Демократія виключає непричетність

(міркування про причини тероризму)

Ні біль, ні бідність, ні навіть смерть з усією своєю депресивною непідвладністю не принижують людину. Принижує відчуття несправедливості. Саме несправедливість щодо мене, конкретної людини, нехтування моєю особистістю, зведення до силуету в юрбі, елемента скопності злить і відштовхує.

Життя жорстоке і сповнене болю. Десь на розі Фрунзе й Подільського узвозу розбиваються автомобілі; на якусь Космічну "занадто пізно" приїжджає "швидка"... Так, це трагічно й неприйнятно, але ці трагедії конкретно-особисті. У них біль втрати персональний. Це життя з іменною лікарняною карткою, надіями та помилками. Усі ці, часом випадкові, ситуації все ж звернені безпосередньо до людини, а не до юрби.

Терор не бачить людини, бачить саме юрбу, населення: росіян чи чеченців, американців чи іракців, арабів чи євреїв. І смерть під уламками панельних перекрить Іванова чи Джонсонсона образлива байдужним, статистичним ставленням до їхньої особистості, огидна зневажливим і самовдоволеним глузуванням: "Кто не заховался, я не виноват", як сказав свого часу один із російських асенізаторів у погонах. "За що?" – здивування гнітить, задимлені руїни приголомшують. Який стосунок клерк із П'ятої авеню, таксист із Каширки чи медсестра з єрусалимського передмістя мають до ідей про "велику Росію", до торгів "про мир і землю" чи до "національних інтересів США"? На це запитання досі відповіді не чути. Лунають лише слова про помсту, "знищення бандитських гнізд" із відповідними ведмежими повадками, а повідомлення останніх новин рік у рік стають до болю схожими й відрізняються винятково географічним обрамленням. Але саме зі спроби відповіді й має розпочинатися боротьба з тероризмом.

Дуже просто вимагати відплати. Але не менш примітивно (і навіть безглуздо) проповідувати всепрощення. Справді, як можна не прагнути помсти, якщо з чиєїсь вини гинуть рідні тобі люди? Слова про непротивлення злу досить недокрівні й апатичні за своїм ставленням до життя. Так, лють може бути "благородною". Так, в узурпації державою права на встановлення справедливості, в абстрагуванні цього процесу є елемент відчуження людини від життя суспільства, невір'я в людину й людині. Але, як здається, піддавшись спокусі люті, перетворившись на реакцію щодо зла, наслідок зла, людина все одно не повинна втрачати здатності до думки. Людина не може усунути зло. То марні й сліпі спроби. Людина має усунути свою вразливість, причетне до власного життя джерело зла. Безглузда смерть мирних людей – це те, що ми бачимо на екранах. Побачене може викликати тільки жах, але не може дати відповіді на запитання про причини тероризму. Що стоїть за цим цинічним і зневажливим ставленням до людини? Що сприяє перетворенню політики на безособистісну стихію? Чи справді всі ці жертви безглузді? Чи справді загиблі безвинні й в усьому, що відбувається, немає справедливості? Ось головне запитання.

У міркуваннях про причини тероризму стали звичними слова про міжнаціональну ворожнечу, міжрелігійне неприйняття, ворожість до США. Усе це вельми поверхово. Усі ці міркування залишаються в площині проголошених політичних міфів і слугують публічною маскою зла.

Передусім хибно вбачати єдину лінію розколу винятково між християнським і мусульманським світом. Суперечності є і серед послідовників Мухамеда: збройне протистояння в Іраку перетворилося на спосіб життя місцевого населення; ще недавно здавалося, громадянській війні в Афганістані тривати вічно. Але в конфлікті між турками та курдами ніхто й не згадує про джихад. Ветха релігійна карта виймається з рукава тільки в разі протистояння з країною іншої релігійної культури. Однак релігія первинно не служить причиною конфлікту. Бога згадують лише за нагоди, як зручного союзника. До того ж щира релігійність, особисте ставлення до Бога невід'ємні від вбачання такого самого ставлення і в іншої людини. Щира релігійність завжди толерантна, завжди поважна; релігійна нетерпимість – симптом втрати віри. Знайомі мені київські мусульмани шанобливіше за багатьох християн ставляться до православних традицій.

Далі, міжнаціональна ворожнеча. Англійці, наприклад, не дуже шанують американців, не набагато вище ставлять ірландців. У свою чергу, французи упереджено ставляться до зарозумілих саксів. Але Тауер та Ейфелева вежа все ще стоять на колишніх місцях. Щоправда, ірландці підірвали пам'ятник адміралові Нельсону, та все ж у власному Дубліні. А в далекому 1909 році активісти харківської організації "Самостійна Україна" планували знищення пам'ятника О. Пушкіну. І, напевно, не з нелюбові до творчості поета, а через пристрасть багатьох українофобів ототожнювати свій шовінізм з його талантом. Теорії національної винятковості постають тільки в разі потреби загнати побільше народу в брудні окопи й хоч якось пояснити, чому це вони повинні кричати "ура" і за які заслуги їм потім, посмертно, поставлять пам'ятник. Національність нічого істотного не каже про людину. Людина може бути дурною чи розумною, доброю чи злою, незалежно від походження. Ми спершу завважуємо жадібність людини, а вже потім, довідавшись, що вона, наприклад, українець, кажемо, "що цього й варто було чекати"; якщо п'яниця – українець, то це "так, з усяким буває", якщо росіянин – "що з його візьмеш?"; якщо людина хитра й до того ж єврей, тоді "все стає зрозуміло". А, по суті, "зрозумілі" тільки наші стереотипні уявлення.

Тепер про істотніше. Так, Америка "сита" (якщо дивитися на неї натщесерце, то й поготів). Та хіба тільки Америка? Не менш благополучне життя й у якійсь загубленій Новій Зеландії, Брунеї та в різних там інших Швеціях. Але їм чомусь не погрожують горіти в пеклі. Життя в етнічній Росії не краще, а можливо, навіть гірше, ніж у Чечні, але й вона зіткнулася з проблемою тероризму. Між США та Росією неозора прірва в якості життя й при цьому обидві країни протистоять однаковій загрозі. Отже, вказувати на матеріальне благополуччя й у заздрощах шукати причину терористичних актів помилково. Головна подібність між Штатами та Росією – в їхній державній політиці, в піднесеному до рангу чесноти імперіалізмі. Відмінність – лише в обсязі домагань, а ставлення до світу однакове. Це очевидно. Та чи достатнє таке тлумачення причин тероризму?

Чому держава може вести політику, яка ставить в остаточному підсумку життя своїх громадян під загрозу? Це запитання стосується не тільки згаданих держав. Мене, наприклад, більше цікавить моя країна й те, чому проблем у ній вистачає й без терористичних актів. Відповідь, зрештою, нескладна: громадяни кожної конкретної країни дозволяють своїм демократично обраним лідерам вести неприйнятну політику. Але при цьому їх суверенних громадян ніхто не звільняв од відповідальності за скоєне власною державою.

Осмислення причин тероризму неможливе без завваження демократичного устрою як політичного середовища. Демократія – це відповідальність кожної людини за власну долю й долю Батьківщини. А отже, демократія робить кожного громадянина мішенню в політичній боротьбі. Демократія виключає непричетність до політики. Робить сліпоглухонімою фразу "моя хата скраю".

Власне кажучи, тероризм – це тільки сучасна версія "вічного моря" політичного насильства. Протистояти політичній владі найпростіше за допомогою знищення чи залякування осіб, безпосередньо наділених владою. Середньовіччя не знало масового політичного терору. Існування монархічної влади обумовлювало двірцеві перевороти з удушеннями, ув'язненнями й іншими романтичними "штучками", так смачно описаними Александром Дюма. Який сенс знищувати десятки чи тисячі міщан, якщо при цьому все вирішує одна коронована особа? Народовладдя розширило "поле бою". Загальне виборче право синонімічне загальній відповідальності за політичне життя країни. Тож тероризм вражає осіб, які визначають владу. Тих самих міщан, які під час буржуазних революцій перетворили власні країни на республіки (res publica, у давньоукраїнському перекладі – річ посполита, тобто "справа народу"). Тож може постати запитання: відмовитися, піддавшись інстинкту самозбереження, від демократії? Якщо абстрактно підійти до проблеми, то можливий і такий вихід. Можна навіть оголосити про власну особисту непричетність до політичного життя. До того ж є і прецедент: хитрий ковбасник із комедії Еврипіда вже підписував особистий нейтралітет під час Афіно-Спартанської війни. Тільки дуже сумнівно, що хтось, готуючи чергове масове кровопускання, пам'ятатиме про нейтралітет пана N.

Вихід тільки один: бути громадянином власної держави. Запобігати будь-яким намірам влади (і в зовнішній, і у внутрішній політиці) існувати винятково задля власної пихи. Байдужість до долі Батьківщини, відчуженість від її сучасності – єдина справжня причина загибелі держав. І водночас віра та солідарність воскрешають народи.

Повернімося до початку статті. Либонь, це звучатиме цинічно, однак тероризм не знає безвинних жертв. Політика буває також раціональною. Життя – це вибір смерті.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ