Свічка життя Магдалини з Закарпаття - дороговказ добра і рівноваги

«І жити спішити треба, творити спішити треба...»

Є на землі люди, які відчувають відповідальність за кожний прожитий ними день. Вони серцем знають, що мають щодня внести свою краплину радості, позитиву в це життя, яке інші наповнюють агресією, заздрістю, злобою. Такі люди мають дар брати на себе і переплюсовувати той негатив, із яким зустрічаються, вони не йдуть на барикади й мітинги, не звинувачують інших ні у своїх, ні в чужих бідах, а плодами свого життя перекривають, нейтралізують усяке зло. Саме за таким принципом живе і працює закарпатська художниця Магдалина Пуглик-Белень. І тому Бог щедро посвятив її в усі секрети творчості. Її надлюдській працьовитості й багатогранності таланту подивуються і вітчизняні, і закордонні поціновувачі мистецтва. Бо за що береться Магдалина, все вона опановує, до всього проникає її талант – це й монументальний, і станковий, і декоративний живопис, це й твори з кераміки, і скульптура малих форм, і графіка, і акварелі, і гобелени, і вишивки, навіть кругла пластика та біжутерія. Усі ці скарби Магдалина час від часу представляє на різних виставках. Вона вже мала 23 персональні виставки, а рахунок інших – обласних, республіканських, міжнародних – перевалив за сотню. Магдалина – член Національної спілки художників України, Національної спілки дизайнерів України. Її твори зберігаються в музеях України, Грузії, Канади, США, у приватних колекціях у багатьох країнах Європи, Азії та Америки.

– Я відчуваю, як кожний день відходить, а тому маю відзвітувати Всевишньому, що сьогодні зробила, – каже Магдалина. – Ночами сплю погано. Зате вранці, коли встаю, вже маю чергову ідею, задум, який поспішаю замалювати, зробити ескіз. У мене не одна папка таких ескізів, багато з них лише в начерках, ще не втілені в матеріал, ще не одухотворені.

На творчість Магдалини особливо впливають пори року. Вона дослухається до їх дихання. Взимку любить ткати гобелени, вони додають їй тепла і кольорів, восени малює живописні картини, навесні і влітку працює з глиною, яка записує життєдайну інформацію багатоголосої природи, чи не тому твори з кераміки, як вважає художниця, їй найбільше вдаються.

Ми сидимо вдома в Магдалини серед численних творів мистецтва. На стінах – рельєфна кераміка, на полицях і столах – фігурки нецке, величезна колекція керамічних ляльок, одягнених у національні костюми народів Закарпаття. Тут же вироби архаїчної скульптури малих форм, наче їх щойно відкопали в скіфських курганах чи в пісках ацтеків. Живописні полотна щедрої природи Закарпаття, одягнені в пишні багетні рами, вражають готовністю посісти своє місце в достойній картинній галереї світу. В іншому кутку зали – легкі, як серпанки, акварелі, наповнені світлою ніжністю квітів із гірських полонин. Оглядаючи це розмаїття творів мистецтва, я відчула, як тяжко людському розуму усвідомити, що то все плоди праці однієї художниці, а не різних майстрів.

«Глина – мій другий автор»

Але перш ніж Магдалина реалізувала свої численні таланти, Господь готував її до цієї місії.

Народилася Магдалина в селі Невицьке біля дивовижного замку, оповитого легендами й переказами, серед мальовничої природи міжгір’я Закарпаття. І нині мешкає неподалік, у сусідньому селі Кам’яниця.

– Про Невицький замок мені розповідав мій дідусь. Бо він ще з дитинства пам’ятав, як місцеві пани влаштовували біля річки травневі забави з вогнями, феєрверками, частуванням наїдками, напоями, – розповідає Магдалина. – Я любила його слухати. Однак не можу сказати, що дитинство моє було радісним і безтурботним. Змалку багато працювала по господарству. І якщо десь загралася і забула прополоти грядки, то мене сварив батько. Він був суворим і різким у вихованні. Та я все вміла терпляче зносити. Так змалку навчилася не показувати на людях внутрішнього болю, не ображатися. Як тільки щось недобре спаде на думку, одразу молюся, аби відкинути погане й забути.

Коли Магдалині було вісім років, із нею сталася біда. Дівчинка набирала воду з криниці, зірвалася корба і вдарила її по голові. Вона була травмована та так, що той біль і досі про себе нагадує. Велику втіху в дитинстві їй приносили улюблені забави: коли з дітлахами ліпила з глини прянички, тістечка. ляльки. А глина в цих місцях особлива, як пояснила художниця. Вона різнокольорова й  анітрохи не гірша від знаменитої італійської глини. Відтоді Магдалина полюбила глину, як саме життя. Це для майстрині найблагодатніший матеріал. І розповідає вона про глину, як про живу субстанцію, із котрою нарівні вступає у творчий процес.

– Це особливий животворний матеріал, який охоче приймає мою енергію, яку я вкладаю. Ось намалюю ескіз, потім беру в руки глину і вона починає разом зі мною творити. Дивлюсь і бачу, зовсім інший образ випливає, котрого й не сподівалася. Та я не бунтую, я віддаюсь їй і щиро дякую. Вона – мій другий автор. А третій – вогонь. Випал. Пофарбую витвір, поставлю в піч на випал і чекаю... І бувають зовсім непередбачені результати.

Після цих слів я уважно оглянула керамічні скульптурки, де кожна представляла дівчину чи парубка у національному строї народів Закарпаття. Ось пишна молодиця – її можна довго залюбки роздивлятись – як симетрично колоском заплетена і викладена довкола голови коса, які повні рожі на спідниці, яке кулясте намисто на грудях – ці всі мініатюрні деталі одягу мисткиня ліпить із  глини окремо, а потім накладає на кожну фігурку і в такий спосіб одягає своїх героїв у неповторне для кожного регіону вбрання. Така тонка робота нагадала мені відомі фарфорові скульптурки пастухів і пастушок, але з тією відмінністю, що в Магдалини вони надзвичайно динамічні і перебувають у русі. Одна молодиця співає, інша – кепкує з парубка, юнаки весело сміються – і вже чуєш різноголосий барвистий ансамбль, хоч і виконаний лише в одному кольорі – у рожевій глині. Цей гурт вона готувала на здобуття Шевченківської премії, але не судилося, зате сьогодні є бажаючі придбати його.

– Мій чоловік Михайло Белень теж художник, скульптор, він є першим поціновувачем моєї творчості, то він мене переконує, що найкращі твори не слід продавати, бо має на меті побудувати музей етнографії народів Закарпаття, – розповідає Магдалина. – Однак для заробітку я виконую окремі замовлення, не раз оформляла своїми керамічними роботами громадські заклади відпочинку – стадіон, ресторани, санаторії.

Мандрівки у другий вимір

Магдалина залюбки згадує свої молоді роки. Вже тоді з нею відбувалися дива-дивні, про які вона боялася батькам розповідати. Дівчина тричі потрапляла в інший вимір.

– Перший раз це сталося, коли ще вчилась у школі. Я любила бігати посередині вулиці. Хоча мама мене попереджала: «Доню, не йди серединою, бо там нечисті душі бігають». Але я про те забувала, щойно покидала хату. І якось на дорозі між двома будинками я зайшла в інший вимір. Одразу побачила грушу-дичку, яка своїми колючими гілками мені в очі лізла. Я зупинилася, і мені відкрився інший краєвид – битий шлях, над ним смеркає, та коли я зовсім трішечки відхилилася, то ця картинка зникла. Я була дуже тим схвильована, прийшла додому і навіть зміряла температуру, може, думала, гарячка, але голова не боліла.

Згодом, коли минуло три роки й Магда вже вчилася на першому курсі художнього училища, саме на цьому місці між будинками знову потрапила в інший вимір. Якщо тільки-но вона йшла засніженою дорогою, то в другому вимірі якийсь час перебувала серед голих дерев і ледь присипаного снігом довкілля.

– Таке враження, що там, куди я потрапляла, пора року відставала від нашої на два місяці, – розповідає Магдалина. – Втретє зі мною трапилося те саме. Тільки вже за інших обставин, коли я дуже хвилювалася перед екзаменом. Стояла під дверима аудиторії, молилась і попросила Бога, щоб послав мені білет про Веласкеса та ще показав, де і як він лежить. Аж раптом побачила себе наче збоку, що стою перед викладачем, дивлюсь на стіл, укритий червоною скатертиною, і беру білет, який лежить ліворуч із самого краєчка кутиком догори. Все це враз зникло. Тут підійшла моя черга, я увійшла до класу і побачила ту саму картинку, яку щойно споглядала, – стіл, червона скатертина і з лівого боку скраю кутик білета. Я швидко підійшла і сміливо потягнула той кутик до себе, взяла білет і очам своїм не повірила – це був Веласкес, якого я попросила в Бога. Я радісно підскочила й вигукнула: «Слава тобі Господи!» – викладач здивовано глянув на мене і махнув рукою, мовляв, чого тільки ті студенти з переляку не кажуть. Тоді я одержала «відмінно».

Але на цьому Магдалинині дива не скінчилися. Якось пізно ввечері поверталася після навчання електричкою додому, її ніхто не зустрів. Щоб не йти самій темним лісом, бо особливо боялася собак, повернула на шпали. Так дійшла до повороту дороги на своє село, озирнулась і побачила ззаду великого білого пса завбільшки з теля, хотіла закричати, покликати когось на допомогу – поруч були вже хати, однак не змогла, мову відібрало. Та кроку не прискорила, не бігла, продовжувала йти. Відчула довкола неймовірну тишу. Усі сільські пси наче завмерли, жодний не гавкав і не вибіг на дорогу, як бувало. Так пес-охоронець супроводив її до самої хати і зник.

Автор: Лариса МАРЧУК