетворити її на колонію в центрі Європи, чим фактично стимулювали прихід до влади нацистів, а потім цей самий політичний режим не зміг дати гідну відсіч нацизму й комунізму.

Витоки таких плутократично-кланових форм квазідемократичного правління російські політологи, проводячи аналогії з сучасною російською «семибанкірщиною», вбачають у італійській республіці дожів. А також їх можна знайти у стюартівському й бурбонівському абсолютизмах реставраційного типу (включаючи  французьку Директорію), де відверто домінував спекулятивний капітал; в іспанській та італійській дуалістичних монархіях, чия важка криза привела до влади диктаторів Муссоліні та Франко. 

Те саме стосується й російської Думи, і української Директорії часів Першої світової війни, правління котрих врешті-решт завершилося, через їхню неефективність, приходом до влади більшовизму.

Перманентна кризовість і зміна майже кожні півроку буквально десятків урядів були притаманні вже після Другої світової війни італійській парламентській системі. Нарешті свою цілковиту нездатність протистояти загальнонаціональній кризі, зацикленість на процедурності та парламентській мітинговості, що завжди переростала в брудне політиканство, демонструвала Четверта французька республіка, чия діяльність поставила країну на межу національної катастрофи, з якої її витягав вже де Голль, у тому числі й через запровадження президентської П’ятої республіки.

До цього слід додати прийняття Закону «Про Кабінет Міністрів України», який укотре змінив форму політичного правління країни й був ухвалений вже не за ускладненою процедурою конституційних змін, як це, хоча і з відвертими порушеннями, відбулося з «політреформою», а за процедурою прийняття звичайного законодавчого акта, що різко знизило рівень легітимності української влади взагалі!

Згідно з цим законодавчим актом, який нещодавно знову ситуативно в суто кон’юнктурних цілях скориговано на користь послаблення президентських повноважень, не тільки Прем’єр-міністр, а й окремі міністри отримують безпрецедентне в конституційній практиці правових систем із всенародно обраним главою держави (котрий до того ж має право першочергової законодавчої ініціативи) право на відмову контрасигнувати президентські укази. При цьому знов-таки Прем’єр-міністр значно збільшує свої повноваження, звичайно, за умови запровадження «солідарної відповідальності» Кабміну за свої прорахунки.

Таким чином, унаслідок усіх цих маніпуляцій було започатковано своєрідну, не менш антидемократичну, ніж попередня кучмівська монократія, форму правління, за якої виконавча влада набуває так званого роздільного, біцефального, або, дослівно, «двоголового» вигляду. Тобто подвоюються й фактично стають самостійними прем’єрський і президентський центри державного управління. А в нашому варіанті ця біцефальність набула фактично вигляду біцефалопатичності – навіть не роздільності, а розірваності управлінської вертикалі, з приводу якої автори авторитетного довідника «Порівняльна політологія сьогодні. Світовий огляд» зазначають: яскравими прикладами конфліктних, так званих роздільних або розділених, багатопартійних систем з неефективними коаліційними урядами були Франція, Італія та Веймарська Німеччина, що врешті-решт і призвело ці країни до політичних катастроф. Поважні політологи прямо попереджають, що саме подібні до згаданих політичні устрої є особливо небезпечними через безпосередню «загрозу громадянської війни» для пострадянських держав, особливо тих, котрі, подібно до України, розколоті за мовною й етнічною ознаками [2, с. 172–173]. Отже, не випадково конституційні зміни в Україні категорично засудив  Моніторинговий комітет Ради Європи.

Європейська модель для України

Але тоді виникає логічне запитання: яка найадекватніша модель допоможе подолати кризу в Україні? Конституційні проекти В. Ющенка, О. Тягнибока, А. Гриценка спираються на американську президентську модель влади як на класичне президентство. Насправді американська система президенталізму аж ніяк не може розглядатися як еталонна. Створена в процесі жорсткої полеміки як конституційна форма граничного компромісу, це система надто жорсткого поділу влад, який перебуває на межі їх блокування (часта практика, коли президентська партія не має більшості в Конгресі). Хоч як це дивно, але з точки зору своєї внутрішньої конфліктності американська модель близька до нашої «парламентсько-президентської» форми правління.

Згідно з американською Конституцією, президент взагалі не може розпустити нижню палату Конгресу. В урядових призначеннях формальний глава держави надто залежний від верхньої палати – Сенату. І хоча як глава виконавчої влади він безпосередньо очолює уряд, проте навіть формально не має права законодавчої ініціативи й вимушений реалізовувати його «обхідним шляхом», через свої щорічні послання. Фактично конституційний устрій у США правильніше було б назвати прем’єр-парламентською республікою, а не президентською: очолюючи уряд за Конституцією, глава держави не має належних важелів для здійснення стратегічного курсу.

Можна до певної міри погодитися з тим, що в режимі реальної політичної практики або, як кажуть самі американські фахівці в галузі теорії держави і права, «живої конституції», відбулась еволюція політичної форми правління США в бік повноцінної президентської республіки. Але така конституційна практика, коли система влади функціонує не стільки в режимі де-юре, скільки де-факто, призведе в Україні до остаточного політико-правового колапсу.

Крім того, на мою думку, у цій системі залишилася низка істотних недоліків. Частину їх було усунено поправками до Конституції (перехід після правління Франкліна Рузвельта чотири терміни поспіль на обмеження перебування на посаді президента двома чотирирічними термінами) або в процесі модернізації партійної системи, під час її еволюції: в США склалася двопартійна система, причому переважно президенти є кандидатами від основних партій. Але система розділеного правління парламенту та президента, яка в США лише частково блокує роботу виконавчої влади, для України неприпустима (французьке президентство сьогодні також не позбавлене такого недоліку, який потребує усунення за рахунок запровадження позапартійного статусу глави держави).

Крім того, Америка спирається на систему не континентального кодифікованого, а британського прецедентного права. Водночас це чи не єдина країна західної демократії, де суд виступає справді самостійною гілкою влади. Володіючи правом скасовувати закони, суди всіх рівнів фактично мають змогу не просто контролювати, а й активно впливати на процес державотворення. Але ще один із перших видатних соціополітологів А. де Токвіль у своїй «Демократії в Америці» звернув увагу на те, що за умови винятково великого впливу бізнесу на владу (в тому числі й федеральної резервної системи) виникає дуже велика небезпека корупційного впливу. Запровадження такого механізму в нашій державі аж ніяк не сприятиме українській демократії.

Саме тому вже багато років я обстоюю положення про те, що в основу оптимальної моделі української влади слід покласти реформовану й адаптовану до вітчизняних реалій модель П’ятої французької республіки, яка найбільш послідовно втілює, послуговуючись термінологією М. Вебера, ідеальний тип не так званої напівпрезидентської, а саме президентської республіки [4, c. 305–416.]

Тому абсолютно утопічними є заклики, що лунають останнім часом, оголосити принаймні тимчасовий мораторій на будь-які конституційні нововведення й навчитись жити за цією Конституцією.


Джерела

1. Автономов А. С., Сивицкий В. А., Черкасов А. И. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: 2001. – 396 с.

2. Алмонд Г., Пауел Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня. Мировой обзор. – М.: 2002. – 537 с.

3. Разделение властей. – М.: 2004. – 428 с.

4. Шморгун О. Інноваційна стратегія побудови політичної влади в Україні. – В кн.: Феномен інновації: освіта, суспільство, культура. – К.: 2008. – 472 с.

Автор: Олександр Шморгун

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата