передплата Українською | In English

№11, червень 2009

Союзники виявилися ворогамиСоюзники виявилися ворогами

Поділитися:

Незалежність поклала початок відродженню історичної пам’яті українців, яка тривалий час була деформована. Пролити світло на одну з «білих плям» нашої минувшини – Конотопську битву – кореспондент «Віча» попросив доктора історичних наук, професора Віктора Горобця.

– Конотопська битва належить до тих визначних подій, про які варто пам’ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не завдяки масовому героїзмові, а насамперед військовій хитрості, злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника – кримського хана Мегмеда ІV Гірея.

Однак Конотопська битва нині цікава історикам і громадськості не лише як сторінка воєнної історії. Вона має важливе значення для розуміння суті тогочасних політичних процесів на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед міф, що від Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й воєнними протистояннями. Другий розвінчаний міф – про вічну ворожнечу українських козаків і кримських татар. Як бачимо, військова співпраця між ними була, й нерідко доволі успішна.

Окрім того, Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачав владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом і Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар. Тож об’єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.

– Вікторе Миколайовичу, чому Виговському не вдалося закріпити воєнний успіх?

– Українсько-московська війна 1658–1659 років розгорталася на тлі однієї з найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна, – Руїни другої половини ХVІІ сторіччя. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою. У тій війні «насолити» своєму вчорашньому побратимові, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.

Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення козацької України на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі), Виговський не зумів належно відстояти українські інтереси під час ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідні та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінна винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання. А найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну – Юрія Хмельницького. Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло, радше не згадувати.

– Нині багато говорять про хоробрість козаків, їхню військову звитягу. Можливо, потрібно було самостійно відстоювати незалежність, а не покладатися на сумнівних союзників?

– З військового погляду, український Гетьманат у період свого піднесення (1648–1649 рр.) був набагато сильнішим за деяких сусідів, що мали власні держави, – Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство. Однак не все вирішував військовий потенціал. Державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного «монархічного клубу», влада якого мала сакральний характер. Недаремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов’язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.

Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об’єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.

До того ж багаторічні, практично безперервні війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами («жовнірами» за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак – і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після тяжкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога – чи то турецького султана, чи московського царя – насправді мала неабияке значення.

– Чи не можна було легітимізувати гетьманську державу через авторитет нащадка якогось впливового давньоруського роду?

– Богдан Хмельницький не раз удавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати: такі його дії не були випадковими.

Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України – князів Острозьких (подейкували, що рук до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконаніших захисників православної церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом великої Речі Посполитої, обидва вже змінили віру, прийнявши католицтво. Сама ж логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва.

Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Утім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

– Вікторе Миколайовичу, чому Київ ніколи не був гетьманською столицею?

– Скажу більше: навіть полковий центр Київського полку був не в Києві, а в Козельці або Гоголеві. Однак Хмельницький не раз говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що «Київ – наше місто столечне».

Проте в Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим порівняно з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор’я. Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, звісно, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

 

Розмову вів
Юрій ПОТАШНІЙ.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини вихідних: "Газова драма" на Донеччині, в ГТС розповіли про сценарії, якщо російський газ піде в обхід України Вчора, 07 березня

“Газова драма”. Як відключали та відновлювали теплопостачання на Донеччині та чому влада та облгаз звинувачують один одного: хронологія та позиція сторін Вчора, 07 березня

Аварія українського автобуса в Польщі: 26 громадян залишаються у лікарнях Вчора, 07 березня

У Польщі уточнили кількість загиблих в аварії автобуса українців 06 березня

Марченко про співпрацю з МВФ: Ми не розглядаємо варіантів, коли цього не буде 06 березня

Вітренко: Вугілля з держшахт на "Центренерго" буде поставлятись за прямими договорами 05 березня

Прем'єр вважає прийнятним держборг у 90 мільярдів доларів 05 березня

Кулеба анонсував відкриття нових посольств і консульств України 05 березня

Зеленський підписав закон про електронні трудові книжки 05 березня

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини 04 березня