передплата Українською | In English

№5, березень 2009

Життєлюб, якого не знають дониніЖиттєлюб, якого не знають донині

Поділитися:

9 березня – 195 років від дня народження Тараса Шевченка.
10 березня – 148 років від дня його смерті.
70 років тому, 5 березня, Київському університету присвоєно ім’я Шевченка,
6-го — відкрито відомий столичний пам’ятник поету.


Напередодні ювілею Тараса Шевченка побачення в домашній бібліотеці з підшивкою журналу «Руський бібліофіл» за 1914 рік є більш ніж доречним. (Передплатна ціна з доставкою по Росії 8 р. 50 к., без доставки 8 р., за кордон 35 франків. Адреса редакції: Спб., Литейний, 51, Книжковий магазин Соловйова).
Те, чим передусім інтригують січневі сторінки, – стаття «Нове про Шевченка. До століття від дня народження». Автор – знаменитий шевченкознавець Павло Зайцев, заручник тернистої долі, у зрілості – творець найповнішої біографії українського поета й художника, а на час написання матеріалу для «РБ» – 28-річний дослідник-початківець.

 

Автор статті «Нове про Шевченка» — Павло Іванович Зайцев, науковець, громадський діяч, автор найточнішої біографії Кобзаря. Народився 1886 року в Сумах. Навчався у Петербурзькому університеті. Викладав у місті на Неві російську, українську, польську, латинську, грецьку мови. Проводив семінари із шевченкознавства. В Українському клубі читав лекції. По поверненні в Україну навесні 1917 року — член Центральної Ради, начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти, викладач педагогіки в Науково-педагогічній академії. Згодом — директор Департаменту Міністерства освіти (1919), член кількох комісій при Академії наук. Також редагував наукові видання, не полишав дослідницької праці. 1921-го у Варшаві обійняв посаду секретаря дипломатичної місії УНР, а потім — секретаря Українського Центрального комітету. Викладав у Варшавському університеті. Працював в Українському науковому інституті Варшави. Там започаткував видання творів Тараса Шевченка в 16-ти томах (встигло вийти друком лише 13). 1939 року Зайцева обрали головою комісії шевченкознавства Наукового товариства імені Шевченка. 1941 року переїхав до Німеччини та оселився в Берліні. Був обраний членом Української вільної Академії наук у Європі. З 1948-го УВАН довірила йому посаду директора Інституту шевченкознавства. У 1963 році став деканом філософського факультету Українського вільного університету, а в 1965-му — протодеканом. Павло Зайцев помер у Німеччині 1965 року.

Біла пляма для біографів та музейників

Один із найвідоміших альманахів свого часу тяжів до інтелектуальних гурманів, друкував те, що провокувало читацький інтерес. Візуальна частина свідчить про повагу видавців до читачів і до себе. Ювілейну статтю супроводжують малюнки, автографи поета, карикатура Микешина. Є також кольорова вклейка на чорному аркуші для пастелі — знаменитий автопортрет Шевченка 1840 року.

Для тих, хто знає про Кобзаря чимало, в публікації Зайцева ласі не так відомості стосовно останніх років поета, як авторські акценти й оцінки.

«Як надзвичайно яскрава особистість, наділена рідкісними обдаруваннями такою само великою мірою, як і на рідкість трагічною долею, він, і як людина, і як поет, і як живописець, ще чекає на своїх дослідників й біографів, озброєних науковим методом та неупередженістю».

Головною перепоною для вивчення життя й творчості поета Павло Зайцев вважає розпорошеність матеріалів. Найповніший на той час музей «шевченкіани» – це «закинута В. В. Тарновським у аж ніяк не пов’язаний із Шевченком Чернігів» багата колекція. Проте відсутність там пристойного книгосховища й надмірна провінційність міста, на думку автора, позбавляють зібрання симпатій з боку потенційних дарувальників реліквій. Натомість київська виставка на честь поета «вдало закінчилася створенням нового музейного зібрання – Шевченківського відділу при Музеї Імператора Миколи II».


Благородна місія Лазаревських

Передусім Павло Зайцев нагадує про неабияку роль у долі Шевченка родини Лазаревських, вихідців із дворян Чернігівської губернії, власників родового гнізда під Конотопом. У найважчі часи Кобзаря, зокрема, заслання та обструкції з боку друзів, брати Лазаревські постійно надавали йому матеріальну та моральну допомогу. «Михайло Матвійович надсилав йому з Петербурга дуже часто гроші та малювальне приладдя». Також Михайло Лазаревський, чиновник Міністерства внутрішніх справ, посприяв  звільненню Шевченка: був посередником між поетом та графинею Толстою, котра клопоталася про прощення опального поета.

Відданий братам, він особливо ніжно ставився до їхньої старенької матері Афанасії Олексіївни. «Лише людина такої кришталево чистої душевної організації, як Шевченко, могла після десяти років принизливої солдатчини врятувати себе і свою музу», — тут автор не стримує емоцій. Після звільнення поет переживає складний психологічний період, про що йдеться в листі з Петербурга до Афанасії Олексіївни від 9 жовтня 1858 року:

«Після тривалого й тяжкого випробування (нехай воно й ворогам нашим не сниться) я не освоївся ще із радістю свободи, не увійшов іще у нормальну колію життя, мені весь час здається, що я в гостях, і з цієї причини нічого не роблю, й навіть не відповідаю друзям моїм... Благородних синів ваших я звик називати моїми рідними братами, дозвольте й вас називати моєю рідною небаченою й щиро любимою матусею, й прийміть сердечний цілунок від глибоко люблячого вас».

Зайцев зауважує, що недатованих нотаток та листів Шевченка дуже мало й що у листуванні він був надзвичайно охайним. «Я маю вдячну звичку відповідати одразу ж на отримані листи», — писав поет.


Гіркі мандри з арештом у фіналі

Після заслання Шевченкові не вдається, як він того бажав аж 12 років, одразу опинитися на батьківщині. 15 місяців його пильнує поліція, допоки поет отримає жаданий паспорт і нарешті вирушить у дорогу. Свіжі — на час виходу статті — відомості про цю поїздку Зайцев черпає також і в корсунському альбомі малюнків Кобзаря, випадково побаченому дослідником 1911 року в гостях у шевченкофіла, дійсного таємного радника Сулієва. Про існування альбому корсунських краєвидів та подорожніх нотаток тоді не було відомо навіть Кониському, авторитетному біографові Тараса Григоровича.

За знайденим у Сулієва альбомом можна скласти мапу подорожі Шевченка Україною влітку 1859-го. Перед тим, як побачити сестру та братів у рідній Кирилівці, поет навідується до давніх друзів. Зупиняється на хуторі Лихвень у поміщика Хрущова, в Пирятині, далі в Переяславі у Козачковського. Звичайно ж, у Прохорівці, де мешкав із молодою дружиною Марією Михайло Максимович, колишній ректор Університету Св. Володимира. І, нарешті, в Корсуні у свояка-однофамільця Варфоломея Шевченка.

На противагу переконанням Кониського, Павло Зайцев упевнений: Варфоломея і Тараса об’єднувала дружба. Свояк турботливо ставився до Шевченка, в листі 1846 року застерігав від небезпечних виступів: «буває інколи на світі, що правди не люблять, й буває, що за правду змушують за дев’ятими воротами гавкнуть». Справді, не минуло й року від цих рядків, як Шевченко вже був за тими «дев’ятими воротами».

У червні 1859 року Шевченко захопився ідеєю придбання садиби чи то клаптя землі, де можна було б звести будинок і оселитися назавжди. Як раптом 6 липня поета заарештували за дивних обставин. Зайцев припускає: «Місцева поліція, ймовірно, чекала на привід вирізнитися за рахунок «неблагонамереннаго» мандрівника». Читачеві  пропонується повне пояснення Тараса Шевченка, яке він дав колезькому раднику Андрєєвському. 

Коли поет таки знайшов собі ділянку — між Каневом та селом Пекарі, прибули землеміри. Серед них був «якийсь Козловський» (чи то землемір, чи то родич землеміра) у фраку та білих рукавичках. «Побачивши такого франта серед гір та лісу, я мимоволі засміявся й довго ще продовжував підсміюватися над ним», — розповідав Шевченко. Під час сніданку між франтом та поетом вибухнула богословська суперечка. Наслідок бурхливої дискусії — незабарний арешт у Прохорівці, неподалік саду Максимовичів. Слова жандармів розвеселили Тараса Григоровича: «Мені сказали, що нібито я в м. Межиричі у нетверезому стані богохульствував». Урешті-решт, аргументи Шевченка задовольнили владу, й в’язня відпустили на волю.

Коментуючи випадок, Павло Зайцев зі свого боку висловлює деякі сумніви: «Зміст розмови зі шляхтичем, переданий Шевченком, мабуть, у пом’якшеній формі. Саме в той час він створював свою знамениту «Марію» й міг висловлювати думки, що заклав у цій поемі». Від кінця липня до 14 серпня Кобзар перебував у Києві. Потім дорогою до Санкт-Петербурга завітав до «божественної старенької» Лазаревської та написав з неї чудовий портрет.


Руйнуючи депресію

Душевний стан поета, котрий потрапляє до Петербурга, «легко собі уявити», — пасаж Зайцева дещо зухвалий. Насправді весь діапазон почуттів, які супроводжували на північ фактично знову гнаного Шевченка, змалювати може хіба що жахливий сон. Не що інше, як «болото», засмоктало Тараса — саме так він сам характеризує атмосферу, в яку занурився восени 1859-го.

Те, що Шевченко потрапив у розгульне товариство, дослідник мотивує бажанням поета абстрагуватися від «тяжких вражень, навіяних спогляданням неволі близьких серцю людей та грубим насиллям над його власною свободою».

В альбомі Шевченка від 11 вересня рукою його давнього приятеля записано пісеньку, в якій згадується прізвище такого собі Ізлера — господаря відомого розважального закладу. Натяк на вельми модне в ті часи місце утіх свідчить, вважає Зайцев, що поета полонив  досить веселий спосіб життя. Не обминає Павло Зайцев і легковажних контактів Тараса Григоровича з Амалією Іванівною Клоберг. У статті процитовано рядки зі згаданого вище щоденника, які залишила Шевченкові подружка. «Дуже неграмотно написано», — констатує автор. Й супроводжує роздуми рахунком, надісланим із магазину Аванцо Кобзареві (там він поповнював художницький інструментарій). Рахунок нашкрябаний тим самим «безграмотним почерком». Пані Клоберг, скоріш за все, була касиркою або продавщицею.

Павлу Зайцеву не вдається приховати зверхнє ставлення до цього мезальянсу. Дослідник, здається, намагається заспокоїти не так читача, як себе: «Не засуджуватимемо суворо пустотливої німкені-продавщиці, якщо вона допомогла поетові розвіятись».

У рахунку пані Амалії Зайцев знаходить витоки історії легендарного кобзаревого автопортрета 1860 року. Придбані у жовтні овальне полотно та золота рамка — робочий матеріал для твору, що незабаром за 200 рублів купила на виставці государиня велика княгиня Єлена Павлівна. Тим самим, на думку біографа, «виказала співчуття до долі Шевченка».


Пальто сіре, пальто біле

Поставити крапку на земному шляху, певне, не так страшно, коли крапка зветься коханням. Та не у випадку Шевченка. Про його останню любов (утім, як і про інших жінок у його долі) написано не менше, ніж про власне творчість Кобзаря. Тривіальні слабкості — єдине, що прирівнює видатних особистостей до пересічних людей. Зайцев, котрий чи не перший відкрив завісу тієї пізньої пристрасті Шевченка, пише:

«Останні місяці життя Тараса Григоровича затьмарив, і, без сумніву, скоротив невдалий роман його з кріпосною дівчиною поміщика Макарова — Гликерією Полусмаковою, по-українськи — Ликерою. Нерозвинута та малоосвічена, яка мріяла лише про роль «барині», вона погодилася вийти заміж за поета не одразу».

Зайцев знайшов у паперах Шевченка знущальну відповідь Ликери на його послання: «записками издесъ не ихто ненужаеца». 28 липня 1860 року, коли селянка таки згоджується на шлюб, поет виливає їй душу: «Я ваш нежданный и неслучайный гость. Я навязавшийся Вам друг, брат, и наконец отец — и разумеется советник». Павла Зайцева дивує звертання російською, бо ж відомо, що Шевченко спілкувався з пасією рідною мовою. Чи це не копія, розмірковує дослідник, перекладу для когось із осіб, «яким пізніше Шевченко змушений був доводити чистоту своїх намірів?..»

Далі біограф нанизує одну за одною характеристики молодиці. Жадібна була до вбрання та грошей. Поет витрачав на неї чималі кошти. До слова, дуже розпещену Гликерію вважали доволі гарною. Господарі вдягали її у національні строї та показували столичним гостям. Ось така «штучка» засліпила немолодому Кобзареві очі та розум. Проте потяг поета до Ликери автор статті мотивує й іншим:

«Що предметом його захоплення була саме проста, кріпосна дівчина — це зрозуміло. Шевченко не зрадив середовища, з якого сам вийшов. Одного разу... він відповідав Варфоломею: «Я за плоттю й духом син та рідний брат нашого знедоленого народу!» і не уявляв собі, що в його мужицькій хаті робитиме панночка. Навіть коли він мимоволі захопився гарненькою та моторною Пиуновою (артистка Шмітгоф), то уві сні уявляв її обірваною злидаркою — «покриткою».

У главі про печальний роман є вельми цікавий факт. Усе, що надарував нареченій, Шевченко забрав назад. Навіщо, питається, йому знадобилися всілякі сережки та панчохи? Зайцев пояснює: «До смерті він усе це зберігав, сподіваючись знайти собі іншу «кирпу-чорнобривку». Повний реєстр експропрійованих Ликерчиних скарбів наводимо мовою оригіналу:

«Футляр с тремя нитками кораллов, при одной крест золотой с бирюзой, при другой медальон с портретом Шевченка, при третьей нитке сердце из золота с бирюзой, булавка золотая с кораллами же и жемчугом, серьги золотые с кораллами новые… Два кольца обручальных, золотые, наперсток серебряный, вызолоченный… Шкатулка мозаиковая, с внутренним замком без ключа… Шляпка женская, поярковая, черная со страусовым пером… Два женских пальто: драповые, одно серое, другое белое с золотым шнурком… Плахта малороссийская… Между прочим бельем, чулков женских три пары… Женская поддевка, без рукавов, шерстяной, коричневого цвета материи, юбка женская… шерстяная, шерстяной материи, голубого цвета около семи аршин».


Речі не мовчать

Розпач Тарас Григорович розчиняв у суспільних діяннях і творчості. Він брав участь у публічних читаннях, виставках, створював «Буквар південноруський», обговорював питання організації журналу «Основа». Зайцев знайомить зі «складеною кимось» чернеткою звернення Шевченка до Ради Академії мистецтв із проханням удостоїти його звання академіка. На розгляд пропонував дві гравюри: «одну з картини Рембрандта, другу з картини Соколова». Та, за іншими даними, каже біограф, звання академіка Шевченко отримав за «Св. родина» Мурильйо. Сталося це 31 жовтня 1860 року, про що свідчить ще один процитований у статті документ.

Чи забув Кобзар пекуче кохання? Навряд чи. Ті, хто навідував поета в його скромній квартирці наприкінці 1860-го, бачили на мольберті портрет Гликерії.

Одне з важливих діянь Шевченка незадовго до смерті — видання «Кобзаря» 1860 року. Книжка ця, розповідає Зайцев, умить виправдала витрати на її видання. Й тут знаходимо дивовижне свідчення непростого спілкування поета з власними капіталами. Кошти, що надходили від реалізації «Кобзаря», Тарас Григорович, з’ясовується, передавав на зберігання другові Михайлу Лазаревському, «в якого за потреби отримував їх дрібними сумами». З цього можна припустити, наприклад, що великий поет не був упевнений у своїй ощадливості й побоювався спустити все й одразу. Автор публікації наводить вісім письмових прохань до Лазаревського про видачу наступної грошової «порції» — по 25, 30, 50 рублів. Останню нотатку, зазначає дослідник, написано не пізніше як за 12 днів до кончини Шевченка.

Наприкінці публікації згадується опис речей, картин і бібліотеки Шевченка, який склали його друзі: художник Честаховський та брати Лазаревські. На думку Зайцева, речі розповідають про колишнього господаря як про «глибокого естета»: «численні предмети домашнього вжитку, за можливістю дорогі, безліч костюмів та прикрас до них вражає розмаїттям й очевидною вишуканістю звичок їхнього власника». У бібліотеці чимало книжок з автографами авторів-дарувальників, серед яких Тургенєв, Писемський, Марко Вовчок, Куліш, Максимович... «Ці імена зайвий раз нагадають сучасним заперечникам позитивних особистих якостей та значення діяльності славетного поета, чиєю повагою був оточений він за життя».

Вивчення матеріалу «шевченкіани» Павло Зайцев вважає необхідним для відновлення «картини зовнішньої обстановки життя поета» й «змісту його духовної їжі». «Вона була, безперечно, багатшою та різноманітнішою, ніж це думали раніше й думають донині».

В одній фразі — концентрат денних-нощних шукань плюс щира симпатія до об’єкта препарування.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата