Муза привела

Художній студії при Центральному Будинку художника в Києві 15 років

Утілити свою дитячу, а, може, й зрілу мрію, розвинути художній смак, здолати якісь життєві прикрощі в, так би мовити, творчому польоті, самовиразитися чи навіть самоствердитися, писати для душі – ось цілі, які протягом останніх 15 років привели до художньої студії понад три тисячі особистостей.

– Їх об’єднує момент невідомості, таїни, надії, сподівань і святості у ставленні до учителя та до мистецтва, – каже незмінний директор студії, відомий графік, заслужений художник України Микола ГРОХ. – На жаль, за останні роки наша держава розгубила багато колишніх надбань, втратила художні студії для дорослих. А люди, я цьому завжди дивувався й досі не перестаю дивуватися, попри жодні негаразди, тягнуться до мистецтва, до прекрасного, до, власне, творення. Отака одна з рис нашої української ментальності. Студійці, люди різних професій, роблять цілком усвідомлений крок у прагненні відкрити для себе щось нове, потаємне. І крок цей власний, не чужий. Тут діє старий, як світ, механізм: людина відкриває те, що до неї відкрили вже мільйони інших. А насолоду отримує, наче зголоднілий поділив картопельку на маленькі часточки та смакує, а не ковтає похапцем.

Мистецька оаза для небайдужих

– 15 років тому, – продовжує Микола Никифорович ГРОХ, – голова Спілки художників України, академік, народний художник України, професор, лауреат Шевченківської премії Володимир Чепелик і відповідальний секретар Спілки, академік, народний художник України, професор Василь Перевальський як громадсько-культурні діячі, усвідомлюючи, що студія необхідна, ініціювали її створення, запросили мене директором. Треба віддати належне Василеві, котрий, завідуючи кафедрою в поліграфічному інституті, викладав у нас протягом двох років. Працював зі студійцями дуже ретельно. До кожного підсяде, пояснить, поділиться знаннями, як то кажуть, моторчик увімкне і, дивися, людина вникла, зрозуміла, засвоїла. І творить уже вдумливо.

 У студії викладали такі відомі художники, як Оксана Одайник, Галина Забашта, сестри Наталя та Лідія Борисенки. Особливу енергію випромінювала Наталя. Вона не лише блискуча художниця, а й чудовий педагог. Фаховість і творчість у цій непересічній особистості поєднуються з потребою творити свято. Пам’ятаю, як напередодні Великодня писанки розмальовували – були задіяні і діти, і батьки. А які вона влаштовувала маскарадні свята, виставки! Усе це супроводжувалося цікавою атрибутикою, що дуже важливо в творчості.

Та головне – класична школа, вивчення грамоти.

Коли я шукав викладачів для студії, радився з педагогами Академії образотворчого мистецтва й архітектури. Пішов на кафедру малюнка, і тепер академік, віце-президент Академії мистецтв, професор Микола Стороженко порадив мені Віктора Левченка, зронивши таку фразу: це – видатний технолог. Подумав собі: оце так?! А він розписував Хрестовоздвиженську церкву, нижній храм на Подолі в Києві. Віктор за фахом реставратор. Ґрунтовно знає класичний живопис і протягом усіх цих 15 років щедро ділиться своїми знаннями й надбаннями зі студійцями. Виявився прекрасним педагогом. Класичний живопис набагато складніший і мудріший за сучасний.  А Віктор Левченко працює за класичною технологією малюнка й загалом мистецького твору. Він хороший методист і йому вдається творчо працювати з групами дорослих студійців.

Святослав Брахнов, наймолодший серед викладацької групи, працював у студії ще навчаючись на четвертому курсі академії. Після кількох творчих поїздок до Китаю вивчив мову цієї країни так, що його запросили до Піднебесної викладати живопис у мистецьких вузах. Святослав і після цього досвіду повернувся до студії. Він випускник аспірантури нашої академії.

Так само торік закінчив аспірантуру й інший наш викладач, прекрасний художник, котрий має ґрунтовний фах з іконопису, Андрій Коваленко. Навіть якщо він пише й не класичну ікону, підготовка дошки, стиль, техніка, позолота, тонкий живопис – усе це притаманне його унікальним роботам.

Прийшла викладати в студію дуже цікава людина – Тетяна Петрівна Ілляхова, відомий майстер декоративного розпису.

Неординарна особистість і Наталя Герасименко. Вона десять років прожила в Німеччині, працювала в художніх студіях. Повернулася до України, де її робота  волонтером у дитячому будинку увінчалася всиновленням хлопчика. І це при тому, що Наталя має дорослу доньку. Хлоп’я дивовижне, воно, виявляється, одне з чотирьох, котрі виховуються у дитбудинках, бо рідних маму й тата позбавили батьківських прав. Однак тепер держава вдалася до, так би мовити, процедури «повернення блудного сина». Тож Наталка долає судові процеси. І ми всі переймаємося долею колишнього вихованця дитбудинку та його матусі Наталі.

Одну з  дитячих груп навчає в студії Тетяна Кожаєва, головний художник Центрального палацу молоді та юнацтва. Група найскладніша, бо в ній діти перехідного, підліткового віку. Однак Тетяна знаходить із ними спільну мову, дає їм гарну підготовку. Графічні роботи її учнів – чудові.

Представляючи викладацький колектив, Микола Никифорович із пієтетом говорив про своїх колег. Поза сумнівом, усі вони – високопрофесійні, творчі  люди, котрим вдалося створити справжню мистецьку оазу.

– Я не любив,– каже Микола Грох, – байдужих. Вони в мене не затримувалися. Не прощаю жодної омани чи роботи абияк. У цьому плані я хотів тут створити «швейцарський годинник», відлагоджений механізм, і вважаю, що нині годинник…

– Швейцарський?

– Десь так,– усміхається маестро.

І я його розумію: ті, хто мріє доторкнутися до високого мистецтва, засвоїти бодай зернину знань і вмінь талановитих учителів, юрмляться довкола студії. Та й недавня виставка в галереї «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська» – яскраве підтвердження затребуваності художньої школи, її високого рівня. Миколі Гроху приємно було почути сумніви художниць

з Латвії, котрі очолюють такі само студії, мовляв, невже більшість робіт на виставці аматорські. Всього їх було представлено 224, написаних юними та дорослими студійцями, а також викладачами.

Акварельні «Літо», «Весна», «Зима» Миколи Гроха причаровують, ними   хочеться милуватися й енергетично живитися не лише в музейній залі, а й в оселі – такі вони гармонійно витримані; жіночі портрети Віктора Левченка, тільки-но про нього подумаєш, виринають з пам’яті, умиротворені, втаємничені; його сонячному Олегу в тюбетейці, який п’є каву на балконі квартири маестро, просто по-доброму заздриш; іконописні дошки Андрія Коваленка зненацька застають твої гріховні думки і предстоїш перед святими образами в каятті. А що вже тонкі, наче музика, візерунки Наталі Герасименко! Ритміка кольору й форми, віртуозність майстра – все це засвідчує справді високий мистецький стиль випускниці ВДІКу.

Хоча Микола Грох і не зовсім задоволений тим, що викладацьким роботам відвели окрему залу, мовляв, розміщувати їх треба було, так би мовити, не за ранжиром, а відповідно до того, як роботи «спілкуються» між собою. Студія сповідує неписане правило: тут всі колеги. На думку митця, за останній рік зроблено великий крок уперед: серед студійних є полотна, гідні вже не аматорських, а виставок творів професійних художників. Це, зокрема, живопис Олександра Вєтоха, майстерний, з оригінальною стилістикою, пластикою, композицією. Це й роботи Олександри Шаповалової, котра, з дитинства мужньо долаючи негаразди зі здоров’ям, здобула вищу освіту, навчалася за спеціальною програмою в США, стала психологом. А в мистецтві все, що пережила, передумала, виливає в життєдайних натюрмортах, квітах. До слова, своєю творчістю Олександра надихнула й маму звернутися до живопису.

– Рекомендуватиму, – каже Микола Никифорович, – роботи Ванди В’ячеславівни Царук. Вона музикант, працювала в оркестрі. Уже на пенсії прийшла до студії, навчанню присвя
тила років 12–13. Мала персональні виставки в Києві, Польщі. Її роботи блискучі. Декілька з них набагато сильніші від тих, які інколи виставляють професіонали.

– Я дуже не люблю напівфабрикатів,– підсумовує Микола Грох.

Профі-коментар

Відома художниця, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент АМУ, професор Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури Віра Іванівна Баринова-Кулеба, котра також, запевняю вас, не любить напівфабрикатів, з інтересом сприйняла мою пропозицію разом відвідати художню виставку, присвячену 15-річчю студії.

Дуже строга викладачка, залюблена в мистецтво, відкрита для сприйняття всього справжнього й щирого, скажу наперед, резюмувала:

– Щасливий Микола Грох, наш видатний художник, що робить таку благородну справу. І слава Богу, що люди, котрі навчають і навчаються в студії,  мають наснагу й можливість насолоджуватися натурою і творити.

Вона навіть кинула крамольну фразу, мовляв, варто закрити академію й навчати студійно, причому лише тих, хто справді хоче цього. Утім, то, мабуть, була рефлексія ранку того дня: перед відвідинами виставки Віра Іванівна робила в академії постановку для своїх студентів, котрі не надто поспішають  старанно прибрати в майстерні… Так мені здалося, бо, оглядаючи дитячі твори, Віра Іванівна подарувала іншу сентенцію: коли людина не втратила свого дитячого світосприйняття, це Божа дитина, її треба приймати в академію.

А ось її коментарі на виставці під час нашого діалогу. Суто професійні, короткі, влучні та щирі:

– Пейзаж оцей – робота дорослої людини, вона відчуває гармонію природи, оці гори такі зелені, важкі. Центр – саме оця церква, храм. Але трохи не витримано тонального співвідношення. Однак за композицією робота дуже цікава, за кольором і живописом – красива.

– Це – твір учениці студії, Олени Терьошиної.

– Дивись, як висвітлено лісову доріжку, витягнуто передній план. Видно, що людина володіє художньою грамотою, у глибині пейзаж дедалі м’якший. Удало знайшла колір дерева, листя берези, є співвідношення з оцими лопухами на передньому плані.

– Людмила Лаврова. Вона викладає малюнок і живопис в студії Наталі Борисенко.

– Композиційно цікава робота.

– Андрій Гроха. «Біля Карадагу».

– Тут гори не зафарбовані одним кольором, а подивись, як він бере їх, розкладає, вони аж живі, ніби в русі. А ця картина дивовижно насичена: який цікавий будяк, чи, може, то  іриси?

– Нема підпису.

– А ось під Катерину Білокур.

– Алла Шарапова. «Натюрморт з грушею».

– Хай пише, видно, що вона любить добиватися матеріальності зображення. Ось ці роботи більше імпресіоністські, ренуарівські.

– Тетяна Василівна Липницька. «Півонії».

– Поглянь, яка красива робота!

– Саша Брацюк. «Букет».

Ми переходимо  до іншої зали і Віра Кулеба зупиняється біля дитячих творів:

– Ось де справжні шедеври! Ота «Вогняна пава» – дев’ятирічної Ані Дукій. Треба ж так придумати листочки вирішити. Або ось – «Літні спогади» – як оригінально дитина побудувала композицію. Або он ті ялинки, що танцюють. Не видно, правда, чия робота, але вона прекрасна. Дивіться, «Паски», такі вдома бувають.

Ще з порога наступної зали, в її глибині, увагу привертає рожевий пейзаж.

– Це – Саша Брацюк. До речі, ми його роботи вже дивилися.

– Я скажу, якби Ренуар побачив оцю красу, він би просто вмер! Це – справжнє, це треба відчути, щоб так передати настрій.

До речі, ремарка: вже потім я з’ясувала, що Саша Брацюк – ота сама Олександра Шаповалова, про роботи котрої  схвально відгукувався Микола Грох.

– Просто в студії,– зауважив він, – ми її знаємо ще за дівочим прізвищем, а за чоловіковим – Брацюк.

Утім, як бачимо, суті це не міняє... Тільки от «Саша» вводить в оману, сприймається як чоловіче ім’я.

– А ось «Автопортрет»...

– Та не можна таку старечу руку витягати на передній план. Без руки було б краще, обличчя молоде, яскраве.

От за кольором дуже хороший портрет, мабуть, писала натурницю, – Віра Іванівна звертає увагу на інший твір.

– Це – робота Ванди В’ячеславівни Царук. Далі – Жанна Рудницька. «Автопортрет».

– Чудовий. Мабуть, жіночка з цивільної авіації, бачиш, у формі?

– Костянтин Козлов. «Начерки».

– Досить удалі. Дуже мало нині начерків роблять. Тяп-ляп, а коли беруться за живопис, роботи мертві.

– Ось, дивись, де справжній шедевр – «Смарагдове місто» Тетяни Шемко. Казкова робота,– Віра Іванівна знову коментує дитячу картину.

 Так само захоплено вона відгукувалася про батики невідомої для неї художниці Ірини Грохи. Навіть припускала, чи не донька вона директора студії: прізвища співзвучні. Виявляється, ми випадково забрели до зали, де експонувалася виставка українських і французьких художників, учасників торішнього пленеру «Виноград – виноробство – вино» в Коктебелі. І серед інших дивовижних робіт, і учнів самої Віри Іванівни Кулеби, вона виділила твори саме Ірини Грохи:

– Нині в нас чимало роблять батиків. Однак ці – дуже сильні, вони мають вигляд такого чогось вічного, багаті, насичені кольори, сильна пластика, композиція. Ці роботи дуже виділяються. Здавалося б, шовк зовсім легкий, а тут – така густота. Як красиво закомпоновані яблука, листя. Вона чудово відчуває золотий перетин. Як вона назвала роботу?

– «Біле і Червоне. Коктебель».

– От ми там раніше бачили якусь патологію. А тут – краса, досконало все закомпоновано, виноград з листям живі. Дуже сильно.

Херст «відпочиває»!

Уже в студії, коли ми розговорилися з автором пейзажу «Біля Карадагу» Андрієм Грохою, з’ясувалося, що саме шедеври його дружини Ірини так зачарували Віру Іванівну та, звісно, автора цих рядків. А студія для подружжя – справжня життєва віха.

– Ірина,– каже Андрій,– якось розшукала Наталю Валентинівну Борисенко, котра викладала в студії розпис по тканині. Дружина захопилася ним дуже серйозно, дуже ретельно вчилася. І от коли їхня група їхала на спілчанську базу до Седнева, запросили й мене. Я особливих планів не мав, але прихопив етюдник. І поки дружина займалася розписом, бродив, малював. Там же, в Седневі, познайомився з Віктором Леонідовичем Левченком. Ходили разом на етюди. І він, і Микола Никифорович Грох сказали, що є, мовляв, у мені щось таке, і запросили займатися в студії. Я із задоволенням погодився. А Ірину Наталя Валентинівна Борисенко запросила викладати художній розпис для дітей у її власній студії. Ірина працює нині в техніці і холодного, і гарячого батика. Вийшов творчий тандем: вона розписує, а я виконую оформлювальну роботу. Все у нас наразі крутиться довкола розпису, роботи з текстилем.

Недавно в Бахчисараї вивчали фарбування натуральними барвниками, головно рослинними. В Карпатах за старовинними технологіями фарбували ліжники.

У художній студії вже п’ятий рік. Моє захоплення живописом розпочалося з випадкової зустрічі з моїм шкільним викладачем креслення і малювання, архітектором Віктором Євсевійовичем Давидом-Голдовським. Він, справжній подвижник, популяризатор мистецтва, міг просто в транспорті заговорити з незнайомою людиною, запросити до музею на екскурсію. Свого часу викладав у дитячій художній студії 112-ї київської школи. Приходь, дивись, каже, бери фарби. Так моє ще дитяче захоплення малюванням відновилося вже після армії. Ось відтоді життя – наче живописний «лоскуток».

Також п’ятий рік займається в художній студії Олена Терьошина. Семиразова чемпіонка світу з академічної греблі, срібний призер московської Олімпіади. Її прізвище значиться в німецькій і британській книгах рекордів Гіннесса як найтитулованішої спортсменки з академічної греблі. Нині Олена завідує кафедрою психології одного з київських інститутів. Про свій твір, представлений на виставці, каже так:

– У пейзажі з церквою серед гір я прагнула втілити ідею: гори мали бути важкими, похмурими, ніби темні сили тиснуть на людей, а вони протистоять їм. Але на полотні цього нема. Церкви мають оптимістичний акцент. Бо в процесі роботи пішло трохи по-іншому, хоча це – реальний пейзаж і реальний етюд. Одібрали з Віктором Леонідовичем із кількох саме цю замальовку. Однак, все дуже просто: мені не вдалося сповна втілити задум, бо ще бракує майстерності. Але я пишу із задоволенням, дуже люблю життя, і все, що роблю, роблю з насолодою.

«Носоріг» Вікторії Семенець також експонувався на виставці.

– Мені важко пояснити свій твір, – каже авторка. – Це, скоріше, втілення моєї уяви, фантазії. Загалом я люблю абстрактний імпресіонізм. Але в студії займаюся тим, що нам викладають, бо це дає основу для творчості, подальшого розвитку. Утім, мої заняття – виключно для душі.

У студії на заняттях здебільшого висить тиша: всі знають, про що мовчать. Інколи її порушує шерхіт гумки, якою студійці стирають свої муки творчості, або зітхання від того, що в діло йде мастихін, щоб швидко зішкребти з полотна сліди невдалого мазка. А коли маестро запитує, з чого починається малюнок, спочатку губишся, концентруєшся і видаєш. Буває смішно. Аж до сліз, коли він каже, що витворений тобою малюнок черепа вдалий і навіть угадується вираз «обличчя» натури. Отже, Демієн Херст «відпочиває»! У студії кожен початківець малює черепи... І отримує кайф.

До речі, вищим пілотажем вважається передати в портреті, про що ж думає натурник. Пригадую, як Віра Кулеба розказувала: вона ще була студенткою, професор, коментуючи її роботу над портретом, запитав: «От про що думає натурниця?», – а вона й відповіла: «Про гроші, скільки їй заплатять». Ольгу, яка інколи позує студійцям, гроші не приземлюють, її «читати» приємно.

А коли колега, котрий, задавалося, ковзає поглядом кудись, ніби вдалину, наприкінці заняття демонструє тобі твій же, впізнаваний портрет, щось таки в душі нуртує. Зі студії у вир буденності йдеш щасливий. Усім хочеться повідати про це невичерпне джерело натхнення, енергії, творчих пошуків. Саме власних.

Острови колекційних скарбів

Під егідою нещодавно створеної Гільдії антикварів України (ГАУ) в столиці  майже одночасно відбулися дві нетривіальні виставки.

Перша з них – «Укрсоцерос» – навіть дещо несподівана. Галерея «Дукат», якій лише два місяці, показала зо три десятки соцартівських полотен, так чи інакше оповитих еротичним флером. У ті часи, коли «сексу не було», навряд чи комусь спало б на думку тематично об’єднати ці, часом відверті, часом завуальовані, але таки фривольно забарвлені, твори. Глущенко, Зарецький, Тодоров, Сухоруких – лише деякі з представлених авторів. На вернісажі лунали радянські хіти, а парубки та дівчата в піонерських галстуках пригощали гостей афродизіаками, перевіреними часом: шоколадними цукерками та вином.

Друга експозиція – «Приватна колекція» в музеї «Духовні скарби України» – вирізнялася масштабом і метою. Ігор Понамарчук, Дмитро Табачник та інші особи, причетні до заснування ГАУ, перед відкриттям виставки повідомили про цілі й завдання свого об’єднання. Розповіли про необхідність змін до законодавства, які узгоджувалися б із фаховими потребами антикварів і галеристів, про лобіювання їхніх інтересів в органах влади, налагодження зв’язків із закордонними побратимами, зміцнення довіри суспільства до колекціонерів.

Понад 100 експонатів потрапили на музейні стіни з особистих зібрань Адамовського, Ложкіна, Поживанова, Прогнімака, Табачника, Фельдмана й багатьох інших, а також із відомих галерей Києва. У розмаїтті шедеврів – ікони XV–XIX століть, український і російський живопис XIX–XX століть, унікальні предмети ужиткового мистецтва.

 

Ольга КРАСОВСЬКА,
Микола БІЛОКОПИТОВ (фото).

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО