передплата Українською | In English

№5, березень 2006

"Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить…"

Поділитися:

Останнім часом постійно згадую один факт, пов'язаний з іменем Ліни Костенко. Факт, якого, окрім мене, ніхто не знає. А він, очевидно, показовий для світового літературного процесу.

Особливо широке визнання до української письменниці прийшло після Всесвітнього конгресу "Ліна Костенко – поет і мислитель", який відбувся у США (1990). То, без жодного перебільшення, був тріумф усієї української поезії. Сьогодні Ліна Костенко – лауреат багатьох престижних зарубіжних премій, зокрема премії імені Петрарки, яку одержала за перекладену італійською мовою книжку "Інкрустації" (1994). У дипломі зазначено: "Спеціальна премія СВІТОВІЙ поетесі Ліні Костенко".

Її лірику знають не лише в Європі, а й у Канаді, США, Австралії… А тим часом Ліна Василівна 2000 року прилюдно відмовилася від високої відзнаки – ордена Ярослава Мудрого. Сталося це 9 квітня на її творчому вечорі в Київському будинку вчителя. Там, де колись виступав Михайло Грушевський, ювілярка гнівно кинула: "Я не волію одержувати орден, яким нагороджено Єльцина й Лазаренка". Нещодавно поетеса уникла будь-яких офіційних відзначень свого сімдесятип'ятиріччя.
Коли в колумбійського класика Гарсіа Маркеса запитали про його творчі плани на майбутнє, він, не вагаючись, відповів: "Писатиму спогади". "Як, – здивувалися журналісти, – шістдесят років – і вже мемуари?". "Так, – сказав він, – писати мемуари треба тоді, коли ще щось пам'ятаєш". Цей "рецепт", поза сумнівом, універсальний. Ось чому хочу розповісти про те, як я висував твори Ліни Костенко на здобуття Нобелівської премії.

Її особливість полягає в тому, що пропонувати кандидатів на неї мають право не колективи чи організації, як свого часу було узаконено в нагородному господарстві колишнього СРСР, а тільки більш чи менш знані в своїй галузі особистості.

Протягом дев'яностих років минулого століття я випадково опинявся серед таких, і мене кілька разів Нобелівський комітет запрошував узяти участь у номінації, тобто в процедурі висунення кандидатів "на Нобеля". Такою нагодою я скористався: пропонував, зокрема, роман Олеся Гончара "Собор", але трапилося це в рік кончини письменника (1995) і тому, мабуть, його твір у комітеті не розглядався. А ось про висунення кандидатури Ліни Костенко збереглася відповідна документація. З самою поетесою, щоправда, я про це ніколи не говорив і тому не знаю навіть, якою може бути її реакція. Але зважуюся написати про це хоча б у зв'язку зі згаданим "рецептом" Маркеса: поки ще щось пам'ятаю. А, крім того, твори, що вийшли друком, належать уже не тільки авторові. За відомим висловом Монтеня, ними наполовину володіє також читач...

У листі до мене голови та членів Нобелівського комітету йшлося про таке: за дорученням Шведської академії вони "мають честь запросити Вас (тобто мене. – М.Н.) до того, аби Ви запропонували одного чи кількох кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури за 2001 рік. Мотивація пропозиції бажана, але необов'язкова. Щоб її врахувати, вона повинна надійти в Нобелівський комітет до 1 лютого 2001 року. Завдання комітету – підготувати в академії дискусію про кандидата на премію. Нобелівський комітет триматиме Вашу пропозицію в секреті і передбачає, що й Ви (зі свого боку) зберігатимете про це таємницю, як того вимагає відповідний припис. Будь ласка, надішліть Вашу пропозицію на адресу...". Далі вказувалася адреса Шведської академії, а нижче – підписи п'ятьох: К. Еспмарк (голова), Г. Енкдагл (секретар), О. Зьоштранд, Л. Форссель, П. Ваштберг (члени комітету).

У відповіді на цей лист я, подякувавши голові комітету, запропонував кандидатуру Ліни Костенко. Думаю, що цим зізнанням (минув же певний термін давності!) не порушую приписів комітету щодо секретності номінації, а тому спробую коротко викласти своє обґрунтування.

Ліна Костенко працює в українській літературі не один десяток літ. Не прислужувала жодному режимові. Опублікувала десять книжок поезій українською та сім іншими мовами (словацькою, французькою, білоруською, англійською, естонською, італійською, німецькою). Верстку книжки "Зоряний інтеграл" радянська цензура "розсипала". (Зазначу, що цензори намагалися скористатися допомогою Павла Тичини. Відмовився. І мав потім клопіт із неприсудженням ніяких нагород до своїх ювілеїв. Микола Бажан, на жаль, не відмовився. А потім каявся й вибачався перед поетесою: вивершив блискучу рецензію на роман "Маруся Чурай".)

Про Ліну Костенко написано десятки більших і менших досліджень, але суть її обдаровання не розкрито. Як і кожен справжній лірик, українська авторка перебуває за межею доказовості. Особливе місце в творчості Ліни Костенко посідають поеми та романи. Провідний їхній мотив – історична опозиція.

Пропоную відзначити Нобелівською премією три твори:

"Маруся Чурай" (роман у віршах), 1979.

"Дума про братів не азовських" (драматична поема), 1989.

"Берестечко" (роман у віршах), 1999.

Головний герой цих творів – поразка. За переконанням поетеси, "поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить". Поразка в Ліни Костенко суто українська – в боротьбі за свою державність. Як наслідок Україна з її багатомільйонним народом приречена на всесвітню невідомість.

У ХХ столітті Україна зазнала вселенського лиха, яким стала катастрофа на Чорнобильській АЕС. Протягом останніх років Ліна Костенко (єдина в світі поетеса!) очолює регулярні експедиції в мертву зону, котру трактує як вияв кінця історії. Написала про цей планетарний гріх кілька повістей і продовжує бути переконаною, що світ навряд чи її почує. Бо над Україною, як і раніше, завис меч невідомості.

Пропоную членам Нобелівського комітету проголосувати за присудження Ліні Костенко Нобелівської премії в галузі літератури за опозиційне відтворення в своїй поезії історичних поразок. Сама поетеса тим часом переконана: "Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку" (фінальний мотив роману "Берестечко").

Додаю коротку бібліографію книжок Ліни Костенко, що опубліковані за межами України:

1. Na brehoh vecnej reki (Ed. J. Fndricik) (1987), Tatran, Bratislava.

2. Stichi (Ed. V. Betaki) (1988), Ritm, Paris.

3. Lirika. Marusja Curaj (Ed.V. Kovtun & N. Matjas) (1989), Mastacka Literatura, Minsk.

4. Selekted Poetry: Wandering of the Heart (Ed. M. Najdan) (1990). Garland Publishing, New York, London.

5. Kordumatus (Ed. H. Rajamez) (1990), Eestli Raamat, Tallinn.

6. Intarsi (Ed. L. Calvi) (1994), Piovan Editore, Padova.

7. Granzsteine des Lebens. Gedichte (Ed. A.-H. Horbasch) (1998), Brodina Verlag, Reichelsheim.

Ось таке подання було відправлене до Стокгольма не звичайною, а посольською поштою. Випадково вдалося довідатися, що комітет консультувався про поетесу в одного "зовнішнього" рецензента. Той нібито висловився ухильно, й справу можливої нобелянтки більше не розглядали.

Розмова з одним обізнаним науковцем наштовхує на думку, що давнє прислів'я, яким колись скористалася навіть Леся Українка, залишилося актуальним: "Не так тії вороги, як добрії люди". Бог їм суддя, але надія вмирає все-таки останньою. Великі поети завжди мають право на оскарження в творчості, а тому світ їх (рано чи пізно) таки почує.

Автор: Михайло НАЄНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад