передплата Українською | In English

№16, серпень 2009

Європейський вибір України: досягнення, виклики та перспективи

Поділитися:

Яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби в Європі й світі стало сходження Української держави. Світ продовжує змінюватися. На заході Європейського континенту набирають сили процеси поглиблення інтеграції, а на його сході — здебільшого гору беруть дезінтеграційні тенденції. З розвалом СРСР і соціалістичного табору поринула в безодню холодна війна. Таке становище небезпідставно багатьма сприймалося як перемога Заходу, лібералізму й утвердження глобального домінування США. Проте часто не бралося до уваги, що Україна та Російська Федерація — союзні республіки, самі відігравали ключову роль у розчленуванні геополітичного суб’єкта, яким був СРСР. Також вони залишаються великими, але відчутно різноваговими державами світової спільноти. Київ і Москва по-різному скористалися можливостями свого державного сходження.

Потенціал незалежної України у 1991 році досить відчутно та вигідно відрізнявся від потенціалу багатьох інших країн пострадянського простору, сусідніх східноєвропейських держав. За класифікацією ООН, вона тоді належала до кола найрозвиненіших країн (була  третьою ядерною, шостою науковою й десятою промисловою державою у світі). Однак на початку третього тисячоліття доводиться констатувати: ми далеко відстали від більшості держав, що вийшли разом із нами зі спільного минулого. Навіть після приходу до влади нових політичних сил з 2005 року та доброго ставлення демократичної міжнародної спільноти мало що змінилося в становищі України.

Реалізація стратегічного курсу європейської інтеграції, затвердженого відповідним указом Президента ще у 1998 році, як з’ясувалося, має нині маловтішні результати. Особливо порівняно зі східноєвропейськими сусідами та країнами Балтії. Так, ці й інші країни успішніше розвиваються, стали членами НАТО та Європейського Союзу. Для України разом з іншими п’ятьма сусідніми країнами Брюссель запропонував політику «східного партнерства». І цей підхід не дає Україні відповіді щодо входження її до Євросоюзу.

Намагаючись неупереджено відповісти на причини такого гальмування в досягненні стратегічних завдань і подати об’єктивний аналіз, бачення вітчизняних перспектив, слід взяти до уваги найширший спектр чинників різного рівня та ваги. Передусім це стосується спроможності України проводити реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику. Варто оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Водночас ми маємо враховувати стратегічні підходи головних геополітичних їкторів, відповідних міжнародних формувань та організацій і їхню реальну політичну лінію стосовно нашої держави.

Щодо першого чинника, хоч як це прикро усвідомлювати, але доводиться констатувати: влада та й держава загалом опинилася не на висоті поставлених завдань. Так, реально відсутні єдність слова й діла влади, консолідація політичних сил і владних інститутів і, як результат, — втрата темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведенні зовнішньої політики наша держава далеко не завжди послідовна. Києву часто бракує як вмілого дипломатичного супроводження стратегічної лінії, так і кроків на випередження, запобігання небажаному перебігу подій. Вельми затребуваною в досягненні стратегічних цілей постає якщо не єдність, то принаймні консолідація суспільства. Проте й тут у нашому випадку більше «мінусів», аніж «плюсів». За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньополітична лінія буде далекою від бажаного визначення як впливового суб’єкта міжнародних відносин.

Не було й істотних позитивних імпульсів з боку міжнародних об’єднань на підтримку нашої держави. Це стосується передусім Євросоюзу, його політики щодо інтеграційних прагнень Києва. У 2009 році Київ прагне укласти угоду з Брюсселем із перспективою не членства, а тільки політичної асоціації. Євросоюз після значного східного розширення з 2004 року обмежується щодо України політикою сусідства й нинішнього року започаткував «східне партнерство», однак без ясної перспективи інтеграції. І це на високому офіційному рівні прийнято називати відповідно посиленою угодою та черговою перемогою.

Задля справедливості зазначу, що навіть МЗС України щодо політики «східного партнерства» висловлювало застереження. Це стосувалося того, що така концепція має виходити з європейської ідентичності східноєвропейських партнерів, що занепокоєння викликає обмеження потенціалу взаємодії у візово-міграційній сфері, зокрема підміна перспективи запровадження безвізового режиму як довгострокового пріоритету лише лібералізацією, що не відповідає інтересам і практиці відносин ЄС із Україною.

Прискіпливий аналіз «східного партнерства» свідчить про незначне зростання фінансової допомоги Україні, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдові. І це є своєрідним викликом для нашої держави. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські політичні норми й демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства доволі мало впливають на життя країни. Однак ми маємо брати до уваги, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта здебільшого було політично мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами.

Зазначу: ще за президентства Л. Кучми, у травні 2002 року, взято курс на євроатлантичну інтеграцію. Його прихильники сподівалися, що це прискорить євроінтеграцію, як у випадку з країнами ЦСЄ. Аналогія, так би мовити, мала б спрацювати. Проте, з наукового та й практичного погляду, це далеко не так. Варіативність у політиці та соціальній практиці не брали до уваги.

Значно потьмарюють перспективи України на європейську інтеграцію ціннісна та геополітична невизначеність Євросоюзу. У 2003 році прийнята Європейською комісією концепція «Ширша Європа — сусідство» вважалася новою парадигмою міждержавної кооперації, створення спільного європейського економічного простору, який виходив би далеко за географічні межі Європи та сприяв оптимізації стосунків інтеграційного угруповання з навколишнім оточенням. Але труднощі з адаптацією великого розширення ЄС, ускладнення з прийняттям Конституції Євросоюзу відтіснили цю ідею на другий план.  Нині змінилась і політична позиція потужних держав–локомотивів інтеграції — ФРН і Франції, лідери яких не бачать подальшого розширення євроатлантичних структур за сучасних умов. Відомо, що й у Росії вельми стримане ставлення до стратегічних прагнень нашої країни. Це рельєфно унаочнюється відповідним ставленням Москви до Києва в рамках СНД та до формування ЄЕП, на що не можна не звернути уваги.

Коли йдеться про потенційні можливості нашої держави, варто розуміти, що їх реалізація — це завдання для самої України і ніхто, окрім нас, цього не робитиме. Інша річ, що сильні світу прагнули й прагнутимуть долучити потенціал України для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації.

Звісно, міркуючи про утвердження на міжнародній арені нашої держави, можна проводити відповідні паралелі з іншими. І не лише з країнами ЦСЄ, а й повоєнної Західної Німеччини. Стосовно останньої я б акцентував на такому. За тогочасним визначенням К. Аденауера, Західна Німеччина, прагнучи інтегруватися в західні структури, діяла в певний спосіб не тому, що від неї цього вимагали, а тому, що цього хотів саме німецький уряд. А зовнішньополітичні доктрини найвпливовіших політичних сил повоєнної ФРН не мали істотних стратегічних відмінностей, вони відрізнялися лише тактичними завданнями, баченням шляхів досягнення мети.

У нашому випадку, зважаючи на потенціал навіть нині ослабленої України, варто враховувати, що долучення її до того чи іншого полюса, спроможне вельми відчутно змінити розклад геополітичних сил у світі. Це розуміли як у Вашингтоні, особливо за президентства Дж. Буша (молодшого), так і в Москві — раніше й тепер.

Іще десять років тому за одноосібного геополітичного домінування у світі США зміни стратегії НАТО стосувалися розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. У контекст такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка країнами Західної Європи, зокрема ФРН, входження держав ЦСЄ в західні структури. Адже за східного розширення НАТО (за рахунок спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та Балтійських країн) ФРН переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ: спочатку — членство в альянсі, потім — вступ до Євросоюзу.

У випадку з Україною ці геополітичні чинники та навіть реальна політика впливових їкторів набувають дещо іншого значення та ваги. Оцінюючи становище та перспективи Києва в досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію, слід мати на увазі таке. Передбачувані послідовність і строки входження до НАТО та ЄС мають бути видозмінені. Легший шлях і бажаніша послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої держави прийнятнішою може стати інша черговість: спочатку — входження до Євросоюзу, а потім — і до НАТО.

Україні, її дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і селективно в більшості, якщо не в кожній державі. Про те, що останнє можливо, свідчить практика Польщі. Там з початку 2009 року в державній установі, яка опікується всім колом інтеграційних проблем, — в Управлінні Комітету європейської інтеграції створено унікальний підрозділ: відділ технічної допомоги Україні. Відзначу, що в жодній з інших країн Євросоюзу такого органу, який організаційно переймався б лобіюванням інтересів країни — нечлена об’єднання, немає. Такий відділ створений без наполягань з боку Києва. У цьому зв’язку в мене, природно, виникає запитання: чи не можна нашому МЗС і його закордонним представництвам у інших державах ЄС ініціювати щось аналогічне?

За сучасних умов слід також брати до уваги геополітичні зміни, майбутній розподіл сил у світі та на континенті. Нині визначальним є процес трансформації світу з монополярного в багатополярний. Природним є формування нових потужних геополітичних центрів світу — Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав. І попри те, що лише Євросоюз сповідує ліберально-демократичні засади поступу, ці істотні геополітичні відмінності можна розглядати в контексті конструктивних змін міжнародного порядку, що відкривають можливості консенсусного розв’язання ключових проблем загальноцивілізаційного розвитку. США, ЄС, Китай і Росія — це вельми потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів становить, відповідно, 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн. американських доларів. Територія цих економічних велетнів — 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн. кв. км., де проживає, відповідно, 280; 480; 1 350 та 142 млн. осіб.

 Відзначу, що ВВП Китаю в 1990—2005 рр. зріс у шість разів, а в Росії за останні 5 років — подвоївся. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. З огляду на ці та інші чинники (неабиякий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10% території планети) та її сировинні ресурси (п’ята частина світових запасів, зокрема: понад 45% запасів природного газу, 23% вугілля і 13% нафти) і, звичайно, той факт, що кожен зі світових центрів володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Велика Британія), можна констатувати формування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі.

Зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між державами,  відносну економічну та військово-технічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її позиції в усіх можливих сферах. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю держав світу, вона традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: Захід — Україна — Схід або у звуженому варіанті: ЄС — Україна — Росія. На економічну взаємодію України з Європою, США та СНД у 2008 році припадала левова частка (близько 73%) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 році, за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією — близько 24%; з усіма країнами СНД — 37,7%; а з ЄС — 27—30,8% та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) — 33 %. Ці дані свідчать про співмірність відповідних коефіцієнтів.

Проте прискіпливіший аналіз дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин Києва з країнами світу є незадовільною для національного економічного та господарського комплексу. Так, за загального збільшення зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до СОТ, лише за 2008 рік від’ємне сальдо в торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його обсяг становив 18,5 млрд. американських доларів. Це уразливо, особливо в умовах світової кризи. І це стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Так, половина обсягів від’ємного сальдо припадає на 5 пострадянських держав: РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменистан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від’ємне торговельне сальдо з кожною другою, а з ЄС — із двома третинами держав, зокрема з Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. У 2008 році вона мала від’ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30% держав Африки та Америки. Такий стан справ слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічний розвиток, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво.

Стратегічний вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно- та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям притаманна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем тощо.

Кажучи про інтеграційні процеси на Європейському континенті, ми маємо враховувати й реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном. Україна та Росія мають різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, співпраця потребує створення зони вільної торгівлі й відмови од формування наднаціональних органів. Натомість РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Зазначу, що вступ України до СОТ, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України не може йтися про відмову від прийнятних для нас форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво- і багатостороннього співробітництва.

Підкреслю: незважаючи на всі перипетії останнього часу, відносини України з Росією є стратегічно важливими як з погляду реалізації нашого курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, так і в контексті українських економічних інтересів у ширшому спектрі. При цьому варто розуміти помилковість і необґрунтованість протиставлення євроатлантичного курсу України розвиткові відносин із РФ. Стабільно високий рівень співробітництва з Росією є необхідною передумовою реалізації європейської та євроатлантичної стратегії України. Ускладнення відносин, зростання конфліктного потенціалу по лінії Київ — Москва унеможливлять входження України до євроатлантичних структур. Адже ні ЄС, ні НАТО не схильні обтяжувати себе додатковими проблемами. У них вистачає своїх: щодо поглиблення інтеграції та підвищення керованості; вирівнювання рівнів розвитку; гармонізації руху робочої сили; тих, що виникають по лінії відносин «старих та нових членів», тощо. Раціональним для України видається досягнення європейських критеріїв, поєднання процесу імплементації європейських норм і демократичних цінностей із розвитком взаємовигідного україно-російського співробітництва.

Сучасна Росія володіє стратегічними вуглеводневими ресурсами й за нинішніх умов фактично є монополістом-постачальником їх в Україну. Входження РФ до переліку найбільших світових економік, зростання її внутрішнього ринку є полем для серйозної конкуренції експортерів. Також варто враховувати, що характер україно-російських відносин — один із принципових чинників ситуації на Європейському континенті.

 Слід зазначити, що дві країни по-різному уявляють обриси свого майбутнього в контексті євроінтеграційних процесів. За об’єктивної оцінки, реалізація проголошеного РФ прагматичного підходу до зовнішньої політики може дати поштовх для позитивного розвитку україно-російських відносин. Тут для Києва є поле для посилення співпраці, залучення широкого кола європейських партнерів та зміцнення власних позицій. Звісно, що аж ніяк не може йтися про реінтеграцію, половинчасті заходи в сенсі привілейованого партнерства. Цей варіант себе вже вичерпав, він закінчується зі встановленням Росією світових цін на енергоносії. І це право кожної сторони — виходити із власних національних інтересів. Адже навіть в інтеграційних формуваннях (таких, як ЄС) і Німеччина, і Польща кожна по-своєму бачать і відстоюють національні підходи до животрепетних питань.

Найперспективнішою може бути стратегія України на розширення взаємовигідних відносин із Росією в широкому контексті значного посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій, які дедалі чіткіше виявляють провідні держави континенту. Київ, посилюючи свої комунікаційні, транзитивні й об’єднавчі функції, має максимально використовувати переваги та мінімізувати ризики власного геополітичного становища. З цього погляду, цілком прийнятною стає концепція «Великої Європи», яка набирає змістовного наповнення у трикутнику ЄС — Україна — Росія. За такого підходу саме Україна постає системоутворювальним ланцюгом, а не периферійним елементом. Київ має ініціювати розробку широкомасштабних не лише дво-, а й тристоронніх інфраструктурних проектів, спрямованих на ефективну співпрацю державних структур, підприємців і бізнес-формувань України, Росії та ЄС.

Діючи в такому ключі, наша держава спроможна мати більше поле для маневру, успішніше долати кризу та втілювати власний курс. При цьому значно скоріше уможливиться розв’язання стратегічного завдання — піднесення ефективності всього народногосподарського комплексу.

Автор: Андрій КУДРЯЧЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рада може зібратись на позачергову сесію для голосування за міністра енергетики Сьогодні, 23 квітня

Силовики викрили голову правління банку у фальсифікації звітів для НБУ Вчора, 22 квітня

ПАРЄ підтримала резолюцію із закликом негайно звільнити Навального Вчора, 22 квітня

Нацкомісія з цінних паперів знайшла заміну Данилюку у наглядовій раді Нацдепозитарію Вчора, 22 квітня

Зеленський ввів в дію нові санкції РНБО: список Вчора, 22 квітня

Комітет Сенату США підтримав законопроект щодо збільшення військової допомоги Україні Вчора, 22 квітня

Поліція Чехії підтвердила затримання 5 осіб, які могли воювати проти України на Донбасі 21 квітня

Чорногорія скасовує всі обмеження для туристів з України 20 квітня

МЗС Чехії викликало посла РФ і просить ЄС і НАТО про солідарність 20 квітня

Гончаренка хочуть "жорстко покарати" у ПАРЄ за демонстрацію прапора України 20 квітня