передплата Українською | In English

№5, березень 2006

Диктатура

Поділитися:

(художньо-документальна повість)

Ранок 27 квітня 1986 року в Києві видався напрочуд сонячний і теплий. Такий теплий, що багато киян цього дня на власних балконах розпочали пляжний сезон. За хвилину-другу через засклені балконні двері Андрій спочатку побачив стривожене обличчя дружини, а потім почув її стурбований голос:

– Передали по радіо, що в Чорнобилі сталась якась аварія...

– Що за аварія? – не відриваючись від “Комсомолки”, байдуже запитав Андрій.

– Толком нічого не зрозуміло. Сказали, що на четвертому блоці Чорнобильської атомної станції якась аварія...

– Не панікуйте, – заспокоїв Андрій домашніх.

Була неділя. Тож він був певен, що перед Першотравнем, як завжди, заядлі рибалки кінохроніки подалися в чорнобильські місця наловити щук. І першокласні кінооператори Юрій Стаховський, Олександр Лісовий, окрім спінінгів та вудок, обов'язково прихоплять із собою на риболовлю свої "конваси" – кінокамери, щоб познімати натуру. А що це був би за кінодокументаліст, який, почувши про якусь там аварію, не кинув би все та не побіг, незважаючи ні на що, знімати те, що раптом сталося?! Бути такого не могло!

Наступного дня, у понеділок, кінохроніка клекотіла й гула, мов величезний киплячий казан. З куцих повідомлень радіо і телебачення стало зрозуміло, що в Чорнобилі на атомній станції таки щось трапилося. Інформаційний вакуум одразу заповнило радіо ОБС – "одна баба сказала". Масла у вогонь підливали голоси "з-за бугра". Чутки накочувалися одна на одну, наче хвилі під час шторму на морі. Говорили про сотні загиблих і про тисячі людей, вражених радіацією, яка чорною хмарою насувалася на Київ. Як на зло, студійні рибалки, на інформацію яких усі так сподівалися, рибалили цього вихідного не в Чорнобилі, а на Десенці.

До телефонних апаратів у редакційних кімнатах враз утворилися черги: студійний люд наказував домашнім позачиняти у квартирах вікна, забрати з вулиці дітей, не виходити зайвий раз на повітря, при цьому обов'язково натягнути бодай що-небудь на голову.

На обличчях багатьох студійців відбилися розгубленість, тривога й переляк. Серед кіношників почалася стихійна мобілізація; вирішували куди вивезти з Києва передовсім дітей: до родичів, знайомих, друзів, тільки подалі від Чорнобиля, хоч на всі чотири боки, куди не дістане радіація.

За роботу ніхто не брався. Творці (так називали на студії кінорежисерів і кінооператорів), хто серйозно, а хто й не без іронії, окупували приймальню директора, мітингували в коридорі.

– Чому не знімаємо? – перепитували один в одного режисери та оператори.

Обурювалися добровольці, які готові були негайно виїхати в Чорнобиль на зйомки. Чи не найбільше гарячкував фронтовий кінооператор Ізраїль Гольдштейн, котрий після кожної виголошеної гнівної тиради на адресу тих, хто сидить "на горі" і ставить рогатки кінодокументалістам, дрібно спльовував поперед себе. З цієї звички Гольдштейна спльовувати, наче підводити риску в кінці дискусій на засіданнях художньої ради чи на колегії Держкіно, студійці мали певний зиск. Хто був чимось невдоволений, спльовував і собі по-гольдштейнівськи, що мало означати: довкола всі йолопи.

Про фронтових операторів студії слід сказати окремо. У строю залишалися четверо: Михайло Пойченко, Ізраїль Гольдштейн, Яків Мєстєчкін, Михайло Гольбрих. На пенсію провели легендарного Валентина Орлянкіна. Чимало дискусій велося, ведеться і ще вестиметься, чому наша кінохроніка Другої світової війни набагато бідніша від німецької, британської, американської, зрештою, від японської, хоча на нашій землі гриміли найлютіші битви і здобувалися історичні перемоги. Звинувачують у цьому Сталіна, який, мовляв, не хотів бачити поразок важкого періоду війни. Можливо, це так. Бо лише наприкінці 1942-го – на початку 1943 року були сформовані фронтові групи кінооператорів, які знімали документальну кінохроніку на вирішальних напрямках цього смертельного двобою.

Нинішнє покоління з перехопленим подихом роздивляється документальні кадри Сталінградської битви. Є там, до речі, епізод, знятий асистентом, як виносять із підбитого танка з кінокамерою пораненого Валентина Орлянкіна. А чого вартий кінолітопис узяття в полон фельдмаршала Паулюса та його генералів! І тисячі полонених німців, обшарпаних, напівроззутих, напівроздягнутих, що приречено йдуть засніженими сталінградськими дорогами!

Це лише краплина тих безцінних десятків тисяч метрів кіноплівки з відблисками битв за Дніпро, під Корсунем-Шевченківським, у Яссько-Кишинівській операції... Та хіба можна все перелічити?! Аж до епізоду із знаменитою господаркою Бранденбурзьких воріт, сержантом-регулювальницею вуличного руху в Берліні – кадрів, що обійшли увесь світ.

Однак історія бойової кінохроніки не узагальнена ґрунтовним дослідженням. Видані окремі яскраві спомини фронтових кінооператорів та й усе.

Але є в цій історії одна особливість, один немеркнучий коштовний камінець: великий загін фронтових кінооператорів (якщо не більшість із них) були вихідці з Української студії хронікально-документальних фільмів. А після війни ті, хто залишився живий, повернулися на рідну студію з офіцерськими погонами на плечах і орденами на кітелях.

А втрати були важкі, болісні. Варто хоч раз побачити документальні кадри такого унікального явища, як партизанський рух в Україні, з його живими командирами Сидором Ковпаком, Семеном Руднєвим, ба навіть з безіменними народними месниками, щоб відчути: перед такою історією святий обов'язок – стати на коліна.

Хроніку зняв закинутий у партизанське з'єднання кінооператор студії Борис Вакар. Разом із групою бійців він під Шепетівкою натрапив на німецьку засідку й загинув у бою. Там і похований.

Коли Леонід Брежнєв став одноосібним і необмеженим керівником Радянської держави, його біографи почали ретельно перебирати документальну кінохроніку, вишукуючи епізоди, які, можливо, знімалися за різних обставин і часів діяльності майбутнього генсека. Особливо дослідників цікавила воєнна хроніка.

Фронтовий кінооператор Михайло Пойченко пригадав, що Брежнєв міг потрапити в його об'єктив під час жорстоких боїв на Малій Землі, куди оператора відрядили на зйомки. Справді, такі кадри знайшлися. На них – полковник Брежнєв із бійцями та офіцерами на передовій, на легендарній Малій Землі.

Епізод використали на повну потужність. У безлічі телепередач про Генерального секретаря хроніку вмонтовували, де треба, де не треба, а в документальних кінофільмах про Брежнєва, які створювалися в Москві, на Центральній студії документальних фільмів, Ленінграді, республіканських студіях, зокрема й "Укркінохроніці", бойові рядки біографії майбутнього маршала в устах авторів-публіцистів виростали у символи, гідні найславетніших полководців: “війну виграв полковник Брежнєв”.

Михайло Пойченко був не тільки високопрофесійним кінооператором, а й тонким художником. Митець з великої літери, до того ж надзвичайно скромна людина. Добре це чи погано, але навіть на День Перемоги ветеран приходив на студію у святковому костюмі без орденів і медалей, відзнакою служили орденські планки на піджаку. Про Михайла Івановича кожен говорив із теплом і повагою.

Жив він із родиною в "хрущовці", займав двокімнатну квартиру і стояв у студійній пільговій черзі з поліпшення житла для ветеранів війни.

Наближалася 36-та річниця Перемоги над Німеччиною. Київ готувався як ніколи. Чекали на приїзд Генерального секретаря Леоніда Ілліча Брежнєва. До цього було приурочено відкриття на схилах Дніпра музею Великої Вітчизняної війни з помпезним пам'ятником матері-Батьківщині з мечем над головою та щитом у руках. Стрічку мав розрізати сам генсек.

Студія розставила своїх кращих кінооператорів упродовж усього шляху до музею: на вокзалі, біля шевченківського університету, біля ЦУМу, на площі Ленінського комсомолу, біля Верховної Ради і т.д. З таким розрахунком, щоб кортеж із Брежнєвим і ощасливлений народ, який його зустрічав, були відзняті якнайповніше.

Біля самої ж стрічки, яку мав перерізати Брежнєв, поставили Михайла Пойченка. Режисер майбутнього фільму про цю подію Володимир Шевченко радів, як хлопчик: а раптом зав'яжеться розмова. Це ж той, мовляв, оператор, який знімав Вас на Малій Землі. Геніальний епізод може вийти. Молодий, відчайдушний і нахабний директор картини Слава Чорний узявся навіть вигукнути з натовпу фразу про зйомки на Малій Землі, щоб у такий спосіб звернути увагу високого гостя на оператора.

Фантазія сягала ще далі. Леонід Ілліч почує і почне розпитувати Михайла Пойченка про життя-буття. А той у відповідь скаже: добре, тільки от квартира поганенька, вже багато років стою в черзі на кращу. Леонід Ілліч як подивиться на Щербицького, котрий стоятиме поруч, то тому одразу й погано стане, а Михайлу Івановичу на другий день вручать ордер на нову квартиру. Задум підтримав безпосередній керівник урядових зйомок, заступник директора студії Іван Лимар. Відтак ветерана Пойченка так емоційно "накачали", що він справді повірив у можливе чудо й почав вчити напам'ять приготовлену фразу про погане житло, яку мав сказати Брежнєву.

Але не так сталося, як гадалося. Склад знімальних груп на так звані урядові зйомки студія намагалася не міняти. До них входили 3–4 кінооператори першої або вищої категорії, стільки ж надійних асистентів і директорів картин чи адміністраторів, надійність яких полягала в лояльності (зайвого не ляпати язиками), а також у тверезості та охайному зовнішньому вигляді.

Один примірник зі списком знімальної групи директор картини щоразу відвозив до КДБ. І хлопці з "дев'ятки" (дев'ятого відділу КДБ, який пильнував за урядовими заходами) кінохронікерів, як правило, знали в обличчя, насторожено до них не ставилися, а інколи й підказували корисну інформацію.

З Брежнєвим до Києва приїхав цілий загін московської "дев'ятки", офіцери якої, звісно, студійних хронікерів в обличчя не знали. Тому з кіношниками "Укркінохроніки" московська "дев'ятка" особливо не церемонилася. Могутнього кінооператора, майстра спорту з академічної греблі Якова Лейзеровича, який сторожив урядовий кортеж біля підніжжя пам'ятника Леніну на Хрещатику та із "Конвасом" у руках вискочив на проїжджу частину дороги, московські хлопці схопили попід пахви і так крутнули довкола власної осі, що бідний Лейзерович випробував лобом на міцність стіну найближчого будинку і зйомку закінчив у студійному медпункті з перев'язаною головою.

З узвишшя пагорба, на якому зібралися кілька тисяч киян і де мали відбутися основні урочистості з відкриття музею Великої Вітчизняної війни, добре проглядалася звивиста дорога майже до самого Хрещатика. Натовп збуджували чорні міліцейські "Волги" з мигалками, що враз проносилися мимо і зникали за пагорбом, скочуючись до набережної Дніпра. Адреналін у кров людей надходив порціями: спочатку перед зором промчали міліцейські патрулі з полковниками.

– Їдуть! – зашелестіло й покотилося над головами.

Через хвилин десять за полковниками промчали "мигалки" з генерал-майорами.

– Їдуть! – злетіло з сотень уст.

Настала довга пауза очікування. І коли на трасі знову з'явилися чорні "мигалки" уже з генерал-полковниками, народ розслабився. Люди почали сміятися з міліцейської перестраховки і переляку та нашіптувати анекдоти про Брежнєва.

У такій атмосфері багато хто не помітив, як до пагорба від повороту до повороту на чималій швидкості наближалося з десяток чорних лискучих авто.

Машина генсека зупинилася просто перед центральним входом до музею, де й була перетягнута червона стрічка. Зайві авто покотилися вниз у відведені для них місця.

Стояла чудова сонячна погода. Довкола, скільки можна було бачити, зір радувала ніжна зелень розкішної травневої весни, яка ось-ось готова була спалахнути в Києві біло-рожевим каштановим квітом.

Леонід Ілліч довго й повільно виходив із лискучого лімузина. Дівчата в українському вбранні тут же піднесли генсеку ножиці, що лежали на теці, застеленій вишитим рушником. Праворуч, готовий будь-якої хвилини прийти на виручку Брежнєву, стояв щасливий Володимир Щербицький, подалі – такі ж щасливі члени Політбюро Компартії України та уряду.

Довкола все почало рухатися. Здригнувся й подався вперед натовп, стримуваний міліціонерами і хлопцями в цивільному, які стояли плече в плече, окреслюючи ламану геометричну фігуру, всередині якої відбувалася заздалегідь зрежисована вистава.

Леонід Ілліч рукою, що не зовсім слухалася господаря, намацав ножиці і, звівши брови, з усмішкою здивованої людини, якій зненацька приготували сюрприз, перерізав стрічку. Щоб зняти цей історичний момент, кіно- і телеоператори, фотокори начхали на братську солідарність й етику і, працюючи ліктями та хто чим міг, ринулися якнайближче до Брежнєва. Але тут настав час діяти "дев'ятці". Найвідважніших і найспритніших хлопці з "дев'ятки" безцеремонно заштовхували назад у людський натовп, жаліючи лише московську журналістську братію, яку вони, вочевидь, також знали в обличчя.

Відтиснули від генсека й Михайла Пойченка. Режисер Володимир Шевченко, згодом переглядаючи на монтажному столі відзнятий матеріал, сто разів зупиняв екран і втовкмачував студентові театрального інституту Володимиру Оселедчику, який проходив у нього практику як асистент, що означає вищий клас операторської майстерності і який треба мати хист, щоб у такій тісняві не загубити жодної деталі.

– А тепер дивись! – під кінець сказав Шевченко і натиснув на педаль монтажного стола: на екрані Леонід Ілліч розрізає стрічку, його швиденько скеровують до входу головного павільйону, він проходить повз величезне фотопанно з молодим полковником Брежнєвим серед героїчних захисників Малої Землі, на мить затримується і зникає за дверима павільйону, а оператор повільно наїжджає на панно.

– Клас! – вражено каже Оселедчик. – Це ж здрукований кадр, знятий Михайлом Івановичем! Ну й музейники, здрукували й не спитали...

– Який міг би бути епізод... – жалкує Шевченко. – Та "дев'ятка" не дала...

– І квартиру могли б Пойченку дати, – розмірковує асистент.

– Про квартиру я вже не кажу, – зітхає Шевченко.

Отже, незважаючи на невеличке фіаско фронтового оператора Михайла Пойченка в епізоді з генсеком Леонідом Брежнєвим, голос кінодокументалістів, які були на війні, для студії мав велике значення. Його побоювалися в Держкіно, а ще дужче, як небажаної халепи, партійні апаратники від райкому до ЦК КПУ. Ось чому в понеділок, на другий день після аварії на ЧАЕС, у приймальні директора найгрізніше звучав баритон Ізраїля Гольдштейна: чому не знімаємо?

Директорові студії Віктору Деркачу рватися в бій не було жодної охоти. Добровольцям, які забажали негайно виїхати на зйомки в Чорнобиль, директор відповідав:

– Їдьте, тільки доїдете до першого міліцейського поста, а там – вибачай та голоблі завертай...

– А ми городами, городами, – наполягав режисер Микола Лактіонов-Стеценко.

Директор тільки махнув рукою. І він мав рацію. Існував суворий порядок. На зйомки більш-менш значущих подій республіканського чи союзного рівня студія одержувала вказівки з Держкіно. Це стосувалося з'їздів, ювілеїв, пусків ударних об'єктів п'ятирічок, всесоюзних рекордів, візитів зарубіжних делегацій і т.д., і т.п. Якщо з цього переліку студія знімала щось самостійно, все одно таку зйомку треба було погодити з Держкіно. Інколи це робилося телефоном. А письмовий дозвіл приходив наздогін. Зі свого боку Держкіно також діяло з осторогою: якщо в оказії брав участь хтось із членів Політбюро, зйомка погоджувалася з ЦК КПУ. Редакція кіноперіодики забирала такий сюжет для кіножурналу "Радянська Україна", який після здачі в Держкіно залишали "на установку", тобто для перегляду працівниками ЦК. Якщо ж у сюжеті був знятий сам Володимир Васильович Щербицький, тоді такий кінотвір залишався на "першу установку", тобто для перегляду "самого" або як мінімум секретаря ЦК з ідеології.

Про аварії, природні катаклізми або, не дай, Боже, якісь випадки соціальної напруженості, годі було й думати. Сміливців дозволити це знімати не було. Зась і все. Тож не знайти в українській кінодокументалістиці ні Куренівського потопу, ні бунту в Кривому Розі, ні розгону студентських сходок біля пам'ятника Шевченку 22 травня в пам'ять про перевезення тіла Кобзаря в Україну, ні багато чого іншого, що було єством і духом поколінь, які росли й мінялися. Усе це кануло в Лету, на жаль, разом із найжахливішою трагедією – голодомором, не позначеним у паспорті нації – її документальному кінолітописі.

Якщо ж набиралися відваги самі кінодокументалісти, без дозволу брали на студії апаратуру і знімали, їх безжально карали. Кращих режисерів і операторів документального кіно Михайла Юдіна, Рафаїла Нахмановича, Едуарда Тімліна на багато років "відлучили" від творчості за покликанням лише за одну несанкціоновану зйомку траурного мітингу в Бабиному Яру з "сіоністським ухилом". Негласна вказівка – "винуватців" до кінопубліцистики не допускати, "бо накрутять такого, що потім шапки з усіх полетять" – висіла над керівництвом студії, як дамоклів меч.

Особливо боялися проявів українського буржуазного націоналізму. Найяскравіші студійні таланти – режисери Юрій Ткаченко, Віктор Стороженко, Сашко Криварчук, Ігор Грабовський, сценаристи Володимир Костенко, Микола Шудря, Степан Колесник, які у своїх кінострічках захоплювалися українською піснею, звичаями, обрядами, традиціями, побутом, – ходили з ярликами невиправних націоналістів, бо "передавали куті меду". На митців чатувала творча безперспективність, куди б вони не потикалися. Відзняту плівку змивали "на срібло", як шкідливу, а "штрафників" відправляли в редакцію періодики, де вони спокутували "гріхи", працюючи над випуском кіножурналів, а, спокутувавши їх, невдовзі заробляли нові. Відтак вважалися ще й невиїзними для зйомок за кордоном.

Чорнобиль ще до аварії займав у біографії студії пам'ятний рядок. Окрім знатної риболовлі, куди їздили на вихідні документалісти, сталося й таке. До чергового, XXIV, з'їзду КПРС студія знімала документальний повнометражний публіцистичний фільм із робочою назвою "Партійний підхід". Консультантом запросили й погодили, з ким вимагалося, помічника Щербицького Костянтина Продана. Це знімало багато питань, що могли виникнути перед студією зі здачею картини.

Ударною новелою фільму мала стати розповідь про первинну партійну організацію, про те, як рядові комуністи на своїх місцях без метушні й галасу мобілізують колектив на вирішення завдань п'ятирічки ("п'ять – за чотири") та творять історію держави.

Підходящу "первинку" було обрано якраз на Чорнобильській АЕС. Такий об'єкт кіношників улаштовував на всі сто відсотків. На повний хід тривало будівництво 5-го блока станції, із уведенням якого вона мала стати найпотужнішою атомною у світі. Отже, натура є. Якщо поталанить із "говорящими головами" – секретарем парторганізації, членами партії та безпартійними, які скажуть вагомі слова про перебудову, гласність, партійний підхід, новела "в кишені".

Знімальну групу очолив заслужений діяч мистецтв УРСР, кінорежисер Анатолій Федоров, оператором на фільм було призначено кращого професіонала студії Віктора Хотінова.

Заїхавши до міста енергетиків Прип'яті, документалісти побачили дивну картину: серед сонячного дня на відкритому майдані біля одного з гуртожитків будівельників галасував чимось обурений натовп. Щось на зразок стихійного мітингу молодих мам з дітьми. Не довго думаючи, Віктор Хотінов поставив на штатив синхронний "Арефлекс" і припав до окуляра. Його негайно оточили молоді жінки і, перебиваючи одна одну, почали розповідати про свої біди. Оператор, як правило, ніколи не чує, що кажуть його герої, навіть якщо їх розділяє відстань всього в один метр. Він не вслуховується, вся увага прикута до зображення: як стоять, як говорять, як переживають, який вигляд мають – аж до настороженості, щоб у кадрі не літали, не повзали по людях мухи або ще якась біда чи щоб хмара не заступила під час зйомки сонце.

Раптом оператор почув, що його камера змовкла. Не відриваючись від окуляра, Хотінов інстинктивно хвицнув ногою позад себе нахабу, котрий міг би спричинити до цього, а випроставшись, зустрівся з колючим, грізним поглядом людини, яка висмикувала провід від акумулятора, що висів на штативі, і знеструмила камеру. Поруч стояв переляканий режисер Федоров.

– КДБ, – вимовила людина, даючи зрозуміти, що зйомку закінчено.

Групі звеліли зібрати апаратуру і їхати слідом за білою "Волгою". У парткомі ЧАЕС, куди вони прибули, кінодокументалістам пояснили, що якісь провокатори намагалися організувати на об'єкті "заваруху" – слово "страйк" тоді ще боялися вимовляти навіть пошепки. Цю "заваруху" ледве вдалося погасити, як раптом, наче той чорт з конопель, з'явилася кінохроніка "підлити масла у вогонь", який ледве загасили.

На цьому кіношники й кадебісти роз'їхалися б, коли б мирно попрощалися. Та дійшло мало не до петельок на сорочках. В оператора відібрали касету з плівкою. Обурені й ображені кінохронікери пригрозили поскаржитися в ЦК консультантові. Розсталися з погрозами на адресу одне одного.

Офіцери держбезпеки виявилися спритнішими. Ще не встигла знімальна група повернутися на студію (добиратися з Чорнобиля всього три-чотири години) як із Держкіно надійшло розпорядження: директору й головному редактору терміново прибути на засідання колегії. У розкладі засідань колегії, що завжди надсилався керівництву студії, такої дати, звичайно, не було.

Нічого не розуміючи, поїхали. Далі з'ясувалося, що про інцидент із кінохронікою кадебісти, не гаючись, доповіли своєму обласному начальству в найвигідніших для себе барвах. Ті – першому секретареві Київського обкому партії Григорію Ревенку. А той, у свою чергу, все своє обурення на кіношників за намагання "винести сміття з хати" передав секретарю ЦК Компартії України з ідеології Олександру Капту.

Очевидці розповідали, що швидкий на висновки Капто розмовляв по телефону з першим заступником голови Держкіно УРСР Дмитром Сиволапом, якого на той момент застав на господарстві, так, що в кабінеті шибки тремтіли.

"Винуватці", звісно, про все це не знали. Колегію зібрали поспіхом з усіх живих її членів, яких можна було розшукати в Києві, аби тільки забезпечити кворум. Тривало засідання хвилин з десять. Мабуть, найкоротше в історії Держкіно. Члени колегії, серед яких були письменники, артисти, діячі культури, постанову прийняли одноголосно: за "проявлену безконтрольність у роботі знімальних груп" директорові студії і головному редакторові оголосили по суворій догані.

Другий пункт постанови колегії зобов'язував ту ж таки дирекцію розібратися на студії і вжити відповідних заходів до безпосередніх учасників "НП", що й було зроблено. На засіданні партбюро "Укркінохроніки" члену КПРС режисерові Анатолію Федорову оголосили догану без занесення до облікової картки. Найлегшим переляком відбувся оператор Віктор Хотінов. Як безпартійний, він дістав догану наказом по студії.

Чи то через метушню, чи через недосвідченість кадебісти не відібрали в звукооператора магнітної плівки. Її прослухали на студії. Молоді жінки, одна перед одною, скаржилися на важкі побутові умови в робітничих гуртожитках. У кімнатах укупі проживали холостяки та сімейні, відгороджуючись простирадлами. Постіль місяцями не міняють, пралень немає, дитячі садки переповнені, черги на квартири роками не рухаються тощо. Отож, "заварухою" виявилася гірка "битовуха".

Цей чорнобильський рядок в історії студії був свіжий, і про нього не забували. Обпікся на молоці – дмухай на воду. Директор студії, відбившись на якийсь час від документалістів, що насідали, зателефонував завідувачу сектора кіно відділу культури ЦК Компартії України Георгію Березовському: як діяти? Такі дзвінки загалом вважалися перевищенням службової субординації, однак у відділі ЦК для кінохроніки робили виняток, бо, як завше, йшлося про справи, за які після зйомок радісно рапортували.

Але цього разу сталося інакше. Почувши запитання, Березовський сухо нагадав, що в студії є своє керівництво – Держкіно й такі питання треба вирішувати там. А загалом, порадив він, переходячи на миролюбний тон, стежте за газетою "Правда" та програмою "Время" Центрального телебачення... То – найнадійніші орієнтири...

Того ж дня після обіду по радіо й телебаченню киян закликали не відчиняти у квартирах вікна, кватирки, дітей тримати вдома, покривати на вулиці голови. Студія майже вмить спорожніла.

Тим часом треба було приймати рішення. Ситуація ускладнювалася ще й тому, що всі знімальні групи були задіяні на своїх об'єктах. На підприємствах, будовах, у колгоспах кінооператори знімали сюжети про першотравневу трудову вахту. Найчисельніша знімальна група готувалася до зйомок першотравневої демонстрації на Хрещатику, ще одна – до висвітлення 39-ї велогонки Миру, яка напередодні Дня Перемоги мала вперше пройти дорогами України (декотрі гонщики відмовилися від такого "задоволення"), решта операторів були розписані для висвітлення святкування самого Дня Перемоги.

Зійшлися на тому, що студія запустить у виробництво одночастинний чорно-білий документальний фільм про аварію на ЧАЕС. Вирішили доручити його режисерові Володимиру Шевченку. Критерій один: зняти швидко і, головне, вчасно здати – "не у свинячий голос", коли про подію вже забудуть. Усі були цілком переконані, що за якийсь тиждень аварію ліквідують і про неї справді забудуть. А Шевченко не раз доводив, що вміє працювати надійно й оперативно, про що, зокрема, засвідчив фільм про візит Брежнєва в Україну.

Шевченко застудився, і в понеділок зранку його серед колег не було. Але вже по обіді режисер із температурою приїхав на студію, щоб поповнити лави нетерплячих добровольців, які наполягали на негайному виїзді до Чорнобиля.

Дізнавшись про рішення дирекції студії, Шевченко одразу взявся за формування знімальної групи. Кінооператорами режисер запросив своїх однодумців – молодого талановитого випускника Московського ВДІКу Віктора Кріпченка, а пізніше ще й досвідченого фахівця вищої категорії Володимира Таранченка. 30 квітня група залишила студію й узяла курс на Іванків.

А тим часом у столиці закривали школи, почалася евакуація учнів, дитячих садків, вагітних жінок.

Група Шевченка через кілька днів з'являлася на студії, щоб поповнити плівку, здати в проявку відзнятий матеріал. Вона виглядала змученою і сердитою. Документалісти моталися селами й містечками тридцятикілометрової зони, знімали евакуацію селян, худоби, колгоспної техніки, силу-силенну військових, які прибували, загони цивільної оборони, міліцію, вертолітників, бронетехніку, але на ЧАЕС, до реактора, пробитися не змогли.

Упертий і винахідливий Шевченко спочатку сподівався на допомогу міліцейських генералів, з якими за попередньої роботи в нього залишилися дружні зв'язки. Генерали співчували й розводили руками.

Після святкових вихідних, 5 травня, до редакції зателефонував із Москви відомий режисер-документаліст Ролан Сергієнко. Уточнивши, що всі дороги до четвертого реактора перекриті наглухо, запевнив: московські документалісти Центральної студії документальних фільмів добилися зустрічі із секретарем ЦК КПРС, членом Політбюро ЦК Єгором Лігачовим, і питання про зйомки на ЧАЕС буде вирішено. Тож будьте готові.

Перед цим засоби масової інформації опублікували повідомлення ТАРС: "2 травня М.І. Рижков і Є.К. Лігачов відвідали район Чорнобильської АЕС. Ознайомилися з обстановкою в районі атомної станції. Товариші Рижков і Лігачов відвідали населені пункти, де зустрілися з трудівниками, тимчасово евакуйованими з району АЕС, цікавилися організацією їхнього побуту, торговельним і медичним обслуговуванням. У поїздці брали участь Щербицький, Щербина, Ляшко, Ревенко".

Пізніше, під час монтажу фільму, Шевченко витратив чимало енергії, щоб роздобути бодай якісь документальні кадри цього історичного візиту до Чорнобиля.

У 1989-му, через три роки, знімаючи у Кремлі зустріч шахтарів Донбасу, що страйкували, з Головою Ради Міністрів СРСР Миколою Рижковим, Андрій скористався моментом і делікатно запитав прем'єра про існування кіно- чи телехроніки тієї поїздки, але відповіді не одержав.

Обіцяної зустрічі Є.К. Лігачова з московськими документалістами, про що повідомляв Ролан Сергієнко, не відбулося. На студію приїхала перший заступник голови Держкіно УРСР Валентина Адамівна Балашова, яка змінила на цьому посту Д.С. Сиволапа. До призначення в Держкіно вона обіймала посаду першого заступника завідувача ідеологічного відділу ЦК Компартії України, очолюваного майбутнім Президентом України Леонідом Кравчуком. Її супроводжував виконувач обов'язків головного редактора Держкіно Юрій Уарович Новиков.

Приводом було познайомитися з колективом і планами студії. Знайомство одразу переросло в гарячі й різкі розмови про зйомки на ЧАЕС. У виступі Гольдштейна, єхидних та дошкульних репліках його колег пролунали звинувачення на адресу Держкіно в боягузтві й нерішучості.

У результаті Балашова дала слово документалістам, що негайно обговорить це питання із секретарем ЦК. Обіцянку свою виконала. Того самого дня в неї відбулася розмова із секретарем ЦК Компартії України з ідеології Володимиром Івашком.

Новини були невтішні. Телефоном Балашова редакції повідомила: ні телебачення, ні преса на четвертий реактор не допущені. В окремому випадку це може дозволити голова урядової комісії Борис Євдокимович Щербина.

Кінохроніку нарівні з іншими засобами масової інформації, сказала Балашова, ЦК націлює на висвітлення зусиль партійних організацій з розміщення переселенців, забезпечення постраждалих житлом, роботою, медичною допомогою тощо.

Наступного дня ця вказівка, але вже від імені Держкіно за підписом Балашової, на студію надійшла письмово. У редакції вирішили ухопитися за ще одну соломинку: умовити Балашову звернутися до кандидата в члени Політбюро ЦК Компартії України, голови КДБ УРСР С.Н. Мухи.

Знайшли сміливця, який готовий був нарватися на гнів Балашової, якщо таке станеться. Але досвідчений партійний апаратник спокійно відповіла, що з товаришем Мухою вона вже консультувалася. Після аварії безпеку станції здійснюють московські товариші. І додала, що не заперечуватиме, якщо студія зі свого боку спробує самостійно знайти підхід до голови урядової комісії Щербини.

14 травня раненько з воріт студії виїхав "газик" із членом сценарно-редакційної колегії Держкіно УРСР Петром Яровенком і начальником відділу зйомок Валерієм Ненашевим. Мета одна – добитися аудієнції з головою урядової комісії. Того ж вечора, одержавши належну порцію радіації, кінодокументалісти повернулися на студію ні з чим. За їхніми розповідями і враженнями, виходило, що розраховувати на те, що в чорнобильському содомі і гоморрі голова знайде час вислухати кінохроніку, марно. Заодно посланці студії розмовляли й із московськими кадебістами, штаб яких розташувався у тому самому приміщенні, що й урядова комісія. Ті підтвердили: без Щербини знімати на зруйнованому реакторі ніхто не дозволить.

Цей результат майже обеззброїв студію, проте в редакції вирішили не здаватися. Перебирали різні варіанти, згодом дійшли висновку: треба ще й ще пробиватися до урядової комісії. Поїде Андрій, у нього легка рука, можливо, йому поталанить...

За кермом – водій Григорій Картофілов, ветеран студії, учасник війни, який на застереження про радіацію жартома відповів: раз мати народила, раз і помирати...

На контрольному пункті в Іванкові міліцейський капітан, розглядаючи мало не під лупою Андрієве посвідчення редактора кінохроніки, ніяк не наважувався пропустити цю стареньку "Волгу" далі. Але Андрій зумів переконати капітана, що загрози він не становить, бо їде без апаратури, а, навпаки, можливо, доб'ється дозволу на зйомки.

Згодом цю затримку Шевченко назвав знаком на долоні. Бо, від'їхавши від пропускного пункту на незначну відстань, водій Картофілов голосно посигналив: здалеку він пізнав "рафік" із групою Шевченка, який чомусь повільно рухався назустріч. Ще б хвилина, і дві машини розминулися б на розвилці. Відбулося радісне "братання документалістів на трасі".

Шевченківці були сердиті й мали "пожмаканий" вигляд. Разом з письменником Володимиром Яворівським, який власною "Волгою" вже не один день прасував тридцятикілометрову зону, вони цілу ніч "гуділи" в будиночку рибалки за Іванковом, матюкаючи вздовж і впоперек партійне й радянське начальство за те, що трапилося.

Володимир Шевченко був лютий і налаштований рішуче. У голові в нього вже визріло послання, адресоване Горбачову та Щербицькому. Він тут же почав викладати Андрієві його зміст, клянучи "шкурників", "захребетників", "сьорбачів", оскільки саме вони не дозволяють документалістам виконати святий обов'язок. Послання закінчувалося категорично: режисер зупиняє зйомки і повертається на студію. Нехай боягузів і "сьорбачів" засудить історія і народ.

Але це були емоції. Насправді Шевченко належав до тих людей, котрі, наштовхнувшись на стіну, не відступають назад, а б'ються об неї лобом довго і вперто, поки не знайдуть вихід.

Дізнавшись про намір редакції "достукатися" до Щербини, він звелів водієві розвернутися й узяти курс на Чорнобиль.

Урядова комісія розмістилася в будинку евакуйованого Чорнобильського райкому Компартії України. Біля входу стояв вартовий солдат, ніби приставлений до масивного стаціонарного дозиметра поруч дверей, стрілки якого показували 22 тисячі мікрорентгенів на годину.

– Усередині менше, тисяч десять, – помітивши, що кіношники перезирнулися, сказав, усміхаючись, юний воїн, пропускаючи їх уперед.

На другому поверсі в колишній приймальні першого секретаря райкому клекотало й кипіло від людського гомону, запитань, реплік, окриків, штовханини. Безперервно з усього Союзу прибували дедалі нові команди атомників, хіміків, будівельників, енергетиків, прохідників, військових. Чотири помічники голови урядової комісії зустрічали їхніх представників у приймальні, записували до журналів і зникали за дверима кабінету голови.

Прибулі тут же одержували кишенькові дозиметри з відкритих картонних коробок, що стояли на підлозі, і пили, пили жадібно й досхочу, як то кажуть, "на шару" таку на той час диковинну в цих краях кока-колу. Тарою з кока-колою у скляних пляшках було заставлено всі коридори колишнього райкому.

Перша новина кінохронікерів засмутила й мало не збила з пантелику. Напередодні було прийнято рішення працювати вахтовим методом, міняючись через кожних десять днів. Ліквідаторам встановили максимум дози опромінення – 50 рентгенів, авіаторам і вертолітникам – 25. Вахту від Щербини, який залишався головним, прийняв перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР Іван Степанович Силаєв.

Потрапити серед цього кипіння і клекотіння до голови не було жодних шансів. Однак Андрієві пощастило заволодіти увагою одного з помічників, котрий спочатку не зрозумів, що від нього вимагають, про яке кіно йдеться, але, збагнувши, що має справу з документалістами, враз зацікавився, записав до журналу, хто є хто, а вийшовши від голови, якось непевно мовив:

– Чекайте, про вас доповіли...

Просторий майдан перед райкомом партії, на якому у свята веселилися чорнобильці, перетворився на пристанище різномовного люду, машин, кранів, бронетранспортерів, іншої техніки.

Немилосердно пекло сонце. Натовпи ліквідаторів, які весь час прибували, з розстебнутими до пояса сорочками, непокритими головами, шикувалися в черги до солдатських кухонь, що наповнювали майдан запахами гарячої їжі. Той, хто підходив до роздачі, одержував із солдатських рук алюмінієву миску, ложку, пару здоровенних шматків білого пахучого хліба. Інший солдат із черпаком наливав у миску борщ.

Розправившись із борщем, ставали в чергу за тим, що було на друге. Роздавальник у ту саму миску насипав черпак гречаної каші з підливою і клав зверху великий шмат м'яса. Для бажаючих із величезної каструлі, яка стояла просто на святій землі, в алюмінієві кварти наливали теплий компот.

Усе це робилося швидко, пообідати можна було за якихось п'ятнадцять хвилин. І, головне, їж хоч десять порцій – усе безплатно.

Під спекотним сонцем хтось знаходив місце на траві, хтось плюхався просто на гарячий асфальт, підібгавши під себе ноги, а хтось угамовував голод стоячи. Тут уперше прозвучала фраза, яку потім доводилося чути не раз: "Хохлы напартачили, а мы расхлебываем".

Голодні кіношники пообідали так само. Від гарячого сухого повітря пересихало й лоскотало в горлі. Разом із хлібом на зубах хрускотіла радіація – без смаку, без кольору, без запаху...

У кабінеті Силаєва двері не зачинялися. Туди щохвилини заходили люди в масках і без, чулися суперечки. Звідти долинали фрази: "нужен свинец", "тонны бора, доломита", "тысячи тонн вапняка", " защитить речку Припять", "в реакторе температура", "подложить под него подушку", "пройти туннель" тощо.

Ці обірвані шматки розмов викликали на обличчі Шевченка такі переживання від неможливості ввімкнути камеру, що помічник, який симпатизував кіношникам і мимоволі спостерігав за ними, вибрав момент і скомандував:

– Заходьте! Хтось один!

Переступивши поріг, Андрій побачив, що над Силаєвим схилився, щось доводячи голові, міністр енергетики СРСР Майорець, якого вони вирахували ще в приймальні. Було видно, що доводи міністра голова не сприймає і прагне якнайшвидше закінчити розмову.

Позаду група людей напівтихо сперечалася з академіком Веліховим, ще кілька купок спеціалістів, згуртувавшись по кутках, про щось тихо шепотіли.

Тільки-но голова дав зрозуміти міністру енергетики, що розмова закінчена, Андрій стрімко наблизився до стола і промовив заготовлену тираду про святий обов'язок документалістів перед людством розповісти про Чорнобильську аварію.

Силаєв, нічого не розуміючи, звів зосереджений погляд на Андрія і втомлено промовив:

– Напишіть, що ви просите...

Шевченко, як мисливець, котрий нарешті натрапив на слід здобичі, за якою гнався дні й ночі, заскочив в одну з порожніх райкомівських кімнат і з палаючими очима, обпікаючись цигаркою, під диктовку Андрія видрукував на машинці: голові урядової комісії тов. Силаєву І.С. Українська ордена Знак Пошани студія хронікально-документальних фільмів просить дозволити: 1. Зйомки засідань урядової комісії. 2. Зйомки з вертольота. 3. Зйомки ліквідації аварії на четвертому енергоблоці.

Силаєв ковзнув поглядом по паперу й повернувся до Веліхова, який, обіпершись на лікті, сидів поруч за столом.

– Дозволимо? – запитав він.

– Хай знімають, – витаючи у своїх думках, відповів академік.

Силаєв навскоси листка розмашисто написав: дозволяю... Коли у приймальні папір із дозволом пішов по руках і потрапив до Віктора Кріпченка, оператор якось по-дитячому радісно запитав нашого помічника:

– А тепер куди?

– Тепер на перший поверх, до кадебістів, – усміхнувся той. – Узгоджуйте план і знімайте...

Одразу домовилися про синхронну зйомку засідання урядової комісії наступного дня о 6.00 ранку. Поверталися з Чорнобиля опівночі. Щасливий і збуджений Шевченко до самого Києва лаяв місцевих "захребетників", "крохоборів", "сьорбунів" за згаяний час і клявся, що у фільмі "присобачить" усіх їх до ганебного стовпа. Звертаючись до групи, він проголосив, маючи на увазі Силаєва і Веліхова:

– Ви тепер зрозуміли, хто такі справжні інтелігенти, московські інтелігенти?

(Далі буде).

Автор: Анатолій Карась

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад