передплата Українською | In English

№12, червень 2009

Державна політика України щодо церкви й релігійних організацій. Їхнє місце в політичній системі суспільства

Поділитися:

Створення правових, економічних і соціальних основ демократичної держави є невід'ємною умовою розбудови державності України, розвитку її політичної системи. Роль церкви й релігійних організацій як соціально інтегруючого чинника в житті українського суспільства, а, отже, і в політичній системі держави, визначає соціальну спрямованість державної політики в цій сфері. Україна багатонаціональна, багатоконфесійна держава. Тому від тонкощів державного регулювання державно-релігійних відносин залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина—релігійна організація—держава—суспільство.

Метою статті є дослідження особливостей державного регулювання, державної політики України щодо церкви й релігійних організацій, визначення її місця в політичній системі суспільства.

До системи взаємин держави й церкви в Україні застосовують два основні підходи. Перший ґрунтується на цілковитій рівності релігій і релігійних організацій, котрі існують і виникають у країні. Специфікою, наприклад, США, є порівняно невеликий період існування й відсутність домінуючої етнічної конфесійної спільноти. Жодна з конфесій не може претендувати на особливу значущість для держави, тобто в держави однакове ставлення до всіх релігійних організацій. Другий підхід (деякі європейські країни, приміром, Греція) — це особливі відносини з деякими релігійними організаціями, котрі мали великі заслуги в становленні держави й суспільства.

Політика держави тісно пов'язана з мораллю, духовністю, релігією, бо є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин. Своєю чергою, релігійні організації підпадають під вплив державної політики, що виражає й реалізує інтереси суспільства в цілому й окремої людини зокрема. Таким чином держава й релігійні організації впливають одне на одного. Від якості їхньої взаємодії залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина—релігійна організація—держава—суспільство. Одним із ключових інструментів з боку держави є її політика в сфері релігійних відносин.

Українська держава стосовно релігійних організацій так само, як і стосовно об'єднань громадян і політичних партій, здійснює політику невтручання. Це забезпечує нейтралітет у питаннях світогляду й віросповідання, виконання зобов'язань із гарантування свободи віросповідання й водночас створює рівні умови для захисту прав і свобод усіх громадян. Однак ця політика передбачає певні важелі, щоб свобода не перетворювалася на неконтрольовану вседозволеність, за якої порушуються права інших громадян, громадського порядку [2].

Для досягнення цих цілей створюється правове поле й органи, що здійснюють державну політику в цій сфері.

Права людини на свободу думки, совісті й віросповідання, на свободу переконань, на інформацію, а також неможливість обмеження інших прав особи з огляду на її релігійні переконання зафіксовані в Загальній декларації прав людини.

Відносини релігійних організацій і держави визначені нормами Конституції, законами України й міжнародних правових актів.

Правові основи релігійної політики держави сформульовані в Конституції України [12], де закріплено право кожної людини на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає волю сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, безперешкодно відправляти одноосібно або колективно релігійні, культові й ритуальні обряди, проводити релігійну діяльність.

Детальніше правовідносини релігійних громад і держави виписані в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [13], Указі Президента України «Про Положення про Державний комітет України у справах релігій» [11].

Головними завданнями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є:

— визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;

— визначення обов'язків релігійних організацій перед державою й суспільством;

— подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви;

— гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадської згоди і співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду та віросповідання.

Закон регулює питання реєстрації статутів, проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій, регламентує участь релігійних організацій у політичному житті суспільства.

Згаданий документ передував прийняттю Конституції й у ньому вже були визнані негативні наслідки попередньої державної політики. Державна політика початкового етапу радянського періоду стосовно релігійних організацій і громадян, котрі сповідують ту чи іншу релігію, характеризувалася різким неприйняттям людей з іншими поглядами (репресії 1920—1930 років, позбавлення виборчих прав, виселення з постійного місця проживання, засудження керівників релігійних громад як інакомислячих під приводом політичних злочинів, знищення культових споруд); післявоєнного періоду — вихованням усіх у дусі атеїзму (передача храмів, які збереглися, під спортивні зали, архіви й навіть під слідчі ізолятори). Законом регламентовано участь віруючих громадян і релігійних організацій у політичному житті суспільства: їм надано право на рівні з іншими громадськими організаціями брати участь у громадському житті суспільства за винятком участі в політичних процесах з формування органів влади: «Релігійні організації мають право брати участь в громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь в політичному житті нарівні з усіма громадянами». Тобто, громадянин, що сповідує ту або іншу релігію, може брати участь в суспільно-політичному житті, як і будь-який інший громадянин, однак як керівник релігійної організації або від імені парафіян він позбавлений такого права.

Майнові питання висвітлені в Указі Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» [9], Розпорядженні Президента України «Про повернення релігійним організаціям культового майна» [10], Постанові Кабінету Міністрів України «Про використання культових споруд — видатних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям» [6], Постанові Кабінету Міністрів України «Про умови передачі культових будівель — видатних пам'яток архітектури релігійним організаціям» [14], Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії й відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».

Передача релігійним організаціям відповідного нерухомого майна з віднесеними до нього земельними ділянками, які перебувають у державній або муніципальній власності, відповідно до ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» здійснюється безоплатно. У такому само порядку, як правило, за рішенням відповідного органу виконавчої влади, конфесійне об'єднання наділяється й окремими повноваженнями власника. Передача у власність релігійним об'єднанням культових будинків і споруд спричиняє й майнові обов'язки щодо їхнього функціонального використання. Конфесійні об'єднання мають право володіти, користуватися й розпоряджатися культовими будинками й спорудами лише з метою здійснення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній, передбачених внутрішніми статутами. У цьому зв'язку існують певні обмеження повноважень власника. Законом забороняється використовувати культові установи й земельні ділянки для підприємницької  діяльності.

Договори оренди будинків і споруд, переданих державними й недержавними юридичними й фізичними особами у власність релігійним організаціям, повинні передбачати їхнє функціональне використання орендарем і виконання умов орендних відносин. Недотримання зазначених умов спричиняє недійсність договору оренди.

Змінами та доповненнями до цього закону 1993 року частково вирішені питання про почергове користування храмами й культовими спорудами. Відповідно до цього «культова будівля й майно, що є державною власністю, можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею й майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

На державному рівні вирішено питання про виконання військового обов'язку особами, чия релігія не допускає несення служби зі зброєю [4].

Так, згідно зі ст. 35 Конституції України: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». Нормативними актами, що регулюють це питання є: Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» [1]; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» [8] включно з «Положенням про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби» і «Переліком релігійних організацій, віровчення яких не допускає використання зброї».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» від 15.01.09 №875-VI [3] доповнено Земельний кодекс України: право на постійне користування земельною ділянкою, що перебуває в державній або комунальній власності, надано релігійним організаціям для будівництва й обслуговування культових й інших споруд, необхідних для їхньої статутної діяльності. Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [7] передбачає преференції в т.ч. релігійним організаціям на право оренди комунального й державного майна без проходження процедури конкурсу.

Орган у системі державної влади, уповноважений забезпечувати здійснення державної політики щодо релігій і релігійних організацій, — це Державний комітет України у справах національностей і релігій. Його завданням є чітке й послідовне дотримання законодавства про свободу совісті та релігійні організації, сприяння церквам і релігійним організаціям у їхній різнобічній суспільно важливій діяльності на благо українського суспільства. Державний комітет України у справах національностей і релігій сприяє зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань; узагальненню практики застосування законодавства в сфері державно-церковних відносин; розробці пропозицій з його вдосконалення; здійсненню реєстрації статутів релігійних організацій; вирішенню питань, пов'язаних з передачею релігійним організаціям колишніх культових споруд й іншого церковного майна; участі релігійних організацій України в міжнародних релігійних рухах і форумах. Реалізація цих завдань можлива лише за умови співпраці з церквами та релігійними організаціями. Отож на часі подальше поглиблення діалогу між Державним комітетом України у справах національностей і релігій як урядовим органом і релігійними інституціями, у тому числі з використанням можливостей Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Окрім згаданого комітету, суб'єктами, котрі здійснюють контроль за дотриманням законності у стосунках держави й релігійних організацій, об'єднань віруючих, а також в інших суспільних відносинах, у тому числі в сфері свободи віросповідання, є органи, для яких ці повноваження є одним із напрямів їхньої діяльності: місцеві ради й їхні виконавчі комітети, місцеві державні адміністрації, прокуратура, податкова інспекція тощо.

Однак і за цих умов об'єктивною є необхідність удосконалення законодавчої бази з питань релігії. Бо за вісімнадцять років незалежності України як у державно-церковних взаєминах, так і у взаєминах між різними конфесіями виникли нові реалії. Тому розроблено й подано до парламенту законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [5]. Реалізація його положень як закону дасть змогу значно розширити права релігійних організацій на культосвітню й добродійну діяльність, конкретизувати статус церков і релігійних організацій, порядок надбання ними цивільних прав і обов'язків, питання правоздатності церков і організацій як юридичних осіб, питання їхньої економічної діяльності.

Отже, в Україні існує сприятливе правове поле для функціонування діяльності і церков, і релігійних організацій. Національне законодавство про свободу совісті й релігійні організації забезпечує рівноправність існуючих конфесій, реалізацію права громадян на свободу совісті. Керівництво країни докладає значних зусиль для подальшої гармонізації державно-церковних відносин, сприяння духовному розквіту українського суспільства.

Нині в Україні, як і в інших світських державах, жодних істотних розбіжностей між державою та церквою не спостерігається, становище церкви стабільне й не зазнає кардинальних змін. Це досягається спільною роботою органів держави та церкви, результатом якої стає прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони. Діалог між ними налагоджено в конструктивному руслі.

Результати дослідження засвідчують: питання релігії, віросповідання та церкви перебувають у найважливішому спектрі громадського життя, у центрі політичної системи, входять у сферу національних інтересів України, а тому є об'єктом державної політики, спрямованої на створення таких відносин між державою й релігійними організаціями, котрі забезпечували б їхню безпечну життєдіяльність, гармонійний і поступальний розвиток суспільства. Основними завданнями державної політики в цій сфері є недопущення домінування жодної релігії, створення умов для гармонійного розвитку всіх конфесій, що врегульовано нормативно-правовими актами, які потребують певного вдосконалення з огляду на сучасні умови розвитку суспільних відносин у країні.

 

Джерела

1. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України вiд 12.12.1991 № 1975-XII // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 15. — ст. 188.

2. Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації»: Закон України вiд 23.12.1993 № 3795-XII. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою: Закон України від 15.01.2009 № 875-VI. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

4. Про внесення зміни до пункту 33 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби: Постанова  Кабінету Міністрів України вiд 15.03.2006 № 313. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

5. Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: Проект закону. Реєстр. № 1276 від 25.12.2007.— Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

6. Про використання культових споруд — визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 09.08.2001 № 1005. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

7. Про Державний бюджет України на 2009 рік: Закон України вiд 26.12.2008 № 835-VI // Голос України. — 2008. — 31 грудня. — № 250.

8. Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 10.11.1999 № 2066. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

9. Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна: Указ Президента України вiд 04.03.1992 № 125. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

10. Про повернення релігійним організаціям культового майна: Розпорядження Президента України вiд 22.06.1994 № 53/94-рп. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

11. Про Положення про Державний комітет України у справах релігій: Указ Президента України вiд 14.11.2000 № 1229/2000.— Законодавча база ВРУ:—  www.rada.gov.ua

12. Про прийняття Конституції України і введення її в дію: Закон України від 28.06.1996 N 254/96-ВР. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

13. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон УРСР вiд 23.04.1991 № 987-XII // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 25. — ст. 283.

14. Про умови передачі культових будівель — визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 14.02.2002 № 137.— Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

Автор: Марія РОСЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня