Міфи Великої Вітчизняної

Лише в роки Незалежності вчені отримали змогу виокремити український рахунок Другої світової війни. Через воєнні дії, через радянську політику «випаленої землі» й грабежі з боку німецьких окупантів Україна зазнала досі нечуваних матеріальних збитків, а її людські втрати можна зіставити тільки з наслідками Голодомору 1932–1933 років, який не має прецедентів у світовій історії.
Про підсумки Другої світової війни кореспондент «Віча» розмовляє зі співробітником Інституту історії України НАНУ, доктором історичних наук, професором Олександром Лисенком.

– Чим обернулася капітуляція для Німеччини?

– У «власній» зоні окупації, визначеній за домовленістю із союзниками, СРСР заповзявся створювати умови для поширення більшовицьких цінностей. Намагаючись компенсувати втрати під час війни, Радянський Союз на правах переможця масово вивозив із Німеччини технічні засоби: металообробні верстати, електродвигуни, системи телекомунікацій тощо. В Україні найбільше трофейного обладнання отримав Донбас, підприємства машинобудівної галузі – подекуди воно працює донині.

Поверталися з Німеччини й культурні цінності, але значна їх частина потрапила до Москви. Тому питання реституції стоїть доволі гостро, щоправда, тепер маємо більше проблем із Росією, аніж із Німеччиною.

СРСР намагався створити маріонетковий уряд не лише в Східній Німеччині, а й в Австрії, де радянські війська перебували до 1955 року. «Обмежений військовий контингент» із НДР було виведено лише після краху соціалістичної системи.

– Олександре Євгеновичу, чи відповідає дійсності панівна в радянській історіографії думка, що відкриття Другого фронту, з яким західні союзники СРСР зволікали, істотно не вплинуло на перебіг війни?

– У виданому листуванні Сталіна з лідерами країн антигітлерівської коаліції я налічив 14 звернень до союзників щодо відкриття Другого фронту. Думаю, насправді їх було значно більше. Це засвідчує, що Радянський Союз надавав величезного значення відкриттю Другого фронту.

Спочатку західні союзники допомагали СРСР військовою технікою та спорядженням. Повноцінні поставки за ленд-лізом розпочалися 1942 року – морські каравани з літаками, танками, артилерією, стрілецькою зброєю, матеріалами для оборонної промисловості, медикаментами йшли до Архангельська й Мурманська, Владивостока й Хабаровська. Постачання здійснювалося також через Іран. Не слід забувати й про добровільні пожертви громадськості зарубіжних країн (одяг, взуття, продовольчі пайки) – вони були призначені і для діючої армії, і для цивільного населення. Особливо багато посилок відправила українська діаспора з Латинської та Північної Америки. Лише впродовж 1944 року в Україну надійшло 185 вагонів з гуманітарною допомогою, в 1945-му – ще 70. Звичайно, задовольнити всі потреби це не могло, але частину населення підтримати вдалося.

Відкриття у червні 1944 року Другого фронту змусило нацистську Німеччину розпорошувати свої сили. Утім, до цього часу практично всю територію СРСР було визволено – останні німецькі форпости в Західній Україні протрималися до жовтня–листопада.

Слід зауважити, що союзники завдали по Німеччині надзвичайно руйнівних ударів з повітря. Бомбардували часто не з огляду на доцільність, а з метою залякування. Деякі історики та журналісти, закидаючи англійцям та американцям невмотивовані жертви серед цивільного населення, звинувачують їх у міждержавному терорі. В одному лише Дрездені під час авіанальотів загинуло до 40 тис. цивільних людей.

– Чи можна нині говорити про остаточну цифру людських утрат СРСР і Німеччини у Другій світовій війні?

– Офіційна кількість утрат з боку Німеччини залишається незмінною – 13 млн. осіб. Радянський Союз одразу по війні заявив про 7 млн. жертв, проте найбільше експлуатувалася цифра в 20 млн., хоча й її взяли «зі стелі». За Горбачова з’явилася нова цифра – 26–27 млн.; президент РФ Медвєдєв нещодавно сказав про більш як 27 млн. жертв війни. Очевидно, точну кількість загиблих уже ніхто не зможе назвати, адже системного обліку втрат не вели навіть серед військовиків. Скажімо, не вдалося впровадити солдатські медальйони: червоноармійці через марновірство вважали їх своєрідними провісниками смерті, одягнувши які, обов’язково загинеш.

В окремих боях співвідношення людських втрат дорівнювало десяти, а то й двадцяти, до одного – на користь німців. Деколи ефективніше воювали червоноармійці, але загалом радянські війська втрачали більше, ніж німецькі – і в наступі, і в обороні. Ставку часто робили не на тактичні прийоми ведення бою, а на чисельну перевагу в живій силі, адже бойові завдання Сталіна потрібно було виконувати за будь-яку ціну. Так, визволення міст чи не завжди приурочували до якоїсь «червоної» дати: наприклад, Київ звільнили від ворога в переддень річниці Жовтневої революції, хоча це й надто дорого обійшлося.

– Скільки українців по війні не повернулися до своїх домівок?

– За нашими підрахунками, в лавах Червоної армії загинуло 3,5–4 млн. українців, у партизанських формуваннях – від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА – понад 100 тис. Близько 200 тис. переміщених осіб (військовополонених, в’язнів концтаборів, остарбайтерів) залишилися в Європі. Не повернулося до України й чимало тих, хто під час евакуації виїхав у східні регіони СРСР. Тож прямі людські втрати України ми оцінюємо у 8–10 млн., а демографічні – в 10–13 млн. осіб.

Нацисти агітували населення полишати свої домівки й відступати разом із німецькими військами. Особливо наголошувалося на невідворотності покарання за співпрацю з окупаційною владою. І справді, з 1942 року вже існувала чітка юридична класифікація «зрадників», за кожний вид колаборації було визначено конкретні терміни ув’язнення. Серед десятків тисяч людей, що свідомо відходили з німцями, було багато священиків. А ось митрополит Шептицький своїм пастирським листом зобов’язав греко-католицьке духовенство залишатися з паствою, аби розділити її страждання. Чимало з них стали жертвами репресій.

– Яка доля спіткала німецьких військовополонених?

– У полоні перебували не лише німці, а й італійці, японці, румуни, угорці. Усі вони були задіяні на відбудовних роботах. Наприклад, завали на Хрещатику розбирали німці, хоча основні роботи тут виконали наші будівельні організації. Донедавна окупантам приписували руйнування центральної вулиці Києва, насправді історичні будинки разом із мешканцями в повітря висадили радянські сапери за допомогою керованих радіозарядів.

Військовополонених та інтернованих піддавали ідеологічній обробці, аби на батьківщині вони проповідували радянські цінності. Хто не змінював переконань, того залишали в полоні найдовше. Радянське керівництво постійно затягувало відправку полонених, ніби насолоджуючись моральною сатисфакцією. На будовах комунізму колишні завойовники працювали до 1955 року.

– Українці, яких примусово вивезли на роботу до Третього рейху, отримали грошову компенсацію. Чи може Німеччина вимагати відшкодувань за трудову експлуатацію військовополонених у Радянському Союзі?

– Думаю, юридичне право у них є. Однак німецький народ надто глибоко усвідомлює тяжкість злочинів, скоєних перед людством нацистами, тому ніколи не поставить питання саме так. В іншому разі це викличе ланцюгову реакцію позовів європейських країн одна до одної.

– Хто насправді встановив прапор Перемоги над Рейхстагом?

– Те, що прапор підняли нібито росіянин Єгоров і грузин Кантарія, мало свого часу велике ідеологічне значення. Тепер відомо: очолював цю групу українець Олексій Берест, уродженець Сумщини. Він, до речі, переодягнувшись у форму полковника, за завданням командування вів переговори з рештками оборонців Рейхстагу і змусив їх капітулювати. У 2005 році Береста посмертно удостоїли звання Героя України: він загинув 1970 року, рятуючи дитину з-під коліс потяга.

Загалом на Рейхстазі було встановлено десятки, якщо не сотні, прапорів – на куполі, колонадах, стінах, у вікнах. Кожен полк прагнув послати туди своїх прапороносців, щоб відрапортувати про взяття Рейхстагу. Багато прапорів установили вночі, коли цього не можна було зафіксувати. Чий прапор першим здійнявся над Рейхстагом – тепер не з’ясувати.

– Чи багато українців було в керівництві Червоної армії?

– Українців серед генералітету налічувалося близько 300. Серед них і наймолодший генерал Червоної армії Іван Черняхівський з Уманщини (загинув 1945 року). Хотілося б назвати ще одне маловідоме прізвище – генерал Кузьма Дерев’янко, який від імені Радянського Союзу підписав акт про капітуляцію Японії. До речі, троє з п’яти членів тієї високої делегації були українцями.

– Олександре Євгеновичу, яких радянських міфів про війну поки що не позбулося наше суспільство?

– Таких міфів чимало. Один із них стосується «морально-політичної єдності радянського народу». Насправді такого «моноліту» не існувало. Більшість населення України залишалася байдужою до форми державного устрою. Певна частина сповідувала радянські цінності, дехто поділяв ідеї суверенної національної державності. Те, що остання категорія була досить численною, засвідчують понад 10 років боротьби самостійницького підпілля проти сталінського режиму, що без широкої підтримки населення було б неможливо.

Ще одна міфологізована сторінка війни пов’язана з «усенародним рухом опору фашистській окупації». По-перше, цей рух не був масовим, а, по-друге, німецькі спецслужби придушували його ще в зародку, адже до захоплення населених пунктів мали на руках агентурні дані про неблагонадійних, яких одразу заарештовували. До осені 1941 року німцям удалося повністю розгромити не лише радянське, а й ОУНівське підпілля.

Партизанський рух почав набувати організованого характеру лише з середини 1942 року, коли було створено спеціальний штаб із координації дій партизан. Згідно з оприлюдненими документами, у червні 1942-го на зв’язок зі штабом вийшли 22 загони, що загалом налічували близько 3 тис. бійців. Звісно, ці мізерні сили не могли становити загрози для окупаційної влади. Гостро відчувався і брак зброї, яку партизани мусили здобувати самостійно, що було непросто. Убивчою виявилася тактика рейдів лісостеповою зоною, яку запропонував особисто Сталін: німці «накривали» партизанів авіацією, громили мобільними механізованими частинами. Пізніше партизанські з’єднання наважувалися рейдувати тільки лісовими районами. Головна функція партизанів полягала в політичному представництві радянської влади на окупованій території. Найкраще у тилу ворога воювали військовики-оточенці та диверсійно-терористичні групи НКВС, яких закидали на окуповану територію. Саме вони завдавали ворогові найвідчутніших утрат.

Та все-таки не міфи визначають ставлення більшості сучасників до війни, а індивідуальна та колективна історична пам’ять про тогочасні події.

Розмову вів Юрій ПОТАШНІЙ.