передплата Українською | In English

№12, червень 2009

Російські міфи про Україну

Поділитися:

Хоча російський «національний проект» зазнає критики з боку деяких провідних гуманітаріїв за «зухвалий еклектизм» імперіалізму, націонал-комунізму, євроазійства тощо і за те, що у російській національній символіці з'єднані в принципі непоєднувані та взаємовиключні в історії «культурні канони», російський досвід видається все ж таки цінним для України з таких міркувань.

По-перше, внаслідок прозорості технологій, які застосовуються для досягнення цілей та наочної очевидності принципів «мінімізації», зрозумілих для масової свідомості основних соціальних сил російського «національного проекту». По-друге, внаслідок відвертої установки на націю як на продукт соціального конструювання та наявності єдиного принципу такого роду конструювання. По-третє, через відносну успішність у справі досягнення національної консолідації (підтримка В. Путіна та політичної сили «Єдина Росія» переважною більшістю населення) і вирішення цього завдання у відносно стислий термін.

З метою використання зазначеного досвіду визнається за доцільне систематизувати знаково-символічні аспекти російського «національного проекту» з основних аспектів, які ґрунтуються на модифікації класичної формули графа Уварова «Самодержавство — Православ'я — Народ» (у сучасному російському варіанті вона виглядає так: Державність — Православ'я — Народність). Ця формула була майже дослівно повторена у коментарі К. Фролова до виступів В. Путіна перед Федеральними зборами у вигляді формули «Люди — Духовність — Армія». Особливість і сила цієї міфічної «триєдності» полягає в тому, що жодна з її складових не має смислу без зв'язку з іншими. Так, у висловлюванні Фролова концепт «Армія» припускає і певний тип державності, і певний тип ідеології, і певну форму єдності влади та населення, опосередковану фігурою «солдата». (Зокрема, сам В. Путін у своєму виступі цитував думку відомого російського філософа І. Ільїна про солдата, який «представляє всеросійську народну єдність», «російську державну волю, силу й честь».) Особливість цієї формули за умов сучасного російського «національного проекту» полягає в тому, що вона ввібрала найбільш пізні форми історичного досвіду, виступивши своєрідним «загальним знаменником» пошуків Росії у сфері державного будівництва протягом останніх сторіч, який полягає у постулюванні короткої «спайки» Держави та Народу без складної системи механізмів юридичного та правового опосередкування, характерного для західних демократій. Ця «спайка» означає, що «народ» як єдина історична спільність можливий лише за умови наявності такої державної структури, яка представляє йому ідентифікаційний мандат на право називатися «народом», але своєю чергою Влада (або його одноособовий представник) заднім числом обґрунтовує свою легітимність, посилаючись на символічне представництво від імені всього «народу».

Цей безпосередній і нерідко неформальний зв'язок Влади та Народу (представлений у таких міфологізованих сценаріях владних стосунків, як стосунки «Самодержець/Піддані», «Партія/Маса», «Лідер/Нація», «Вождь/Народ», але у сучасному російському проекті він являє собою певне середньоарифметичне) проглядається у символіці таких концептів, як «керована демократія» і «суверенна демократія», до кінця не зрозумілих поза зазначеним міфологічним тлом. При логічному завершенні цієї передумови проглядається можливість такого союзу Лідера та Народу, який має «надзаконний» або «позазаконний» характер. Так, можна знайти аналогії між ленінським визначенням диктатури як «влади, не обмеженої ніякими законами» і тезою про «народний суверенітет» Г. Павловського, який обґрунтовував можливість третього строку В. Путіна та порушення Конституції таким чином: «Народ може все. Він може перетворити порося на карася».

Саме у контексті зазначеної тріади, того факту, що вона виступає у ролі специфікуючої решітки, що «фільтрує» міфологеми та використовує їх як будівельний матеріал, варто розглянути всі «прецедентні феномени» сучасного російського національного міфу, які розташовуються або за шкалою «духовності», або в якості специфікації «народності», або символізації  «державної сили». Це необхідно зробити, по-перше, щоб оцінити досвід Росії із згуртування нації, а по-друге, щоб побачити небезпеки, які випливають з цього досвіду.

1. «Прецедентні імена». Технологія мінімізації з особливою очевидністю присутня у прецедентних іменах (ПІ), за допомогою яких у масовій свідомості актуалізується мінімальний набір ознак (нерідко одна ознака), за допомогою яких відбувається моментальне співвіднесення імені з «якістю» або «властивістю» у культурному співтоваристві. (Враховуючи яскраво виражену міфологічну насиченість ПІ, шкала цих властивостей розташовується за лінією «прекрасне/жахливе», «Герой/Лиходій» тощо.) Дослідники зазначають, що ПІ поділяються на універсальні, які належать до культурного фонду людства (типу «Моцарт — Геніальність», «Іуда — Зрадництво», «Гітлер — Лиходійство»), і «національно детерміновані», тобто ті, які розділяються тільки представниками більш локальних культурних співтовариств, де є свої «національні герої» і свої «національні лиходії».

Порівнюючи два названі типи ПІ зазначимо, що національні ПІ характеризуються більшою емоційною насиченістю, сильнішим ступенем міфологізованості, більшою залежністю від соціального контексту та більшою схильністю до трансформацій протягом досить обмеженого історичного часу. У процесі цих трансформацій може відбуватися радикальна зміна ціннісного знаку ПІ, швидкі переходи від де-канонізації (переведення «святого» в ранг «демона») і ре-канонізації (відновлення статусу «розвінчаного» Героя, його «історична реабілітація»). (Показовим прикладом зміни ціннісних знаків у національному проекті, що є альтернативою до загальноприйнятого, може служити перегляд ПІ «Чингізхан» у російському євразійстві, здійснений М. Трубецьким. У євразійському проекті, що повністю не був прийнятий ані більшовиками, ані наступними російськими ідеологами, Чингізхан з лиходія був перетворений на «культурного героя», який дав Росії її національну ідентичність.) Повернені в російський національний проект цар Микола ІІ, генерал А. Денікін та інші неоднозначні особи. Водночас росіяни та їхня «п'ята колона» в Україні категорично заперечують позитивну роль таких діячів України, як С. Петлюра, П. Скоропадський, С. Бандера, які виступали проти російського імперіалізму.

У сучасному російському «національному проекті» ПІ можна умовно розділити на «духовні» та «державно-силові». В ньому, як і у багатьох національних проектах, переважають «знакові» письменники, державні діячі та військові (нерідко останні дві категорії збігаються одна з одною, оскільки вони можуть бути об'єднані під знаком ідеї «сили»), що ріднить цей проект із такими проектами минулого та позаминулого століття, як французький і, частково, німецький.

«Духовний пантеон російського національного проекту».  Як у будь-якому гуманітарно-культурному фонді національного співтовариства, складові цього пантеону є змінними, їхні склад та акцентуація можуть мінятися в бік розширення або звуження залежно від мети політиків та аудиторії. Для масової свідомості він складається з незначної кількості знакових імен, які персоніфікують «руськість» (наприклад, серед письменників такими є О. Пушкін і Л. Толстой). Обов'язковою є наявність фігури, яка втілює православно-релігійний вимір російської «духовності» типу А. Рубльова. Для інтелігентів цей список може бути розширений за рахунок імен Ф. Достоєвського, М. Булгакова, священнослужителів рівня Сергія Радонезького або Серафіма Саровського. Подальше розширення позбавляє перераховані імена «прецедентного» та міфологічного характеру, і ці імена можуть стати основою культу замкнених груп, тобто бути «прецедентними» не для масштабного ідеологічного проекту, а для представників субкультури (такою, наприклад, була постать М. Бахтіна для «пізньорадянського» інтелігента). Так, у телевізійній програмі «Тема» 1998 року М. Міхалков серед пантеону представників російської «духовності» згадав тільки О. Пушкіна і Л. Толстого, розуміючи, що саме ці імена викликають чіткі асоціації у найбільшого числа глядачів за законом «стимул-реакція». (Існує майже безпомилковий тест: на запитання «назвіть відомого російського поета» майже всі відповідають — О. Пушкін.)

Прецедентні імена у державно-політичній сфері. Хоча важко відокремити державну й військову сферу у «національному міфі» (оскільки обидві вони збігаються за ціннісною шкалою «сила», «твердість»), все-таки можна сказати, що до ПІ російського «національного проекту» за цією «рубрикою» належать ті, які можуть бути занесені до категорії «державників», для яких сильна держава виступала найбільшою цінністю. Характерною рисою сучасного російського «національного міфу» виступає те, що, наприклад, серед російських царів, які пройшли процедуру «ре-канонізації» у масовій свідомості, у цьому проекті не акцентуються фігури ліберально-реформаторського типу (наприклад, Олександр II), проте підносяться діячі консервативно-охоронного напряму. У цьому зв'язку симптоматичним уявляється ре-канонізація Олександра III, визнаного найбільш авторитарним після Миколи I царем усіма вільнодумними сучасниками (наприклад, знаменитим істориком В. О. Ключевським). Цей імператор, згаданий М. Міхалковим у тій самій передачі «Тема», зроблений одним із носіїв «російської ідеї» в його ж фільмі «Сибірський цирульник». Царська промова щодо необхідності «берегти російського солдата» майже дослівно відтворює думку російського філософа Ільїна та у такому вигляді цитується в останньому виступі В. Путіна перед Федеральними зборами. Зв'язок положень цієї промови з поглядами Олександра III (і ширше — з формулою «Самодержавство — Православ'я — Народність») був зауважений і в коментарі К. Фролова. Отже, саме цей цар стає знаковим для сучасного російського національного проекту, витісняючи традиційного царя-реформатора Петра I, який хоча й був «державником», але за двома позиціями «російської ідеї» не вписувався до цього нового національно-культурного канону (він «західник» і майже «неправославний»). Важлива складова у позитивному образі Олександра III — його геополітична твердість, упевненість у могутності Росії в її ставленні до Європи (неодноразово повторюється фраза царя, у тому числі К. Фроловим, про те, що у Росії є тільки два союзники — це її армія і флот).

Серед прецедентних імен російського національного проекту викликає запитання ім'я П. Столипін, яке ввійшло до цього канону, однак і в цьому випадку стає зрозумілим, що графа «реформатор» компенсується такими особливостями, як «державник» і «твердість» (його жорсткі заходи у боротьбі з тероризмом також добре лягають на панівне ідеологічне замовлення). Особливу роль відіграє симптоматичність «тіньової ре-канонізації» Й. Сталіна (з такими характеристиками, як «державник», «творець величі СРСР», переможець у Великій Вітчизняній війні й людина, яка відродила російське православ'я), його перетворення з Лиходія на великого державного діяча, показовість відсутності такого роду ре-канонізації фігури Леніна (у характеристиці якого за всіма позиціями ключових характеристик «національного» стоять знаки «мінус»).

Прецедентні імена у військовій сфері. У цій галузі наявний традиційний пантеон ПІ, в основному сформований у сталінський період. Він об'єднує таких героїв-полководців, як О. Невський, Д. Донський, О. Суворов, Г. Жуков. (Існує ще низка полководців, що популяризуються російською пропагандою та не належать до знакових ПІ, однак претендують на це. Наприклад, П. Нахімов або М. Скобєлєв.) З перерахованих осіб у виступі М. Міхалкова фігурують перші дві, у результаті весь список ПІ у сфері «духовності», «політики» та «війни» у режисера має такий вигляд: О. Невський, Д. Донський, О. Пушкін, Л. Толстой, П. Столипін, Олександр III. Зазначений список дуже чітко демонструє як «алгоритм мінімізації», так і рівень адаптації складового російського національного міфу стосовно середньостатистичного представника «національного співтовариства», який не тільки не змінився з 1998 року, а й зміг лише під час правління В. Путіна реалізуватися повною мірою.

2. «Абстрактні імена-концепти російського національного проекту». У науковій літературі цей підтип імен називають ще й «двосторонні» імена через їх здатність одночасно виступати у ролі понять і міфологем, мати одночасно «повсякденне» значення (тобто виступати знаком «першого рівня») і значення міфологічне (характерне для знаку «другого рівня»). Чисто лінгвістичний аналіз цього типу значеннєвого співвідношення не повністю описує  ідеологічні технології перетворення повсякденного поняття на міфологічне, ті непомітні підміни, за допомогою яких одержувач ідеологічного «повідомлення» не зауважує підтасування, й щиро вважає, що у своїй міфологізаційній функції такий концепт описує «об'єктивну» дійсність. В основі ж технології зазначеної підміни лежить усе той же алгоритм мінімізації, внаслідок застосування якого реальний об'єкт у всьому багатстві його характеристик редукується до однієї-єдиної функції вказівника належності до об'єктів любові (тобто «цінностей») або ненависті. В обох випадках у національному проекті цей об'єкт виконує ідентифікаційну функцію, функцію, яка відділяє «своїх» від «чужих». Для української історії та українського національного проекту ці «двосторонні» імена можуть змінювати ознаки з «плюсу» на «мінус» (наприклад, імена Катерини ІІ, О. Меньшикова, М. Калініна тощо). Внаслідок сказаного видається справедливим розділити у російському національному проекті міфологеми-цінності й міфологеми як об'єкти «негативних проекцій», які для України є відносними, навіть коли мають абстрактний, а не конкретний характер.

Основні міфологеми-цінності російського «національного проекту».  До такого роду «двосторонніх» абстрактних імен-понять належить «Держава» (поняття, яке у своєму міфологічному вимірі має статус священного й не збігається з державою як сукупністю інститутів). Пріоритет даної міфологеми над західною моделлю «індивіда» як основного суб'єкта права й базової точки відліку всіх цінностей західної цивілізації говорить про наступність нинішнього російського «національного проекту» з попередніми різновидами «російської ідеї» в історії. В одному символічному ряді перебувають і такі категорії, як «Народ» (що не збігається з емпіричним «населенням») і «Єдність» (аналог української «Соборності»). Остання категорія є досить істотною, оскільки, маючи повну невизначеність у плані уявлень, вона насичена емоційним переживанням держави як «загального дому», «фортеці» і сприйняттям населення як «родини». (Концепт «єдність» є брендом правлячої партії «Єдина Росія», яка успішно його експлуатує.) Особливий статус  належить концепту «Православ'я», який не зводиться до конкретної конфесії, а має вирішальну ідентифікаційну функцію у сфері «духовності». Окрім цього, православ'я у російській традиції нерозривно пов'язане з державністю певного типу. Воно забезпечує цілісність і послідовність загальної міфологічної конструкції, можливість взаємопереходів і значеннєвих перекодувань і перетворення формули «(само)державність — православ'я — народність» на світоглядний моноліт й ефективний інструмент національної ідентичності.   

Основні негативні міфологеми у російському «національному проекті».  Серед такого роду «двосторонніх імен» можна виділити два базові — «Захід» (протиставлення за фундаментально-цивілізаційною ознакою) і «НАТО» (основний негатив, який має «спеціалізований» характер у сфері геополітичного та військового протистояння). У своїх описовій та міфологічній функціях ці концепти відрізняються як Захід та «Захід», НАТО і «НАТО». Зазначена «двосторонність» імен-концептів полягає в тому, що одні й ті самі політики використовують їх, з одного боку, у нейтрально-описовому значенні (так, Захід, який об'єднує країни Євросоюзу і США, виступає найважливішим торговельним партнером РФ, з багатьма країнами у Росії склалися стосунки набагато кращі, ніж із державами СНД. Російські політики також усвідомлюють те, що НАТО як структура у всій повноті її функцій не зводиться до того образу, з яким його ототожнює масова свідомість, і з «реальним» НАТО в РФ також склалися стосунки співробітництва у рамках багатьох спільних програм), а також у міфологізованому. У результаті «Захід» виступає як основний цивілізаційний антипод Росії, який провокує проти неї «світову змову», а «НАТО» — як «агресивний блок», що є інструментом цієї всесвітньої антиросійської агресії. У цій своїй «міфологічній» функції зазначені імена-концепти втрачають описовість і є конденсатом найсильніших емоційних переживань, чия модель показово зафіксована у ритуалі «трьох хвилинок ненависті» Дж. Оруела.  

3. «Прецедентні ситуації» у російському «національному проекті». На відміну від прецедентних імен прецедентні ситуації (ПС) у «лінгвістичному» трактуванні пов'язані з «мінімізованим інваріантом сприйняття дії», знайомим усім членам певного співтовариства. (З-поміж такого роду універсальних ПС дослідники називають зв'язки «Разін — викидання князівни», «Отелло — удушення», «Тарас Бульба — вбивство сина», «100 днів — «Ватерлоо».) Якщо «перекласти» ПС із повсякденного рівня на рівень ідеологічний, ці дії будуть пов'язані із знаковими історичними подіями у житті культурно-національного співтовариства, які мають або травматичний характер (що викликає такі соціальні емоції, як «національна ганьба», «приниження»), або значення історичної перемоги, що викликає, відповідно, почуття «національної гордості».

Історично-позитивні ПС у російській «національній легенді». До цього підтипу ПС належать усі ситуації, пов'язані з військовими перемогами, що сталися за «великий історичний період» (наприклад, «Чудське озеро», «Куликове поле», «Полтавська битва», «Бородіно», всі основні битви Великої Вітчизняної війни) та геополітичні надбання Росії вбік її розширення (»вікно в Європу», приєднання земель і держав до складу Російської Імперії, причому для концептуалізації цього процесу не використовується термін «завоювання» — він підмінюється евфемізмом «приєднання», «возз'єднання» тощо.). Для консолідації сучасної російської національної самосвідомості особливе місце відведене Великій Вітчизняній війні, оскільки вона увібрала не просто перемогу «російської зброї», а й перемогу певного «історичного проекту» (який об'єднує безліч національностей та є свого роду різновидом «битви народів»), що має месіанський характер та є виявом торжества «гуманізму» над фашизмом — різновидом «світового Зла». (Не менш показовим явищем є й відсутність серед знакових ПС «Жовтневої революції», хоча її дитя у вигляді СРСР сприймається як історичний позитив і включається до російської історичної наступності.)  

Травматичні ПС у російському «національному проекті». Принциповою відмінністю «національного проекту» РФ від проектів більшості держав СНД є інтерпретація факту розпаду СРСР. Тільки Росією цей розпад сприймався як історична травма, втрата колишньої геополітичної величі («геополітична катастрофа»), тоді як для більшості держав СНД (і для України у тому числі) цей розпад інтерпретувався у термінах «здобуття незалежності», «звільнення» тощо. Нерідко ПС є багатокомпонентними, тобто поєднують риси одночасно і «переможності», і «травматизму», мисляться в естетиці трагедії. До таких можна віднести «комплекс Севастополя», в якому містяться кілька ПС. З одного боку, це «місто російської слави» (у цьому імені концентровано представлені всі чорноморські кампанії Росії та історичні події «оборони» Севастополя у війнах 1855— 1856 рр. і під час ВВВ), а з другого — воно за трагічним збігом обставин опинилося на чужій території, і тим самим пов'язане з «травматичною прецедентною подією». В обох випадках «комплекс Севастополя» виявляється міфологічно навантаженим настільки, що відіграє істотну роль у сьогоднішній російській національній ідентичності та має значні мобілізаційні потенції. (Зазначений травматизм ПС «комплекс Севастополя» виявився у коментарях О. Солженіцина до суперечок щодо ЧФ. Він назвав спробу перегляду строків перебування російських суден на території України «низькою, злісною наругою над всією російською історією ХIХ—ХХ ст.ст.».)

На підставі аналізу складових «культурного канону» сучасного російського «національного проекту» і «прецедентних феноменів», на яких цей проект базується, можна зробити певні висновки щодо завдань, які стоять сьогодні перед Україною у сфері національної безпеки. По-перше, російський пропагандистський міф, про який щойно йшлося, закріплює зазначені вище внутрішньополітичні (розбудова авторитарної держави) та зовнішньополітичні (протистояння з Заходом, повернення до практик «холодної війни») стратегії, надає їм ідеологічного та подекуди навіть цивілізаційного підґрунтя. Саме з цього аспекту випливають основні загрози для національної безпеки України, які однак потребують «комплексної відповіді», що виходила б за межі гуманітарних аспектів національної безпеки. По-друге (вже в аспекті технічнішому), як у будь-якому пропагандистському міфі, ці складові мають фрагментарний характер, уразливий для «раціональної критики», однак цей недолік компенсується наявністю твердої єдиної основи для відбору всіх «прецедентних феноменів» (цю основу ми сформулювали у вигляді модифікації формули «Самодержавство — Православ'я — Народність» або «Люди — Духовність — Армія»). По-третє, ще однією виграшною стороною російського «національного проекту» і формування нинішньої російської ідентичності є поєднання у ньому державного (побудова «вертикалі влади»), конфесійного (збільшення питомої ваги православної церкви й фактичне надання їй статусу, аналогічного державній релігії у Російській Імперії), військового та культурного (створення й «редагування» «культурного канону») будівництва. По-четверте, особливістю, яка зумовила відносну успішність російського проекту, стала наявність єдиної інформаційної політики й належного пропагандистського забезпечення цього проекту, контроль (нерідко авторитарний) над ЗМІ, який забезпечив «загальнонаціональну» ідеологічну консолідованість у відстоюванні базових міфологем цього проекту, а також агресивність щодо України.

Відносна успішність російського «національного проекту» демонструє ті проблеми, які ще не вирішила Україна та вирішення яких теж має важливе значення для її національної безпеки. На відміну від РФ Україна не мала цілісного проекту системних перетворень, а «національна ідея» звелася до реанімації «національної легенди» XIX століття. Неуспіх, хоча й відносний, формування нової української ідентичності, деконсолідація українського суспільства та українських еліт до теперішнього часу є наслідком відсутності такого роду проекту, наявністю кількох конкурентних, а то й взаємовиключних сценаріїв формування цієї ідентичності, відбитих у Конституції України. Однак для того, щоб використати досвід РФ для завдань, які стоять перед Україною, необхідно здійснити аналогічний аналіз символічних складових цих конкурентних «культурних канонів».

Міф про «Київську Русь» як характерний приклад боротьби російського та українського «національно-культурних» канонів. Отже, в Україні має місце криза національної ідентичності, яка певної мірою пов'язана з невиробленістю такого власного «національно-культурного канону», який за чіткістю, структурністю та послідовністю можна було б зіставити з російським. Крім того — як ми вже теж зазначали — значною мірою експортером цієї кризи є Росія і та частина української політичної еліти, що використовує російські пропагандистські міфи для нарощування власного політичного капіталу та завоювання електорату. За допомогою могутньої мас-медійної підтримки в масову свідомість українців вбиваються ідеологічні конструкції, що розмивають формовану українську національну свідомість у напрямі дифузійної чи «спільноросійської» (спільнослов'янської) ідентичності. Небезпечною зброєю в нав'язуванні такої ідентичності є ті частини російського національно-культурного канону, в яких «доводиться» ця спільність на прикладі історичного минулого.

Зазначені конструкції, знайомі масовому споживачу такого роду продукції ще з радянських часів, здаються настільки очевидними, що навіть не підлягають критичній перевірці та беруться на віру як у Росії, так і в Україні. До такого роду конструкцій належить міф про загальну культурну спадщину «трьох братерських народів» і міф про Київську Русь як «колиску» росіян, українців і білорусів. (Поширеність зазначеного міфу стала настільки безальтернативною, що практично призвела до ототожнення білоруської національної ідеї з формулою «спільноросійськості», що відбилося в роботах, які містять офіційну точку зору.)

Приклад офіційної національної ідеології Білорусі переконливо демонструє небезпеку цього міфу для нестійкої нової національної ідентичності, що призводить до фактичного блокування процесу її формування. Що ж до завдань, що постають перед Україною, то домінування цієї формули в масовій свідомості, її агресивне нав'язування чи пасивне мовчазне прийняття може мати катастрофічні наслідки в гуманітарній сфері національної безпеки України. Загострюючи проблему, можна стверджувати, що ідеологія «спільноросійськості» є чи не основною перешкодою для подолання ціннісного розколу в Україні, для подальшої національної консолідації на основі загальноприйнятої для українського населення формули «Ми — українці».

У контексті завдання деконструкції проаналізованого міфу і відповідно розробки формули ідентичності, адекватної стратегії національного та державного будівництва в Україні, питання про історичні корені української державності й історичних традицій українського народу набуває першорядної важливості. У цьому зв'язку суперечка про Київську Русь набуває не тільки винятково академічного характеру, а й принципового ідеологічного значення, оскільки від відповіді на запитання, який народ був «державоутворювальним» у цій державі, залежить подальший ланцюжок ідеологем. Цей ланцюжок може мати вигляд пріоритетного права росіян на успадкування цілісної історичної традиції, пов'язаної з цією державою, з подальшим «обґрунтуванням» проекту «спільноросійськості», міфологеми «старшого брата», пропагандистської конструкції про те, що українці за своєю природою не здатні виступати в ролі «державоутворювальної нації» тощо. У разі прийняття інших передумов сприйняття українцями власної історії може мати зовсім інший вигляд. Однак парадокс ситуації, що сформувалася в справі про «київську історичну спадщину», полягає в тому, що російська пропагандистська схема за нечастими винятками приймається як об'єктивна істина й у самій Україні. У результаті такої «добровільної здачі» Києва в спільнослов'янське (російське) користування історичний відлік власної національної традиції в масовій свідомості за традицією починається із Запорізької Січі та козацької легенди, яка за всієї привабливості закріплювала стереотип про анархізм і бездержавність українців.

Отже, перегляд статусу Київської Русі в українській публічній свідомості виявляється необхідним насамперед тому, що, на відміну від далекої трипільської чи арійської культур (належність українців до яких може сприйматися як відверто міфологізоване та не варте довіри твердження), претензії України на переважне право на київську історичну спадщину більш ніж реальні. Доказове ж утвердження цього права буде сприяти повному символічному переформатуванню позиціонування українців в історії і дасть імпульс для вироблення нової національної ідентичності. Якими фактами, крім споконвічної ідеологічної претензії, володіють українці на доказ того, що Київська Русь, хоча і не може вважатися «українською державою» у сучасному значенні слова, перебуває із нинішньою Україною в набагато тісніших відносинах історичної наступності, ніж із Росією? В усякому разі географічні, етнічні, культурно-духовні чинники на користь України щодо спадщини Київської Русі виглядають з наукової точки зору більш вагомими, ніж ідеологеми Московщини.

Як свідчать джерела, міф про «київську спадщину», яка ніби «перебігла» з України до Московщини, був створений «прибульцями» з України та Білорусії в XVII—XVIII сторіччях. Наприклад, відомий сучасний американський історик-славіст Е. Кінан вказує на те, що  «найпоказовішими текстами щодо ставлення росіян до історії Київської доби як до частини їхнього власного минулого є знаменитий «Синопсис» Інокентія Гізеля, німецько-українського історика, й писання Данила Туптала (св. Дмитрія Ростовського) та Феофана Прокоповича, чия п'єса «Володимир» написана для Петра I». У працях російських істориків В. Татіщева та М. Карамзіна були закладені концептуальні підвалини поглядів на єдину «Росію», вже від IX сторіччя населену «росіянами», причому під «росіянами» розумілися всі східні слов'яни. Отже, зведення всієї східнослов'янської історії до російської, констатація етнічної та мовної спорідненості трьох східнослов'янських народів (російського, українського та білоруського) спричинили появу тези про Київську Русь як історичну «колиску» цих народів, їх спільну праматір, підштовхнули ідеологів цього напряму до положення про те, що перелічені народи є одним народом, штучно розділеним польсько-литовською експансією.

Міфологема ж «старшого брата» широко використовувалася п

Автор: Ольга АНДРЄЄВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Tetiana Yaroshenko
01.01.1970 03:00
фото
Много букафф, мало смысла.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Сьогодні, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Сьогодні, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Сьогодні, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську Вчора, 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі Вчора, 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ Вчора, 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку Вчора, 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву Вчора, 17 вересня

Мирошниченко про вибори у Києві: Банкова страхується, створюючи нові важелі впливу на виконавчу владу Вчора, 17 вересня

Генасамблея ООН внесла питання України у порядок денний: хто голосував проти 16 вересня