передплата Українською | In English

№10, травень 2009

Приватна власність і демократія – головні умови розвитку суспільства

Поділитися:

Якщо необхідність приватної власності на підприємствах (за винятком стратегічних і природних монополій) науково й історично обґрунтована, то демократія в Україні сприймається аж ніяк не однозначно. Багато хто її взагалі не визнає, оскільки вважає, що саме вона призвела до сьогоднішнього хаосу в державі. Інші беззастережно визнають позитивну роль демократії, проте не знають, як її забезпечити. Ключ до розуміння цього питання дав англійський економіст і філософ Адам Сміт (1723–1790): «Усі хвороби демократії можуть бути вилікувані ще більшою демократією».

Головною помилкою в побудові нашої демократичної держави є те, що в її основу (Конституцію й закони) закладено вже давно здискредитовану соціалізмом ілюзію буцімто «слуги народу» (політики, партії, чиновники тощо) працюватимуть на його інтереси, а не на власні. Тому й маємо надзвичайно негативні результати 17-річної розбудови незалежної демократичної держави.

Невпинно й цинічно повторюючи, що влада їм потрібна лише для виконання партійних програм, передвиборних обіцянок, «слуги народу» працюють переважно на себе. Політика «служіння» народу – їхній професійний бізнес із шаленими дивідендами. Звернімо особливу увагу, як по-шулерськи спритно, через неконституційно створений механізм приватизації «слуги» і їхні поплічники практично безоплатно розгребли у приватну власність майже все, що було створено поколіннями радянських людей.

Це кричуще суперечить не лише вимогам соціальної справедливості, здоровому глузду, а й статті 5 Конституції України, яка вимагає виносити на обов’язкове всенародне обговорення саме питання й механізм зміни конституційного суспільно-економічного ладу в державі. Референдумом потрібно було спочатку узаконити механізм приватизації всенародної власності і лише потім ним користуватися.

Рано чи пізно суспільство й обставини змусять політиків скасувати через Конституційний Суд, спеціальний закон, референдум чи в інший законний або революційний спосіб грабіжницьку приватизацію. Власність повинна бути повернута народу, як і прибутки від її незаконного використання. Цього вимагають соціальна справедливість, право і сьогоднішня фінансово-економічна криза, яка потребує коштів від повторної, тепер уже справедливої, приватизації. І це буде здійснено попри опір «прихватизаторів», який вони чинять під гаслами недоторканності, священності приватної власності, забуваючи, що такі лозунги стосуються передусім украденої ними загальнонародної власності.

Реституція незаконно відібраної власності через багато років після факту відчуження відбулася в багатьох державах. Буде вона обов’язково і в нас. Цього вимагають найвищі інтереси суспільства, що зацікавлене мати щонайефективніших суб’єктів господарювання. Власник, якому підприємство дісталося практично задарма, завжди є менш ефективним, ніж той, хто добився  успіху завдяки власному таланту й зусиллям. Підтвердженням цього є очевидна неспроможність і небажання «прихватизаторів» модернізувати виробництво, вивести його на світовий рівень конкурентоспроможності, особливо в питаннях безпеки й оплати праці, енергозбереження й екології.

Усвідомлення того, що ніколи не було і бути не може альтруїстичних політиків, партій і чиновників, зумовлює необхідність переглянути нинішню політичну систему й механізм управління державою, яка базується на ілюзії безкорисності й чесності намірів та практичних дій «слуг народу».

Теоретично це нескладне питання, якщо вирішувати його через призму вимог теорії управління, необхідності забезпечення принципів соціальної справедливості, цілковитої демократії і справжнього конкурентного середовища в усіх сферах діяльності суспільства, швидкої і невідворотної адекватної відповідальності кожного за результати своєї діяльності та вчинки. Починати потрібно з Конституції, яка нині дестабілізує державу. Вона не відповідає вимогам справжньої демократії, нехтує відомі закони управління складною системою (якою, безперечно, є держава) і детермінує у країні хаос та сварки.

Теорія управління і широка світова практика діяльності успішних держав заперечують функціонування Президента країни як другого центру виконавчої влади. Президент, який не очолює уряду (як у США), не повинен формувати Кабмін, призначати глав адміністрацій регіонів, утручатися в діяльність уряду, оскільки це призводить до загальної безвідповідальності влади, політичної колотнечі, кадрової каруселі, некерованості держави.

Він є органічним главою і представником держави, гарантом її суверенітету і територіальної цілісності, а отже, головнокомандувачем збройних сил, незаангажованим арбітром у відносинах між гілками влади, між ним і суспільством. Відтак закономірно, що Президент повинен бути безпартійним і обиратися не Верховною Радою, а всенародно, на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Тільки тоді він буде незалежним від усіх гілок влади, матиме право виступати від імені всього народу, відстоювати його інтереси в судах або апелювати до народу через оголошення референдуму чи дострокових виборів гілок влади у разі виникнення гострих загальнодержавних питань і проблем, вирішення яких в інтересах нації потребує зважання на думку кожного громадянина.

Нині влада незалежної України є недемократичною, а отже, неефективною ще й тому, що не здійснено її децентралізації. З одного боку, стаття 7 Конституції гарантує місцеве самоврядування, а з другого – статтею 118 визначається, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їхній склад формують голови цих адміністрацій, яких призначає і звільняє з посади Президент за поданням Кабінету Міністрів.

Теорія управління і саме життя вимагають приймати й виконувати рішення на найнижчому рівні, на якому представники влади мають для цього достатньо відповідальності, кваліфікації, інформації та ресурсів. Це означає максимальну передачу виконавчої влади на рівень сіл, міст, районів і областей. Саме там представницька гілка влади, яка відповідає перед своїми виборцями, має формувати свою виконавчу владу, що розв’язує усі місцеві управлінські проблеми, якими сьогодні перевантажені центральні органи влади, що заважає їй виконувати свої органічні функції.

Тільки в таких умовах центральна влада змушена буде створювати відповідне законодавче поле, правила гри для регіонів, суб’єктів господарювання, науки й культури. Кабінет Міністрів повинен формуватися блоком більшості парламентських сил. Лише тоді він матиме можливість проводити через Верховну Раду актуальні закони, необхідні для ефективного управління державою й виконання передвиборних обіцянок.

Важливим кроком демократизації суспільства й підвищення ефективності його діяльності є реформування нинішньої системи обрання законодавчої (представницької) гілки влади.

У перекладі з грецької та французької мов слово «демократія» означає владу народу, активну й рівноправну участь усіх громадян в управлінні діяльністю державних органів влади всіх рівнів, передбачає однакове для всіх право не лише обирати, а й бути обраними у владу.

На жаль, сьогодні наша демократія звужена лише до надання можливості кожному громадянину голосувати на виборах. Вона не гарантує кожній достойній, але не багатій людині, яка не належить до клану, права бути обраною. Система виборів створена так, що ми змушені обирати не кращих із кращих представників народу, а менше зло із запропонованих правлячими кланами варіантів.

Громадянина чи партію, навіть найкращих, ніколи не оберуть, якщо вони не володіють значними коштами і не входять до кланової обойми. Відомі й розцінки за кожне місце у виборчих списках, а також за посади в усіх гілках влади. Затрачені кошти потім «відбиваються» за допомогою корупційних схем. Навіщо тоді говорити про наявність демократії у державі? За таких абсурдних обставин логічно було б скасувати вибори взагалі. Простіше, менш затратно і вигідніше для держави владні посади офіційно продавати на аукціонах. Виручені кошти слід направляти в бюджет країни, а не в кишені «слуг народу»!

Страшним ворогом демократії та соціальної справедливості, наріжним каменем фундаменту влади і багатства кланів є узурпація ними права підбору й розстановки кадрів державної служби. Хоча держслужбовців приймають  формально на конкурсній основі, але фактично все вирішують кланові, родинні та корупційні зв’язки. Користуючись недоліками прийнятого «під себе» Закону «Про державну службу», клани «садять» на посади тільки своїх, як правило, мало придатних для роботи людей, і не допускають сторонніх, хоч би якими геніальними вони були. Дбаючи лише про власні інтереси, клани не зважають на те, що розвиток держави й суспільства найбільшою мірою залежить од ефективності підбору та розстановки кадрів.

Нечувано корупційна, могутня влада кланів, відсутність реальної демократії стали можливими, бо нині олігархічні клани надають партіям кошти. А хто платить, той замовляє і музику, під яку змушені «танцювати» і партії, і народ. Потім олігархи через владний механізм забирають із державної казни, тобто в народу, набагато більше, аніж дали. Тому дешевше й ефективніше напряму фінансувати парламентські партії з державної казни, без посередників-олігархів, як роблять, наприклад, у Німеччині. Це коштуватиме значно дешевше для народу і дасть змогу звільнитися від диктату кланів, демократизувати як самі партії, так і суспільство загалом, подолати корупцію.

Оптимальною для справжньої демократії є система пропорційних виборів з відкритими списками, яка поєднує переваги пропорційної та мажоритарної виборчих систем. Партії висувають і підтримують своїх найперспективніших кандидатів у депутати в кожному виборчому окрузі. Виборці оцінюють передвиборні програми, обіцянки, авторитет та результати попередньої діяльності партій і їхніх конкретних представників і наділяють мандатами народної довіри найдостойніших.

Обрані в такий спосіб депутати проходять через подвійне (партійне й електоральне) сито контролю на авторитет, довіру і професійну придатність, а тому заслуговують на повноцінний демократичний, а не імперативний мандат. Їхнє місце в партії та парламенті визначається не рішенням лідера партії, фракції, а кількістю здобутих в окрузі голосів виборців. Вони легко створюють у парламенті партійні фракції та коаліції, які формують уряд та опозицію, й у такий спосіб досягається структуризація, а отже, ефективність парламенту, відповідальність перед виборцями партій і окремих депутатів за власну діяльність.

Схожа система формування парламенту є в розвинених демократичних країнах, наприклад у Великій Британії. Звісно, вона спонукає партії дуже серйозно ставитися до оцінки не тільки своїх кандидатів у депутати, а й людей, яких після перемоги партії приймають в органи виконавчої влади. Тож у суспільстві діє найефективніший, позитивно вмотивований кадровий фільтр.

Партії стають центрами структуризації суспільства, навколо яких за своїми інтересами, симпатіями та перевагами об’єднуються громадяни у відповідні структурні частини суспільства, що конкурують між собою і контролюють дії не лише опонентів, а й власні.

Через партійні механізми забезпечується ефективніша, командна робота влади і формується громадянське суспільство, активізуються і долучаються до державного управління широкі верстви населення, що покращує керованість країни й контрольованість влади, викликає в людей надзвичайно продуктивні відчуття господарів власної долі і долі Батьківщини, піднімає на високий рівень свідомість і відповідальність людей, поліпшує морально-психологічний клімат у суспільстві. Зійти на владний олімп і протриматися там тривалий період в умовах справжньої демократії може лише та партія, статут, програма й дії якої найбільшою мірою відповідають прагненням людей.

Якщо виникнення й існування партій є об’єктивною історичною необхідністю задля ефективності управління державою й створення громадянського суспільства, то забезпечити демократичне право кожного громадянина бути обраним у владу можна лише за умови демократизації самих партій. Кожен партієць згідно зі статутом повинен мати гарантоване право на самовисування і чесну конкурентну боротьбу за партійне лідерство, входження в керівні партійні органи і виборчі списки від партій, як це є в демократичних державах світу.

Доступне для кожного громадянина демократично-конкурентне просування кадрів партійними щаблями гарантує їх високу якість як майбутніх кандидатів на обрання та призначення на владні посади. Тільки в такому разі виборці обиратимуть кращих із кращих.

Міністерство юстиції вже сьогодні не повинно реєструвати партії і їхні статути, якщо останні не передбачають указаних демократичних принципів. Поготів, усі нинішні партії (у першу чергу парламентські) і їхні статути потрібно перереєструвати, тому що вони претендують на управління державою, яка задекларувала себе демократичною. Без справжньої партійної демократії не може бути, навіть теоретично, справжньої демократії. Україною надалі правитимуть тільки авторитарні вожді, корумповані клани та їхні недолугі найманці.

Досвід виборчих кампаній неспростовно свідчить про неефективність технології їх проведення. Бракує захисту на рівні закону від участі у виборах некваліфікованих і просто хворих претендентів на посаду.

Проходженню у владу недостойних партій і окремих кандидатів сприяє відсутність нормативних вимог до змісту їхніх передвиборних програм. Як наслідок, вони не містять підтверджених розрахунками і незалежними експертами програмних обіцянок, які переконливо свідчили б про можливість задоволення вітальних потреб виборців: забезпечення роботою, зарплатою, житлом, комунальними послугами, транспортом, охороною здоров’я, освітою тощо. Натомість недолугі претенденти на владу порушують питання мови, НАТО, російського флоту у Севастополі, сіють між людьми розбрат за принципом «розділяй і владарюй». Дивно, що народ постійно «ведеться» на ці збурення, не усвідомлюючи, що гострими політичними гаслами прикриваються грабіжницькі устремління політиків і партій, їхнє небажання й невміння працювати на людей.

Величезною вадою є практична неможливість дострокового відкликання обраних недолугих «слуг народу», відсутність будь-якої їх відповідальності (політичної, економічної, кримінальної) за обман виборців, злодійство, корупцію, некомпетентність тощо. Олігархи негайно, до завершення терміну договору найму, звільняють своїх слуг за непридатність чи злодійство, карають їх за провини штрафами, а то й в’язницею. А самих можновладців народ-хазяїн звільнити достроково не може. От і лізе у владу будь-хто задля власного збагачення.

Доцільно було б скласти оціночну таблицю обіцянок претендентів за всіма зазначеними найважливішими потребами людей. Відсутність таких зафіксованих даних, а також шоу-бізнесовий, пропагандистський характер проведення виборчої кампанії заважають виборцям зробити правильний вибір.   Не випадково всі телевізійні канали, зокрема й перший державний, є власністю олігархічних кланів. Вони розуміють, що телебачення –  це не лише прибутковий бізнес, а й реальна можливість маніпулювати свідомістю людей та впливати на результати виборів.

Закони шоу-бізнесу і пропаганди, на яких будується тепер виборча кампанія, свідчать: що більше вкладається коштів і що довше кампанія триває, то більше можливостей провести у владу недолугих, але багатих кандидатів.

Відзначимо і такий важливий ґандж, як незахищеність од фальсифікацій результатів виборів. Безсмертний сталінський принцип «не важливо, як голосують, важливо, як рахують» реалізувався багато разів, і не тільки в нас.

Давно назріла необхідність позбавитися хиб чинних виборчих процедур шляхом:

– державного фінансування виборчої кампанії кожного кандидата в мінімально необхідних розмірах. Якщо є дефіцит державних коштів, то фінансування слід надавати парламентським партіям, іншим – за жеребкуванням;

– надання дозволу тільки фізичним особам–громадянам України вносити через банківську систему власні кошти у виборчий фонд будь-якого кандидата, обмеживши одноразовий внесок незначною сумою (наприклад, 100 грн.). Надходження цих коштів і їх використання підлягає суворому контролю з боку відповідних виборчих комісій і громадськості;

– максимального обмеження до технологічно можливого, однакового для кожного кандидата рівня вартості й терміну проведення виборчої кампанії, часу виступів кандидатів і політичної реклами на телебаченні; 

– запровадження обов’язкових кваліфікаційних і медичних вимог для учасників виборчих перегонів і формалізованих процедур перевірки кандидатів згідно з ними;

– визначення формалізованої, стандартної і обов’язкової для всіх кандидатів головної частини їхньої передвиборної програми, номенклатура і зміст показників якої чітко і всебічно відтворюють основні інтереси виборців, а кількісні характеристики передвиборних обіцянок – ступінь і етапність їх задоволення. Скласти зведену оціночну таблицю обіцянок претендентів за всіма зазначеними вище показниками обов’язкової стандартної частини їхніх програм. Забезпечити друкування й доведення до виборчих дільниць указаних програм, зведеної оціночної таблиці й автобіографій кандидатів  за державний кошт. Це і буде базою для порівняльної об’єктивної оцінки конкуруючих кандидатів на стадії передвиборних перегонів і результатів їхньої практичної діяльності вже після виборів;

– запровадження поетапних регулярних звітів народних обранців перед виборцями за виконання програми їх дій, чіткої та невідворотної процедури дострокового відкликання обраних і встановлення їх конкретної матеріальної, кримінальної та політичної відповідальності за невиконання передвиборних обіцянок і неналежне виконання посадових обов’язків, зокрема злодійство й корупцію;

– використання електронної технології голосування й підрахунку голосів, яка не лише набагато прискорила б процес голосування, а й  унеможливлювала б фальсифікації. Сучасний рівень інформаційних технологій дає можливість це зробити. Вже давно вирішені всі технічні й технологічні питання для електронної ідентифікації кожної людини за відбитком пальця чи підписом тощо. Така технологія голосування дала б також змогу частіше проводити референдуми, як це регулярно роблять у Швейцарії, що демократизує суспільство до ідеального рівня, оскільки гарантує пряму участь населення у розв’язанні найголовніших проблем власної країни без посередників-депутатів, які неминуче викривляють волю народу, дбаючи про власні інтереси.

На таку розробку можна одержати грант від багатьох фондів, що займаються розвитком науки й демократії. Назріла потреба узятися за створення такої технології європейським структурам і навіть ООН за ті величезні кошти, що неефективно витрачаються нині на спостерігачів на виборах та  на боротьбу з наслідками дій недемократично обраної влади авторитарних країн.

Усвідомивши, що у «слуг народу» домінують власні інтереси, логічно негайно адекватно реформувати судову гілку влади з метою гарантованого покарання й запобігання злочинам.

Очевидно, що будь-які закони, зокрема й Конституція, не виконуються в умовах наявності неефективної судової системи, яка є залежною від Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів та інших інстанцій. Законодавча та виконавча влади її формують і фінансують, а отже, фактично контролюють. Тому недоречно навіть казати про незалежність судів. Згідно зі статтею 5 Конституції «єдиним джерелом влади є народ». Отже, незалежність судової гілки влади забезпечується лише завдяки формуванню її шляхом прямих усенародних виборів. Тільки тоді суди, а не Президент, будуть ефективним гарантом і механізмом примусу виконання Конституції та законів, як це є в багатьох цивілізованих країнах. Без такого механізму примусу виконання законів настає параліч держави, що спостерігається нині.

Незалежна судова влада без усяких перевиборів давно звільнила б усі гілки влади від неадекватних «слуг народу», посадила бандитів і корупціонерів у тюрми. Вона забезпечила б невідворотність покарань за злочини й у такий спосіб попереджала б правопорушення та гарантувала б законам, а не особистостям, головну роль в управлінні державою. Без цього ефективність усіх гілок влади, законослухняність і справжня демократія не можуть бути достатніми.

Нагальність виборчої судової системи детермінується також браком в Україні, на відміну від розвинених демократичних держав, політичної та правової культури високого рівня, моралі, патріотизму та механізму невідворотної відповідальності суддів за упередженість і некомпетентність.

Підвищення ефективності судів через виборність сприятиме посиленню впливу «четвертої» влади – засобів масової інформації (ЗМІ). Нині корумповані посадовці, владні структури відкрито грабують державу, не реагуючи на викривальні та вражаючі наведеними доказами виступи ЗМІ, оскільки мовчать правоохоронні органи. А мовчать тому, що з ними діляться і тому, що не бояться народу, який їх не обирає. Тож: «А Васька слушает да ест».

У таких умовах ЗМІ не можуть виконувати власні органічні функції  контролера діяльності всіх гілок влади, бізнесу, суспільного санітара, рупора справжньої демократії, зворотного зв’язку між народом і владою, а головне – трибуни, просвітителя й учителя народу, організатора мас на боротьбу за демократію і права людей, без чого держава неминуче загниває й гине.

Навіть найкраща ідея, як відомо, стає матеріальною силою, лише коли заволодіє масами. Оскільки найбільший вплив на світогляд людей має телебачення, то зрозуміло, що передусім потрібно терміново закрити державне, а на вивільнені кошти створити суспільне телебачення, яке позбавило б клани та чиновників сьогочасної монополії на керування у власних інтересах свідомістю й поведінкою народу.

Суспільне телебачення має відтворювати інтереси спільноти загалом і бути базою незалежної «четвертої» гілки влади, що детермінує не залежні від інших гілок обрання керівників і фінансування діяльності.

На відміну од вертикалі авторитарної виконавчої влади, система управління суспільним телебаченням має формуватися найдемократичнішим способом – знизу вгору. Територіальні громади обирають глав регіональних телекомпаній, а вже вони призначають і контролюють діяльність керівника національного суспільного телебачення. Необхідно передбачити також незалежне його фінансування з державного бюджету.

Лише за таких умов суспільне телебачення успішно виконає свою історичну роль та забезпечить справжню демократію в країні.

Підсумовуючи, логічно дійти висновку про нагальну необхідність термінової заміни Конституції і виборчих законів.

Нині всі парламентські партії пропонують власні варіанти нового Основного Закону. Вони мають на це право. Але народ України як єдине джерело влади має найбільше право на власну участь у прийнятті досконалої Конституції, яка захищала б його, а не кланові інтереси, що неминуче закладаються в партійні проекти Конституції.

Якщо й буде прийнята клановою Верховною Радою нова Конституція, в чому є великі сумніви, то вона знову буде результатом компромісів олігархів і політичних партій і служитиме їхнім інтересам, а не народним.

У статті 5 Конституції чітко зазначено: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповане державою, її органами або ж посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Тож чому чинну Конституцію приймали не всенародним голосуванням, а тільки законодавчою гілкою влади?

Необхідно створити Конституційне зібрання (комісію, асамблею тощо), до складу якого залучити незаангажованих національно свідомих людей – найкращих фахівців у сфері теорії й практики управління та конституційного права.

Головними в розробці нової Конституції мають бути фахівці з управління. Саме вони як технологи мають розробити таку структуру державного та суспільного управління, яка гарантувала б справжню демократію, ефективність управління, служіння влади народу і реальний захист його інтересів, стрімкий розвиток країни, її політичну стабільність і прогнозованість, конкуренцію, взаємоконтроль і збалансованість усіх гілок влади, незалежність однієї від іншої та їх залежність від народу, можливість дострокового припинення повноважень народних депутатів у разі неналежного їх виконання або невиконання передвиборних обіцянок.

Водночас потрібно зауважити, що державне управління не повинне бути надто витратним, як сьогодні. Конституційною нормою слід обмежити витрати на управління державою у відсотковому вимірі до бюджету країни на рівні середньоєвропейських витрат. Адже з теорії управління відомо, що надмірно великий апарат управління працює сам на себе.

Розроблену структуру управління фахівці конституційного права мають виписати за всіма нормами права у вигляді проекту нової Конституції і винести її на всенародний референдум.

Досвід багатьох держав, зокрема й Росії, показав ефективність розробки Конституції Конституційним зібранням і прийняття її шляхом референдуму.

Підсумуємо викладене простою, але могутньою ідеєю: найефективнішими важелями розвитку держави й підвищення рівня життя людей є приватна власність і справжня демократія, яка жорстко контролює діяльність капіталістів і політиків та змушує їх працювати на народ, а не тільки на себе.

 

Автор: Марина Бойкова

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня