передплата Українською | In English

№12, червень 2009

Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав?

Поділитися:

Інтенсивний процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей, найперше юристів, щодо нової моделі світового устрою та перспективних моделей державного устрою різних країн і особливо майбутнього національних держав з погляду їхнього існування як незалежних чи трансформації в різного роду союзи й об'єднання. Різні аспекти впливу глобалізаційних процесів на державно-правові інститути, економіку, політику, право стали об'єктом багатьох наукових, зокрема монографічних, праць юристів, економістів, політологів і темою наукових конференцій, семінарів тощо [4; 8; 13].

У дискусії про глобалізацію намітилися дві протилежні позиції. Одна група дослідників стверджує, що глобалізація послаблює національну державу, яка зазнала катастрофічного провалу. ХХ століття ілюструє неспроможність держав організувати світ [10, c. 176]. Дослідники дедалі активніше дискутують про «відсутність держави», «кінець національної держави», що ліквідується в результаті розвитку регіональних економік [10, c. 5]. У зв'язку з намаганням обґрунтувати теорію світової держави з'являються тези про «застарілість» державного суверенітету й про те, що він, «як неодмінна ознака держави, … протистоїть суверенітету народу власної країни, народам усіх країн — світовій спільноті»; «суперечить пріоритету міжнародної спільноти й міжнародного права»; «заважає глобальним прогресивним процесам, узагалі інтеграції держав» [15], стає «обмеженим і скутим», відбуваються його розмивання, ерозія та дифузія [11].

Друга група дослідників вважає, що глобалізація не послаблює державу, проте кидає їй виклик, змушує пристосовувати її політику до вимог глобальних ринків, змінюючи в такий спосіб рамкові умови державної діяльності [10, c. 5], й, отже, — посилювати свою конкурентоспроможність і розвиватися.

У цій дискусії важливо оцінити ступінь і визначити характер впливів глобалізаційних процесів на національні держави, роль і значення державного суверенітету в процесі глобалізації.

Є різні уявлення про глобалізацію. Не вдаючись до аналізу численних визначень, зазначу, що дослідниками виявлено такі її основні риси, як «системність (відносно «упорядкована» охопленість глобалізацією різних сфер життя суспільства та соціальних верств), динамізм (глобалізація — це не статика, а динаміка (процес) і збірність (це не єдиний, одноразовий процес, що відбувається в окремій сфері, а сукупність багатьох процесів у різних сферах життя суспільства й держави)». Відповідно глобалізація — це системна, багатоаспектна, різнорівнева інтеграція державно-правових, економіко-фінансових і суспільно-політичних інститутів, ідей, принципів, зв'язків, морально-політичних, матеріальних та інших цінностей, багатоманітних відносин [8, c. 12]. Цей процес характеризується зростанням ролі зовнішніх чинників (політичних, економічних, соціальних, культурних) у функціонуванні всіх країн — учасниць цього процесу, формуванням єдиного світового ринку та єдиних для всіх них юридичних умов. Глобальна економіка дедалі більше обмежує можливості держави в регулюванні економічних процесів, яка унаслідок цього змушена поступатися частиною своїх політичних ініціатив новим економічним суб'єктам, а останні можуть нав'язувати власну волю самим державам і впливати на інші міжнародні організації.

Основними суб'єктами міжнародного та внутрішнього життя, які впливають на обмеження державного суверенітету і яким держави так чи інакше змушені поступатися своїми певними суверенними правами, є: міжнародні, транснаціональні економічні та різного роду неурядові організації, державно-приватні суспільні групи, а також субдержавні aктори, що вийшли на транснаціональні простори внаслідок розвитку процесів регіоналізації (окремі регіони, кантони, республіки тощо). Серед цих суб'єктів найвпливовішими є міжнародні та транснаціональні економічні організації. У багатьох країнах стає очевидним, що центри прийняття важливих суспільних рішень дедалі більше зміщуються з національного на наднаціональний рівень у зв'язку з активним розвитком інституту міжнародних наднаціональних організацій.

При цьому глобальна економіка контролюється не так державами чи навіть наднаціональними організаціями, як могутнім капіталом, що є домінуючою економічною силою. Ідеться про транснаціональні корпорації (ТНК). Неабияк впливаючи на фінансову систему держави, ТНК послаблюють її економічну основу, а отже, і її саму. Діючи на територіях різних держав, вони залишаються поза впливом цих держав і при цьому контролюють величезні обсяги промислового виробництва та зовнішньої торгівлі. Їхній капітал спроможний істотно впливати на політику різних держав (на напрями політичного та економічного розвитку, результати виборчих кампаній тощо). Свідченням цього є практика пострадянських держав, а також країн Західної Європи, Азії та Африки. Звісно, протистояти негативному впливові ТНК може тільки сильна, не залежна від могутніх зовнішніх політичних і економічних сил держава, яка у своїй політиці орієнтується на національні інтереси. Проте й у міжнародному праві мають бути вироблені правові засади діяльності ТНК.

Глобалізація не є процесом, породженим ХХ століттям, її пов'язують із такими поняттями, як міжнародний поділ праці, лібералізація фінансових і торгових ринків, що започатковані п'ять століть тому. Але сучасні процеси вирізняються глибокими та якісними змінами в міжнародних економічних і фінансових відносинах і мають тенденцію впливати на сферу повноважень держави. Так, зростання фінансових і фондових ринків і розвиток інформаційно-комунікаційних засобів значно ускладнюють контроль переміщення капіталів через державні кордони та функціонування національних фінансових і фіскальних систем. Лібералізація економічної сфери створює для національних держав ще й такі додаткові проблеми, як активізація міграційних потоків, загроза тероризму, зростання безробіття, поширення фінансових махінацій, зокрема відмивання «брудних» коштів тощо.

Очевидно, що окрема держава не спроможна нині самостійно розвиватися, розв'язуючи глобальні проблеми. Проте, на мою думку, протиставлення глобалізації та національної держави є помилковим. Глобалізація — це особливість сучасного розвитку світу, сам процес розвитку світу, в якому національна держава або міцніє й розвивається, використовуючи позитиви глобалізації та виробляючи механізми запобігання її негативним впливам, або зрештою зникає з політичної карти світу як суверенна та незалежна. Як слушно зазначає відомий дослідник проблем глобалізації У. Бек, для того, щоб виробити політичні інструменти управління процесом глобалізації, слід її не демонізувати, а чітко уявляти симптоми пов'язаних із нею «хвороб» [3].

Більшість дослідників глобалізації відзначають її історичний та об'єктивний характер. Проте не можна не погодитися з думкою, що центральними дійовими особами глобалізації залишаються обрані демократичним шляхом уряди національних держав. На відміну від недержавних структур, вони мають легітимну владу. Глобалізація не лише визначає можливості діяльності держави, значною мірою вона здійснюється за допомогою державної економічної політики [10, c. 15]. Адже жодні технології чи бізнес-кола самі по собі не можуть створити глобальної економіки, яка є результатом інтеграції національних ринків, що неможливо без державних ініціатив. Самі держави відкривають свій економічний простір, провадять політику приватизації державних підприємств, усуваються від регулювання національних ринків, створюючи тим самим умови для посилення глобалізаційних процесів. І попри те, що держава зазнає впливу з боку глобальних чинників, вона й сама не є пасивною щодо них. Держава не може усуватися від виконання своїх основних функцій — як внутрішніх, так і зовнішніх.

Сучасні глобалізаційні процеси зумовлюють зменшення впливу держави та її ролі в економічній сфері. Закони ринку не сумісні з адміністративними методами управління. Проте це не означає, що держава не мусить використовувати ці та інші методи (наприклад, державний контроль над природними ресурсами й ключовими галузями економіки, захист внутрішнього ринку та національного товаровиробника, запобігання фінансовим спекуляціям тощо) й позбавляється своїх функцій у цій сфері. Свідченням цього є сучасна фінансова криза, що охоплює дедалі більше країн. За цих умов економічні суб'єкти та громадяни різних держав пов'язують сподівання на краще саме з діяльністю національних урядів. В історії таких прикладів достатньо. Це і «новий курс Рузвельта», і політика Аденауера в повоєнній Німеччині тощо.

Глобалізація дає національній державі шанс на оновлення й економічне зростання завдяки припливу інвестицій, стимулюванню конкуренції тощо. Однак використання цього шансу значною мірою залежить од якості державної політики в цій сфері, створення правових засад для неї, ефективності її реалізації та захисту національних інтересів.

Кажучи про зовнішній аспект суверенітету, слід наголосити, що «будь-який суверенітет прагне до розширення своїх кордонів і може бути стриманий тільки іншими прилеглими до його меж та пропорційними йому суверенними силами» [6, c. 23]. Держава не повинна забувати про свої геополітичні інтереси, адже країни-сусіди можуть проявляти мілітаризм та агресивність. Тому навіть в умовах глобалізації ніхто не скасовував законів геополітики.

Г. Єллінек зазначає, що ідеї суверенітету виникли із «заперечливого поняття», бо основним його завданням було й залишається «енергійне заперечення» зазіхань усіх протиборчих сил [5, c. 331]. Окрім негативної, суверенітет виконує й позитивну функцію. Під нею розуміють не тільки захисну, а й змістовну роль суверенітету [8, c. 96]. Суверенітет є засобом не лише захисту держави від будь-якого зовнішнього втручання, а й створення умов для нормального існування її та суспільства, для зміцнення їхньої стабільності й цілісності.

Реальним вираженням суверенітету як однієї з найважливіших ознак держави є наявність верховної державної влади, що має право на остаточне рішення з усіх життєво важливих питань державного значення. Це й забезпечує її верховенство щодо інших суб'єктів суспільних відносин усередині країни та незалежність і самостійність держави в міжнародних відносинах. У такій монополії остаточного рішення, що не підлягає перегляду, полягає сутність суверенітету [14, c. 21]. Держава неможлива без суверенітету саме як верховної влади. Якщо державна влада має якості верховної, вона спроможна контролювати транскордонні потоки товарів і капіталів, міграційні процеси, протистояти впливу міжнародних організацій на прийняття державно значущих рішень (коли це суперечить інтересам держави). «Якщо такого верховного носія немає, якщо остаточне рішення за державу приймає хтось інший, то це вже не держава, а провінція, область або щось інше, що входить у сферу суверенних владних відносин як несамостійний член» [1].

Майже всі дослідники проблем глобалізації відзначають якісні відмінності впливу глобалізаційних процесів на країни з різним рівнем розвитку економіки. Розпад колоніальної системи після Другої світової війни та нещодавній крах СРСР зумовили значне зростання кількості держав: із майже 50 в 1945 році до понад 200 на початку ХХІ століття. Розвиток нових країн відбувається під впливом західної моделі національної держави, що ґрунтується на ліберальній концепції держави та її економіки. Проте не в усіх країнах цей розвиток є стабільним та однозначно спрямованим. У багатьох відсутні державна монополія на застосування сили, функціональне управління, що є очевидним доказом ослаблення державної влади. Водночас стрімко розвиваються міжнародні організації (СОТ, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо), які втручаються не лише в міждержавні відносини, а й у внутрішню політику держав, спонукаючи їх до проведення різних реформ без урахування національних особливостей та інтересів. Таке втручання для країн, які щойно стали на шлях демократичних перетворень і ринкової економіки, може призводити до загострення соціально-економічних проблем і політичної нестабільності. Наслідком цього досить часто є зростання рівня злочинності, корупції, бідності населення, неспроможність держави виконувати соціальні програми, підтримувати інноваційний розвиток та проводити демократичні реформи.

Нині одні держави використовують глобалізаційні процеси собі на користь, інші — намагаються перекласти на глобалізацію відповідальність за власну бездіяльність і помилки. Але не можна не враховувати, що в підсумку межі впливу глобальних чинників на розвинені країни визначаються їхніми інтересами, а на слабкі — ще й залежністю від інтересів високорозвинених країн і спроможністю влади розв'язувати внутрішні проблеми.

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою, проте це не зменшує до неї вимог щодо пошуку нових рішень і моделей функціонування. З метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують три основні інструменти. У внутрішній політиці — корпоративізм і націоналізм, а в зовнішній — міжнародне управління [10, c. 88].

Корпоративна політика створює для держави можливості об'єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних aкторів. Таку політичну модель сумісної діяльності апробовано у ФРН у перші повоєнні десятиліття. Зрозуміло, що корпоративна система є ефективною й веде до національної злагоди лише за умови існування об'єднавчої ідеї.

Щодо націоналізму. Деякі держави використовують його для підтримання керованості відцентрових тенденцій. Відомо, що основою будь-якого суспільства є нація. Слід зазначити, що поняття «націоналізм» по-різному оцінюється та тлумачиться в теорії, бо відображуване ним явище, залежно від варіантів прояву, може мати і позитивний (інтегративний), і негативний (дезінтегративний) характер. На моє переконання, значно кращим інструментом для держави в умовах глобалізації є патріотизм. Цим поняттям охоплюються любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам та сприяння її успіхам у сферах внутрішнього життя й на міжнародній арені [12, c. 477].

Якщо говорити про зовнішню політику (міжнародне управління), необхідно завважити, що у взаємовідносинах між державою та міжнародними організаціями успіх досягається лише в разі спільної мети, наприклад, у питаннях колективної безпеки. Держава аж ніяк не втрачає свого статусу через приєднання до міжнародних організацій чи союзів, проте це допомагає розв'язувати глобальні проблеми.

Інша річ, що будь-яка суверенна держава, а точніше, державна влада і в питаннях внутрішньої політики, і у відносинах з іншими державами та міжнародними організаціями має максимально використовувати наявні можливості, важелі, інструменти для захисту свого народу та забезпечення національних інтересів.

За сучасних умов правильнішою є постановка питання не про обмеження, а про забезпечення державного суверенітету, який є первинною підставою для відображення суверенітету народу.

Нині немає підстав для висновку про неспроможність держави захищати права громадян, про протиставлення теорії прав людини та державного суверенітету (дискусії, зумовленої тенденцією витіснення національної держави зі сфери прав людини у зв'язку зі створенням наднаціональних інститутів). Дослідники точно підмітили збільшення розриву між теорією та практикою реалізації прав людини, між формальним їх проголошенням і реальним здійсненням [8, c. 381]. Такий розрив між теорією і практикою прав людини практично існував завжди, проте ніколи не домінував, як це спостерігається нині. Причин цього є чимало. У загальнотеоретичному плані вони зумовлені процесом глобалізації, спрямованим на зменшення ролі держави та прав, які з нею співвідносяться. Проте не слід забувати, що в наш час усі права людини, незалежно від того, декларуються вони на міжнародному (глобальному), регіональному чи національному рівнях, забезпечуються й реалізуються не інакше, як через національний державний механізм, ослаблення або скасування котрого призведе до ослаблення чи скасування прав, що з ним співвідносяться [8, c. 382].

Сучасні світові глобалізаційні процеси зумовлюють зростання ролі та обсягу міжнародного права, розширення сфер регулювання суспільних відносин його нормами, імплементацію у правові системи держав його принципів. Безперечно, ці процеси характерні й для правової системи України.

На тлі глобалізаційних процесів відбувається обмеження юрисдикції держав у зв'язку з розширенням складу суб'єктів міжнародного права та міжнародної правотворчості. Отже, постає проблема співвідношення обсягів регулювання міжнародного й національного права, а точніше, співвідношення міжнародного права та суверенітету національних держав. Її розв'язання не може бути поставлене в залежність од звуження державного суверенітету або обмеження участі держави в міжнародних відносинах чи встановлення верховенства, контролю суб'єктів міжнародного права над суверенними державами.

 На мою думку, немає підстав казати про безумовний пріоритет міжнародного права щодо права національного. Оскільки міжнародне право не дає підстав міжнародній спільноті покладати на державу зобов'язання, якщо вона не згодна прийняти їх на себе, а також підстав для втручання в її права. Ця теза підтверджується й міжнародною практикою. Показовим тут є приклад США, які закріпили в Розділі 102 (а) Акта погодження Уругвайського раунду положення про те, що «будь-яке положення погоджень Уругвайського раунду, якщо воно не відповідає будь-якому закону США, не має бути чинним» [2].

Не можна однозначно поділяти позицію щодо обмеження державного суверенітету нормами міжнародного права, адже тоді логічно дійти висновку про тенденцію витіснення, а потім і зникнення національних держав, що є неприпустимим із погляду національних інтересів. Так само не можна й поділяти позицію щодо безвідповідальності суверенних держав за міжнародним правом, бо наслідком тоді можуть бути анархія, утвердження права сили в міжнародних відносинах. Ця проблема має розв'язуватися шляхом розуміння того, що суверенітет держави — це її властивість, яка не може бути відчужена, обмежена чи передана. Держава може передати лише частину своїх прав у певній сфері відносин або окремі повноваження наднаціональним інституціям. До того ж передати їх, по-перше, на певний термін, по-друге, із зазначенням конкретних умов передачі й, по-третє, умов їх повернення за певних обставин. Адже передусім суверенітет залежить од права й можливості держави покладати на себе та відмовлятися від певних завдань і функцій на користь тих чи інших суб'єктів у країні та за її межами. Суверенітет стосується саме питання існування держави як такої та наявності її правосуб'єктності взагалі. Остання виникає у зв'язку з наявністю суверенітету. Як приклад можна навести конституційні норми держав —членів ЄС, що стосуються обмеження їхніх суверенних прав. У таких випадках ідеться про делегування суверенних повноважень (Німеччина), передавання федеральних повноважень (Австрія), передавання прав парламенту щодо ухвалення рішень (Швеція), делегування повноважень, наданих Конституцією органам влади (Данія), тимчасове надання повноважень, передбачених Конституцією щодо законодавчої, виконавчої та судової влади (Люксембург), надання певного повноваження (Бельгія), надання законодавчих, виконавчих і судових повноважень (Нідерланди), обмеження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п. 2 ст. 28) визначає умови надання міжнародним організаціям повноважень, передбачених нею, й обмеження (п. 3) національного суверенітету [9, c. 97].

Обмеження суверенітету держави на її території, втручання у визначення державою її внутрішнього й зовнішнього статусу через міжнародне право та не з її волі є неприпустимими й неможливими у принципі. Взаємні відносини між державами регулюються договорами та угодами, які самі по собі жодної влади однієї держави над іншою встановлювати не можуть. Відносини, що виникають та розвиваються як договірні, не можуть бути владними відносинами. Трансформація договірних відносин у владні можлива тільки на добровільних засадах, але це вже тема відмови держави від свого суверенітету, що виходить за межі взаємозв'язку суверенітету та міжнародного права. Добровільність і незалежність у міжнародних відносинах є істотною гарантією державного суверенітету та трансформації у світовому вимірі «суверенітету взаємозалежності» сучасних держав у «суверенітет взаємодії» задля розв'язання глобальних проблем.

Глобалізація — це потужна програма світового устрою, в яку втягнуті величезні фінансові та інтелектуальні ресурси й ухилятися від якої Україна не може. Проте захищати свою державність може й повинна. А це потребує від влади конструктивних дій. Україна переживає досить складний період. За час, що минув після проголошення незалежності, так і не вдалося подолати кризу в економіці. Останніми роками додалася ще й нестабільність у внутрішньополітичній сфері. Глобалізаційні проблеми тільки почали зачіпати нашу державу. Авторитетні політики, зокрема, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, стверджують, що в умовах світової економічної кризи негативні наслідки для нашої країни лише «на 15—20% зумовлені зовнішніми факторами, а 80% — це наші внутрішні проблеми» [7].

Чи зможе Україна розв'язати власні проблеми й залишитися суверенною державою та використовувати переваги глобального розвитку? Зможе, якщо державна влада набуде ознак верховної та буде здатна відповідати за майбутнє держави й приймати остаточні рішення з найважливіших державних питань. А також якщо усвідомить, що основна мета та зміст її діяльності — інтереси народу України. Інакше наша країна так і залишиться узбіччям Європи.


Джерела

1. Алексеев Н. Н. Современное состояние науки о государстве и ее ближайшие задачи // Алексеев Н. Н. Русский народ и государство. — М.: Аграф, 1998. — С. 540.

2. Батчиков С. Глобализация как вызов суверенной демократии. — http://www.glazev.ru/associate/2052

3. Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. — М: Прогресс-Традиция, 2001. — С. 73.

4. Глобализация и развитие законодательства: Очерки / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, А. С. Пиголкин. — М., 2004; Лукашук И. И. Глобализация, государство, право, ХХ век. — М., 2000.

5. Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб, 2004. — 408 c.

6. Исаев И. А. Господство: очерки политической философии. — М.: Норма, 2008. — 352 с.

7. Думати про те, яку країну залишимо дітям// Голос України. — 2009. — 22 січня; — http://zadonbass.org/news/message.html

8. Марченко М. Н. Государство и право в условиях глобализации. — М.: Проспект, 2008. — 400 с.

9. Мікієвич М. М. Конституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки. — Львів, 2005. — 210 c.

10. Национальное государство в условиях глобализации // Государственная служба за рубежом. Реферативный бюллетень. — № 3 (53). — М.: Издательство РАГС, 2004. — 185 c.

11. Пастухова Н. Б. О многообразии подходов к трактовке и пониманию суверенитета // Государство и право. — 2007. — № 12. — С. 80—84.

12. Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-е вид., доп. і перероб. — К.: Генеза, 2004.

13. Тодыка О. Ю. Народовластие в условиях глобализации: Моногр. / Под ред. А. В. Петришина, д-ра юрид. наук, проф. АПрН Украины. — Харьков: Право, 2005. — 210 c.

14. Шмитт К. Политическая теология. Четыре главы к учению о суверенитете // Шмитт К. Политическая теология: Сборник. — М.: КАНОН-пресс-Ц, 2002. — С. 19—21.

15. Явич Л. С. О философии права на ХХІ век //Правоведение. — 2000. — № 4. — С. 4—33.

Автор: Ірина КУЯН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня