Справу завершено. Можна розходитись?

Помаранчева революція очима конфліктологів

Сімнадцять днів у листопаді-грудні 2004 року, що змінили політичний ландшафт України, без перебільшення сколихнули весь світ. Їх одразу нарекли "помаранчевою революцією", уподібнюючи масові виступи протесту в Києві та інших містах, містечках і селах України "оксамитовій революції" у Чехословаччині, "революції троянд" у Грузії, падінню режиму "вічного" Мілошевича в Югославії внаслідок народного протесту.

Це й активізувало дслідження проблем конфліктів і революцій. З'явилися, зокрема, наукові розробки Р. Дарендорфа, К. Боулдінга, Л. Козера, С. Чейза, Г. Зіммеля, К. Маркса, Ч. Джонсона, Т. Парсонса, Д. Девіса, Ч. Тіллі, М. Ільїна, А. Здравомислова, Н. Грішиної, Г. Перепелиці, М. Головатого, О. Кіндратець, С. Рябова, Г. Почепцова, В. Коляденка, А. Колодій та ін.

Нинішня поліконфліктна ситуація в Україні склалася в результаті трансформації "безконфліктно-тоталітарного" в посттоталітарний тип суспільства. Актуальним для української конфліктології, як вважає В. Коляденко, є перехід від загальнотеоретичних досліджень до прикладних аспектів, від пояснюючих функцій до конструктивних. В основі їх повинні бути такі поняття, як конфліктний моніторинг та конфліктний менеджмент [1].

За два останні століття революції набули особливої значущості для світової історії

Відповідно існують їх різноманітні теорії, зокрема К. Маркса про конфлікт між зростаючими продуктивними силами суспільства та консервативною системою виробничих відносин і т. п. Політичну революцію марксизм розглядає як перший етап революції соціальної [2].

Т. Парсонс вводить в обіг поняття системи соціальної саморегуляції, що реагує на зміни перебудовою своїх інститутів з метою підтримки рівноваги між ними й ефективної роботи цієї системи. Одну з версій пояснення того, що революції стали відносно звичайним явищем, запропонував Д. Девіс. Імовірність революційних подій зростає за покращання умов життя. Якщо життєві стандарти починають зростати, то рівні очікувань у людей також підвищуються. Якщо покращання умов життя невідчутне, у людей виникає обурення від того, що очікування не справдилися. Отже, до протесту, а відтак – революцій призводять не абсолютні, а відносні нестатки.

Умовою здійснення революцій, за теорією Ч. Джонсона, є втрата рівноваги, головним джерелом якої є порушення зв'язків між основними культурними цінностями суспільства і системою економічного виробництва [3]. За М. Ільїним, сучасні політичні зміни відбуваються у площині, осями якої постають "радикалізм – поверховість". Оскільки учасники трансформаційних процесів керуються різними мотивами: одні можуть бажати докорінної зміни політичної системи чи соціально-економічного устрою, інші – часткової зміни політичного життя [4].

Заслуговують уваги дослідження А. Камінського, в яких обстоюється концепція спонтанної революції, виводяться чинники революційних дій і визначено мирну революцію з погляду науки про міжнародні відносини як історично новий, модерний та своєрідний різновид "мирної переміни". Її визначення знайшло своє відображення у ст. 19 Статуту Ліги Націй [5].

Нині в центрі уваги вчених знову опинилися проблеми революцій, реформ. І якщо теорією та практикою визначено види, особливості, основні характеристики та наслідки соціальних революцій, то дослідження Г. Почепцовим динаміки віртуального простору в рамках віртуальної війни і революції, а також віртуальних революцій у контексті використання віртуальних об'єктів при зміні влади свідчить про наявність нових підходів до окреслення проблемного поля революційних явищ [6,7].

То які суперечності породили
неспрогнозовану помаранчеву бурю в Україні?

Відкидаючи міжособові конфлікти, що проявилися у відмінностях політичних поглядів, оцінок, ідеалів, ідеології кандидатів на посаду Президента, аналітики формулюють припущення про внутрішні протиріччя, які обумовили події, визначені у строго науковому значенні як політична криза, системний конфлікт стосовно базових підвалин та принципів існування суспільства [8].

Виокремилися кілька моделей суперечностей, а саме: протистояння регіонів України; змагання фінансово-економічних угруповань, бізнесових кланів між собою; Україна як сфера зіткнення інтересів Заходу і Росії. Висловлюються думки й про те, що потужне зовнішнє втручання породило борню на майданах і площах України [9]. До протестної активності, вважає І. Танчин, підштовхує розбіжність між способом життя, що його змушені вести люди, та тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти [10]. Однак через тринадцять років виявилося, що народ опинився не там, де сподівався. Українське суспільство, отже, опинилося в умовах передконфліктної ситуації, але не завжди така ситуація переростає у відкрите протистояння. Потрібні лідери – ініціатори відкритої боротьби за певні права, а також нагода, що виконує роль спускового механізму. Вибори Президента України 2004 року якраз і стали такою нагодою. Крім того, на момент виборів з'явилися політичні лідери, спроможні об'єднувати й мобілізовувати на активні дії великі групи людей. За час перебування на президентській посаді Л. Кучми відбулося встановлення незбалансованої, однополюсної, необмеженої влади. Проте одночасно відбувся й процес формування та утвердження освіченої, матеріально забезпеченої і національно орієнтованої опозиції, яка почала чинити режиму гідний опір.

Звичайно, каталізатором переростання передконфліктної ситуації у власне конфлікт (інцидент) стали масові грубі порушення чинного законодавства про права і свободи громадян, використання владою на всіх її рівнях адмінресурсу на користь лише одного кандидата, підробка результатів голосування, фальсифікації рішень виборчих комісій, махінації ЦВК України. Так невелика група людей при владі планувала остаточно закріпити неототалітарний політичний режим одноособового правління, будучи впевненими у своїй безкарності.

Кульмінацією стала криза, що спалахнула в Києві після оголошення попередніх результатів другого туру президентських виборів. Вона охопила все українське суспільство, її вираженням були масові акції громадянської непокори і протесту. Мабуть, уперше в історії незалежної України політичні акції мали справді всенародний характер, особливо порівняно з масовими виступами опозиції проти антидемократичного режиму, які очолювали комітет "Україна без Кучми", громадянський Форум національного порятунку та громадянський комітет опору "За правду" в 2001 році. Річ не тільки у безпрецедентній масштабності та репрезентативності масових виступів кінця 2004 року, а й у тім, що вперше політика зуміла так незбагненно швидко і так дивовижно легко об'єднати настільки несхожих одне на одного людей. Уже в перші дні загальнонаціональної акції на вулиці не лише столиці, а й міст і сіл України вийшли понад 5 мільйонів демонстрантів, припинилися заняття в навчальних закладах, зупинили роботу тисячі підприємств і установ [11]. Люди наважилися на виснажливу боротьбу за право обирати свою долю. Соціально-політичний рух в Україні, коаліція "Сила народу" характеризувалися соціальною неоднорідністю. І все-таки досить швидко було зруйновано низку стійких стереотипів, які сформувалися за тоталітаризму й передавалися від покоління до покоління: "Від нас нічого не залежить", "Ми нічого не зможемо змінити", "Як вирішить влада, так і буде". Якщо на початку 1990-х років перетворення у суспільстві зумовлювалися процесами, що відбувалися всередині еліти, то нині до цих процесів долучилася велика кількість людей, що дає можливість констатувати виникнення активних масових настроїв [12]. Перебіг подій підтвердив висновок політологів, зокрема Г. Зіммеля, про те, що чим гостріший політичний конфлікт, тим згуртованіші групи, сторони, які є його учасниками, що конфлікт – це спосіб досягнення своєрідної єдності [13].

Загалом політична ситуація в Україні наприкінці 2004 року була вкрай складна. Цей час можна визначити як період біфуркації, оскільки мало місце формування тенденцій і стратегії подальшого соціально-політичного розвитку держави. Відтак конфлікт, що розгорівся під час виборчої кампанії, можна охарактеризувати як поліфункціональний. Однією з притаманних йому функцій є сигнальна. Протестний рух кінця листопада – початку грудня 2004 року засвідчив порушення соціальних зв'язків, втрату соціально необхідного стану рівноваги суспільних відносин. Наявність конфліктної ситуації довела потребу здійснення в соціумі широкомасштабних змін базових підвалин і принципів існування суспільства. Це, зокрема, освітній потенціал, інформаційно-комунікативні ресурси, які своїми ефективними впливами засвідчили, що дії опозиції є продуманими, логічно обґрунтованими, чітко скоординованими й за потреби можуть бути оперативно скореговані. Крім того, загальногромадянський протест сприяв згуртуванню окремих груп у суспільстві (страйк тележурналістів, що охопив центральні телеканали, лист із протестом проти фальсифікацій виборів, під яким поставили підписи кілька сотень українських дипломатів, виступ Асоціації працівників банків, провайдерів Інтернету та ін., що представляли найпрогресивніші верстви українського суспільства). Дивовижна енергетика Майдану в Києві стала тим об'єднуючим, інтегруючим зарядом, який загострив у людей почуття власної гідності, стер на певний час відмінності між багатими й бідними, міськими та сільськими мешканцями, православними і греко-католиками і т.д. Майдан перетворився на своєрідний анти-Вавилон, зодчі якого засвоїли єдину мову у процесі зведення наметового містечка, а пізніше і наметових містечок в різних кінцях держави. Отже, народ проявив себе активним суб'єктом політики, що дало підставу констатувати народження в Україні політичної нації та громадянського суспільства.

Безперечно, як зазначає А. Камінський, при цьому ніколи не можна нехтувати чи легковажити зовнішньою допомогою, яка може бути військовою, дипломатичною, морально-політичною [14]. Помаранчева революція в Україні дістала і дипломатичну, і морально-політичну підтримку у формі невизнання результатів фальсифікованих виборів, протидії силовому варіанту розв'язання конфлікту, посередництва у переговорах тощо з боку європейських країн і організацій, США, демократичних сил російського суспільства та ін. Світовий резонанс подій в Україні відіграв позитивну та ефективну роль на стадії латентного конфлікту цінностей та ідентифікацій і в процесі відкритого протистояння.

Події в Україні кінця 2004 року наближені до взірця європейської революційності. Характерною рисою помаранчевих подій, яким практично немає аналогів у світовій історії і що засвідчили цивілізованість українського суспільства, були взаємна ввічливість, допомога, душевне піднесення, толерантність, усміхненість та пісенність.

"Перейти через майдан"

Нині багато хто вірить, а ще більше людей хочуть вірити й переконувати інших, що перемога – ось вона. Actum est, ilicet – справу закінчено, можна розходитися. Практично з обранням народного Президента В. Ющенка конфлікт між чинною на той час владою і народом, між свавіллям і законом завершився, але розпочату Помаранчевою революцією справу потрібно продовжувати, "перейти через майдан", бо немає і не може бути свободи, соціальної справедливості та інших аксесуарів демократії без громадянського суспільства і правової держави. Основу громадянського суспільства держав соціально-демократичної орієнтації становить повноцінна середня верства населення.

Формально середній клас у нашій країні існує і не переводився, але який він, коли ті, що відносять себе до нього, далекі від задоволення своїх насущних матеріальних потреб? У них або не вистачає грошей навіть на їжу (21%); або вистачає на їжу й на необхідні дрібниці (48%); або вистачає на життя без ознак середньокласовості, тобто речей тривалого користування (26%) [15]. Отож із такою середньою верствою вірити в наповнення символів неможливо.

Слід приділяти особливу увагу принципово новій моделі стосунків між народом і владою. З одного боку, вона повинна визначати владу, обмежену законом, основними принципами діяльності якої є демократизм, професіоналізм, гуманізм, а також недопустимість протиставлення законності й доцільності. З другого – така модель суспільно-владних відносин повинна спиратися на вільних і соціально захищених громадян, за якими не лише на декларативному рівні закріплені права і свободи, а й які вправі реалізувати механізм захисту своїх прав і законних інтересів. У такому суспільстві влада повинна розуміти: вона не є непорушною, стабільною назавжди. Натомість громадяни мусять усвідомлювати, що владу можна змінювати. Процес її зміни та вибору триватиме доти, доки влада не стане служити людині, яка згідно з Конституцією є найвищою соціальною цінністю, та народу – єдиному носію суверенітету та єдиному джерелу влади в Україні.

Не виключено, що формування нових прогресивних моделей стосунків між народом і владою супроводжуватиметься соціальними конфліктами між цими групами, адже влада, як правило, є консервативною за своїм характером, виступає проти радикальних політичних змін, завжди намагається боротися за збереження стабільності. Але в процесі розвитку будь-яке суспільство проходить через проміжні етапи нестабільності. Порушення балансу між адаптивними ресурсами соціальної системи і механізмами її самозбереження може детонувати дестабілізацію як порушення політичних зв'язків і відносин, механізмів політичного впливу на суспільне життя, а в результаті – призвести до нових конфліктів. Однак слід пам'ятати, що це не обов'язково погано. Конфлікт – це поширена риса соціальних систем, а тому повинен розглядатись як природний фрагмент людського життя і сприйматись як одна з форм нормальної людської взаємодії, що не завжди і не обов'язково призводить до руйнації.

Загалом сьогодні зарано говорити про результати Помаранчевої революції, оскільки соціальна напруженість хоча й послабилася, але не зникла: поступово оговтуються від поразки вчорашні провладні, а нині – опозиціонери. Певна кількість громадян України вважають нову владу нелегітимною. Завдання суспільної трансформації полягає в тому, щоб змінити не форму, а зміст і суть державно-владної діяльності. Якою мірою це усвідомлюють головні фігуранти нинішньої влади на всіх її рівнях, буде зрозуміло лише після отримання результатів їхньої роботи.


Джерела:

1. Коляденко В. Технології врегулювання конфліктів // Нова політика. – 1997. – №5. – С.30.

2. Маркс К. Злиденність філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Вид 2-ге. Т.4. – К., 1959. – С.94.

3. Гидденс Э. Теории революции // Диалог. – 1993. – №6–7. – С.57–61.

4. Ильин М. Ритмы и масштабы перемен. О понятиях "процесс", "изменение" и "развитие" в политологии // Полис. – 1993. – №2. – С.60.

5. Панченко О. Держава, право і революція у визвольній концепції Анатоля Камінського. – Гадяч, 2001. – С.170.

6. Почепцов Г. Динаміка віртуального простору в рамках віртуальної війни і революції // Політичний менеджмент. – 2004. – №5. – С.3.

7. Почепцов Г. Віртуальні революції: використання віртуальних об'єктів при зміні влади // Політичний менеджмент. – 2004. – №4. – С.3.

8. Головатий М. Політична психологія. – К., 2001. – С.108.

9. Рябов С. Вибори як дзеркало протиріч українського суспільства // Свобода: український вибір. – Форум: суспільно-політичний журнал. – 2005. – №1. – С.7.

10. Танчин І. Ющенко і революція // Свобода: український вибір. – Форум: суспільно-політичний журнал. – 2005. – №1. – С.23–24.

11. Лазарук Т. Країна протестує // Експрес. – 2004. – 25 листопада.

12. Кіндратець О. Політичні зміни і політична стабільність // Політичний менеджмент. – 2005. – №2. – С.63.

13. Тернер Д. Структура современной социологической теории. – М., 1985. – С.131.

14. Панченко О. Держава, право і революція у визвольній концепції Анатоля Камінського. – Гадяч, 2001. – С.96.

15. Шангіна Л. Услід пройденому, або Помаранчева мить між минулим і майбутнім // Дзеркало тижня. – 2004. – 30 грудня.

Автор: УлЯна ЛУКАЧ