Герман Макаренко: «Обираю тих, хто прагне неможливого»

Ототожнення Германа Макаренка із заклинателем – літературне, з волхвом – пишномовне. Маестро Макаренко підкорює. Одне дієслово заміняє всі вербальні викрутаси, неспроможні оголити сутність диригентських старань.
Окрім злагодженого оркестру, магічної палички, Герман Макаренко має в творчому арсеналі вистави на головній сцені країни, авторські проекти (див. «Довідку журналу «Віче») та власні стратегії підкорення. Приміром, ще до того, як музика розіллється склепіннями зали, він звертається до театралів українською та англійською. Ні, не чеканить завченого привітання. Розміреним монологом маестро налаштовує на твір. А тим часом слухацька душа розігрівається до температури, необхідної для розчинення звукового концентрату.

Філософія почуттів і музика думки

– Пане Германе, щиро аплодую вашому вмінню спонукати виконавців та публіку до дихання з вами в унісон. А ось навіщо диригентові захищати кандидатську з філософії? Якщо людина – філософ за суттю, їй достатньо читати книжки, знатися на різних вченнях…    

– Річ у тім, що тема тієї дисертації балансувала між мистецтвознавчим, естетичним, філософським, культурологічним напрямами. З’ясувалося, що захистити таку працю можна було лише на філософському факультеті держуніверситету імені Шевченка, на кафедрі етики, естетики та культурології. Тож кандидатом філософських наук став доволі несподівано.

– Чи занурення в науку наблизило вас до (або віддалило від) розуміння вічних питань буття? Як відомо, «знання примножує скорботу». А ще, здається, Камю казав, що «хочеться померти, коли бачиш життя наскрізь»…

– Філософія дала мені дуже багато, особливо як професіоналу. Пам’ятаю нелегкий для себе період, коли що більше працював на сцені, то, здавалося, менше у мене виходило. Ніби бився об стіну. А, з’ясувалося, вихід зовсім поруч. Він – у розширенні інтелектуальних обріїв, у цьому для мене й полягає заслуга філософії. Згодом відчув, як, виходячи за пульт, підношуся над усім, як птах, і згори бачу виставу, що нею диригую. Певне, таким є відчуття невагомості. Коли цей стан хоч одного разу пережив, робиш усе, щоб відчувати його постійно. Виявляється, раніше потопав у дрібничках. А бракувало мені здатності злетіти. Лише таким чином охоплюєш твір повністю. Після цього вже можна братися за деталі, прикраси.

Перша моя монографія називалася «Музика і філософія: Шопенгауер, Вагнер, Ніцше». До неї взяв епіграфом власний афоризм: «Музика – це філософія почуттів, філософія – це музика думки». Тож, вертаючись до того, що дала мені  наука… Я зрозумів: філософія та музика – дві сторони однієї медалі. Мені подобається вислів Ніцше, який я написав би над входом до Національної музичної академії: «Що більше стаєш музикантом, то більше стаєш філософом».  

– Як на мене, Ніцше у своїх текстах швидше лірик, поет, ніж філософ.

– Безумовно. Він відійшов від форми стандартних трактатів, його праці наближені до мистецтвознавчих, художніх творів.

– Цікава, власне, природа рішення – стати диригентом. Здається, в цьому є латентне бажання владарювати. У диригента владність як мінімум подвоюється, адже музика – ще один потужний чинник впливу...

– Уже у докторській, розглянувши з філософсько-естетичних, психологічних, мистецтвознавчих, етичних позицій творчість диригента, усвідомив: про цю професію можна писати ще і ще. Та все одно не розкрити її до кінця. Мабуть, ви правильно помітили: мрії про неї пов’язані з так званою волею до влади. Звичайно, коли в дитинстві марив диригуванням, не оперував такими категоріями. Тоді захоплено думав про те, що оркестр – це унікальне, дивовижне творіння людського духу. Коли вже навчався, а далі практикував, замислився про співвідношення понять «влада», «люди», «музика».

– «Повелівати складніше, ніж підкорятися» (також Ніцше).

– Так і є. Людина стає за пульт, ні на чому не грає, робить щось таке, що зрозуміло лише посвяченим, та при цьому розраховує на певний результат – донести до слухача всю розкіш музики. Своєрідний стан, якому важко знайти аналог. До речі, впливовість диригента деякі дослідники нерідко проектують на бізнес, політику. 

Коли виходиш до пульта, на тобі зосереджена увага зали, оркестру,  виконавців. І влада полягає в тому, що ти маєш бути взірцем. У професійному сенсі, психологічному, естетичному. Тоді ти є Людиною з великої літери.

– Почувши щойно про проектування диригентської моделі влади на інші суспільні сфери, повертаюсь до того самого Ніцше (йому, певне, вже гикається в труні): «Ти хотів би удесятерити себе, збільшити в сто разів?.. Шукай нулі».  У випадку музики не те що нулі – посередності шкідливі. Колектив може складатися виключно з обдарованих, потужних профі. 

– В оркестрі не можна припустити, щоб заради яскравого горіння однієї зірки небосхил був темним. Дуже приємно, коли тебе оточують талановиті люди. Звичайно, на шляху зустрічаються різні, але для співтворчості обираю тих, хто прагне неможливого, запалюється новими задумами.

– Мислитель елементарно епатував. Адже навіть в «нетворчій» конторі справа не зрушить з місця, якщо там суцільні нездари… Скажіть, пане Германе, ваші музиканти – вдячний ґрунт?

– Усе залежить від того, яким диригент цей ґрунт бачить: кам’янистим, сухим чи родючим. Колектив, з яким працюєш багато років, час від часу відновлюється, він узагалі ніколи не буває однаковим. Музиканти можуть втомитися після гастролей, може бути погана погода, і саме ти маєш запалити оркестр, а потім весь жар кинути в публіку. Далі, як вона  займеться, відбуваються колосальні реакції!.. Найголовніше: всі отримують задоволення. Оркестранти втамовують спрагу творчості. Слухачі стають співучасниками процесу разом з музикантами, вокалістами, балетом. Чи відбудеться катарсис – залежить від людини за пультом. Він володар енергії, яка закупорена, наче джин у сосуді, й місія диригента – випустити її.

Наше мистецтво потрібно світові. А нам?

– Ви – людина різних міст: Львів, Тбілісі, Мінськ... До того ж відвідали з концертами весь світ. Яким критеріям має відповідати Київ, щоб називатися європейським містом?

– Упевнений, нам нікого не треба копіювати. Головне, щоб наша дорога столиця не втратила своєї індивідуальності. Тільки надивившись на різні землі, починаєш цінувати місто, де мешкаєш. Київ має величезний історичний, духовний потенціал. Треба цим пишатися. Як і тим, зрештою, що в столиці є чотири музичні театри, які постійно діють. Є також принаймні 8–10 оркестрів.

– Але ж це дуже мало! Менше, ніж в якомусь маленькому німецькому містечку. У Празі, Відні щовечора афіші волають про десятки, сотні концертів!

– Отже, нам вистачає того, що є.

– ?..

– Отже, ми нині на тому етапі розвитку, коли цього достатньо.

– Мені, приміром, заздрісно, що у празьких вітринах на першому плані –  диски з класичною музикою. На почесних позиціях – Дворжак, Сметана.

– Почнемо з того, що названі міста – європейські осередки, де ця музична культура народилася, розвивалася, звідки прийшла до нас. І добре, що прижилася. Це з одного боку. З другого, симфонічний оркестр, а тим паче оперний театр – недешеве задоволення.

– Ви ж наперед знаєте, як парируватиму: в державі гроші витрачають на що завгодно, окрім справжнього мистецтва.   

– Я не є службовцем від культури, але розумію, що нині наша держава небагата. Проте ми тримаємо на плаву гідні колективи. Стосовно дисків із класикою, які у наших магазинах не є фаворитами... Я від того страждаю, мабуть, більше за вас. Бо записав з оркестрами Національної опери України та «Київ-Класик» 10 компактів. Маю два рекордингові проекти: «Україна моя» та «Україна у світовому культурному просторі». Перший – твори вітчизняних композиторів, другий – музика різних країн світу.

Так, чехи долучають планету до спадщини Дворжака, Сметани. А ми чомусь не поважаємо своїх надбань. Не можу знайти мецената, який підтримав би випуск диска з творами українських композиторів. Це було б цікаво всьому світові. Іноземці, які потрапляють у нашу країну, запитують про записи того чи іншого вітчизняного автора. Змушений відповідати, що немає наразі фінансових можливостей. Але ж якщо не ми, то хто за нас пропагуватиме свою культуру?.. Нещодавно диригував у концерті з творів грецьких композиторів. Грецькому посольству, незважаючи на планетарну кризу, вдалося знайти кошти на цей захід.

Оптимальна частота резонування

– Зате в нас є свої новоявлені «шейхи», повсякденні потреби котрих не перетинаються з духовними… Коли за радянських часів ТБ і радіо систематично транслювали класичні твори, вони мимоволі карбувалися у свідомості, були частиною реальності й зрілих, і юних людей. Нині це «неформат». А музично-невихованих генерацій дедалі більшає.            

– Я не агітую виключно за класику. Лише хочу, щоб людині, особливо молодій, телеканали та радіохвилі пропонували найрізноманітніші напрями музичної культури в рівних пропорціях. Натомість лунає суцільна попса. Пригадую, як 2006 року на честь 250-річчя Моцарта мене з оркестром запросили до Європи, де ми виконували його музику. Публіка раз у раз викликала нас на біс. Тоді розмірковував: хіба може бодай один із попсових творів прожити як не 225 років, то хоча б 225 днів?..

– Як зауважили вище, в житті багатьох молодих людей немає місця класичній музиці. Яким може бути механізм залучення до неї?

– Авторські проекти, що вже стали регулярними, як-от «Освідчення в коханні», «Новорічний Штраус-концерт», самі по собі – механізм залучення. Ясна річ, аби послухати оперу чи подивитися балет, треба мати певне виховання, досвід. Але серед творів є перлини, знайомі з дитинства. І ось для «Освідчення в коханні» беруться найпопулярніші оперні, балетні мелодії. Збираються на такий концерт, приміром, хлопець з дівчиною. Він їй каже: «Я хочу тобі освідчитись у коханні саме в оперному». Головне, щоб вони сюди потрапили. Якщо це сталося, підуть звідси іншими. І наступного разу  вирушать на виставу. А ми свою місію виконали: долучили до духовних цінностей, перевірених часом.

– З-поміж інших, хто дарував вам квіти на останньому з «Освідчень», вирізнялася вродлива індійська жінка в синьо-жовтому сарі…  

– Це дружина Шуври Чакраборті, бізнесмена, який працює в Україні й чимало зробив для наших проектів. Вихований на індійській культурі, він, може, не так глибоко знає нашу музику. Однак тонко відчуває красу. 2004 року пан Чакраборті побував на нашому концерті, потім ми зустрілися, і він запитав: «Чим можу допомогти?» Я сказав, що хочу започаткувати «Штраус-концерт». І Шувра Чакраборті підтримав цю ідею, а потім і «Освідчення в коханні». Відтоді з ним співпрацюємо.

– Вас можна назвати одним з найелегантніших представників професії. Чи є канони того, в якому вигляді диригент має з’являтися перед публікою?

– Найцікавіше, що я цього теж не знаю. Це не прописано в жодному протокольному посібнику. Дивився на колег за кордоном: кожен вносить щось своє у сценічний дрес-код. Хтось відмовляється від фрака. Хтось носить комір-стійку, як священик, або виходить у чорній сорочці. А я консерватор. Коли камерний або денний концерт, вдягаю смокінг. Увечері – фрак. Це красиво. А білий фрак – це дуже красиво. Для «Штраус-концерту» узгоджував його із золотими метеликом та паском, для «Освідчення в коханні» – з червоними. Мабуть, я людина XIX століття. Мені б іще трость, циліндр, плащ-накидку! Носив би все це із задоволенням.

– Такий стиль зовсім не є консервативним. Швидше це класика, але з шармом… Пане Германе, є розхожий стереотип, мовляв, диригенти – довгожителі.

–  Згідно з одним американським рейтингом кінця минулого тисячоліття, за емоційним, фізичним, інтелектуальним навантаженням професія диригента – на першому місці. На другому – перекладач-синхроніст. Якщо диригента не спалить вогнище емоцій, як траплялося з моїми колегами, йому справді відміряно багато років. У цього роду діяльності є саме та частота резонування людини, яка потрібна для підтримання необхідного життєвого тонусу. 

– Тож останній акорд: довгого та безмежно насиченого вам творчого життя!

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА