передплата Українською | In English

№1, січень 2009

Микола СКОРИК: «Успішна співпраця Одеської області з регіонами країн Євросоюзу була останніми роками яскравим прикладом для інших»

Поділитися:

На початку грудня 2008 року голова Одеської обласної ради Микола Скорик, який очолює раду «Єврорегіон «Нижній Дунай», під час робочого візиту до румунського міста Галац узяв участь в установчому засіданні Генеральної асамблеї Асоціації транскордонного співробітництва «Єврорегіон «Нижній Дунай». Було підписано Статут і Акт про заснування цієї асоціації. Про те, що це означає для Одеської області й України загалом, про перспективи міжнародної співпраці регіону, його розвиток, наша розмова з головою Одеської обласної ради Миколою СКОРИКОМ.

— Миколо Леонідовичу, другий рік поспіль Одеська область за системою ротації головує в організації «Єврорегіон «Нижній Дунай». Одещину було нагороджено спеціальним призом Асоціації європейських прикордонних регіонів за «налагодження інтенсивного соціально-культурного співробітництва, незважаючи на надзвичайно складну ситуацію у прикордонних районах України, Молдови, Румунії». Отже, Одещина співпрацює з сусідами. Окрім престижу, що це дає громаді?

— Діяльність «Єврорегіону «Нижній Дунай» за останні кілька років перейшла у практичну площину. Головне, на чому ми зосередилися, — це реформування організації. У грудні 2008 року підписали вже нові статутні документи, бо на попередньому засіданні ухвалили рішення про реформування її в юридичну особу. Це дає право безпосередньо брати участь у конкурсі на одержання європейських коштів і траншів, що спрямовуються на розв’язання тих чи інших завдань. Зокрема, по лінії Євросоюзу є програма на 2007—2013 роки, що передбачає фінансування в 137 мільйонів євро. Тож тепер наша організація матиме змогу брати участь у конкурсі проектів. Вони стосуються транспортного комплексу, та найбільше — екологічних питань. Адже регіон потерпає через відсутність достатньої кількості питної води, і саме з цим пов’язані екологічні проблеми. Сподіваємося, вони будуть розв’язані. За останній рік підписали три міжнародні угоди (а до організації входять три румунські області: повіти Галац, Браїла й Тульча, а також дві молдовські: райони Кагул і Кантемір). З румунами уклали три двосторонні угоди, не враховуючи наші взаємовідносини в рамках «Єврорегіону «Нижній Дунай». Нині сподіваємося на активізацію взаємовідносин саме в економічній сфері. Зокрема, є вже конкретні проекти, котрі нині відпрацьовуємо, в галузі легкої промисловості. Нам удалося активізувати вже достатньо «заговорену» тему (їй уже десять років) організації поромної переправи через Дунай. Маємо надію, що вже 2009 року вона запрацює. Ізмаїл і Тульча розташовані навпроти одне одного, а шлях суходолом забирає чотири години. Звісно, це впливає і на пасажиро-, і на вантажопотік. Отже, облаштування поромної переправи буде досить серйозним кроком у налагодженні транспортної артерії. А з урахуванням реальних перспектив будівництва дороги Одеса — Рені виникає й можливість задіяти концесійні процедури. Єдине, що для цього необхідно, — це ухвалення закону про концесію. Кажуть, дорогу можна побудувати за рахунок бюджетних коштів. Не згоден із такою позицією, бо саме дорога Рені—Одеса може бути платною і досить окупною, адже це один із транспортних коридорів України, її ворота до Євросоюзу. І, з погляду їх зручності, це дуже перспективний напрям для завантаження наших портів, дунайських, чорноморських. Це пожвавить усю нашу діяльність на півдні області. І найголовніше: крім економічних ефектів, це ще й досить серйозний політичний чинник. Бо нині ця територія області фактично відрізана від решти.

Минулого літа внаслідок повені на Дністрі цей відрізок дороги був затоплений і протягом місяця закритий. Увесь транспорт прямував через Затоку. Уявіть, як цей курорт, одна з перлин нашого регіону, потерпав через величезну кількість транспорту, загазованість! А з дорогою виникало безліч проблем з молдовського боку, бо там не вжили антиповеневих заходів. Не було взаємодії.

Однак з усіма сусідами намагаємося на регіональному рівні не загострювати наші загальнодержавні проблеми. Приміром, у відносинах із Румунією не торкаємося теми Зміїного. У нас чимало непорозумінь і стосовно русла, є проблеми водозабору, але ми максимально толерантні. Адже не таємниця, що в Румунії є політики, котрі нагнітають тему територіальних суперечностей, водночас нарощуючи свій уплив у сусідніх державах. Для того, щоб ця територія і формально, і реально була українською, слід розв’язати проблему не лише дороги, а й водопостачання та газифікації. Це основи нормальної інфраструктури, котрих, на жаль, нині там немає, а район дуже цікавий, перспективний. Зі вступом України до СОТ виникли проблеми у наших виноградарів, однак вони працюють у поті чола над підвищенням якості продукції, щоб витримати конкуренцію. А з погляду географії, земель, клімату, у нас унікальні території: можна вирощувати виноград найвищого ґатунку. Історія області дуже цікава. Її площа велика — 33 тисячі квадратних кілометрів. Протяжність із півдня на північ — понад 600 кілометрів. Це як маленька країна. А за кількістю населення її можна порівняти з Литвою.

— Миколо Леонідовичу, який уплив на можливість реалізації таких вагомих економічних проектів може справити світова економічна криза? Наскільки Європа й Україна готові разом протистояти викликам? Що для цього потрібно? А може, якраз ці будови і є реальним виходом зі складної економічної ситуації?

— Переважно ми говорили про південь області, й гадаю, сусіднім регіонам ці проекти так само вигідні, як і Одещині та Україні загалом. Вони здатні задіяти кошти і пожвавити економіку. Однак ми не зациклюємося лише на «Єврорегіоні Нижній Дунай». Наприкінці року підписано угоди з трьома областями Греції (Салоніки, Сере і Драма). Маємо угоду з провінцією Фуцзянь у Китаї, підписану ще раніше, намагаємося максимально наповнювати її змістом. Нещодавно делегація обласної адміністрації уклала угоду з областю Лігурія в Італії, Лодзинським воєводством у Польщі. Це країни, котрі реально володіють інвестиційними ресурсами. Сказати, відповідаючи на ваше запитання, що криза не позначиться на реалізації проектів, не можна, бо в світі було задіяно велику кількість вільних грошей. Світова економіка захопилася віртуалізацією. У світовій фінансовій системі оберталася велика кількість грошей, котрі об’єктивно «перегрівали» економіки. Побоювалися вкладати кошти в економіки, що розвиваються (такі, як наша), і намагалися заробляти на віртуальному процесі. Це, на мою думку, одна з причин кризи. За надлишку грошей у світовій економіці, природно, було легше розраховувати на приплив їх сюди. Однак ці інвестиції були досить своєрідні. Якщо вважати інвестицією купівлю Райффайзенбанку Аваль, це трохи не те, що може давати необхідну віддачу. У моєму розумінні інвестиції — це або портфельні, або стратегічні, коли іноземний інвестор приходить зі своїм менеджментом і реалізує ті чи інші проекти, переважно у виробничій сфері. Таких було небагато з цілої низки причин. І Україна має визнати, що ці причини здебільшого в нас самих. Бо є складнощі з відведенням землі, досить суперечливе законодавство в цій сфері, перешкоди з отриманням дозволів, ліцензій тощо. Інвестор думає: краще я зароблю 5 відсотків, але гарантовано, ніж 50, але з головним болем. Ситуація в світі змінилася. А нам треба думати про те, як розвиватися. Тож слід коригувати свої дозвільну систему й законодавство, щоб пропонувати інвесторам не просто стандартні проекти. Гадаю, вже 2009 року вони будуть централізовані. За приклад може правити Московська область, очолювана Борисом Всеволодовичем Громовим. Ми підтримуємо стосунки. Там, скажімо, продаються ділянки землі з усіма необхідними документами й ліцензіями: ось тут, будь-ласка, будуйте завод такої чи такої спрямованості. І там не можна звести ні котеджне містечко, ні щось інше. Але є всі необхідні документи, мережі проведені тощо. Інвестор, купуючи цю ділянку, придбає досить велику частину бізнесу.

Якщо ж говорити про дорогу, це так званий американський приклад, чи китайський приклад. Він спрямований на стимулювання внутрішнього ринку. І тут не треба бути великим економістом чи аналітиком, а почитати історію й подивитися, як інші країни саме через стимулювання внутрішнього ринку виходять зі скрутного становища. США свого часу стимулювали автомобілебудування. У нас, на жаль, ця галузь не стане локомотивом економіки. Ми маємо сильну металургію, хімію, і тому, гадаю, можемо стимулювати не тільки металургів щодо будівництва і житла, і доріг. Мені здається, що може йтися й про стимулювання хімії для нашого сільського господарства. Ось я слухав Президента на нараді з питань боротьби з фінансовою кризою. Мені сподобався його виступ. Але виникла недовіра, бо зміст багатьох угод, які ми підписали під час вступу до СОТ, може знівелювати всі добрі наміри Віктора Андрійовича щодо захисту вітчизняного товаровиробника й стимулювання випуску власної продукції. Бо яка економіка витримає, яке тваринництво вистоїть, якщо, як розказував Віктор Андрійович, на наш ринок завозять обрізки, що називаються м’ясом?! А проте наявність сільськогосподарської виробничої бази, хімічної промисловості з випуску добрив, зерна (що нині продається за безцінь, а декотрі керівники міжнародних організацій пропонують Україні його навіть подарувати бідним країнам) могла б стати поштовхом до розвитку тваринництва й стимулювання внутрішнього ринку. Це робота низки суміжників. Нам треба дивитися на загальне законодавство й на те, наскільки все це відповідатиме угодам, котрими Україна пов’язана. У принципі, за чіткого стратегічного підходу ситуацію реально повернути на користь України.

— На Одещині є великий майновий потенціал у вигляді колишніх військових містечок. Як розвиватимуться ці території, як планується використовувати наявне майно в Болграді, Арцизі, Лиманському та інших? Приміром, у якому стані там аеродроми, як вони можуть бути використані?

— Якщо ви думаєте, що там є якісь аеродроми, то глибоко помиляєтеся. Усе розікрали. Але справді є військові містечка. Позиція Міністерства оборони, наче, даруйте, собаки на сіні. Воно з ними нічого не робить, але має помилкове уявлення, що цю власність можна продати в районах області за дуже великі кошти. Однак там нема платоспроможного попиту на ці об’єкти. Тому єдиний шлях — передача  майна місцевим громадам. І коли Міністерство оборони каже про платну основу, то не враховує, що місцеві громади не мають коштів на купівлю цих об’єктів. Виникає такий собі глухий кут. А в цій державній власності Міністерства оборони є частина власності місцевої громади. Отже, якщо військові чи держава не можуть дати раду своєму майну, нехай передають громаді, й вона намагатиметься з цими об’єктами впоратися. Наведу приклад Інституту сухопутних військ. Це ринкові питання, бо земля в Одесі справді дуже дорога. І це одна з причин того, що за кілька років інститут зруйновано, просто знищено. А ще тому, що певні чиновники вирішили на цій землі нажитися і все було під це підлаштовано. Так вдало збіглося: земля в Одесі й думка частини керівництва країни, що Інститут сухопутних військ на півдні не потрібен, що він не так виховує офіцерів, не той патріотизм прищеплює. Не розуміють, що на цій землі, в цьому регіоні завжди були військові. Такий край. І не тому що виникають якісь проблеми, а через геополітичну ситуацію тут мають бути військові, військовий інститут. Відновити його за нинішньої економічної ситуації практично неможливо. Та вже, мабуть, і не потрібно. Але знову-таки позиція відносно того, як перебирати цю власність, принципово відрізняється. Тобто те, як хоче Міністерство оборони поділити на сотки територію, перерахувати її за ринковою вартістю і продати, мені здається хибним з низки причин. Місту в такій кількості житло, як вони намагаються погодити, не потрібне. І наша транспортна інфраструктура в тому районі до цього не готова. Є серйозна нестача площ для вузів, адміністративних установ, архівів тощо. Є чимало питань, котрі варто було б розв’язати. Я бачив проект розпорядження Кабміну, за яким нібито це має бути розв’язано. Однак тема більшості військових містечок області «заморожена». У Болграді величезна кількість проблем, є вони й в інших районах. До прикладу: в Котовську дуже довго вирішується питання про передачу будинку офіцерів у комунальну власність міста, незважаючи на те, що місто його утримує. А Міністерство оборони переконане, що цей об’єкт має хтось купити. Не враховують, що Котовськ — це не те місто, де будинок культури можна продати за ринковою ціною. Порівняно з Києвом і навіть Одесою ринкова економіка там принципово відрізняється і за цінами, і за розумінням ситуації. Тому, гадаю, Міністерство оборони має чітко прийняти рішення: якщо об’єкти розташовані там, де немає платоспроможного попиту, їх потрібно передавати місцевим громадам.

Якщо ж є умови для продажу, слід найперше врахувати певні  загальнодержавні інтереси. А решту об’єктів на прозорих ринкових засадах реалізувати. В Одесі передовсім треба врахувати інтереси офіцерів, котрі нині проживають в тому ж таки Інституті сухопутних військ, а це 800 сімей.

Приміром, стадіон СКА, яким також військові не займаються, являє собою руїну в центрі міста. Тим часом пропозиція керівництва Одеси передати його в комунальну власність зі збереженням профілю об’єкта не підтримана. З кожним приїздом міністра оборони Юрія Івановича Єханурова до Одеси проблема нібито зрушується, але потім знову якісь підводні рифи виникають. У нинішній ситуації це може стати на заваді проведення Євро-2012 в Одесі, бо стадіон «Чорноморець» реконструюють, а команда «Чорноморець» у цей період має десь грати. Усі казали, що це буде стадіон СКА. «Чорноморець» брав на себе зобов’язання реконструювати стадіон власним коштом і передати до міської комунальної власності. Однак його самі не ремонтують, місту не передають, а «Чорноморцю» пропонують грати на нейтральних полях, приміром, у Криму чи ще десь. Хоча Одеса готова передати певну кількість квартир за цей об’єкт. Торги Міноборони з містом за 10 квартир тривають, питання не вирішується. Це такий найяскравіший приклад.

— А ось тарутинський полігон — це сільськогосподарська земля. Там постріли, кажуть, лунали востаннє сорок років тому.

– А там суперечності кордону. У тому районі є село, в якому під час розпаювання не виявилося землі, бо угіддя, на яких люди господарювали, формально були власністю Міноборони. Тож, не маючи земельних паїв, вони просто роз’їхалися. Нині поступово питання вирішується, якраз стосовно тарутинського полігона Міністерство оборони робить певні кроки, але все це відбувається дуже мляво.

— А чи реальні наміри Міноборони реанімувати в Болграді військову частину?

— Так, це ініціатива голови облдержадміністрації Миколи Дмитровича Сердюка. І облрада підтримала цю позицію. Хочу наголосити: це приклад того, як різні політичні сили співпрацюють. Одещина, на мою думку, тут може слугувати взірцем. Треба співпрацювати, виявляти взаємну повагу. Коли Президент України Віктор Андрійович Ющенко приїздив у Комінтернівський район на полігон, міністр оборони  сказав: така реальність є, полк буде повернуто в Болград.

Справді, його звідти в жодному разі не можна було виводити. Нині відрізок  від Рені до Одеси, всю цю величезну територію, охороняють наші прикордонники, вони найбільш боєздатні. А реальна військова частина — надто далеко, аби швидко реагувати на непередбачувані події. У неї на це піде тиждень. Там потрібні війська для стабільності в регіоні.

— Я хочу повернутися до проблеми підготовки до Євро-2012, якщо ми вже торкнулися теми стадіону.

— Ми торкнулися в цьому ж контексті й теми дороги. А от щодо аеропорту, то це сфера міської комунальної власності й відповідальності мера та керівництва міста. Як мені відомо, є певні проблеми. Ми підтримували точку зору міста в суперечці з Мінтрансом, який вимагав передати летовище в державну власність. Мовляв, тоді були б державні інвестиції. Місто наполягало на своєму праві реалізувати інвестиційний проект. Скажу відверто: через нинішню фінансову кризу моя впевненість у тому, що місто має рацію (нікому нічого не передавати), похитнулася. Адже знайти нині не те що добросовісного — платоспроможного інвестора, котрий може реалізувати проект за рахунок власних ресурсів, певною мірою проблематично. І не хотілося б отримати ситуацію, коли місто знайде інвестора, аеропорт стане приватним, а інвестор виявиться банальним посередником, що підшуковуватиме іншого, реального інвестора з грошима. Тому варто передати  летовище державі й за рахунок коштів держбюджету реконструювати. А сам аеропорт залишити в комунальній власності й продовжувати шукати інвестора. Гадаю, це реалістичніший на сьогодні шлях, якщо врахувати нинішню фінансову ситуацію. У нас є ще один аеропорт у Лиманському, котрий зацікавив приватних інвесторів і може стати серйозним вантажним «хабом». Для цього є потенціал, однак має працювати чітка концепція нашого повітряного господарства. Це також колишній військовий аеродром. Приватні інвестори нині наводять там лад, вклали вже чималі кошти. Хоча виникають певні проблеми стосовно завдоволення інтересів місцевої громади, і ми долучилися до їхнього розв’язання.

Якщо розглядати  аеропорт у контексті Євро-2012, треба терміново приймати рішення, аби не втратити темп і встигнути реально підготуватися, підшукати інвестора, який міг би його побудувати.

 — Миколо Леонідовичу, ось ви розповіли про приклад співпраці різних політичних сил. Однак нещодавно облрада ухвалила рішення про створення нової територіальної виборчої комісії, до якої не ввійшли представники певних політичних сил, наявних в обласній раді.

— Представники певних політичних сил не ввійшли до комісії з тієї причини, що не подали належно оформлені документи. Я все зробив для того, щоб прийняти рішення, котре максимально враховувало б інтереси всіх політичних сил. І користувався простим і ефективним правилом: коли не знаєш, як вчинити, дій за законом. У цій ситуації ми вчинили відповідно до букви закону. Усі подання були враховані. До комісії ввійшли представники 14 політичних сил. У нас заступник голови ради — представник Соціалістичної партії, але, на жаль, саме ця політична сила, а також БЮТ вчасно не надали правильно оформлених документів. Наприклад, до БЮТ входять кілька політичних сил, тож на поданні мали бути підписи з печаткою їх усіх або, принаймні, від партії «Батьківщина», або іншої, що входить до блоку. «Відродження», наприклад, потрапило до ТВК. У мене досить непрості стосунки з лідером цієї політичної сили, але я не збираюся підміняти норми закону симпатіями чи антипатіями.

— Як ви ставитеся до виборів на партійній основі до обласної, районної, міської рад? До парламенту?

– До системи виборів на партійній основі ставлюся нормально. Поясню, чому. Вважаю, що з урахуванням чинної системи управління державою, вертикалі державних адміністрацій, за наявності досить жорсткого адміністративного ресурсу через, наприклад, силовиків тощо така система виборів сприяла плюралізму в суспільстві. Якби була мажоритарна система волевиявлення, багато в чому результат виборів визначався б адміністративним ресурсом, як це було до 2004 року. Я згоден із формулою відкритих списків, коли депутат був би «прив’язаний» до конкретної території, але він має бути «прив’язаний» і до партії. В певному сенсі це захист депутата, його самостійності, незалежності від адміністративного ресурсу. Це й певна незалежність від політичної сили, з якою він пройшов. Проте супернезалежність просто неможлива. Ця система виборів неідеальна. Та я вважаю, що так само неідеальна й суто мажоритарна. Гадаю, схема відкритих партійних списків може працювати на рівні не лише парламенту, а й області, міста. А от щодо районних рад, то це питання дискусійне. Можливо, тут варто повернутися до змішаної або навіть мажоритарної системи. Це вже дещо інше. Я бачу ці проблеми, але, повертаючись до початку нашої розмови, ще раз підкреслю: Одещина — величезна область, практично це маленька країна, й принципи управління нею, хоча й у зменшеному варіанті, мають бути такі самі, як і цілою державою. Управління на рівні держави і регіонів має співвідноситися. Свого часу я працював помічником народного депутата України по мажоритарному округу. Знаю: все, що робилося в регіоні, було завдяки депутату, а не місцевому чи державному бюджетам. Я бачив, як у сусідніх округах депутати, не маючи підтримки політичних сил, не мали й фінансової можливості щось робити для громади.

— Однак тепер нема наказів виборців своїм мажоритарним обранцям. Може, тому Кілія, як мені відомо, замерзає?

—Там є тепло. 2008 року ми завершили необхідні роботи. Торік виділено понад 400 тис. гривень для їх завершення. І всі наші служби рапортують, що проблем із опаленням у Кілії нема.

— І не дається взнаки, що там не закріплено депутата?

— У нас там закріплені депутати, від нашої фракції — це стовідсотково. А до того ж є зв’язок із районною радою, де працює чудова людина Володимир Борисович Боделан. Ми постійно підтримуємо зв’язок і, звісно, всі його пропозиції затверджує обласна рада. Найперше враховуємо подання районних рад і районних адміністрацій, навіть запровадили подання таких спільних листів голів адміністрації й ради, відповідно, за двома підписами.

Як загалом в Україні, координаційна рада діє, збираються голови обласних рад, у нас є староста, ось наприкінці року, на День місцевого самоврядування, обговорювали й пропозиції до проекту держбюджету, поточну ситуацію, у нас також діє аналогічна рада. Вона працює регулярно, збираючись раз на квартал. До її складу входять голови райрад і всі міські голови, я її очолюю. Проводимо засідання і в Одесі, і в інших містах. Вважаю, що у нас зв’язок, котрий має бути між регіонами та обласною владою, існує і є ефективним.

Працюючи свого часу в банку, я впроваджував один із головних принципів менеджменту. Це — делегування повноважень. Бо підлеглий не може вирішити те чи інше питання, не може бути відповідальним, якщо не має прав. Цей принцип слід (звісно, в рамках закону) поширити й на місцевий рівень. Ми намагаємося давати максимальну можливість владі районного рівня приймати рішення про те, що необхідно фінансувати. Те саме просимо й вимагаємо від Києва, коли нам жорстко розписують субвенцію. Вважаю, що Мінрегіонбуд, де часто змінюється керівництво, не може це визначити краще, ніж голова облдержадміністрації чи рада.

Я активний прибічник конституційної реформи, передачі влади обласним радам, можливості формування ними виконкомів, й районними радами також. Микола Дмитрович Сердюк, голова облдержадміністрації, знає мою позицію. Але поки що все залишається без змін. А в нас склалися дуже ділові й високоморальні стосунки між головою ради та головою облдержадміністрації. Це дає змогу нормально працювати. Навіть коли щось і неідеально, є впевненість, що все буде добре. Бо Микола Дмитрович — людина слова, порядна, і працювати з ним приємно.

Одеса не столиця, не перше місто, і не друге. Та треба бути одеситом, щоб розуміти: можна не показувати, що ти перший, але цими першими можуть бути і два, і три. І тут нема нічого страшного. Адже всі ми чудово розуміємо статус міського голови й значимість особистості мера міста Одеси. Ми знаходимо таку форму роботи, за якої відчуття, що тебе в чомусь ущемили в політичних чи якихось інших моментах, ні в кого не виникає. Вважаю, це питання суб’єктивності, а воно має бути формалізовано на законодавчому рівні. Регіони повинні мати захист від дурнів. Це потрібно, щоб зберегти країну. Авжеж ми різні, і Україна справді не Росія. Тож треба дати кожному регіону певну свободу. І нехай Одещина ще довго не сприйматиме як героя Романа Шухевича, а Рівненщина — нашого героя Яшу Гордієнка. Нема однозначно білого або чорного. Уявіть, що пакт Молотова—Ріббентропа — це пакт, який дозволив Одещині бути в нинішніх кордонах. Інакше вона була б наполовину менша, ніж нині. І в нас ніколи не було б ані Закарпаття, ані Чернівецької області.

У мене, слава Богу, досі жива бабуся, яка під час голодомору поховала всю свою сім’ю. Тому коли кажуть, що голодомору не було чи виник він лише через погодні умови, це злочинні заяви. Бо справді були загородзагони, справді все віднімали. Це був жах. Але нині робити це ключовим фактором національної самосвідомості, «вбухати» такі гроші в пам’ятники, вважаю, неадекватно. Не треба говорити, що я не маю пам’яті, для мене це найстрашніша сторінка життя моєї сім’ї. Моя мама каже: тобі багато в чому щастить, бо твої предки дуже сильно мучилися. Але слово «геноцид», з огляду на політичну толерантність, я не застосовував би. І не воював би з мертвими.

Україна різна, але вона — соборна унітарна держава. Просто регіонам треба дати більше управлінських і фінансових можливостей розвиватися відповідно до єдиної загальнодержавної стратегії.

— Миколо Леонідовичу, дякую вам за розмову.

 — Дякую й журналові «Віче» за увагу до регіональних проблем.

 

Розмову вела Світлана Писаренко.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата