Ядерно-без’ядерний статус і наш «дарунок долі»

21 березня нарешті набув чинності Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Центральній Азії. Учасниками угоди, підписаної у Семипалатинську 8 вересня 2006 року, є Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Туркменистан і Узбекистан.

Ці країни зобов’язалися заборонити виробництво, придбання й розміщення на їхній території ядерної зброї та її компонентів або інших ядерних вибухових пристроїв. Проте договір не забороняє розвитку мирної ядерної енергетики.

Аналогічні зони, вільні від ядерної зброї, існують у Латинській Америці, Африці, Тихоокеанському регіоні та Південно-Східній Азії й об’єднують понад 100 країн. Однак в Центральній Азії це перша без’ядерна зона, створена в Північній півкулі в регіоні, який межує з двома ядерними державами – Росією й Китаєм. Крім того, договір став першим  документом у галузі безпеки, що охоплює всі п’ять країн Центральної Азії. Щоправда, в 1992 році про свій без’ядерний статус оголосила ще одна сусідка Росії й Китаю – Монголія. 

«Цей договір уперше зобов’язує всіх учасників протягом 18 місяців після набуття ним чинності укласти з МАГАТЕ Додатковий протокол про гарантії і повністю виконувати зобов’язання за Договором про загальну заборону ядерних випробувань 1996 року», – зазначено в заяві Генсека ООН. Отже, в Центральній Азії створюється регіон ядерної стабільності. Важливо, аби він поширився і на Середній Схід. Це стосується найперше Ірану, програма якого зі збагачення урану гіпотетично може мати подвійне застосування. Саме для заспокоєння своїх опонентів, зокрема, США, Ізраїлю і Євросоюзу, Іран міг би приєднатися до без’ядерної осі. Тим паче, що прямих доказів його військових прагнень немає.

Натомість 9 квітня 2009 року президент ІРІ Махмуд Ахмадинеджад відкривав перший у країні завод із виробництва ядерного палива у місті Натанз зі збагачення урану. Отже, створено повний ядерний паливний цикл і надалі, за словами Ахмадинеджада, «все необхідне для використання атомної енергії та будівництва АЕС вироблятиметься лише безпосередньо в країні». Однак тоді незрозуміло, навіщо Іран продовжує виголошувати свою готовність до проведення переговорів з ядерної проблеми «на основі справедливості та взаємоповаги»? Навіщо погоджується сідати за стіл переговорів зі США, які вирішили приєднатися до теперішньої «шістки» учасників переговорного процесу щодо Ірану (Росія, США, Китай, Велика Британія, Німеччина, Франція)?

Мабуть, через те, що 1 квітня 2009 року президент РФ Дмитро Медведєв на зустрічі з президентом США Бараком Обамою в Лондоні нібито пообіцяв американцю, що Росія підтримає «жорсткіші санкції» РБ ООН проти Ірану, якщо ІРІ до 2010 року відмовлятиметься зупинити свою ядерну програму. А поки що вони лише закликали Іран «виконувати в повному обсязі відповідні резолюції Ради Безпеки ООН і Ради керуючих МАГАТЕ, зокрема й здійснення необхідної співпраці з агентством».

Виходить, що не так уже й просто буде Ірану розвивати свою «мирно-військову» ядерну програму. І, мабуть, світова спільнота (і особливо США) не дасть йому спокою, поки не убезпечить себе від появи ще одного «ядерного конкурента» на міжнародній арені.

Наша держава не має такого клопоту. Однак є інший. 1994 року Україна позбавилася власного ядерного арсеналу, але перед нею постала проблема утилізації ядерного палива. І якщо для знищення твердого палива створено відповідну технологію, то для нейтралізації рідкого ракетного (меланжу) таких «процедур», на жаль, не передбачено.

Коштів на утилізацію також бракує. Отож, хіба що «дарунком долі» можна вважати пропозицію ОБСЄ про надання Україні 5–6 мільйонів євро для утилізації меланжу. Тож, імовірно, проект закону «Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі щодо проекту ОБСЄ–Україна стосовно утилізації запасів меланжу (компонента рідкого ракетного палива)» від 25 березня 2009 року матиме схвальну оцінку Верховної Ради.

Юлія АНАТОЛЕНКО.