передплата Українською | In English

№10, травень 2009

Інституційний імідж політичної партії

Поділитися:

Розглядаючи змістовні складники іміджу політичної партії, варто виокремити ті, котрі формують її політичний образ. Насамперед це особистість лідера, який виконує роль харизматичного провідника.

Визначаючи те, з чого починається політична партія, ми, по-перше, за словами О. Салміна, майже ніколи не можемо чітко сказати, чи це лідер, чи політична програма, чи інтерес [4, с. 305].

По-друге, навіть побіжний погляд на політичну історію останніх віків переконливо засвідчує, що політичні лідери далеко не завжди виходили з «партійних надр».

І, по-третє, існування партій не тільки не заперечує, а, навпаки, підтверджує наявність політичного лідерства. Адже сама логіка партійного життя спрямована на те, аби партійний лідер набував зрештою формальних ознак лідерства політичного (тобто очолив би державу, парламент, фракцію в парламенті, став на чолі уряду тощо).

Це слушно й тоді, коли йдеться виключно про внутрішньопартійне життя. Бо, на думку М. Дюверже, історія партій ХІХ–ХХ століть може бути описана як постійне коливання між двома полюсами персоналізованого й інституціалізованого керівництва [1, с. 218].

У першому випадку в житті партії все залежало від волі лідера, а в другому – рядових членів партії. Тобто навіть найдемократичніші політичні режими ніколи не могли досягти ідеалу суцільної інституціалізації партійного життя, коли роль партійних лідерів була б зведена до мінімуму чи й узагалі знівельована.

Другим визначальним складником іміджу політичної партії слід вважати соціально-політичний статус, який характеризує відношення партії до влади: правляча, провладна, опозиційна; а також те, чи має вона парламентське представництво, масову підтримку. Водночас щодо соціальної бази українських політичних партій виникає чимало питань.

По-перше, тому, що наявність в українському соціумі середнього класу як такого під великим питанням, а його «формування» здійснюється надто повільними темпами. За словами Л. Шангіної, «український середній клас, із соціально-економічної точки зору, є неусталеним, з соціально-психологічної – нестійким, з соціально-політичної – він не є повною мірою політичним суб’єктом. З огляду на означену неусталеність… є можливими маргіналізація цієї групи, втрата нею схильності до виявлення громадської активності» [5, с. 37].

По-друге, якщо в західних країнах нині середній клас охоплює 2/3 суспільства, тобто абсолютну більшість, то в Україні до нього себе відносять 45,6% населення; до нижчого – 47,1%; до вищого – 1,1% [5, с. 37]. Отже, більшість представлена збіднілим населенням, що перебуває в стані апатії та песимістичних настроїв і зневірилось у здатності політиків порозумітися.

По-третє, громадянське суспільство, яке є важливою передумовою демократії, нерозвинуте, рівень політичної культури низький тощо.

Річ і в тім, що донині абсолютна більшість наших громадян не бере активної участі в розв’язанні суспільно-політичних проблем. І хоча першочергова роль у залученні людини до політичної діяльності належить політичним партіям і громадським організаціям, в українських умовах, однак, складається парадоксальна ситуація: за наявності 140 політичних партій (станом на 2007 рік) сумарний відсоток громадян, що є їхніми членами, по відношенню до безпартійних залишається низьким [2, с. 10–12]. Серед основних причин цього стану речей можна назвати такі:

– абсолютна більшість політичних партій формувалася «згори» й тому не в змозі репрезентувати реальні інтереси широких верств населення;

– невідповідність між проголошуваними ідеологічними постулатами та їх фактичною реалізацією, що, зрештою, призводить до нівеляції перших;

– непослідовність у дотриманні передвиборних обіцянок;

– замкненість партійних еліт;

– низька якість парламентської роботи й негативний імідж парламенту накладають відповідний відбиток і на партії;

– фрагментарність партійної роботи й відсутність перспективних програм суспільного розвитку;

– розмитість ціннісних орієнтирів і шляхів їх досягнення;

– використання партіями (передусім «опозиційними») широких верств населення в провальних акціях, що сприяє формуванню в суспільній свідомості стереотипу нездатності виконувати покладені на них функції;

– поява багатьох нових партій і блоків напередодні виборчих перегонів, що справляє враження, ніби організатори цих акцій керуються лише прагненням здобути владу за будь-яку ціну.

Саме з огляду на згадані проблеми питання щодо соціальної бази взагалі будь-якої політичної сили як репрезентанта тієї чи іншої ціннісної системи серед українського політикуму стає риторичним. За таких обставин в Україні будь-яка політична партія чи блок матиме найширшу суспільну підтримку в разі розв’язання цих проблем.

Однак про можливість розв’язання партією тих чи тих проблем можна говорити лише у зв’язку зі стабільним існуванням самої політичної партії. Власне, відсутність останнього чинника істотно впливає на підтримку партії з боку електорату. Тож варто говорити про таке поняття, як «інституційний імідж» політичної партії.

Інституціалізація політичних партій – це процес набуття партією політичної вагомості та сили, організаційної сталості та досвіду політичної боротьби у виборчих перегонах. Інституціалізація політичних партій – це не тільки процес, а й певна властивість та стан. Як властивість – це ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, в результаті чого вона існує незалежно від своїх лідерів [6, р. 19].

Виходячи з дослідження М. Примуша, інституційно політичні партії характеризуються такими основними кваліфікаційними ознаками [3, с. 97–108]:

– це громадське об’єднання, головна мета якого – участь у політичному процесі заради здобуття та здійснення державної влади в рамках Конституції й чинного законодавства;

– це організація, котра об’єднує індивідів на підставі спільності поглядів, визнання певної системи цінностей, що втілюються в програмі;

– це об’єднання, що діє на постійній основі й має формалізовану організаційну структуру.

Відповідно до цих кваліфікаційних ознак сформувався прототип інституційного іміджу сучасної політичної партії в Україні. Згідно зі ст. 2 Закону «Про об’єднання громадян» політичною партією є об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування й представництво в їхньому складі. При цьому об’єднання громадян визначається як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації ними своїх прав і свобод (ст. 1).

Згідно зі ст. 2 Закону «Про політичні партії в Україні» політична партія визначається як «зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах». У ст. 6 чітко зазначається, що членство в політичній партії є фіксованим. Обов’язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства в політичній партії визначається її статутом. А ст. 7 фіксує, що політичні партії повинні мати програму, котра є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Однак розгляд визначення політичної партії, яке міститься в Законі «Про політичні партії в Україні», свідчить, що українські законодавці дещо недооцінюють значення політичних партій для політичної системи сучасного суспільства, не вважають їх суб’єктами державної влади, що активно впливають на формування владних структур політичної системи, а по суті, зводять їх до рівня суспільно-політичних об’єднань громадян. У цьому визначенні відсутні дві дуже важливі ознаки політичної партії, що, зрештою, зумовлюють інституційний імідж політичних партій в Україні.

По-перше, політична партія – це об’єднання, яке створено з метою постійного впливу на формування політичного курсу, для здобуття та здійснення державної влади конституційними методами.

По-друге, це суспільне об’єднання, що діє постійно й, отже, має стабільну організаційну основу.

Тобто інституційний імідж політичних партій в Україні має такі елементи:

– добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод;

– фіксоване членство;

– наявність партійної ідеології;

– наявність програми, яка є викладом цілей і завдань партії, а також шляхів їх досягнення;

– головна мета – сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування й представництво в їхньому складі.

Усе це характеристики масової партії, інституційний профіль якої описано французьким політологом М. Дюверже. З цього погляду, в Україні тільки дві партії – КПУ та НРУ (до розколу) – можна було вважати інституціалізованими. Задля виміру інституціалізації використовують різноманітні показники: тривалість існування партії та її стабільність, електоральна стабільність, стабільність представництва в законодавчих органах.

Р. Роуз та Т. Макі, наприклад, стверджують, що «ми можемо казати про інституціалізацію партії в тому випадку, якщо вона принаймні тричі брала участь у загальнонаціональних виборах» [7, р. 536]. Цьому критерію поки що відповідають (якщо брати до уваги і президентські, і парламентські вибори) лише шість партій (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, ПР, Селянська партія).

В основу процесу створення інституційного іміджу сучасних політичних партій в Україні покладено досвід, накопичений у світовому партійному будівництві. Перші з’явилися політичні партії, що виступали як опозиційні до КПРС і державного устрою. Це: Демократична партія України (травень 1991), Конституційно-демократична партія (травень 1991), Ліберальна партія України (серпень 1991), Ліберально-демократична партія (квітень 1990), Українська селянсько-демократична партія (червень 1990). Українські партії не були загрозою для існуючого ладу.

Виникнення (2000–2004) впливових партійних блоків і чіткий поділ політичних сил на лівий (насамперед комуністи) і правий («Наша Україна» – В.Ющенко) фланги, а також формування й утвердження владного партійного блоку «За єдину Україну» на чолі з В. Литвином (на той час главою адміністрації Президента), виникнення Партії регіонів на чолі з В. Януковичем (тоді Прем’єр-міністром України) значно змінили інституційний імідж політичних партій. Після президентських виборів-2004 політична ситуація кардинально змінилася.

Відтак можна дійти висновку: імідж сучасних політичних партій в Україні відтворює інституційний профіль масових партій, який передбачає наявність програми (ідеології), соціальної бази, розгалуженої системи місцевих осередків, фіксоване членство, демократичний устрій, широкий спектр соціальних функцій.

Визначальним складником іміджу політичної партії слід вважати її ідеологію. Ідеологічний стрижень політичної партії має відображати основні моменти, за якими відбувається її позиціонування. Партія без бодай наймінімальнішої спільності поглядів перестає бути партією, бо станеться неминучий розрив між деідеологізованими керівниками, що бачать у ній лише знаряддя для політичної кар’єри, і виборцями та рядовими членами, які чекають чіткої ідейної орієнтації та вірності цілям, навіть практично недосяжним.


Джерела

1. Дюверже М. Политические партии /Пер. с франц. – М.: Академический Проект, 2000. – 538 с.

2. Перелік політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України станом на 01.01.2007 року // Урядовий кур’єр. – 2007. – № 5.

3. Примуш М. В. Політичні партії: механізми інституціалізації і структурної трансформації: Дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02. – Л., 2002.

4. Салмин А. М. Современная демократия. – М.: Ad Marginem, 1997. – 447 с.

5. Шангіна Л. Середній клас в Україні як суб’єкт громадської активності // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 10.

6. Janda K. Political Parties: A Cross-National Survey. – New York: Free Press, 1980.

7. Rose R., Mackie T. M. Do Parties Persist or Fail? The Big Trade-Off Facing Organizations // When Parties Fail: Emerging Alternative Organizations / Еd. by K. Lawson and P. H. Merkl. – Princeton: Princeton University Press, 1988.

Автор: Віктор АНТЕМЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня